Юрій Винничук

Троянда Орисі

1

У «Вавілоні», як і завше, висів тютюновий дим, туго переплетений із приглушеним гомоном. Я сидів за столиком сам у товаристві пляшки шампанського. Вона в мене була друга, а я в неї перший. В голові моїй уже розтікалася благодать. Все, чого я прагнув у цей вечір – напитися і звалити додому. Ніщо не могло у цьому стати мені на заваді. Правда, ще міг припертися до «Вавілону» Олюсь, але це малоймовірно, бо наскільки я знав, він у цей час гнав до Москви чергову крадену машину. Додому йти не хотілося. Врешті решт вдома мене б чекало те саме – попивання вина і розмова з самим собою, яка б закінчилася спробою написати якогось шедевра на п’яну голову. Ви ніколи не пробували писати під газом? Ні? То й не пробуйте. Вийде повна фігня. Хоча в момент, коли ви це писатимете, буде здаватися, ніби з-під вашого пера народжується справжній шедевр. І останнє, що вам спаде на думку, коли ви нарешті запорпаєтеся у постіль: а я таки талант! Вранці ви думку поміняєте, навіть не сумнівайтеся, а шедевр щезне в смітнику. Куди спокійніше банячити на самоті, але в кнайпі. Зашиваєшся десь у затишному напівтемному куточку і, спершись на стіну, закидаєш ногу на ногу. Ти можеш споглядати всю залу, ковзати очима від столика до столика, а можеш тупо дивитися в одну цятку на столі, чи в пляму, в оцю ось, що нагадує сову, і думати про все, або про ніщо. А можеш фіксувати дівочі сіднички. Це надзвичайно миле заняття.

Сидіти під кайфом і нічого не робити – це справді приємно. І бажано ще при цьому нічого не думати, викинути геть усі думки, розігнати, мов настирливих мух, усі слова, які миготять у голові, і сидіти зі свідомістю немовляти: чистою і прозорою, не оформленою у слова, а тільки у невиразні звуки і барви, відчуваючи насолоду від цього п’янкого імлистого стану.

– Можна біля вас? – пролунав чарівний голос десь у небесах, у неозорій блакиті, а далі покотився, покотився і завмер у мене над головою.

Я механічно кивнув. Навпроти мене за столик сіла золотоволоса панна років двадцяти. Вона була симпатична. Та що там – вона була класна. Ці повні жагучі вуста! А перса радісно випиналися з-під блюзки і дражнили мої руки. Все це я оцінив у лічені секунди, аби за мить відвести якомога байдужий погляд і знов перетворитися на китайського мудреця. Але той стан нічогонедумання мені вже не вдалося повернути, поява панни вибила мене з колії, притягала мої очі й думки, я вже не міг думати ні про що инше, як тільки про неї.

Напевно, вона домовилася тут з кимсь про зустріч. І хоча я зовсім не мав настрою на розмову з невідомою особою, збираючись чесно доцмулити другу пляшку і рушити додому, але сидіти отак без слів, пестячи очима сіднички, або медитувати на пляму, що нагадувала сову, було якось незручно, могла виникнути небезпека самому перетворитися на сову.

Підплив офіціянт. Вона замовила каву. А я попросив келих. Офіціянт з розумінням підморгнув мені. Панна не звернула жодної уваги на мої слова, мовби їх і не чула. Може, вона думала, що я вирішив пити шампанське з двох келихів по черзі?

Я дочекався, коли офіціянт принесе келих і каву, і запитав, чи можу її пригостити шампанським. Вона тріпнула довгими віями, наче метелик крильцями, і погляд її злетів просто на рівень мого носа. Ніс мій не претендував на шедевр архітектури, відколи його мені перебили, і що вона там роздивлялася, зосталося для мене загадкою. Її вуста-півонії розкрилися рівно настільки, щоб у них змогла поміститися горошинка і я почув відповідь: «Можете», після цього її вуста розхилилися якраз настільки, що у них могла б зміститися вишня. І то був значний поступ. Вона дивилася як я наливаю шампанське, а в кутиках її вуст світилася усмішка. Я підняв келих і сказав черговий банал:

– Вип’ємо за знайомство?

– А ми знайомі, пане Юрію. Щоправда в односторонньому порядку, – всміхнулася вона. – Мене звати Уляна.

Вона зробила акуратний ковточок і поставила келих на стіл. В принципі цього слід було сподіватися, бо до «Вавілону» приходила специфічна публіка, тут переважно усі всіх знали.

– Ага, – кивнув я, – то ви читаєте «Поступ»?

– Звичайно. Це моя улюблена газета. Але я також читала «Діви ночі». Ви справді усе те пережили, що там описано?

Після пляшки шампанського я завше готовий розповідати про все, що я пережив. Я підняв усі вітрила і поплив по звичному фарватеру. Треба сказати, що Уляна виявилася на диво говіркою і спілкування з нею виглядало збоку так, мовби ми були знайомі бозна скільки часу. Вона дізналася від мене усе, що її цікавило про редакцію «Поступу», про кожного з журналістів зокрема і про мої творчі плани років на сорок уперед. Про долю України ми не розмовляли. Коли ми допили пляшку, в голосі її забриніла саме та легкість, якої ми завше добиваємося, споюючи панну. Але мене й далі гнітила підозра, що вона на когось чекає. Хіба така гарна дівчина може бути сама?

Коли він з’явився, я саме заплітав чергову павучу сіть і уже бачив, ясно бачив, як Уляна, розправивши янгольські крильця, летить мені назустріч. І раптом такий облом. Він плюхнувся на крісло біля неї, розвернувшись до мене боком, і сказав: «Привіт!» Він сказав «привіт» не мені, а лише їй, і при цьому ще й цьомкнув її у розпашілу щічку. То був молодик студентського віку, можливо, її однокурсник, високий, вайлуватий, з прищиками-хотюнчиками на мордяці і нахабним виразом там же. Якщо ви бачили коли-небудь карту Полінезії, всіяну малюсінькими кораловими острівцями червоної барви, то будете мати повне уявлення про те, як виглядала його пика. Зайве казати, що вигляд її мені не сподобався. Манери теж. Таке враження, ніби він і не помітив, що його панна щойно розмовляла зі мною, мене він ігнорував. Ну й хрін із ним.

– Що ти п’єш? – поцікавився Прищик, ніби на столі крім порожньої пляшки шампанського стояла ще ціла батарея напоїв, і без жодних церегелів узяв та надпив з її келиха. – Класно, – сказав він, облизуючись.

Він усе ще продовжував сидіти боком до мене, пожираючи очима свою дівчину і не звертаючи на того, хто сидів навпроти, ані найменшої уваги.

– Я п’ю шампанське, яким пригостив мене пан Юрко, – промовила Уляна, і тільки тоді увесь той архіпелаг прищиків-хотюнчиків обернувся до мене, але жодної радості у його виразі я не помітив. Обличчя його розхмарилося тільки тоді, коли він почув, хто я, після цього він навіть скорчив щось на зразок усмішки і простягнув лапу. Моя долоня втонула у ній, як нога Попелюшки в солдатському кирзаку.

– Зеньо, – сказав Зеньо.

– Ми разом вчимося, – додала Уляна, мовби натякаючи на те, що сіті свої я можу плести й надалі, бо що таке однокурсник, всі у свій час починають романи з однокурсниками. – Пан Юрко мені розповів стільки цікавого! – хвалилася Уляна. – Він теж ваш фан, – кивнула на Зеня, – читає все, що виходить з-під вашого пера. У них в кімнаті навіть влаштовуються змагання за ваші сторінки: хто перший буде читати, а потім дискутують. Одного разу навіть до бійки дійшло.

Зеньо мотав головою і ласо позирав на шампанське. Я подумав: нехай попросить. Він мене стільки часу не помічав, то чому я повинен помічати, куди зиркають його очі? І він попросив. Але не мене, а її.

– Можна я ще надіп’ю? – спитав. – Щось мені в горлі пересохло.

Я пішов до бару і за хвилю повернувся зі ще одною пляшкою шампана та келихом.

– О-о! – зраділа Уляна. – Ви хочете нас споїти?

– Боронь Боже, просто у мене такий настрій.

– Який?

– Такий.

– Не може бути. У вас якесь горе?

– Ні, але є бажання випити.

Я наповнив келихи.

– За що вип’ємо? – поцікавився Зеньо.

– За знайомство, – сказав я.

– Правильно, за знайомство, – підтвердила Уляна, і ми цокнулися.

Зеньо на очах розквітав, а після першого келиха пика його порожевіла і коралові острівці уже не так кидалися в очі. А проте вони свідчили про одне: вона йому не дає. І не тільки вона. Ніхто йому не дає. В душі я розсміявся. Я сам ось уже півроку пощу. Півроку? Який жах! Шість місяців без оргазму! Не може бути! Але віднині я не маю жодних причин, аби цей піст продовжився.

– А все ж таки, яка у вас причина, щоб випити? – доскіпувалася Уляна.

– Причина поважна: віднині я вільна людина. Я розлучився.

– О-о, – здивувалася вона, – це сміливий вчинок. Але не знаю, чи поздоровити вас, чи поспівчувати.

– Скоріше перше.

– То ви недовго жили?

– Як на мене, то довго – сім років.

– Вона була стерва? – спитав Зеньо.

– Ні, – відказав я. – Вона була зразкова. Але не для мене.

– І що ж вона робить у цю хвилину? – спитала Уляна. – Теж п’є шампанське?

– Ні. Шампанське вона серед дня не п’є ніколи. Вона в Америці. А там зараз обідня пора.

– І давно вона в Америці?

– Півроку.

– А чому ви не поїхали до неї?

– Мені й тут добре.

– І правильно, – кивнув Зеньо, – нікому ми там на фіґ не потрібні.

Я підливав йому і підливав, а він усе старанно випивав до дна і просто на очах п’янів. Уляна намагалася його стримати, але все намарне. Врешті вона перестала звертати на нього увагу і зосередилася на мені. Таке враження, що вона за один вечір постановила собі довідатися про мене геть усе. Наші коліна під столом притулялися і я подумав, що саме час стиснути її коліна своїми. Я це й зробив, цокаючись із нею, а вона усміхнулася і тільки зиркнула скоса на Зеня, котрий уже був такий, як мені треба – ніякий.

Коли він вийшов до кльозету, я запропонував:

– Давай вип’ємо на брудершафт.

Їй ця ідея сподобалася, вона підсунулася ближче, ми переплели руки і спорожнили келихи, а потім я нахилився до неї і припав до її вуст. Я відчув ніжне тріпотіння її язичка, п’яну вишню налитих соком вуст і голова моя пішла обертом. Цілунок тривав либонь із півхвилини, але й цього було достатньо, аби між нами пробіг невидимий розряд блискавки і в очах з’явилося солодке передчуття майбутньої пристрасті. Мовби засоромившись своєї хвилевої слабости, Уляна після поцілунку кокетливо опустила погляд на поверхню стола і почала водити по ньому пальчиком. Надійшов Зеньо і впав на крісло, як лантух бульби.

– То шо? Шось п’єм?

– По-моєму з тебе досить, – сказала Уляна в стіл.

– А по-моєму ні, – заперечив він і, потягнувся за пляшкою.

– Може, ти не будеш хаміти? – перепинила його руку Уляна. – Це не твоя пляшка. Хоча б дозволу спитав.

– А давайте всі разом і вип’ємо, – сказав я добродушно і розлив вино у келихи.

– Зеник пити не буде, – проказала твердо дівчина.

– А чо це не буду? – обурився він.

– Бо я так сказала.

– А чо це ти мені командуєш?

Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.

– Попробуй випий, – сказала вона.

– І попробую.

Я не втручався. Усе і без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.

– Ти випив, – констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.

– Випив. І ще вип’ю.

– Ні. Ти зараз підеш звідси.

– Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?

– Боже, якби ти знав, який ти зараз гидкий! – процідила крізь зуби.

– Я гидкий? А він який? – тицьнув на мене пальцем.

Я мовчав і цмулив своє шампанське. Усе йшло як треба. Моїх дрівець для підсичення багаття не бракувало.

– Так, – сказала вона, – встав і пішов. Вже.

– Нічо собі! Ти шо оборзіла? Ти хочеш з ним лишитися?

– Не твоє діло.

– Ах, не моє? Ну, блін... – тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.

В принципі така можливість мене не лякала. В моїй практиці уже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була яблуком розбрату, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться, як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар, як належне, один-єдиний удар, иншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав цього удару, він повинен бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Зеника і подивився кудись убік. І тут я побачив Олька. Він ішов до нас. Його рука впала Зеньові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:

– Щезни! В цю хвилину.

– Що? – набичився Зеник і зробив крок до Олька.

– Ооой! – сказала Уляна.

– Я сказав: щезни! Вже! – і важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Зеня за спину і попхала до виходу.

Уляна дивилася їм услід і зі всього видно боролася з собою, щоб не встати і не вибігти за Зеником. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Зеником зникли, їхні очі прикипіли до нас.

– Не бійся, – сказав я Уляні, – нічого йому не буде. На свіжому повітрі витверезіє.

– Він ніколи такий не був. Який жах!

Повернувся Олюсь, сів біля нас і ми нарешті привіталися.

– Це Олюсь, – сказав я. – Мій кумпель. А це Уляна.

Олюсь розплився в усмішці:

– Уляно, ви маєте таку саму, як ви коліжанку?

– І не одну.

– Познайомите?

– Звичайно. Правда, вони всі зайняті.

– Це не проблема. Я поза конкуренцією.

– Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.

– Ні, але змушую страждати инших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.

Він підкликав офіціянта і замовив коньяк.

– Ми з Уляною щойно зазнайомилися, – сказав я.

– А то що був за кент?

– Це мій однокурсник. Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався...

– Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма трапляється.

Принесли коньяк і ми випили.

– Улянко, – сказав Олюсь, – а давайте ви візьмете завтра свою коліжанку і ми влаштуємо пікнік на природі. У мене є машина.

– Гм... Пропозиція цікава, – сказала вона.

– Тоді домовилися, – констатував Олько. – Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і вперед.

Уляна вийшла до вбиральні і я спитав Олька.

– Чому ти не в Москві?

– Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими півштуки. Нормально?

– Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?

– З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксваґена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.

– Але ж є ризик.

– Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».

– Його вже свиснули?

– Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.

– А назад як?

– Назад на «фольксваґені».

– І його так само ще тільки пасуть?

– Напевно.

– А як із кордоном?

– Митники теж повинні на свій хліб заробляти, – засміявся він. – Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. У тебе віза є?

– Є.

– Ну, й клас. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? – він плеснув мене по спині.

– Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?

– А що?

– Уляну і її подругу?

– Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.

– А візи?

– Не проблема. Роблю за один день.

Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.

– Хочете прикіл? Та коліжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.

Олюсь враз пожвавився і замотав головою:

– Де? Покажіть.

– Я з нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.

Ми усі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Улянина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціянтка з тацею повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. У них на столі було два горнятка кави і два келишка з лікером.

– Як її звати? – поцікавився Олюсь.

– У неї два імені: Ореста-Христина.

Олюсь засміявся:

– Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.

– Ні, вже пройшло, – сказав я.

– Ага, твоя дружина називалася Христя? – кивнула голівкою Уляна.

– Навіть, якщо б вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя коліжанка гарненька. Правда, Олюсь в нас дуже перебірливий.

– Вона мені сподобалася, – сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. – А цей кєнт, що за пташка?

– Наречений, – сказала Уляна. – Закінчує медичний.

– Закінчує медичний, а вгощає її якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.

– От самі й передасте, коли я вас познайомлю.

– А коли станеться ця знаменна подія?

– Очевидно, завтра.

– Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше на вже. То як мені до неї звертатися? Ореста-Христина?

– Ми називаємо її Орисею.

Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.

– Ми цього пропустити не можемо, – сказав я і, вхопивши Уляну за руку, вивів її на середину зали так, аби все чути і бачити. А сцена і справді вартувала цього.

Олюсь: Чи можна вас запросити?

Хлопець (не даючи дівчині й рота розкрити): Ні, вона зайнята.

Олюсь: Не кажи «будь здоров», коли п’ють не до тебе. (Дівчина розсміялася.) Панно Орисю, невже ви мені відмовите?

Орися: Звідки ви мене знаєте?

Олюсь: Цікаво? Зараз я все вам розповім. Але в танці.

І він її таки вивів з-за столу, не звертаючи уваги на обурені позирки нареченого. А коли вони наблизилися до нас, і вона побачила наші розсміяні обличчя, то відразу здогадалася:

– А-а, Улянко! Це ти підлаштувала?

– Боже борони, я тільки сказала, як тебе звати. Це ж не державний секрет?

Уляна пригорнулася до мене, і ми загойдалися в повільному ритмі, її руки оплели мені шию, а голівка притулилася до плеча. Тіло її було пружне і міцно збите, ні грама зайвого тлущу. Мої вуста торкнулися її вушка, і я відчув, як вона пригортається ще тісніше. На хвильку я замислився, чи слід мені аж так тісно тулитися до неї, бо ось уже і прутень прокинувся, в тузі за жіночим тілом напнув мені джинси і вперся їй якраз у низ животика. Вона відчула його і стала злегка потиратися, крутячи стегнами. О блін! Зараз скінчу! Але музика закінчилася раніше. Ми вернулися до столика, розпашілі і заведені. Решта пар теж розійшлися, посередині зосталася лише одна пара: Олюсь і Орися. Вони застигли у тій самій позі, як танцювали. Олюсь у чомусь дівчину переконував, вона вагалася і зизом зиркала на свого хлопця. Той не спускав з них очей. І раптом: о диво! – Олюсь повів дівчину просто до нашого столу.

– Фантастика! – не втрималася Уляна.

– Олюсь майстер своєї справи. Він і камінь вмовить.

– Бідний хлопець, – кивнула Уляна в бік Орисиного нареченого.

– Ну, Юрцю, наливай! – сказав Олюсь, примостивши біля себе дівчину.

– Я тільки на хвилинку, – застерегла Орися.

– Ми вже домовилися на завтра, – повідомив Олюсь.

– Ориииська! – втішилася Уляна. – Познайомся, це Юрко.

– Я вже здогадалась. Ви мене звісно ж не пам’ятаєте?

– А мав би?

– Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А в подяку подарувала троянду. Ви прикололи її собі до маринарки.

– Це було на презентації «Поступу» у філармонії!

– Ага! – зраділа вона.

– От а я ж думаю, де вже вас бачив!

Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф – кава. Коли зустрінемось?»

Ми цокнулися, пронизувані усе тим самим спопеляючим поглядом покинутого хлопця. Він знервовано совгається на стільчику, випиває спочатку свій лікер, а потім і дівчини. Закурює. Здається, тільки я й стежу за ним упівока.

– Дівчата, а знаєте, куди ми їдемо у наступний вікенд? – спитав Олюсь.

– Ану-ну, цікаво.

– До Кракова.

– Ух ти! – зраділа Уляна. – От тільки віз у нас нема.

– Дурниці. В понеділок дасте мені паспорти, а в четвер будуть візи.

Хлопець дуже погано реагує на голосний сміх з-за нашого столу. Він гасить цигарку, різким рухом зупиняє офіціянта і тицяє йому гроші. Потім встає, якусь мить вагається, востаннє зиркає на нас і виходить. Я не спускаю з нього погляду, але мовчу. Та, виявляється, Олюсь теж помітив його відхід і моргає мені з задоволеною усмішкою.

– Наливай, Юрцю! Орисинько, а знаєте, Юрко тягнеться від імені Христя.

– Справді? Чому?

– Його колишню дружину звали Христею.

– І що з нею?

– Він її втопив у ванні.

– Жартуєте?

– Які жарти? Я йому помагав.

– А труп куди поділи?

– Викинули у Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні і важко стогне.

– Який жах.

Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами, я наливаю, і час летить так непомітно, що коли Орися нарешті спам’яталася і озирнулася, то за столиком, де вона раніше сиділа зі своїм хлопцем, банячила вже компанія з «Радіо-Люксу».

– О, Боже! А де подівся мій кавалер? – здивувалася вона.

 – Відплив у невідомому напрямку, – сказав я. – Хвилин так п’ятнадцять тому.

– А чому ж ви мені не сказали?

– Я думав – у туалет.

– Орисю, не журіться, ми його зачекаємо тут, – пригорнув її до себе Олюсь. – А зараз ходімо танцювати.

І ми знову колисалися і знову я був заведений. Коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:

– Веди себе пристойно.

– Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.

– Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо, – вона розплела руки з моєї шиї і поклала мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. – Не будемо будити звіра. І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?

– А ти як думаєш?

– Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.

– Ти помилилася. Я кілька місяців мав себе за жонатого і ніде не лазив. «Поступ» – «Не журись!» – хата. Кожну вільну хвилину писав роман. А з Ольком ми недавно познайомилися. Якраз вчасно.

Так і проминув цей вечір у товаристві панночок. Кавалер Орисі не з’явився. Об одинадцятій ми повели дівчат по хатах. Уляна мешкала на Франка, Орися – на Майорівці. У брамі ми з-півгодини виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я тронувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:

– До завтра!

Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч. Туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське – воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.

2

Сонячним суботнім полуднем авто з двома радісними парами мчало кудись у напрямку Кам’янки-Бузької. Спереду сидів Олько з Орисею і без угаву торохтів. Ззаду ми з Уляною. Багажник був заладований наїдками і напоями.

Я почував себе чудово, незважаючи на те, що вчора таки добряче перепив. Зранку мені було смішно з моєї вчорашньої ностальгії. Та пішла вона! Життя знову тільки починається. Звичайно, я вже не такий, яким був сім років тому, у мене сивина, ще більші залисини, але енергія б’є через край. Я знову готовий до подвигів.

Цілий ранок на згадку про Уляну мій прутень ставав на чати, а щойно я переставав про неї думати, падав пляцком. Зараз в авті він знову зайняв стійку. Невже я її сьогодні не вграю? Моя голова ні про що инше й не думала в її присутності, тільки про любощі. Очима я роздягав її, та що там роздягав, я шматував на ній вбрання, рвав зубами ґудзики, тяв бритвою. Боже, я ще ніколи так нікого не прагнув, як її. Це було нестерпно.

Авто заїхало в ліс, хвилин двадцять ми трюхикали лісовою дорогою, доки не зупинилися на просторій осяяній сонцем галявині. Неподалік струменів ручай.

– Ну що, класна місцинка? – тішився Олько.

Ми повитягали з багажника коци, розстелили їх на траві та почали розкладати харчі. І тут Олько покликав мене збирати хмиз для багаття. Коли ми відійшли на безпечну відстань, він сказав:

– Сценарій такий. Зараз вип’ємо, перекусимо і розпалимо вогонь. І тут я скажу, що мені конче потрібно зателефонувати до Львова. Ми сядемо з Орисею в машину і поїдемо до найближчої пошти. Ну, а там по дорозі я, думаю, ми собі з нею трішечки покохаємось. А ти тут теж не лови гав. Години тобі вистачить?

– Думаю, що так.

– Ну, коли ми будемо наближатися, я посигналю, щоб вас чого доброго не застати в пікантній ситуації. Тільки ж ти зараз напомпуй свою вином, як має бути. А я свою.

Цього разу ми з дівчатами пили мартіні, мішаючи його із сухим шампанським, а Олько – коньяк. Мартіні з шампанським вставляє нормально, любо було подивитися на справу моїх рук, себто на сп’янілих Уляну й Орисю. Ми голосно репетували й іржали, мов коні. Час минав, я вже неспокійно поглядав на Олька: може, план помінявся? Нарешті він спохопився і сказав, що мусить відлучитися на кілька хвилин, щоб зателефонувати. Але тут стався конфуз: Орися нізащо не хотіла їхати.

– Я не хочу, мені й тут добре.

Тоді Олько вдався до останнього аргументу:

– Але ти мені потрібна, щоб у машині посидіти, поки я буду дзвонити. Хіба не розумієш? Це ж село. Вкрадуть машину в лічені секунди.

І тут сталося непоправне. Зголосилася Уляна:

– Ну, давайте я поїду. Це ж недовго?

Олько зам’явся, очі його знервовано забігали. Орися з того тільки тішилася.

– Та їдьте, їдьте, – сміялася вона, – а ми тут ковбаски спечемо.

Олько далі не знав, що робити і зиркав на мене, я знизував плечима. Який я аргумент можу викинути, аби змусити їхати саме Орисю? Але відступати уже нікуди. Уляна підвелася і пішла до авта, помахавши нам пальчиком:

– Ви тут пильнуйтеся мені.

За нею почалапав набурмосений Олько. План зазнав фіаско вже на самому початку, отже слід сподіватися повного провалу і на завершення.

– Ну, що, – сказав я, – вип’ємо з горя? – і наповнив келихи.

– Чому з горя? Ви розчаровані, що не усамітнилися з Уляною?

– Ні, я не себе мав на увазі. А Олька. У нього горе через те, що не усамітнився з вами.

– А що б це йому дало?

– Не знаю. Але йому хотілося саме з вами поїхати на пошту. А знаєте, яка доля тієї троянди, яку ви мені подарували?

– А яка? – спитала вона, труснувши своїм довгим волоссям.

– Я зберігаю її в одній книзі. Вона засохла...

– Книга?

– Ні, троянда. Щоразу, коли я беру цю книгу в руки, я дивлюся на троянду і згадую вас.

– Не вірю.

– Але це правда.

– А що за книга?

– «Маньйосю». Антологія японської середньовічної лірики.

– Ніколи не читала. А як часто ви зазираєте у цю книгу?

– Принаймні раз у тиждень.

– І раз у тиждень згадуєте мене?

– Це п’ятдесят два рази на рік.

Вона глянула на мене зі здивуванням і з таким виразом в очах, мовби відкрила мене для себе щойно тільки зараз. В руках ми тримали свої повні келихи і дивилися одне на одного, не мигаючи.

– А може нам пора перейти на «ти»? – сказав я. – Вип’ємо на брудершафт?

Орися усміхнулася з веселими бісиками в очах:

– Це такий ваш тактичний хід, щоби потім поцілуватися?

Я хотів заперечити і навіть хитнув головою, але язик мене не послухався і промовив:

– Так.

Здається, голос у мене в цю мить затремтів. Тоді вона підсунулася ближче і заплела свою руку з келихом за мою, ми випили, не відводячи одне від одного очей, а потім відклали келихи, і поцілунок наш тривав так довго, що я не міг потім навіть пригадати, коли ще і з ким я так надовго зливався в одному поцілунку. Але цей поцілунок не обмежився самим виціловуванням, бо ми впали на коц, ліва моя рука опинилася в неї під головою, а права гладила їй спочатку спину, потім перемандрувала на перса, тверді й ідеально округлені, далі вона розстібнула їй блюзку і, вивільнивши одне персо зі станика, узяла його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені і пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, тут я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її дупцю, а з дупці хутенько перебрався на стегна, ось моя нога вже між її ногами, а рука уже в неї на животі, між ногами, там гаряче, там пашить жаром, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах, жодного опору, так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає в трулі і нижче, нижче, де все уже вологе і спрагле, палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікти, я стягую з неї джинси і все це у тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе також і, не відриваючи вуст лягаю на неї, а вона приймає мене, розкинувши ноги, зігнувши їх у колінах і заплющивши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбуджені я ось-ось випорсну усі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко, і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму і не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна у неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима у хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень ще з хвилину ритмічно пульсує, націлившись ракетою в небеса, та, не дочекавшись старту, опадає. Ми обоє голосно дихаємо. Я намацую її пальці і стискаю, вона відповідає на потиск, пальці переплітаються, і завмирають. Я підводжуся і бачу її тіло – молоде і гарне, цілюще тіло, яке втамувало мій голод і мою спрагу, перше тіло за півроку. Я цілую її в пупок.

– Налий мені, – каже вона.

– У мене теж пересохло в роті, – кажу я, і ми випиваємо.

– Ти в мене кінчив, свинтус... – Її погляд падає на коц – там сліди моєї сперми. – Оба-на!

– Зараз я витру. Це нічого, що я в тебе?

– На щастя. У мене вчора тільки діла закінчилися. Ну, ти тут прибери сліди гріха, а я – в кущики.

Вона прихопила пляшку з водою і, блимаючи білою дупцею, зникла в кущах. Я, не надто мудруючи, витер сперму лопухами, а коц перевернув другим боком і знову понакладав на ньому пляшки та келихи. Потім натягнув джинси і видихнув з грудей щастя, яке мене просто розпирало. Але тут згадалися Олько і Уляна. Чи не займаються вони тим самим? Ну, зрештою, мені нема різниці. Орися мені подобається навіть більше, ніж Уляна. Ось вона вертається, гордо несучи свою кучеряву розкішницю на крутих стегнах. Крапелинки води виблискують на волосинках діамантами. Орися витирається серветками і вдягається. Я не зводжу із неї очей. Хтозна-коли я ще побачу таку красу: вона ж бо збирається заміж.

– То правда, що ти збираєшся заміж?

– Хто це тобі сказав? Уляна?

– Умгу.

– На другому курсі? Я що, схожа на дурепу?

– Ну, вона сказала, що то був твій наречений.

– Це він себе таким вважає. Я сказала, що якщо вийду заміж, то тільки на п’ятому. Він вирішив, що буде чекати. Ну й чекає.

– Ти з ним спиш?

Вона вмостилася поруч, відгорнула волосся з чола і спитала:

– А що це ти раптом так зацікавився мною?

– Не хочу тебе ні з ким ділити, – сказав я і ліг, заклавши руки за голову.

– О! А я вже належу тобі?

– А хіба ні?

– Ти надто самовпевнений.

– То ти спиш із ним?

– Сплю. Якщо це так називається. Останній раз спала місяців три тому. Загалом, може, разів п’ять ми щось там мали, але мені не сподобалося. – Вона нахилилася до мене так, що її волосся звисло наді мною, як гілля плакучої верби. – Ти збираєшся мене відбити?

– Хіба я тебе вже не відбив?

– Ще ні, – прошепотіла вона і поцілувала мене у вуста.

Я пригорнув її, вона лягла на мене і ми знову стали цілуватися. Я відчув, як мій прутень знову пучнявіє. Вона підвела голову:

– Я відчуваю те, що я відчуваю?

– Еге ж.

– О ні, вдруге у воєнно-польових умовах я тобі не віддамся, – і вона скотилася з мене.

– Поїдеш до мене?

– А що я вдома скажу?

– Щось вигадаєш.

Вона хвильку подумала.

– А покажеш мені ту троянду?

– Покажу.

Зайве й казати, що про троянду я все вигадав. Не було у мене між сторінок «Маньйосю» її троянди. Її троянда загубилася у вирі юрби. Але у мене була инша засохла троянда. Вона залишилася після дружини. Колись вона її малювала, засохлу троянду у кришталевому келиху, а потім використала, як закладку. І ось минає з тих пір кілька років, і її засохла троянда наповнюється иншим змістом і оживає у ній душа иншої троянди, якій від сили місяців три. Ця засохла троянда єднає тепер нас трьох у якомусь дивному і містичному сплетінні, троянда, про яку відтепер думатиму, як про троянду Орисі.

 З далини долинає чмихання мотору, лунає сигнал, а за хвилю авто спиняється і з нього виходять Олько з Уляною. З їхнього виразу обличчя годі второпати, чи між ними щось відбулося, чи ні. Видно тільки, що Уляна витверезіла.

– Уявляєте? – сплескує вона у долоні. – Та пошта виявилася зачинена, ми мусіли пиляти мало не Львова. А ви тут не занудилися?

– А чого нам нудитися? – відказала Орися. – Пан Юрко мене веселив різними історіями.

– Пан Юрко? – здивувався Олюсь. – Ви ще досі на «ви»? Ану негайно мені випити на брудершафт! – Він вклав нам у долоні келихи, налив шампанського з мартіні і звелів: – До дна!

– Ану, ану, – не знати чого тішилася Уляна.

Ми випили і поцілувалися. Коротко. Без засмоктування, без язичків, без пристрасті.

– Ну, тепер порядок, – кивнув Олюсь, якось підозріло на мене зиркаючи. – А тепер і нам пора вас наздоганяти.

Наливаючи собі коньяк, Олько на мить зупинив свій погляд на коці, на одну лише мить, але я встиг помітити, як щось промайнуло у виразі його обличчя, і це мене змусило застановитися: що привернуло його увагу? Коц? Ах, я ж його перевернув другим боком, там було инше забарвлення, світліше. Ну і що? Може, мене воно дратувало. Мій коц, що хочу, те й роблю з ним. Але потому погляд Олька впав на мене. Він не сказав ні слова, але у мене зародилася підозра, що він щось подумав про той коц.

– Орисику, – защебетала Уляна, – ти складеш мені компанію? – і кивнула на кущі.

Дівчата зникли. Олюсь узяв коц за край, відгорнув, подивився, хитнув головою і сказав:

– Все ясно.

– Що саме?

– Те, чим ви тут займалися.

– Напевно, тим самим, чим і ви.

– Ми? Та ми, блін, на цю дурнувату пошту вгробили цілу годину!

– Здалася тобі та пошта! Треба було заїхати собі кудись і...

Тут я збагнув, що говорю не те, але вже було пізно.

– Що-що? То виходить, я мав грати твою Уляну? Ні-ічого собі! Оце номер! Але я ще товариських принципів не втратив. Я ще вмію дорожити дружбою. На відміну від декого.

– Ти маєш мене на увазі?

– А кого ж? Ти бач! Він уже не проти, щоб я відфайдолив його Уляну. Та ти, може, мою Орисю вже трахнув?

– Слухай, тобі не все одно? Вони обидві, як писанки.

– Це факт, – погодився він і, відрізавши собі добрий шмат шинки, загорнув її у листок салати. – Але я вчора весь вечір і нині півдня тільки те й робив, що охмуряв Орисю, я вивалив на неї мільйони слів, розповів сто анекдотів і сто випадків з життя. Між нами пробігли іскри. Розумієш, що це таке? Іскри! – потряс він у повітрі тим саморобним голубцем. – Електричні розряди! Я це вже відчув у танці. Залишалося тільки...

– ...покласти руку на її тіла клямку, натиснути злегенька й відкрити...

– От-от! Тільки чесно! Вграв?

– Ну... це ти якось вульгарно... не делікатно...

– Та перестань комизитися! Вульгарно! Ти мені чесно скажи: вставив пістон?

– Ну, капєц, вона така гарна дівчина, а ти – «пістон»!

– Добре. Ти покохався з нею?

Я опустив очі. Пошукав очима келих, налив, випив і сказав:

– Покохався.

– Так я і знав! – кинув Олюсь спересердя шинку на серветку. – Поки ми ганяли, як ідіоти туди й сюди, ви тут зробили свою справу. І це мій колєга! І що ж тепер? Ти собі пожирував, а я в прольоті, так?

– Ну чому? Візьмися за Уляну. Он вони йдуть і з їхніх рухів так виглядає, що вони теж усе вияснили.

Дівчата наблизившись до нас, вмовкли. Між ними вочевидь була якась гаряча розмова, бо обидві мали розпашілі щоки, а Уляна виразно уникала мого погляду. Орися ж, перезирнувшись зі мною, по-змовницьки усміхнулася. Я подумав, що найкраще, що можна у цій ситуації зробити, почати пити. Непевний стан тривав хвилин двадцять, а далі знову язики у всіх розв’язалися і я помітив, як Уляна вже відгукується на кожне Олюсеве слово. А ще за півгодини вона пригорталася до Олька, а Орися до мене. Почало смеркати, коли ми вирушили додому. У Винниках дівчата зателефонували батькам і кожна повідомила свою версію. Потім ми під’їхали до крамниці і купили їм зубні щіточки.

Олькові і Уляні я відвів перший поверх, а ми отаборилися на другому. Ми з Ольком посиділи трохи біля телевізора, поки дівчата купалися, і подивися по сателітарці якусь тупу порнуху. Олько нарешті міг розслабитися і випити стільки, скільки душа прагнула.

Орися вбравшись у мою довгу сорочку піднялася нагору.

– Покажи мені троянду, – сказала вона.

Я узяв книгу і вона сама розкрилася там, де лежала сплюснута й засушена троянда. Орися взяла її і піднесла до носика.

– Дивно, вона ще зберегла запах.

– Це ж було зовсім недавно, – сказав я.

Заки вони купалися, я потримав кілька хвилин квітку над пляшечкою трояндової олійки, аби омолодити її, стару, рахітичну і немічну, позбавлену запаху, побляклу, схожу на стару пропиту повію, троянду моєї дружини. Орися поклала її обережно у книгу, обняла мене за шию і поцілувала.

(Уривок з роману «Весняні ігри в осінніх садах»)