|
|
Олександр КлименкоSUPRAPHONТ. Ружевичу Не плач, якщо не стрінеш мене сьогодні: 1. „Берег, кучугури сміття на схилах річки, маса жовтуватого пігменту. Причетність до метафізичних змін. Кістляві перехрестя дерев - Еклезіаст, з якого світло. Не йдеш у бік, не намагаєшся навіть дивитися у бік. Комахи лізуть під ноги, як коли б у них не було долі... Продовження?” Кічеваті божі корівки на взуттєвій коробці, комахи у підніжжя кактуса. „Вони паразитують і псують стовбур.” S. гриз ніготь і чекав. Баюри піднімалися на дев’яносто градусів і вертикальними площинами ковзали за шибами. Жодної з його боку демонстративності. Він не звертав уваги. Він пригадував богів поганського світу, називав їх зіпсовані імена, загинаючи пальці. Вже не лишилося пальців на правій руці, на лівій... Підсовує стільця, ставить на нього ногу і дивиться скрізь скло, поверх бляшаної підставки, оберемка макових кульок, безсмертника, колосків, поверх оксамитової травички. „Минуло Маковія. Давно,” - каже собі. Час йде... йде... Йде собі... Візуалізується різний мотлох, з патиками, блискучою соломою, пір’ям розсипаного чаю, парою вінілових платівок та потойбічною Чехословацькою Соцреспублікою включно. „Невже сон?” Хвиля підступила до горла. Від раптового щастя S. ледь не перекинув пляшку з олією. Зловив масне пляшчине горло, та декілька плям лишаються на сорочці. - Але душа твоя чиста, як у ангела, - каже до неї (чи хотів би казати), але її немає поруч. Обсяг повітря, його властивості, якісь надприродні жилки, очеретинки, плямисті патички, якими це повітря було проштрикане наскрізь, ще щось невербальне і надсловесне - за цим усім (так він собі зрозумів) крилися не просто нові статичні картини чи динамічно-рухливі зображення, задля яких існує, існуватиме, так він завжди думав, абсолютно все. Все, чим ці картини час від часу, день за ніччю, ніч за днем наповнюються і живляться, розтинаючи ножицями свій матеріал – коріння, мінерали, калюжі, скрючені стеблини, розкидані фігурки брейгелевих чоловіків, обриси віртуальних птахів, примітивні статуетки вишколених псів, відголоси бахівських труб, рок-н-рольних демаршів, фігуративні шлейфи будь-чого тощо... „Ona jest teraz sama w obliczu martvej ściany…1 І обличчя її - обличчя ангела.” Так, прийшло щось нове. Таки прийшло, змінивши те, що набагато раніше встигло спотворитися до передбачуваного, переродилося на звикле так, як завше це роблять, робили патики очерету чи плямисті жилки солом’яних стріх і стріл в існуючім обсязі повітря, в несловесних і надвербальних клаптиках цього самого повітря, яке літає разом з іншими домішками, включаючи сліпу глину правічних боліт, з мохами і чудесними жабками ква-ква включно. Літає собі, літає... Якби ж це був тільки один із снів! Тоді можна було б сказати одне з семи слів і впертися долонями в імлисті двері, перед тим дійсно повіривши у їхнє існування. І це б спрацювало. Обов’язково. Але це був не сон, це було щось схоже на середньовічний потяг (якщо такі існують, існуватимуть, якщо взагалі існує щось подібне) чи на уламок архітектурного ансамблю, з архаїчними піднебіннями арок і вищербленими кістками сходинок, вікон. „Схоже на абсолютні втілення потягів, архітектурних структур тощо. Щось схоже на будь-яку іншу річ, але так само відмічену випадковістю і недоречністю.” І в цих хащах S. буксував. Він би вже давно знайшов бодай стежку, та повітря вирувало десь всередині і схильність до логічних спостережень, висновків, перетворюючись на камінець, летіла у колодязь. „Фатальність, яка супроводжує у кожному з снів.” Відчуття фатальності - воно наштовхнуло на думку, що все ж таки і це – сон. „Так - видіння, фата моргана! А тому - десь є рятівний вихід.” Нефіга! S. спробував вщипнути себе за коліно, але жодного больового відчуття не виникло. Натомість він вдруге погойднув пляшку з олією. Цього разу рідина приснула і пляма посіла на глянцевій супрафонівській2 обкладинці „Winter Flowers” Адама Маковича3. „Так, супрафонівської: від назви чехословацької фірми платівок Supraphon. Я це пам’ятаю... Сімдесят сьомий рік - ось коли це було.” Перед очима знову повстало її обличчя: - Сніг та кульбаби: можна зламати гілку, відкрити двері - це не лякає птахів, комах. Людей перетворює на шматки глини. З глини ліпить статуетки, розбиває їх, знову щось виліплює. Хоча води вже по коліна і листя стало схожим на двоголових - брррр - рибин з відкритими пащеками ротів, в які розкуйовджене скнилівське дівчисько вкладатиме ключики від раю. Біліють... „...дерева. Пшениця зберігає воду та залізяччя клондайків. Небо стає схожим на власних птахів...” - У цих реаліях... Колись Ніна запитала у нього: - Першими завжди з’являлися птахи? Птахи, які місили глину, клювали пшеницю? Ще тоді сніг ставав горизонтальною рискою, а золото – сонцем. Потім все перетворилося на ілюзію, кров’яні тільця і хвилями змило зі стін картини... Першими завжди з’являлися оті кляті птахи? „У цих реаліях можна зустріти рептилій снігу та осені - снігу, що обліпив будинки, та осені, яка неквапом реміксує останні...” - Де ти, Ніно? 2. S. прокинувся і не встиг запитати себе „сон, це був сон?”, бо згори, спускаючись сходами донизу, волав Марек: - Нє єст чі так зле, цо? Пач на свего прем’єжа. На нєго пач. На... Ла-за-рє-нка, - вочевидь Марек вичитував прізвище по складах. – Скрад чі сто чтернашьчя мільйонув. Хоп-па! Алє мачє у шєбє фацета!4 „...за ніччю, ніч за днем наповнюються і живляться, розтинаючи ножицями дивовижний свій матеріал – коріння, мінерали...” S. зграбав коца, який встиг зповзти за ніч на підлогу, а потім пробурмотів: - До ж... того Лазаренка. Двері до кімнатки відчинилися і на порозі з’явився Марек. Із зіжмаканою газетою в одній руці та двома відкоркованими пляшками пива – в другій. „Okocim5 - Зкуьшгь Зшдіііііііі... ні, ні, ні, ні, ні... прокидайся! Okocim - Premium Pils! Ну так. Okocim з шляхетним і декоративним Заглобою, з шляхетною та декоративною посмішкою by Zagloba.” - Проше чєбє, зостав,6 - сказав S. Мареку, простягаючи руку до пляшки, згрібаючи скляне горло, обліплене рясними цятками. „....калюжі, скрючені стеблини, розкидані фігурки брейгелевих чоловіків, обриси віртуальних птахів, примітивні...” - З льодувкі...7 - Очевіщє8, - Марек встромив пляшку в спраглого рота. „...статуетки вишколених псів, відголоси бахівських труб, рок-н-рольних демаршів, фігуративні шлейфи будь чого тощо.” - Тощо. Перед очима попливла м’яка, в міру оксамитова трава, скрючені дерева, стіна, утворена цими деревами. Потім - світло: Варшава Заходня і стара шкапа Ікарусу з брудними фіранками. Все це спробувало з’єднатися в єдину узагальнену картину і з’єдналося, приплюсувавши 114 скрадених (by Lazarenko) мільйонів. Ще S. пригадав, що має заскочити до книгарні аби видати за „Matka odchodzi” п’ятдесят сім злотих. Марек зоставив розглядання газети: - О ктурей маш почьонг?9 - За пув годжіни.10 „Наче й не спав. Насниться таке. Обов’язково треба купити Różewiczа. Буду читати у дорозі.” - Ла. За. Рєн. Ко. Ла-за-рєн-ко, - чаклував Марек. „До ж… Lazarenka. О-бо-в’я-зко-во до ж...” - Кєди врацаш? 11 - Обов’язково... - ? - Нє вєм. Докладнє єще нє вєм. Алє Томаш бенде грав двудастего шюдмего. 12 „Добрий той Okocim. Premium pils!” S. поставив пляшку. Він планував скочити в Україну на декілька днів. Відіграти два концерти. Дещо владнати, якщо вдасться. „Якщо вдасться. Сімнадцятого вересня - ще один концерт, а тоді – назад, до Варшави.” 3. Ікарус був ще гіршим ніж того очікував S: до бруду фіранок добавилися механіка, яка мала фіксувати крісло в одній з двох-трьох позицій, але цього не робила, шкірки банану, розтерті під кріслом, Стівен Сігал13, який на екрані ламав руки терористам, водій – він здер з S. зайвих десять злотих. Крім того головний („іронічно(!): як без нього?”) біль та крученики під гострою підливою, що їх S. купив у китайській забігайлівці. „Хворобливий стан. Аби не захворіти. Хоча температури немає... Марек, мабуть, п’є пивце, підливає мальви. Непогано б перетворитися на мальву. На цистерну з водою. На зимову, хм, квітку. Winter flower... Невже чехословацький потойбічний Supraphon? Саме ця платівка колись сподобалась Ніні.” Декілька днів тому до нього задзвонив з Америки Адам. Адам Макович був радий, він знав що S. гратиме з Томашем14 на джазовому фестивалі, говорив про те, що вони давненько не бачилися, що тре’ стрінутись, пригадав якийсь випадок у Кракові. S. витягнув з кишені програмку „Джазової осені-2003”15. „Program festiwalu: 27-29.XI.” Сковзнув очима, вихоплюючи шматки тексту. „Tomaszowi Stańce i Niewinnym Czarodziejom towarzyszyć będą zagraniczni goście - MC Sean Palmer z Wielkiej Brytanii, indonezyjczyk Nippy Noya oraz ukrainsky pianistа S... так... далі... 28.XI.2003(piątek), godz.18.00… Dom Muzyki... Bielsko-Biała, ul. Słowackiego 27... Adam Makowicz… fortepian…”16 „Червоні, фіолетові, жовтуваті мальви, решта інших winter flowers – все це якимось чином нагадує про Ніну. Живі та мертві кольори. Потойбічні і реальні субстанції. Ніно, назви моє ім’я. Назви аби не виникало цих рефлексій. Поруш повітря аби дати мені знак. Як ти там? Де ти? Вже осінь... Справжня. Що робитиме дівчинка з розкуйовдженим волоссям?” „Адам гратиме Гершвіна. Віртуозно, виразно. Знову скажуть: лаконічніше за Джаррета і з більшим джазом ніж Чік Коріа...17 Марек, мабуть, п’є Okocim чи слухає девісовську Ауру18. Томаш, що робить Томаш? Треба йому зателефонувати.” Думки снували поліфонічними хаотичними стрічками. Чіпляли одна одну за краї, викликали алюзії. Численні алюзії. І ось він вже пригадував того паперового змія, якого привіз доньці з Франції і який так незграбно літав між гілками горобини, аж поки не сплутав шнурка. „Ніно, залишся зі мною. Бачиш, я тебе знову про щось прошу. Пам’ятаєш, я привіз з Франції паперового змія, а він не хотів літати, хоча його крила було зроблено з якісного міцного поліетилену. Я думаю, що... Ти...” S. спав. S. снився chili-соус, китайський шинок і цистерни соусу. Потім він бачив світле Нінине обличчя – воно ховалося за прозорими мальвами. Мальви чітко (S. це усвідомлював) символізували вічність. І S. заціпив зуби: почуття ніжності стало настільки виразним і жорстоким, що він ладен був кричати від болю. Майнула думка, що було б краще, якби цівка – червона, синя, біла, бодай яка – протекла попід комірцем, потекла по зігнутому ліктю і – кап, кап, кап – всякла в землю... Потім він їхав у автобусі і їв китайського крученика і якась фарбована жінка починала говорити про пекінську капусту, самотність. Йому зробилося сумно. Він почав озиратися аби відшукати Ніну: вона ж, Ніна, десь поруч. Але її не було: вона зникла, залишила по собі порожнечу. „Знову.” Він, S., знав, що цю порожнечу вже не заповнити. І це ставало на довгий час відвертою платнею за ніжність, платнею, яка розтинала нутрощі. Натомість фарбована жінка не вгамовувалася, вона з піднесенням розповідала про двадцять три китайські провінції, Велику („як її оминути?”) стіну, династію Цінь, перекидалася на опіумні війни, Чена Кайге19, „бамбукове море”, пантеон даосизму. В куточках її розумних вуст з’явилася біла піна і S. це бачив, він бачив як піна почала ворушитися, булькотіти, вистрілювати цівками навсібіч. Він, затиснувши в руці крученика, дивився як на його поверхні виростають бульбашки і пригадував, що колись читав про розробку біотехнологічних способів синтезування та отримування зміїної отрути. Йому на секунду навіть здалося, що волосся фарбованої жінки в найбільш екзальтовані моменти починає вирувати і змінювати відтінок. S. намагався не зійти з обличчя (кляте виховання!), але, відчуваючи огиду, спробував посунуться в сторону. Потім його права рука від’єдналася від тулуба і в такий автономний спосіб пожбурила запльованого крученика у відчинену шибу. І хоча все це було зроблено непомітно, політкоректно, саме це й поклало початок наступній історії, а саме: на одному з поворотів Ікарус зупинило поліцейське авто, заїхавши наперед і загородивши дорогу. А потім був поліціянт, схожий на С.Сігала, поліціянт говорив про гофманівську екранізацію Огнєм і мєчем20, комуністів (літературне „пся крев”) і виглядав обуреним. S. дивився на його комірець і, пригадуючи безруких терористів, зі страхом впізнавав на цьому комірцеві та лацканах поліцейської маринарки сліди китайського невитравного чилі-соусу. Фарбована жінка перестала розповідати про вчинок казкового Гао Ляна (вона якраз дійшла до моралізаторського місця з водою) і, штрикаючи (S. з новим переляком усвідомив, що вона не зрозуміла ані слова з того, про що говорив ображений поліціянт) пальцем в поліціянтів комірець сказала, що не розуміє, як так можна їсти, так ходити, говорити так з іноземцями і т.д. і т.д. і т.д. S., він заціпив зуби і благав, благав аби скінчилась ця мішанина з корінців, мінералів, калюж, скрючених стеблин, розкиданих фігурок брейгелевих чоловіків, обрисів віртуальних птахів, примітивних статуеток вишколених псів, відголосів бахівських труб, рок-н-рольних демаршів, фігуративних шлейфів будь-чого тощо, аби зник цей непотріб, який втратив структуральність, цей неінформативний мотлох. Аби зосталося лише кілька слів, декілька звуків, тембрів. Аби вмерла-вмерла фарбована жінка-жінка, аби повторювалося лиш те, що... Аби повторювалось... те, що... Аби... повторювалось-повторювалося. 4. „Мама-мама С. ghjrbyedcz, себто S. прокинувся: він чув як Марек волає по складам слова, йдучи сходами вниз. „Але й сон. Де й поділися надприродні жилки, очеретинки, плямисті патички, якими повітря проштрикане наскрізь, ще щось невербальне і надсловесне? Якась постмодерністська колотнеча. Де і поділися вишколені пси, статуетки кумирів, макові кульки Маковія, Маковича виступ, кічеваті божі корівки з коробки, комахи під ногами, соняшникові поля, що стікають світлом та олією?” „Adam Makowicz (from USA), Tomasz Stanko... так, так - двадцять сьомого! Буду чути надтріснутий звук його ліричної і відважної труби. Але й сон! Треба не забути перевірити чорно-білу обгортку: невже й дійсно Supraphon-івська та платівка? Щось, що розламує (чи з’єднує?) реальність і потойбіччя... Я не втратив її! Мені сниться Ніна, але...” Зверху доносилася мареківська декламація. S. підібрав коца, який встиг зсунутися за ніч на підлогу, натягнув рібоківську майку, джинси. Марек зайшов, тримаючи в одній руці грубезного зошита з віршами із безліччю quasi-ієрогліфічних знаків-символів (він, Марек, так некаліграфічно писав), а в другій – 2 пляшки пива. Марек всівся на стілець, дістав з шухляди два кружальця з надписом M’a’rkisher landmann (Schwarzbier) і поставив поверх кожного з них по пляшці. S. бачив як з під пляшок виглядають намальовані селяни – один з косою, інший – з граблями, обидва в капелюхах, синіх штанях, накрохмалених сорочках, перетягнутих металевими квадратиками підтяжок. Селяни спиралися на якусь геральдику, оповиту добірним німецьким колоссям. (Образи Маковича та Станко вивіювалися потрохи.) Марек поставив пляшку і почав читати. S. зосередив очі на марековому зошиті, автоматично перекладаючи його верлібри. Берег, - ... Марек ковтає слину, каже „цей вірш має називатися Stardust” 21 і читає: Будинки -... Осінь. Час 5. з „Присвяти М.Девісу” - Мені снився, - розповідав S. пізніше Ніні, - сон. Наче ти десь поділася. Навіть, що я тебе втратив. З Америки приїздить Адам. На „Джазову осінь”, а я маю грати там з Томашем. Адам дзвонить, каже Океу. Питає чи прооперували Марека, як пройшла операція, чи може він чимось допомогти. Потім – ще щось про Краків. Казав, що слухав у Штатах (у якогось польського музиканта з Вашингтона) нашу „Присвяту М.Девісу.” Питав чи вийшли марекові тексти з „Присвяти” книжкою, чи настроїв я свого Стенвея... А у мене перед очима – океан, каламутна вода і чомусь заключна сцена з куросавівського „Кагємуші”23. Я відчуваю, що тепер це має статися і тебе немає поруч. Навколо – якась сонячна солома і мальви, щось надвербальне, несловесне. Відчуття таке, наче очікується якесь продовження. І як кара – ніжність. Вона виникає нізвідки і заповнює мене болем. Можливо, рефлексія на дзвінок Адама. Час зупиняється і відчуваєш, що нічого не зникло. Я перевірив - та платівка дійсно супрафонівська. Зимові квіти, пам’ятаєш? Winter Flowers. Це дрібниця, але відчуваю, що важлива. Вона тримає мене біля себе. І вже ніколи не відпустить. Хоча хтось в протидію говорить облишити цей мотлох: він несуттєвий. Ні, кажу, ні: Supraphon. Куди, питають, ти хочеш його забрати? - Не знаю. - Може, ти постарів, став сентиментальним? Таке буває. - Не знаю, - кажу, - Supraphon... - Може немає вже твого Супрафону: там була війна: все. Все. - Війна була в Югославії, а Supraphon - то з Чехословацької Соцреспубліки. Я пам’ятаю... - Та до біса. Тепер новітні технології, все перевидане на CD. ECM, Blue Note, Impulse, Pablo, Prestige, Black Lion, Columbia24 - кити, на яких тримається увесь джазовий світ. Вони видали твою „Присвяту М.Девісу” і видаватимуть решту. Причому тут твій Супрафон? - Не знаю, - повторюю, так відповідати мені підказує та жорстока і вимоглива ніжність... Ніно, у тебе буває таке? Буває?.. Реальність настільки очевидна. Перестаю в неї вірити, не бачу сенсу вірити в неї. Але люблю деякі предмети. Вони інколи стають беззахисними, як і ми. Може, ще більш беззахисними, ніж ми. Бо вони – це справжнісінький порох. Колись я розмовляв з одним букіністом. Він показував старезну книжку. Запліснявілу. Я бачив – він, букініст, трусився над нею, залежав від неї, залежав від нікчемної речі. Він, кажу тобі, Ніно, ладен був відтяти собі правицю аби час зупинився ради того антикваріату: марнота марнот... Так я тоді це сприйняв. Тепер я думаю, та книга була для нього тим, що йому завжди нагадувало щось потрібне, було, вочевидь, тим нагаданим. Думаю, книга вже розсипалася. Хоча... може, лежить десь собі на горищі, в шухляді. Може... Не знаю. Але ось такий екзистенційний аспект. А може і дійсно стліла та книга і ніхто життя в неї не вдихнув? І їй, книзі, все пофіг. А букініст десь схоплюється ночами, копирсається серед паперового мотлоху, вірить у світлу абракадабру. Може, теж хронічно хворіє на ніжність, хоча і матюкається від злості та безпорадності. Без сентиментів, з сухими очима. Хоче перетворитися на свою бібліотеку, стати порохом. Без тіла, душі, свідомості. Жодного альтруїзму. Не за християнськими канонами. А так, щоб позбавитися цієї непотрібної супрафонівської ніжності. Забути про все. Навіть забути „забути про все.” З рисою тотальності, абсолютності. Але зробити це в гарному місці. Перед схилом самотньої гори, наприклад. Десь там, де тихо ще при житті. Щоб співвіднести одне та інше – реальне та потойбічне, нереальне та тутешнє. Зафіксувати це одним кадром, хвилиною, патиком, статуеткою, звуком, тембром, верлібром. Чимось на сто відсотків універсальним. Таким, з чого не облізе фарба, на чому не потьмяніє скло, не забере іржа. Więc takim ruchem głowy mozna odwrocic śie od świata…25 В той час якраз вийшла та книжка Ружевича... - Де поховали Марека? – питає Ніна. - У Варшаві. P.S. Рефлексія №1. „Мова не йде про старі дагеротипи. Заздрість викликають музичні інструменти - гобої, кларнети, валторни-змії, труба Девіса. Сніг вислизає з рук, тане. Зі шкіри не вислизнеш. Свідомість замуровано в надійний поліетилен. Змії гинуть на землі. На Землі. Ще якийсь світлий (так відчувається) гад спроквола підносить роздвоєного язика і ворушиться всередині тебе: він не чутливий до слів. Він - він ласий до музики-звуків дудок, яка його чарує. Він навіть може вислизнути зі шкіри. Поліетилен не пускає до води, до Ріки. До води тягне. Не хочеться психоаналізу і Фрейда: від цього можна зблювати. Коли вириваєшся, тоді кричиш. Цей крик не з кола ненормованої лексики. Вона зайва. Так поволі верещить дитина-черешня, з’являючись між розлогих стегон матері. Так кліпають очима, помираючи від раку: швидка не везе морфію аби вколоти. Екзистенція співіснування. Але, відчуваю, лине світло. Воно проходить скрізь мене і не застряє в клітинах. Ще одна з екзистенцій агонізуючого світу на цій дегуманізованій площині. 1+1=1, бо нитка перлів годиться аби її повісити на хресті. Символіка збуджує, вона потребує пояснення і комбінаторика її тлумачень нескінчена. Видіння перед очима можуть стати хворобою, можуть замінити морфій. Не вірю тому, хто каже що є третій вихід: поліетилен – міцний матеріал. Образи виникають і зникають. Ніна – це теж образ. Я сумую за ним. Бо: вона не існує. І: бо вона існує. Немає слова, однозначність і вичерпність якого заспокоїть тебе. Але свідомість з легкістю спокушає вірити в цей міф. Але довіра – де вона тоді? Хто шукає верлібрів, схованих у тексті, шукає смітників, пігментів – жовтуватих чи якихось ще? Коли сняться сни, я намагаюся прокинутися. Іноді вдається. Тоді я витрушую цигарку, запалюю сірника і руки тремтять. Якщо в цей момент мене шарпнути чи назвати ім’я... - не знаю, але може трапитися біда – невроз, хвороба. Мені потрібна Ніна і я забуваю її обличчя. Адам і Томаш грають свій джаз. А Марек спускається сходами. Живий. Із зошитом. Ми п’ємо пиво, дивимося на мальви. І раптом – я прокидаюсь: Ніна живе, Марек – йому зробили операцію. Я не хочу пива і мальв, я змирився з тим, що такі речі зникатимуть. І хочу аби їх вже забрали у мене. Зайвість їх очевидна. Дістаю з шухляди книжку, жбурляю її в смітник: так треба робити і надалі. Не хочу боятися втрат. Не люблю вогню і всього, що гіпнотизує свідомість, муміфікує. Усе це на для того аби хоронити чи воскрешати. Але третього варіанту не існує. Звук труби матеріалізується. Звук труби влазить у вухо і питає: - Як ти? Що читаєш, слухаєш? Я тут, об’ємний і достатній. Слухай і не бійся. Гвинтівка обов’язково вистрелить, якщо вірити класикам. І тоді згинеш у воді, навіть якщо ці калюжі не впадатимуть до Ріки. І не бреши, що земля всюди однакова. То знову оті кляті птахи! Ластівки, які ліплять глиняні глечики під вікном. Зруйнувати це поетичне середовище і зламати новобудови. Краще потрапити до психіатричної лікарні, пити пігулки, які допоможуть стати божевільним. Краще почати пити взагалі. Що? – Мовчи, - відповідаєш, оволодіваючи ще однією формою самотності.” Якось в інтернеті я знайшов малюнок кортасарівської Сени26 – є така ріка у Франції. Роздрукував цей кольоровий знімок на чорно-білому принтері і поклав під скло на робочий стіл. І привиди більше не приходять. Отакий компроміс з реальністю. „Тому уві сні він бачить Ніну. Її бачу я. Хто з нас втратив (втрачає) глузд?” Рефлексія №2. Я дістав лезо і пішов у ванну. Час голитися, час йти на роботу. Час сісти в тролейбус і трястися 25 хвилин, бо стільки мені їхати. Наспівую собі. У ванні прохолодно: чистий підготовлений світ. „Not nit not, nit no not, nit nit folly bololy Alifie my larder...” 27 Вчора закінчив Supraphon. Сьогодні прокинувся і згадав першим саме це. Взяв зошита, включив магнітофона - Robert Wyatt, Rock bottom. Може комусь задзвонити? Ні, не треба нікому (так вирішую) дзвонити. Треба їхати на роботу, включити комп’ютер і набрати текст. Потім зателефонувати майстру у Рівне: мій музичний інструмент потребує дрібного ремонту, а скоро у мене концерт. Ще треба купити декілька дискет. Заплатити за квартиру. Вчора я закінчив Supraphon. Я живу на периферії. У нас не видають журналів. Тим більше літературних. Жінки купують „Наталі”, чоловіки – газету „2000”. Тому я засяду ввечері за інтернет і може знайду e-mail Тадеуша Ружевича. Полоніста з мене не вийшло, хоча час від часу прочитаю якусь книжку на польській. Полоніста з мене не вийшло, тому навіть якщо і знайду тадеушів емейл, то не знатиму, що з ним робити. Наче мрія. Наче мрія пливе перед очима Нінине обличчя. Я торкаюся леза великим пальцем. Воно гостре. Безжальне. (Безжальне?) Полоніста з мене не вийшло. Ніна дуже красива. Я її кохаю. І ніколи не зустріну. Лезо, зіскочивши, з нігтя робить рівний надріз на пучці. Червона горошинка з’являється на шкірі. Не відчуваю болю. Мені подобається дивитися на кров, подобається стискати квіткою пальці. Абсолютна естетична насолода. Вчора я закінчив Супрафон, Ніно... Намилюю руки, відкручую воду. Я сам. Я один. Монодіалог. Не треба вибирати. Третього немає. Крапля крові падає на білу емаль. Час голитися. Лезо „Жилет” - найкраща і найуніверсальніша річ у Всесвіті. 1Цитата з вірша польського поета Тадеуша Ружевича, автора книги „Matka odchodzi”. 2Supraphon – фірма грамзапису в колишнії соціалістичній Чехословаччині. 3Адам Макович – відомий польський джазовий піаніст. 4Не так тобі й погано? Поглянь на свого прем’єра. На нього подивися. Вкрав у тебе сто чотирнадцять мільйонів. Але маєте у себе парня! 5Okocim – марка польського пива. 6Прошу, облиш. 7З морозилки. 8Звичайно. 9О котрій твій потяг? 10Через пів години. 11Коли повертаєшся? 12Не знаю. 13Стівен Сігал – актор американських бойовиків. 14 Томаш Станко - польський джазовий трубач. 15 Джазова осінь – польський фестиваль джазової музики. 16 Програма фестивалю: 27-29.XI. З Томашем Станко та Нєвінними Чароджєями виступлять закордонні гості – МС Шін Палмер з Англії, індонезієць Ніппі Ноя, а також український піаніст S. 17Кейт Джаррет, Чік Коріа – джазові піаністи. 18Aura - альбом американського джазового трубача Майлза Девіса. 19Чен Кайте - китайський режисер, автор фільму „Імператор та вбивця”. 20Єжи Гофман - польський кінорежисер, екранізував роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем”. 21Stardust - відомий джазовий стандарт. 22Олегівська вулиця - вулиця у Києві, на Подолі. 23ECM, Blue Note, Impulse, Pablo, Prestige, Black Lion, Columbia - студії звукозапису. 24Акіра Куросава – японський кінорежисер. Кагємуша (Тінь воїна) - фільм А.Куросави. 25Цитата з вірша Тадеуша Ружевича. 26Згадка про Х.Кортасара, який писав, що міг би скочити до Сени, якби не написав „Переслідувача”. 27Роберт Ваят - учасник ансамблю Soft Machine, з 1970 року випускає сольні альбоми. Rock bottom - альбом Р. Ваята, записаний у 1974 році. У тексті цитується пісня Р.Ваята „Alifib”, яка увійшла до альбому Rock bottom. Луцьк, 2004 |
 ч
|
 |
|