Фіона Гілл
Флоренс Фі
Заправляємо майбутнє: розвідка російської газової і нафтової промисловости
Досліджуючи міти про російський енергетичний потенціал
У цій статті на основі порівняння багаторічного вивчення матеріалів
про російську та каспійську енергетику, багаторічного польового досвіду
у нафтовій індустрії Казахстану та Росії, чисельних персональних інтерв’ю
з представниками російського енергетичного сектору розглянуто поточний
розвиток російської нафтової індустрії. Ми про понуємо аналіз еволюції
та сучасного стану російського енергетичного сектору, змін обличчя Росії
на ґлобальному економічному ринку у ракурсі її збагачення протягом двох
останніх десятиліть, оцінку перспектив російської нафтової та газової
промисловости для західних інвесторів.
Росія, звісно, потенційно може пробитися на деякі специфічні ґлобальні
енергетичні ринки, але тільки як додатковий постачальник до нестабільних
держав Перської затоки, однак, не може, як у далекій так і у найближчій
перспективі, витіснити Середній Схід – базового світового постачальника
нафти. Навіть якщо рівень видобутку нафти у Росії зростатиме, її запаси
значно менші, аніж у Саудівській Аравії, Іраку, Кувейту, Об’єднаних
Арабських Еміратів та Ірану. Водночас, Росія є на газових ринках тим,
чим Саудівська Аравія на нафтових. Протягом наступних десятиліть кризи
на Середньому Сході та зростання контролю над забрудненням і ґлобальними
кліматичними змінами неминуче спонукатимуть звернути увагу на необмежені
російські запаси дешевого, чистого природного газу.
Основним пріоритетом для Росії є збереження трубопроводів та ринків
зрідженого природного газу, що значно зростатимуть у 21 столітті. Але,
навіть незважаючи на російський потенціал, успіху на міжнародному газовому
ринку досягнути не легко. Його можна лише підтримати значним зростанням
видобутку газу, інвестиціями, як західними так і російськими, у інфраструктуру,
своєчасним розвитком азійських ринків газу. Розвиток власної російської
економіки також матиме вплив на рівень видобутку газу. Останні декілька
десятиліть газ був основним джерелом субсидування та сприяння швидкому
розвитку російської, успадкованої від Совєтського Союзу, економіки,
що не могла пристосуватися до ринкових умов. При відсутності значних
структурних змін в економіці, попит на газову індустрію продовжуватиме
зростати лише за умов підвищення ефективности та збільшення експорту.
Енергетика є однією з небагатьох стратегічних галузей, що залишилося
в Росії після розпаду Совєтського Союзу. Як гравці світової економіки,
російські нафтові і газові корпорації надають Росії право голосу на
міжнародній арені, особливо у тих европейських реґіонах, що перебувають
під російським впливом. Протягом останніх двох років, після приватизації
у 90-их, російський уряд поступово і наполегливо затягує зашморг, збільшує
вплив на російські енергетичні компанії, здійснюючи, власне кажучи,
повільну ренаціоналізацію сектору. Енергетики і енергетичні компанії
виступають знаряддям для провадження зовнішньої політики держави. Та
й життєва потреба нафти і газу для власної економіки не сприятимуть
у майбутньому великим зовнішнім інвестиціям у цю промисловість.
Нафтодолари і російська економіка
Нафта і газ протягом десятиліть були оплотом cовєтської, а зараз російської
економіки. Насправді, існує прямий взаємозв’язок між ціною на нафту
та державним доходом. У 1981, після запровадження ОПЕК у 70-их роках
ембарго на ціну нижче, як $39 за барель, СССР став найбільшим виробником
нафти і значну частину заробітку одержував у твердій валюті. Падіння
світових цін на нафту у 80-их завдали значного удару по совєтській економіці.
З 1999 по 2001 росіяни зазнали зворотного ефекту: економічного процвітання
за рахунок зростання цін від $10 за барель у грудні 1998, до максимум
$33 за барель у вересні 2000.
Доходи від газу і нафти складаються чверть російського ВВП, близько
половини доходів від експорту, майже третину податків. Підвищення ціни
на долар за барель бензину на світових ринках приносить понад 1,5 мільярда
додаткового доходу у бюджет. Значною мірою завдяки високій ціні на нафту
у кінці 2001 російська економіка пережила великий бум, збільшила державну
казну, і дала змогу урядові збалансувати бюджет, виплатити зарплати
і пенсії, а також міжнародні боргові зобов’язання.
Скрутний стан російської нафтової промисловости
Висока ціна на нафту допомогла російській промисловості відновитися
після значного падіння у 90-ті роки. Починаючи з 1993 р. сектор був
поступово поділений і частково приватизований, починаючи зі створення
державної нафтової компанії Роснефть. Вертикально інтеґровані
нафтові підприємства після розподілу створили компанії, що водночас
провадять дослідження нафтових родовищ, видобування, очистку, реалізацію
і роздрібний продаж. Перші з них були ЛУКОЙЛ, ЮКОС, і Сургутнефтегаз.
У результаті було створено 11 компаній, з поміж них Татнефть
у Татарстані та Сибнефть у Сибіру, сформовані на реґіональній
основі. Цей поділ і приватизація сектору відкрила двері для входження
нових гравців до попередньо закритої сцени російської нафти.
Це десятиліття відзначалося появою нових російських баронів чи “олігархів”,
таких як Міхаіл Ходорковскій з ЮКОСом, Боріс Бєрєзовскій та Роман
Абрамовіч з Сибнефтью. Вони не працювали у совєтській нафтовій
індустрії, а використавши капітали приватних банків і політичну близькість
з російським урядом, фінансово допомогли Борісу Єльцину під час президентської
кампанії зберегти титул, вимагаючи натомість власности на енергоносії.
Замість інвестування у нові холдинги в Росії, енергетичні олігархи сфокусували
увагу на удосконаленні шляхів уникнення податків, відмивання грошей
і переведення в офшори.
Дії олігархів, на мою думку, були надзвичайно раціональними. Видобуток
нафти у Росії у 90-их рр. був нерентабельними, незважаючи на те, що
у модернізацію все-таки вкладалися певні ресурси. Між 1990-1995 рр.,
через різке падіння російської економіки, внутрішній попит на нафту
внаслідок його перенасичення впав більш як на 40 відсотків. Вигідний
експорт нафти стримувався низькою потужністю системи трубопроводів країни.
Незважаючи на спад виробництва у 90-их, російські експортні трубопроводи
і Чорноморські і Балтійські порти, що залишилися у росіян, працювали
на повну потужність без будь-яких спроб збільшити їх пропускну спроможність.
Російські компанії через перевантаженість нафтопроводів, низький внутрішній
попи, і недостатність інвестицій не мали стимулу і можливостей для збільшення
видобутку. З 1988 по 1998 видобуток нафти у Росії впав майже на 50%,
з 11 до 6 мільйонів барель нафти в день. Протягом цього періоду знизилися
активність буріння нових свердловин, рівень інвестиції для пошуків нових
родовищ та розробки нових технології для підвищення ефективности уже
діючих.
Міжнародні інвестори, що робили спроби дослідження російської нафтової
індустрії, були налякані. Вони бачили загрозу своїм прибуткам через
невизначений регуляторний режим та нестабільність податків на експорт.
Часто вони втрачали свої частки у Російських нафтових компаніях через
законодавчі та бухгалтерські махінації своїх партнерів. Один із найвідоміших
випадків з акціями British Petroleum (BP) у російській нафтовій
компанії Сіданко. Вони повністю втратили цінність, коли російська
компанія ТНК (під контролем Альфа-групп) викупила одну
з дочірніх компаній Сіданко. Саме ця компанія володіла газовими
родовищами, що і було підставою для інвестицій British Petroleum.
У 1999 багато міжнародних інвесторів, включно з піонерами російської
нафтової промисловости Phibro Energy та Anglo-Suisse
із США, що з 1990 були залучені у ризиковані комерційні проекти, відмовилися
від російської бізнесу повністю. Російська нафтова промисловість виглядала
збитковою.
Вихід зі скрутного становища
Після російської фінансової кризи 1998 р. наступили зміни: девальвація
рубля і зовсім не пов’язане з цим підвищення світових цін на нафту.
Девальвація радикально понизила рубль, вивільнивши кошти для російської
енергетики, у той же час ціна на нафту з 1998 по 2001 виросла майже
на 300% (від найнижчого до найвищого рівня), збільшуючи доходи навіть
без нових інвестицій та приросту виробництва. У 2000-2001 рр. характерні
пожвавленням російської нафтової індустрії та намірами російських олігархів
стати світовими нафтопромисловцями.
Малі витрати на виробництво і висока ціна дала російським нафтовим
компаніям капітал для підвищення ефективности виробництва без залучення
нових інвестицій. Нові трубопроводи та потужності портів зменшили навантаження
на експортні системи. У 2001 р. деякі нафтові компанії порівняно з 2000
збільшили видобуток у кілька разів: ТНК на 42%, ЮКОС,
друга величиною економічних запасів та видобутку російська нафтова компанія
після індустріального гіганта ЛУКОЙЛ, більше, ніж на 17%, і до
2005 року планує збільшити ще на 33%. Із збільшенням видобутків зростає
міжнародний вплив російських компаній. Російські компанії збільшують
свої частки у виробництвах на Середньому Сході і у ризикованих проектах
у США та Европі. Російські компанії досліджують родовища нафти у Алжирі,
Судані, Ліберії, Колумбії та В’єтнамі. У 2000 ЛУКОЙЛ придбав
мережу бензоколонок на Східному узбережжі Америки, і планують збільшити
вплив у США через переробку сирої нафти. ЛУКОЙЛ володіє заводами
в Україні, Румунії та Болгарії; ЮКОС купив 49% акцій Transpetrol
– словацького оператора трубопроводів сирої нафти, що стануть частиною
мережі основної експортної труби з Росії до Західної Европи.
Водночас, голова і головний адміністратор ЮКОСу Міхаіл Ходорковскій
розпочав агресивну публічну кампанію зміни власного іміджу з поганого
хлопця російського нафтобізнесу на респектабельного члена корпоративних
спільнот – включно з іміджем головного благодійника Росії. Голова Сибнефти
Роман Абрамовіч став практично рятівником Чукотки – збанкрутілого
й ізольованого, але енергетично багатого реґіону у Беринґовому морі,
охопивши її територію холдингом Сибнефть. У 2000 р. він став
губернатором, і заповнив мізерний реґіональний бюджет власними коштами.
Російські нафтові компанії також реформували свою адміністративну і
управлінську структуру, для заспокоєння і забезпечення, інтересів міжнародних
акціонерів. До ради директорів ЮКОСу та ТНК були запрошенні
незалежні західні експерти та старші менеджери. ЛУКОЙЛ також
обговорював можливість такого рішення. Нові засоби регулювання та фіксований
податок, затверджені урядом Путіна, поліпшили інвестиційний клімат для
міжнародних операторів. У серпні 2001 British Petroleum досягла
домовленостей з ТНК і Альфа Групп, одержавши гарантії
на 10 відсотків їхніх акцій у Сіданко. У жовтні 2001 Exxon
Mobil повідомив про 4-ох мільярдні інвестиційні зобов’язання згідно
з проектом розвитку нафти та газу на Далекому Сході Росії “Сахалин
І”. Це була найбільша, серед инших секторів економіки, закордонна
інвестиція
З кінця 2001 російська нафтова промисловість ніби ожила. Видобуток
нафти зріс близько на один мільйон і складає понад 7 мільйонів барель
щоденно. Завершено розширення мережі експортних нафтопроводів разом
з Балтійською трубопровідною системою, введено у дію новий російський
нафтовий термінал у Приморську (Фінська затока), що збільшило експортні
можливості на 12%. Розробляються плани розбудови додаткового портового
терміналу і розширення мережі нафтопроводів. Росія підписала амбітний
договір з Европейським Союзом про довгострокову співпрацю в енергетиці,
що спричинить зростання експорту російської нафти. Европейський Союз
імпортує сьогодні 53% загального експорту російської нафти, що складає
16% від потреб. З потенціалом майбутнього розширенням ЕС на схід (Польща
вже зараз є найбільшим імпортером російської сирої нафти після Німеччини
та Італії), Росія претендує стати основним нафтовим постачальником ЕС.
Межі російської нафти
Незважаючи на ці процеси, на кінець 2001 р. виявилися межові можливості
російської нафтової промисловости, що спричинило втрату ейфорії Москви
у конфлікті з ОПЕК. Навіть якщо Росія увійшла до категорії країни з
найвищим видобутком і експортом нафти, її позиції і категорії ресурсів
є значно нижчим. Росія посідає 7-ме місце серед країн з потенційними
ресурсами нафти 5% від світових резервів, тоді як Саудівська Аравія
володіє 25%, Ірак – 11%, Об’єднані Арабські Емірати та Іран разом –
9%, Венесуела – 11%. Усі шість країн є членами ОПЕКу.
Незважаючи на те, що частка ОПЕКу на світових ринках нафти через застарілі
способи видобутку та збільшення поставок иншими міжнародними поставниками,
впала з 1970 року з 70% до 40%, ОПЕК надалі контролює понад 77% світових
резервів нафти. Інституції, що пильно відслідковують енергетичний розвиток
– такі як Міжнародна Енергетична Агенція (ІЕА), очікують, що ці резерви
спричинять збільшення частки ринку ОПЕК у наступні два десятиліття.
Згідно з ІЕА, у короткотерміновій перспективі очікується частковий
зріст не-ОПЕК виробників нафти у 2000 – 2001 рр., опісля, у довготерміновій
перспективі, зріст світового видобутку очікується переважно у Середньо-Східних
країнах ОПЕКу, зокрема у Саудівській Аравії. Ця країна володіє потенціалом
близько 3 мільйони барель у день, з високою конкурентною ціновою структурою
приблизно $1,5 за барель. Для порівняння, Росія має значно менші можливості:
середні витрати на видобуток барель становлять приблизно $10 – $12 і
жоден російський морський порт не може прийняти найбільш економічно
вигідні судна тоннажністю понад 200-300 тон.
Російські межові можливості визначає і той факт, що благодатний вплив
на нафтову промисловість у 1999 – 2001 спричинило не зростання видобутку
нафти а зростання цін на неї. Незважаючи на зростання видобутку
нафти на один мільйон барель за день протягом двох років, не легко буде
надалі підтримувати зріст видобутку щорічно на півмільйона барель нафти
в день. Окрім таких компаній як ТНК і ЮКОС, російська
нафтова промисловість як цілісність у найближчому майбутньому не буде
підвищувати видобутку. ЛУКОЙЛ, компанія, що володіє найбільшими
резервами, у 2001 порівняно з 2000-им підняла свій видобуток на 1% і
її бізнес-плани сконцентровані на вигідній очистці нафти та активній
експансії поза межі Росії.
Аналіз розвитку російської енергетики дозволяє прогнозувати короткотермінове
поліпшення завдяки таким факторам, як відновлення використаних свердловин,
поліпшення якости буріння, і дослідження нових родовищ. Однак, більшість
аналітиків погоджується, що Росія, досягнувши видобутку 8 мільйонів
барель нафти до 2005 року, не має достатніх передумов для подальшої
підтримки такого приросту. Навіть, не зважаючи на максимум совєтської
промисловости 12 мільйонів барель в день, це совєтський видобуток,
а не російський. З розпадом СССР Росія втратила багато родовищ
нафти у басейні Каспійського моря, у Центральній Азії і Азербайджані.
Росія не має запасів, окрім як на о. Сахалін і у Північному морі (включаючи
море Ботфорта та Баренцове). Видобуток з існуючих родовищ Західного
Сибіру не можна реально розширити.
Перехід з нафти на газ у Европі
Багато хто з російського енергетичного комплексу поділяють цей песимізм
щодо запасів. Російські нафтові компанії, такі як ЛУКОЙЛ, ЮКОС, ТНК,
все більше зосереджують свою діяльність у газовому секторі. Російські
газові ресурси значно перевищують ресурси инших країн. Володіючи 32%
світових запасів газу Росія посідає перше місце, випереджаючи Іран (15%),
Катар (7%), Саудівську Аравію й Об’єднані Емірати (4%), Сполучені Штати
й Алжир (3%). Газпром – російський газовий гігант – утримує 25% світових
резервів газу. Він контролює 90% російського видобутку газу, дає найбільше
прибутку у твердій валюті (60% з яких є доходом з продажу до Европи).
Податки з продажу становлять понад 25% надходжень до російського федерального
бюджету.
Незважаючи на домінування нафти, як основного ґлобального джерела
енергії, потреба у природному газі швидко зростає. Газ задовольняє приблизно
23% світових енергетичних потреб і скоро витіснить вугілля (приблизно
24%) зі світових ринків. Зростання використання зрідженого природного
газу (ЗПГ), вдосконалення мережі трубопроводів та трансатлантичних
перевезень (таких як ЗПГ –танкери) дасть можливість перетворити газ
з товару місцевого використання у міжнародний бізнес. Згідно зі Статистичним
оглядом світової енергетики British Petroleum за 2001 рік 27% газу,
що використовується, є транскордонним продуктом. ЗПГ що видобувається
у Південно-Східній Азії транспортується набагато далі, аніж у Західну
Европу.
Охорона природи та значні місцеві запаси зроблять природний газ найшвидше
зростаючим джерелом енергії у ЕС. Він становить 22% від джерел використаної
енергії (нафта 44%) і Росія вже довший час є основним поставником газу
до Европи. З 1997 р. Росія є основним поставником газу до Туреччини
(приблизно 70% від імпорту газу). Російський уряд планує у наступні
20 років збільшити поставки до Туреччини і, згідно з договором про співробітництво
в енергетичній сфері з ЕС, подвоїти до Европи.
У 90-их, російська газова промисловість оминула найбільш гострі проблеми,
з якими зіткнулася нафтова. Газовий сектор не був поділений між великою
кількістю малих компаній, а залишився монополією державним контрольним
пакетом. Однак, Газпром заповнив нішу корупційних скандалів. У 90-их
статутний фонд Газпрому було передано офшорній компанії сумнівного походження
Итера. Як підозрюють промислові аналітики, вона належить, менеджерам
Газпрому і членам їх сімей. Найбільші европейські газові компанії Wintershell
та Ruhrgas (Німеччина), ENI (Італія) зробили значний інвестиційний
вклад у газову промисловість, що допомогло Газпрому зміцнити стосунки
як з Европою та ЕС, так і з иншими реґіональними ринками. Однак, для
цих компанія виникли труднощі з гарантіями їх інвестицій і збереженням
домовленостей про поділ прибутків. На початку 2002 р. Wintershell
“тимчасово розірвали” з Газпром-Роснефть ризиковані комерційні
проекти.
Однак, ENI разом із Газпромом впроваджують один з найбільш
амбіційних і багатообіцяючих проектів у світовій газовій промисловості
з будівництва підводного газопроводу (проект Голубой поток) для
транспортування російського газу через Чорне море до Туреччини. Газогін
заплановано завершити у 2002 році. Газпром також планує побудову транс’европейського
газогону від Ямальського півострову у північно-західному Сибіру до Німеччини;
побудову газогону в обхід України, для забезпечення від розкрадання
і нелегального продажу з існуючих нафтогонів; залучення Фінляндії для
побудови газогону через Балтійське море від Північної Росії до Німеччини.
Це все свідчить про бажання домінувати у поставках газу до Европи.
[…]
Більше амбіцій ніж можливостей? Межові можливості російської газової
промисловости
Незважаючи на російські домінування на азійському газовому ринку,
економічна картина не є настільки рожевою. Надія Газпрому проникнути
на европейські й азійські ринки не так легко виправдати. Не дивлячись
на великі резерви, Газпром протягом останніх років, починаючи з 2000,
зменшив видобуток газу через вичерпування Західносибірського газового
родовища, що забезпечувало 80% видобутку. Видобуток з цих родовищ різко
впаде протягом двох наступних десятиліть. У 2001 р. незважаючи на ріст
експортних доходів та чистого прибутку, рівень експорту Газпрому є на
4% меншим, ніж запланований; він знизився на 3% порівняно з 2000-им.
І як у випадку з нафтою, високо прибуткова ціна, а не ріст видобутку,
збільшували прибутки Газпрому у 1999 – 2001 рр.
[…]
Ренаціоналізація: російський енергетичний сектор і держава
Пропозиція Президента Путіна про Евроазійський Газовий Альянс зосереджує
увагу на тісних стосунках між російським енергетичним сектором і державою.
Незважаючи на розпад російської нафтової промисловости у 1993 році,
енергетика на загал залишається під державним управлінням. У нафтовому
секторі держава володіла контрольним пакетом Роснефть (100%),
і Славнефть (50% з дуже близьким сусідом Росії – Білоруссю (50%)).
Вона володіє значною часткою Eastern Oil Co (37%), а також 14%
ЛУКОЙЛ. Однак, різні компанії мали різні відносини з державою,
що не завжди були адекватні державній частці у підприємстві. Деякі компанії,
як Зарубежнефть, дотримувалися директив держави, і функціонували
тією чи иншою мірою як рука російського Міністерства закордонних справ.
Инші, такі як Роснефть і Славнефть, незважаючи на свого
власника – державу, намагалися впливати на політичні та комерційні рішення,
боролися з державною бюрократією, для якомога більшої незалежности,
але прагнучи залишити доступ до державних інвестицій. Приватні компанії,
як ЮКОС, і ЛУКОЙЛ, з комерційними, інвестиційними, ринковими
бізнес-стратегіями, залишалися під значним впливом держави.
У газовому секторі, не дивлячись на те, що частка держави у Газпромі
становить лише 38%, вона залишається найбільшим акціонером компанії,
і взаємовідносини між ними є дуже відкритими. Найбільш промовистим
прикладом є призначення Віктора Чєрномирдіна, прем’єр-міністром Росії
(1992–1998). Чєрномирдін був міністром газової промисловости СССР з
1985 до 1989, і головою правління Газпрому у 1989–1992 рр. У 1995, він
заснував центристську політичну партію “Наш дом – Россия”, що
була партією влади, і яку політичні коментатори влучно назвали “Наш
дом – Газпром”.
Цей жарт демонструє, що багато російських аналітиків вважають Газпром
“державою у державі”. Насправді, на початку президентства Путіна, відбулася
спроба зменшення залежности від державного контролю – небезпечна позиція
компанії, що становить 7% російського ВВП. Про це свідчить не тільки
“продаж” статутного фонду Газпрому компанії Итера, але і намагання
передати инші фонди та активи інсайдерам Газпрому. Насправді, менеджмент
Газпрому хотів перетворити діамант корони російської енергетики на своє
власне феодальне помістя. Держава відвоювала.
[...]
Газпром і нафтові компанії, значною часткою яких володіє російський
уряд, стали відомими через ризиковані ігри зі сферою стратегічних інтересів
держави. Наприклад Роснефть та Газпром створили спільний
проект – Севморнефтегаз (СМНГ) для дослідження прибережного шельфу
на території Штокмановскоє та Пріразломноє у російському “Північному
морі” та родовищ Західного Сибіру. Північне море за прогнозами містить
найбільші резерви російської нафти та газу.
[...]
Російські компанії є важливим інструментом для втілення тої чи иншої
державної політики. Енергетичні компанії і уряд є формальними і неформальними
тісно пов’язані. Урядові призначення у енергетичному сектору є дуже
прискіпливими. У червні 2002 р. Путін призначив нового міністра енергетики,
і нового міністра природних ресурсів, обох з досвідом роботи на урядових
посадах ще за совєтських часів та співпраці зі службами безпеки, з яких
походить Путін. З цих посад легко спостерігати за діяльністю російських
енергетичних газових та нафтових компаній. Багато голів російських нафтових
копаній, таких як президент ЛУКОЙЛа Вагіт Алєкпєров, є колишніми державними
службовцями.
Такі як Міхаіл Ходорковскій з ЮКОСА, що увійшли в промисловість
у 90-их, зробили це з благословення уряду і мають коріння в совєтських
елітах. Ходорковскій був лідером комсомолу у 80-их, потім радником прем’єр-міністра
Івана Сілаєва, потім став головою МЕНАТЕП – одного з перших російських
фінансових конгломератів у 1990 – 1991 рр. У 1993 був Міністром енергетики
РФ. На відміну від Ходорковского, який мав добрі стосунки з державними
службовцями, такі нафтові барони, що стали відкрито опозиційні російському
урядові та державній політиці, як Боріс Бєрєзовскій, колишній голова
Сибнефть, були вигнані з країни.
Відтоді, як Путін став у 2000 р. президентом, проходить ре-націоналізація
російської нафтової промисловости. ЛУКОЙЛ часто втілює державні
інтереси, як це видно з тону і довірливих промов його президента Алєкпєрова.
В інтерв’ю російській газеті у квітні 2001 р., він, чітко дав зрозуміти
взаємозалежність російської зовнішньої політики і діяльнісі російських
нафтових компаній. Він пояснював, що експансії й інвестиції російських
нафтових компаній у держави-сусіди колишнього Совєтского Союзу та у
Східну Европу протягом минулих двох років дали можливість закріпити
політичні інтереси Росії, яскравим прикладом чого є Болгарія ”чий нафтовий
сектор є цілковито власністю російських компаній, отже вони не будуть
мати антиросійської міжнародної політики у ближчому майбутньому”.
Як і Алєкпєров, инші російські енергетичні постаті, мають квазікомерційні,
квазіполітичні позиції під значним контролем уряду. Наприклад, в обговоренні
розбіжностей з ОПЕК у питаннях лімітів видобутку, ЮКОС Ходорковского,
був найбільш безкомпромісним опонентом зменшення видобутку та експорту.
Але його коментарі й інтерв’ю були близькі до позиції уряду, і його
арґументи проти зменшення квот підтримувалися російським урядом на
чолі з прем’єр-міністром Міхаілом Касьяновим.
“Олігархи” і нафтовики
Нафтові барони, такі, як Ходорковскій, стали найбільш відомими людьми
російської енергетичної промисловости на Заході. Але, хоч вони і домінували
у дискусіях по телебаченню, це лише часткова картина. Справжню силу
у нафтовому бізнесі мають “нафтові генерали”, спадкоємці совєтської
традиції, такі, як Вагіт Алєкпєров та Владімір Богданов, голови Сургутнефтегаз;
Міхаіл Ходорковскій не є одним із них. “Випробувані Сибіром” нафтові
генерали мають тісні зв’язки з патронами в секторі і володіють значною
силою і впливом у нафтовій промисловості. Ходорковскій та инші “новоприбулі”
більше “олігархи”, ніж нафтовики.
Перед розпадом СССР советський енергетичний сектор був великою і недосконалою
промисловістю, але водночас вона була професійна, з великим багажем
знань, інноваційна. Найбільшою перепоною було державне планування (госплан)
та інвестиційні обов’язки. Совєтські нафтовики знали, як працює промисловість
(а вона і зараз працює так само), і формували мережу реґіональних енергетиків
професіоналів. Їм, після розпаду СССР бракувало лише технологій, капіталу,
міжнародних контрактів. Вони не подорожували багато, але більшість з
них, такі, як Алєкпєров, вчилися, стажувалися, а потім і працювали по
всьому Совєтському Союзу, включно з Грозним у Чечні, Казані у Татарстані,
Баку в Азербайджані, Тюмені та енергетично багатих реґіонах Сибіру.
Ходорковскій та Бєрєзовскій були політично поєднанні з Москвою та Санк-Перетбургом
і швидко заповнили вакуум зовнішніми контактами, але надалі залишаються
більше політиками, ніж представниками промисловости. У висліді існує
значна розбіжність між нафтовиками та “олігархами”.
Нафтовики (і всі вони чоловіки) мають добре обдумані інвестиційні
стратегії з урахуванням резервних потенціалів, цінового фактору, інфраструктури,
комерційної вигоди. Їх бізнес-рішення визначаються через обґрунтовані
промислові критерії. Вони мають певні технічні, економічні та комерційні
цілі. Нафтовики складають значну частину російської спільноти нафти
і газу, і поважають таких “нафтових генералів”, як Алєкпєров: людей
від “нафтових родовищ”, що увірвали значні частки не розроблених нафтових
родовищ ще перед розпадом СССР. Нафтовики складають мережу наукових
інституцій, у яких навчалися (Російський державний університет нафти
та газу ім. Губіна, Інститути нафти і газу у Грозному, Казані, Баку)
і реґіонів, у яких працювали (таких як Кавказ, Волга, Урал та Східний
Сибір). Деякі з них є більше адаптовані в політику ніж инші, мають більше
зв’язків у Москві, але усі поділяють амбіції побудувати російські компанії
світового класу на зразок Shell та Exxon, що доводить
живучість совєтської енергетичної індустрії. До Алєкпєрова і Богданова
можна ще додати Сергєя Богданчікова, голову Госнефти і колишнього
Міністра нафтової та газової промисловости Юрія Шафраника.
Нафтовики вважають таких “олігахів”, як Ходорковскій, чистим продуктом
держави. Вони вважають їх, у першу чергу, фактором політичної і фінансової
безпеки держави, а отже стурбовані цілями їх змінної стратегії. “Олігархи”
не мають бази у колишній совєтській нафтовій і газовій промисловості
і їх мережа є розрізненою. Таким чином, голові Сибнефти Роману
Абрамовічу довелося піти з ринку нафти, тому що він не був нафтовиком.
Нафтовики вважають що вони дали “олігархам” основу і мету (досягти гігантської
багатства і сили, настільки швидко, наскільки можливо), але ті насправді
не є відданими справі будівництва нафтових компаній світового рівня.
Вони думають, що члени цих груп у будь-якому випадку стануть політиками,
або продадуть свої компанії і перейдуть до иншої промисловости для заробітку
вторинного капіталу. Спроби Ходорковского стати найбільшим філантропом
Росії, діяльність Абрамовіча на Чукотці яскраво демонструють їх президентські
амбіції.
Усі лідери російської енергетики мають одну спільну особливість –
високий ступінь виживання. А також повинні вміти наносити удари в спину
та вміло виконувати різні па на московських паркетах, бути жорстоким,
зухвалим та кмітливим, мати немалі навики у енергетичній галузі. Доля
Алєксєя Міллєра, нового Голови правління Газпрому, може яскраво проілюструвати
це твердження. Міллєра, який разом з Путіним переїхав з Санкт-Петербурга
до Москви, будучи короткий час без будь-якого підтримки промисловців
заступником Міністра енергетики РФ, російські ЗМІ подають, як людину,
що втрачає свою посаду, стає жертвою власних маневрів у жорстокому світі
російської енергетичної політики. Московські аналітики очікують, що
врешті-решт Міллєра буде звільнено з посади Голови правління Газпрому,
і замінено одним з “нафтовиків”.
Переклав Ян Чайковський
