Йоан Золотоустий

Про священство

Книга п’ята

Думаю, що я уже досить наочно довів, який досвід повинен мати наставник у боротьбі за істину; крім того, хочу сказати ще про один предмет, який буває причиною багатьох небезпек, або, точніше, не він, а ті, що не вміють добре ним користуватись, сам же подасть спасення і багаті добра, якщо ним будуть займатись мужі ревні і здібні.

1. Що ж це? Великий труд підготування проповідей, призначених для народу. По-перше, ті, що ними опікується пастир, переважно не хочуть вважати проповідника учителем, а, ставлячи себе вище від учнів, займають позицію глядачів, присутніх на світських видовищах. І як там народ ділиться – одні пристають до одного, а інші до іншого, – так і тут, розділившись, одні переходять на бік того, інші – на бік сього і слухають проповідників прихильно або неприхильно. І не тільки в тому полягає складність, але й в іншому. Якщо комусь із промовців трапиться вплести у свою бесіду щось, що вже використали до нього, то він наражається на більші докори, ніж викрадач чужих грошей. З таким звинуваченням часто стикається навіть той, кого лише підозрюють у цьому, хоча він у нікого нічого не запозичав. Та що казати про чужі праці? Буває не вільно йому весь час користуватись плодами власного духа, бо багато з тих, що звикли слухати не задля науки, а задля розваги, сидять там наче судді трагедії або гри на кифарі¹. І та сила слова, яку ми визнали зайвою, виявляється тут потрібною не менше, ніж у софістів, коли вони змушені спорити поміж собою.

2. Отже, треба великої сили духа, що набагато перевершує мою смиренність, щоб відволікти народ від тієї невідповідної і безхосен-ної розваги і привчити його до слухання з більшою користю, аби він підкорявся і йшов за проповідником, а не щоб той керувався примхами люду. Цього неможливо досягнути інакше, як двома способами: зневажанням похвал і силою слова. Якщо не буде бодай одного, то і другий окремо від першого буде без користі. Якщо той, що зневажає похвали, не проповідує науки «люб'язно і з сіллю»², то втрачає всяку повагу народу і не отримує жодної користі зі своєї великодушності; а якщо, вправний під тим оглядом, стане захоплюватись славою грімких оплесків, то однаково зашкодить і людям, і собі самому, бо, женучись за похвалами, прагнутиме проповідувати радше для приподобання слухачам, як для їх користі. І як той, хто не клопочеться похвалою, обдарований силою слова, не піде за примхами народу, все ж не принесе йому жодної значної користі, бо не має досвіду проповідування, так і той, хто піддасться пристрасті до похвал, хоча має здібності повчати народ своїми бесідами, бажатиме проповідувати те, що народові подобається, аби тільки збирати голосні оплески.

3. Отже добрий керівник повинен бути сильним в одному і другому, аби брак одного не знищив іншого. Коли він, виступаючи перед народом, говоритиме так, що заторкне й байдужих, а потім зіб'ється, стане затинатись і через недосвідченість зашаріється, то одразу пропаде всяка користь з його бесіди. Тих, що їх викривано, боляче вражає його мова, і, не маючи іншого способу відомсти, засиплють його насміхами за його невправність, сподіваючись тим прикрити свої вади. Тому він повинен, як добрий керманич, чудово володіти обома вміннями, аби у випадку потреби відповідно послуговуватись і тим і тим. Лише коли він виявиться бездоганним у всьому, тоді зможе з повною владою поступати зі своїми підлеглими, караючи чи звільняючи. Без цього важко досягти такої влади. Зрештою, великодушність не повинна обмежуватись одною тільки зневагою щодо похвал, але й сягати далі, аби користь знову не залишилась не звершеною.

4. Що ж іще належить нехтувати? Ненависть і заздрість. Не можна ні занадто остерігатися й боятися несправедливих звинувачень (а настоятелю майже неможливо вберегтись від безпідставних докорів), ні зовсім їх легковажити: хоч би вони були хибні, хоч би їх висували люди прості, все-таки треба їх чимшвидше заперечити. Ніхто так не ширить доброї і злої слави, як нерозсудливий народ: звикнувши слухати і говорити необдумано, він повторюватиме все без усякого зважування, зовсім не турбуючись про істину. Тому не належить маловажити людей: всякі лихі підозри слід тут же усувати, а самих обвинувачів, хоч би були найнегідніші, лагідно переконувати у протилежному, не оминаючи нічого, що могло би зняти недобру славу; якщо ж і по тому, як ми зробили зі свого боку все, обвинувачі таки не перестануть, тоді треба їх нехтувати. Хто у таких випадках занепадає духом, той ніколи не зможе зробити нічого великого і благородного; знеохота і безнастанний неспокій можуть зламати силу його духа і довести до крайнього безсилля. Священик повинен ставитись до своїх підопічних так, як батько ставиться до малих дітей: як не відвертаємось від дітей, коли вони перечать, плачуть або бояться, як не дуже переймаємося, навіть коли вони до нас усміхаються або пестяться, так і священики не повинні ні пишатись похвалами народу, ні перейматись докорами, якщо вони несправедливі. А це, мій друже, річ дуже трудна, а може, й неможлива. Не знаю, чи хтось із людей може сягнути такої досконалості, аби не тішитись, коли його хвалять. А хто радіє з чогось, той, очевидно, цього бажає, якщо ж не здобуде, то стане журитися, непокоїтись, мучитись і сумувати. Як багачі, поки багаті, веселяться, а потрапивши в нужду, важко дають собі з нею раду, як тим, що звикли до вишуканих страв, ніколи не смакують страви прості, так і душі любителів похвал і оплесків мучить наче якийсь голод, особливо якщо вони до них звикли або чують, що цього удостоюються інші. І таке діється не тільки тоді, коли їх несправедливо ганять, але навіть коли їх не хвалять постійно. Скільки ж труднощів, скільки великих розчаровань, гадаєш ти, чигає на того, хто з такою пристрастю і жадобою пускається в море проповідництва? Неможливо, щоби море ніколи не хвилювалось, неможливо, щоб і душа такого чоловіка зоставалась без журби і гризот.

5. Навіть хто володіє великою силою слова (а це властиве небагатьом), то і той не є вільний від безнастанної праці. Позаяк сила слова не дається від природи, а набувається через освіту, то хоч би хтось довів її до найвищої досконалості, все ж може втратити, якщо постійним старанням і вправлянням не розвиватиме її далі. Ось чому ті, що мають вищу освіту, повинні працювати більше, ніж менш освічені, бо недбальство обох супроводжується різними наслідками, тим більшими, чим більша різниця між здібностями одного і другого.

Останніх ніхто не буде звинувачувати, якщо вони не скажуть чогось особливого, а перших, якщо не завжди видаватимуть бесіди, що перевершують думку, яка про них назагал уже склалася, з усіх боків чекають докори. До того ж, другі і за звичайну проповідь здобудуть великі похвали, а перші, якщо не виступлять із чимсь незвичайним і гідним подиву, не тільки не будуть похвалені, але зіткнуться із тим, що їх ще й ганитимуть. Слухачі сидять і судять про проповідь не за її змістом, а за опінією, яку має у них проповідник. Отож той, хто перевершує інших красномовством, повинен більше за інших старанно трудитись. Він не може виправдовуватись загальною рисою людської природи, що неможливо скрізь устигати: якщо його бесіди не зовсім відповідатимуть думці про нього, то його чекають розмаїті насмішки і нарікання від слухачів. Ніхто навіть не подумає, що випадковий сумний настрій, неспокій, журба, а часто і гнів, затьмарюють ум і не дозволяють ясно та зрозуміло висловити свої думки, і що взагалі людині неможливо завжди бути однаковою і скрізь устигати, а природно є часом згрішити, виявити слабкість. На це, як я сказав, не хочуть зважати, а звинувачують проповідника, судячи про нього наче про ангела. І взагалі, людина уже з природи така, що на заслуги ближнього, численні і великі, може не звертати уваги, а якщо трапиться якийсь ґандж, навіть незначний, навіть дуже давній, – одразу визнає його, одразу прив'язується і ніколи не забуває. Ось так якась маленька і незначна слабкість часто зменшує славу багатьох великих мужів.

6. Бачиш, мій друже, що сильний у слові мусить виявляти особливу старанність, а також велику терпеливість, якої зовсім не потребують ті, про яких я щойно згадував. Багато хто увесь час турбує його без будь-якої причини, а не маючи у чому звинувачувати,

ставиться вороже за те, що всі його шанують. Треба мужньо витримувати ці прикрощі. Будучи не в силі сховати своєї безпідставної ненависті, вони злословлять і очорнюють, нишком наговорюють і явно ворогують. Якщо душа за таких умов буде непокоїтися і дратуватися, то не зможе зберегти бадьорість і геть занидіє з болю. А вони не тільки самі капостять, але стараються діяти ще й через інших: скажімо, вибравши когось, хто нічого не вміє, вони засипають його похвалами і подивляють понад міру, роблячи це із пристрасті або ж із невігластва і заздрощів, радше аби звести нанівець славу достойного, ніж прославити недостойного.

Та не тільки з ними має до справи добрий бесідник, а часто також із неуцтвом цілого народу. Неможливо, аби всі згромаджені були людьми освіченими, інколи переважну більшість слухачів становлять люди прості; перші ж, хоч і розумніші від тих, все-таки у порівнянні з людьми, здатними судити про красномовство, стоять нижче настільки, наскільки решта у порівнянні з ними. Заледве кілька знайдеться таких, що їх судження у цьому питанні були би справедливі. Через це нераз і найліпший проповідник дістає мало оплесків, а іноді залишається без будь-яких похвал. Треба тому бути готовим до такої несправедливості, і тих, які чинять так через темноту, прощати, а тих, що клопочуться із заздрощів, оплакувати як нещасних і гідних жалю людей, маючи при цьому переконання, що сила слова не зменшується ні через цих, ні через тих. Мистець, що всіх перевершує у своєму мистецтві, бачачи, що люди, які на тім не розуміються, висміюють його старанно викінчений твір, не повинен занепадати духом і вважати картину поганою на підставі суджень профанів, так само як не можна справді поганий твір вважати за майстерний лишень тому, що ним захоплюються самі нетями.

7. Справжній художник повинен бути сам суддею своїх творів і може вважати їх добрими або поганими за тим, яку оцінку поставить ум, що їх створив; на думку сторонніх, хибну і недосвідчену, зважати не треба. Так і той, хто прийняв на себе обов'язок учительства, не може звертати увагу на похвали людей з боку і занепадати духом, коли їх не дістане, але нехай готує проповіді так, аби подобатись Богові. Це, а не оплески і похвальба, повинно бути для нього правилом і єдиною ціллю старанної підготовки до проповіді. Якщо його будуть хвалити інші, нехай не відкидає похвал; якщо ж не отримає їх від слухачів, нехай не шукає за ними і не ремствує. Усвідомлення, що він підготував і виголосив свою проповідь для приподобання Богу, буде для нього достатньою і найліпшою втіхою й нагородою за його труди.

8. Хто ж піддасться пристрасті до пустих похвал, тому не принесуть жодної користі ні велика праця, ні сила слова, тому що душа, яка не вміє давати собі раду з безпідставними наріканнями загалу, слабне і втрачає охоту до праці над красномовством. Тому належить передовсім привчатись нехтувати похвали: самого-бо володіння словом не досить, аби цю здібність зберегти і підтримати. Навіть якщо хтось захоче звернути пильну увагу на того, хто обділений цим талантом, то збагне, що і той повинен ставитись до похвал байдуже. Піддавшись пожаданню слави, він припуститься безлічі помилок. Скажімо, не потрафивши зрівнятись із тими, які відомі красномовством, він не утримається від ворожди, заздрощів, наклепів та іншої гидоти, піде на все, хоч би навіть довелось погубити свою душу, аби лиш зі своїми мізерними здібностями досягнути їх слави. Окрім того, він почне усуватись від будь-якої важкої праці, а душу його огорне таке собі запаморочення. Багато трудитись, а діставати так мало похвал – це дійсно може зламати і допровадити до глибокої сплячки того, хто не вміє відсторонюватись від хвальби. Так і рільник, змушений працювати на неплідному полі й орати кам'янисту землю, невдовзі полишить своє заняття, якщо не має великої любові до роботи і не боїться голоду. Якщо ж навіть ті, які володіють великим даром бесіди, мусять постійно вправлятись, аби його не втратити, то які труднощі, який неспокій, яке замішання спіткає того, хто, не підготувавшись як слід, лише під час проповіді починає думати про те, щоби з лихою бідою досягти бодай малого успіху! А якщо хтось із тих, кого було поставлено після нього і хто посідає нижче становище, встигне прославитись більше за нього, то справді треба надлюдського духа, аби не піддатись заздрощам і не впасти у повну знеохоту. Стояти вище, бути переможеним нижчими і поставитись до цього мужньо – на це треба незвичайного духа, не мого, а, так би мовити, адамантового. Зрештою, якщо той, хто здобув перевагу, є людиною скромною і поміркованою, то це ще можна витримати, але якщо він буде зарозумілим, гордим і честолюбним, тоді переможеному доводиться кожного дня бажати собі смерті, – до такої міри гірким для нього стане життя, коли звитяжець явно ставитиме себе вище за нього, потайки насміхаючись, щоденно підриваючи його авторитет, намагаючись бути скрізь сам і знаходячи собі для цього важливу опору у вільній бесіді, прихильності народу і любові всіх підлеглих.

Хіба ти не знаєш, наскільки захоплення проповідями нині полонило уми всіх християн і яку повагу мають ті, що займаються красномовством, не тільки ззовні, але й серед «рідних у вірі»³? Хто ж може витримати сором, коли під час його бесіди всі мовчать, нудяться і чекають кінця, наче відпочинку по праці, а іншого, хоч і довше говорить, слухають терпеливо, виявляють жаль, коли наближається завершення, і гніваються, коли хоче зупинитись?

Усе це здається тепер тобі, недосвідченому, неважливим і таким, що не заслуговує на увагу, але воно може погасити ревність й ослабити душевну силу, хіба би хтось, звільнившись від усіх людських пристрастей, спробував стати подібним до тих безплотних сил, які не вражені ні заздрощами, ні жадобою слави, ні ще якоюсь слабкістю. Якщо відшукається такий чоловік, який зможе потоптати того дикого звіра, невловимого і непереможного, тобто славу, і відтяти його незліченні голови, або навіть не допустити його появи ще в зародку, той буде в силі легко відбити всі ті численні напади і зберегти спокій, наче у тихій пристані. Душу ж, яка не позбулася цієї потвори, очікує велика боротьба, безнастанний неспокій, постійна гризота і багато інших пристрастей. Чи треба перечислювати і решту труднощів, про які не може говорити і знати той, хто не випробував їх на собі?

¹ В Атенах були цензори, які оцінювали твори театрального мистецтва.

² Кол. 4, 6.

³ Гал. 6, 10.