Не нудна історія

У що вкладають гроші (якщо вони є)? Якщо людина не авантюрист, то конче у щось солідне, авторитетне. Зазвичай, оте солідне і авторитетне доволі нудне. Остатньо наука зі всіх сил намагається бути саме такою, можливо, аби її більше поважали і нарешті вклали хоч копійчину.

А колись, зрештою, зовсім недавно, сама наука вважалася мистецтвом, і все на світі було цікавим. Плавали русалки, на вершечки церковних бань сідали ангели. Хемія називалася алхемією. Астрономія – астрологією. Психологія – хіромантією. Історія ж була натхненна Музою з почту Аполона і частиною історії був авантюрний роман.

Історія видавалася власне останнім прихистком цікавої науки. Здавалось би – старі газети, черепки чи нагороди у формулу не втиснеш. І перше, і друге, і третє зроблене людиною, отже – це любов до людини, нехай і з далекого минулого. А «формулу любови» ще не вивів ніхто. Але ж ні, і в історії все менше і менше є тілесного і живого – з запахами, звичками, коханками і інтересами. Все більше зносок і довідкового апарату з цифрами, все більше слів на кшталт «ідентичність», «персоніфікація», «соціальний простір».

Це без сумніву, крайньо потрібні і корисні терміни. У «соціальному просторі» Жидівської вулиці у середньовічному Львові жив «ідентифікований» жид Рахіль, якому студенти Єзуїтського колегіуму під час погрому підпалили бороду і йому пекло і смерділо паленим.

У глухому селі на Сколівщині «персоніфікований» Костянтин-Станіслав Петруський заклав диво-дивнеє – звіринець, і провадив листування з самим Альфредом Бремом. Селян це, звісно, дратувало, і звіринець спалили. Знову смерділо паленим.

З великим меценатом «ідентифікував» себе жвавий авантюрист Станіслав Скарбек, закладаючи у Львові Театр на Низькому замку. Театр простояв до нині, але тепер мабуть таки завалиться. Паленим вже не занесе, але запашком байдужости – точно. Про всяк випадок Скарбек, ніби передбачаючи розторопність майбутніх володарів міста і краю, зафундував у лісі під Львовом ще один палацик, і той таки може простояти довше, аніж Національний театр.

Усі ті «ідентичні», «персоніфіковані» представники «соціального простору» були колись живісінькими людьми. Однак, про багатьох з них ми забули, або й попросту не знали.

Так народилася думка продовжити серію журналів Ї про Львів (№29 «Genius loci), про міста і містечка Галичини (№ 36 «Галичина – країна міст») і наповнити цей майже сакральний простір історичних текстів долями, плітками, легендами, правдами і напівправдами – усім, що належить до Людини.

За кожним фактом, датою, каменем і родовим іменем стоять (вже лежать, а душі літають і знову сідають на вершечки ратушевих веж і церковних бань) люди. Вони своїми вдачами і невдачами, гріхами і сповідями, ділами і словами творили (і створили!) той загадковий для инших «соціокультурний тип» (яка ж вона заразна, ота науковість пана В.!) галичанина.

Не тільки галичанина, але й галичанки, бо тепер модною є «ґендерна» рівність, невідома колись нашим історичним попередникам. Галичани були, мабуть, щасливі, бо колись не чули надривних голосів новоспечених феміністок. А якби почули, то було б це для них ще більшим дивом, аніж говірливий крук у звіринці Петруського. Ми ж чесно віддали належне жіноцтву у візуальному ряді журналу. Однак, вибір за вами: що приємніше – на них дивитися і милуватися, чи поважно читати про героїчні спроби створення львівської масонської жіночої ложі.

До кожної людини варто підійти неупереджено. Так, ніби ви вперше побачилися (а з багатьма – таки вперше). За кожним текстом б’ється жива, тільки-но відкрита думка, ідея, життєва дорога.

Цей журнал – гра, у яку хочеться бавитися. Як Доля бавиться нами, а ми, навзаєм, з нею. У цю гру ми вклали бажання вирізнити галичан з-посеред багатьох инших. Нам не було аж так занадто важливо, щоб журнал був авторитетним, солідним і нудним. Нам важливо, аби він був живим і трепетним, як колись живими і трепетними були усі, хто згадується на сторінках видання.