Андрєй Пустоґаров

Who are You, Miss Russia?

Цього літа редакція журналу “Неприкосновенный запас” запропонувала мені перекласти для одного зі своїх чисел есей Юрія Андруховича “…но странною любовию”. Що я і зробив. Коли номер потрапив мені до рук, я помітив низку змін, які хтось зробив у тексті перекладу. Одна із них меня збентежила. Замість свого доволі точного перекладу – “Для воплощения проекта (мова ішла про стабілізацію української держави за російським зразком) не достает лишь такой малости, как существование этого самого украинского Путина” – я прочитав: “не хватает всего лишь такой ерунды, как существование этого самого малютки – украинского Путина”.

Я звернувся до редакції за поясненням. Мені відповіли, що зміни у перекладі зробив сам Андрухович. “Хозяин – барин”, – подумав я і полегшено зітхнув. І тільки восени, напіткавши у київській ґазеті “Дзеркало тижня” текст Андруховича “Про неможливість любови”, який майже цілком збігався із першими двома третинами попереднього “…но странною любовию”, я, здається, збагнув, що означало слово “малютка”. “Крихiтка” було в українському тексті. “Крошка” по-російськи. Крихітка Цахес. Герой казки Гофмана і російської передачі “Куклы”. Злий, потворний карлик, якого, внаслідок дії чарів, усі оточують любов’ю і вважають красенем. Отож, ось він – образ Путіна: крихітка Цахес. Ось він – образ сучасної російської держави.

Як кажуть, збоку видно ліпше. Проте романтизм німецьких романтиків видається мені нуднішим від дійсности. У них – солодка фея, що обдарувала крихітку Цахеса, у нас – “матерый человечище” Єльцин, який іще застудиться на нашому похороні. І який, на відміну від феї, знав, що діяв.

Я не вважаю Путіна злодієм. Я навіть не вважаю його політиком. Справжні політики не виникають раптом і нізвідки. Після дефолту нізвідки, за пропозицією Явлінського, був виник Примаков. У нікуди він і пішов. Сидить тепер инколи на засіданні уряду за столиком збоку у третьому ряді.

Путін – поезія, у сенсі “и на бунтующее море льет примирительный елей”. Він і садівник: “Я садовником родился, не на шутку рассердился…” Але нам не страшно. Ми то здогадуємося: оте прагнення все контролювати – не просто звичка офіцера спецслужб. Це ознака слабкости, намагання втримати ситуацію в руках. Єльцин дозволяв собі багато чого не контролювати: знав-бо, що коли вдарить грім – він прийде і розбереться. Тому-то й міг тижнями “працювати на дачі з документами”. Путін, виглядає, ходить на роботу кожного дня. Чесно надимає щоки. Багато з його дій викликають симпатію. Але час “розкидати каміння” змінився надчасовим “любити Путіна”. Хвалити це все наважується лише Чубайс.

Що ж це за “любов до Путіна”? Щось подібне на синдром перемоги у холодній війні.

Росія перемогла у холодній війні свій комунізм. Мало того, свято непослуху, відмова від двох обов’язків, що їй залишились – згуртовувати Совєтський Союз і бряжчати зброєю задля виклику духа світової революції – дозволили їй відчути різницю. Відкрились неймовірні можливості. Порівняно зі совєтською владою навіть війна у Чечні була ліпша.

Можливостей, як завше, вистачило не на всіх. Після свята непослуху настав похмурий ранок із його почуттям утоми. Склалася ситуація, коли невдоволені всі, але міняти ніхто нічого не хоче – порівняно, знову-таки, зі совєтською владою, всім є що втрачати. Звідси й любов до Путіна: притулитися лицем до його шинелки, завмерти до 2008-го року і бажати тільки одного – аби це ніколи не закінчувалося. Але міняти доведеться. Ще й тому, що на російських полях, які лежали під зябом, наче бур’ян, стала проростати держава.

Зрозуміло, що держава, яка знову відростає сама по собі, може бути тільки гіршою від тієї, яка була – совєтської себто. І тут я підстрибую з радости – суспільство уже не тоталітарне. Крім самої держави, є крупний приватний капітал, і підприємці різного калібру, і молодь, яка говорить “забий” на все, окрім права говорити кому завгодно “забий”. Існують навіть сякі-такі сходи (вибачте за каламбур) громадянського суспільства. Та й верхівці владній уже зовсім не хочеться на свята мерзнути на Мавзолеї. А найбільше вона би засмутилась, якби на якомусь західноевропейському летовищі на неї натягли б наручники, як на держсекретаря союзу Росії та Бєларусі.

І головне – життя стало набагато складніше, ніж воно було років із двадцять тому. І ставатиме ще складніше. А значить – прощавай загадкова російська душе – нікуди буде подітися від торжества законности і правопорядку.

Ця тенденція наочно проявляється у поведінці доволі численного підвиду росіян – московських водіїв. Ґречність на дорогах невпинно зростає разом із числом машин. Обов’язкове страхування майнової відповідальности при аварії, немов кольт, прирівнює крутих і некрутих. Більшість, по-моєму, вже відчула: при конфлікті ліпше віддатися формальній процедурі закону, а не влаштовувати розбірку “чия правда” – витратиш більше часу і нервів.

Саме життя навчить росіян уму-розуму і змусить окультурити свою неоковирну державу. Завдання Путіна – постаратися, аби держава до того часу зовсім не розвалилася, бо більшості втікати від її уламків нікуди.

Мабуть, тому-то росіяни і тягнуть із вибором, бо знають: колись вони прочитають на своїх захмарених небесах: “Ласкаво просимо у пустелю реального”. “Золотий мільярд” уже бродить пісками переможної демократії серед розмаїтої побутової техніки. Скоро і нам туди. І той, хто замислиться над долею Росії, відштовхуватиметься не від сердешного крихітки Цахеса, а від героїв чергової серії “Маtrice: remited”.

Переклала Наталка Римська