Віктор Проскуряков

Перші театральні простори і споруди

Все, все у Львові пов’язано з історією театру. Площа Старий Ринок або площа Ринок є місцями, де в минулому постійно відбувалися театралізовані видовища. І якщо історія не зберегла конкретних літописних відомостей щодо дійств на площі Старий Ринок XIII-XIV століть, то на площі Ринок – театралізоване свято 1583 року на честь приїзду до Львова архієпископа Яна Селіковского, дійство 1611 року, присвячене здобуттю фортеці міста Смоленська і відтворене в театрально-ігровій формі у Львові, чи, скажімо, театралізоване святкування канонізації Ігнація Лойоли (Inigo de Loyola) у 1622 році були відображені в багатьох виданнях і стали відомі у цілій Европі.

З театром пов’язані храми – Архікатедра, Домініканський монастир, колишні споруди Ставропігійського братства, Єзуїтського колегіуму, Греко-католицької семінарії чи Вірменський собор. Саме в них у XIV–XVIII століттях відбувалися і театралізовані вистави. Як і вистави просто неба в долині річки Полтви, над якою тепер проспект Свободи, чи річки Бульки і на схилах пагорбів довкола неї. Як і на схилах гір Цитадель, Святоюрської, Замкової, Лева. Усюди влаштовувалися гуляння, літні і зимові спортивні змагання з елементами народного театру.

У каплицях при Архікатедрі упокоїлися колишні львівські бургомістри Кампіан і Боїм, відомі у Львові як видатні організатори не тільки господарської, торгової, військово-оборонної діяльности, а й театральної. Вистави сучасних львівських театрів ім. Л. Курбаса, «Гаудеамус», «Воскресіння» в Італійському подвір’ї в будинку К. Корнякта на площі Ринок, не перші: тут ще у XVIII столітті відбувалися драматичні вистави, пантоміми, феєрверки. Сучасний пам’ятник Т. Шевченкові на проспекті Свободи стоїть чи не на тому ж місці, де в XVII–XVIII століттях постійно споруджувалися тимчасові дерев’яні театрики.

Майже всі площі міста в той чи инший час були місцем виступів мандрівних музик, акробатів, лялькарів з переносними вертепами. А площа Ринок, Бульварне півкільце, вулиці Городоцька, Академічна, сучасні Коперніка, Дорошенка, Личаківська – театралізованих сезонних, цехових, релігійних, політичних свят, процесій, маскарадів. Для цих та инших заходів у Львові будували тимчасові споруди тріумфальних арок, сцен, подіумів, алеї, квітники, клумби. На час видовищ портали будинків, їхні входи, вікна, колони, пілястри, тимпани, балкони прикрашали гірляндами, вазонами, гілками ялинок, кольоровими кокардами, квітами, паперовими прикрасами.

Театралізовані видовища у Львові просто неба у XVI–XVIII століттях

У XVI столітті італійці перші в Европі починають будувати стаціонарні театри. Про це знають у Львові хоча б тому, що багато апеннінських майстрів у той час беруть участь у розбудові міста. Серед їхніх робіт – церкви, костели, каплиці, синаґоґи, оборонні споруди.

Італійські майстри будуватимуть і театр, але значно пізніше, лише наприкінці XVIII столітті. Чому саме тоді? Напевно, тому, що у Львові на той час закоренилися традиції театральних видовищ просто неба. Простором для таких видовищ служили міські вулиці та площі, ба, навіть подвір’я. Корені цих видовищ сягають глибин віків і постають з народних ігрищ, співів, мімічних танців і різноманітних обрядових дій. Цю традицію продовжили, з одного боку, менестрелі, ваганти, голіарди (пересмішники), буфони і професіонали вищого рангу – трубадури, трувери, мінезінгери, а з иншого – виконавці релігійних драм, надзвичайно поширених у той час: їх практикували всі школи, навчальні заклади при церквах, костелах, монастирях, духовно-культурних осередках всіх конфесій. Спочатку релігійне дійство відбувалося лише в храмі, але з часом воно вийшло на притвор, потім до церковної огорожі, а далі – на вулиці й площі, задомінувавши у XVI-XVIII століттях.

Школа Домініканського монастиря і чинна при ній світська школа ставлять вистави у 1550-х роках. У театральних святах у XV столітті беруть участь учні школи при Архікатедрі. У театралізованому святі з нагоди приїзду до Львова у 1583 році архієпископа Яна Селіковского брали участь не тільки місцеві учні, але також приїжджі. Дія відбувалась на площі Ринок в тій частині, де будинок міських ваг. У центрі Христос, увінчаний лавровим вінком, який перебуває ніби у пустелі, і якого з різних боків оточують дикі тварини. Ця картина символізувала мир і злагоду. Під музичний супровід та хоровий спів віршів, які складав з цієї нагоди Білбілитанський, «руський лев» клякає перед «єдинорогом», показуючи тим, що символ герба міста скоряється символу герба архієпископа. Далі вся процесія повертається до катедрального собору, де музикою та співами й закінчується свято.

Історики описують инше свято, яке відбулося у 1611 році та було присвячене здобуттю «першої фортеці Сиберії» – Смоленська. Ця грандіозна вистава на площі Ринок імітувала штурм Смоленської фортеці, вибудуваної з паперу і картону з вежами і брамами. Недалеко від фортеці розташувалися турецькі обози. Нападники з «допомогою Бахуса» провели декілька атак. Оборонці захищалися, кидали на голови нападаючих куряче пір’я. Однак, перегрупувавшись у клин, останні увірвалися в замок, проломивши одну з брам, «вбиваючи» та «беручи в полон» своїх «ворогів». Залишки зруйнованого Смоленська горять. У фіналі переможці знову поділилися на підрозділи, танцюючи, тричі обійшли площу під бравурні звуки бойового маршу, вихваляючись здобутими трофеями. Зіморович зауважує, що, якби не брак вина, то, певно, карнавальне військо «захопило б» саму Москву.

Инколи подія, з нагоди якої «грались» вистави, мала б, здається, визначити характер дії. Панегірик мав бути урочистим та поважним. Цього ми зовсім не бачимо в святкуванні канонізації Ігнація Лойоли (іспанського дворянина, засновника, голови та першого генерала єзуїтського ордена), яке організував бургомістр Мартин Кампіан у 1622 році у Львові. Єзуїти розпочали виставу на площі Ринок, коли на місто впали сутінки. У світлі смолоскипів з’явилися разом з рухомим Парнасом музи, які тримали належні їм атрибути, різні художні предмети, співаючи гімни під музичний супровід. Знову, як у випадку зі «Смоленською фортецею», карнавальники спалюють «Замок безбожжя». До міста, на човні, Полтвою, потрапляє сам Бахус. Маючи кубок на півтора фути, він пригощається сам та пригощає своїх подруг-вакханок. Пізніше Бахуса з друзями випирають (виганяють) за міську браму. На деякий час загальну увагу привертають семеро зірок, які вчені люди називають планетами. У різних місцях відбуваються змагання з бігу, приборкання коней, виступи блазнів. Свято тривало усю ніч – з великою кількістю смаженої дичини, ковбас, шинки та инших смаколиків.

Носії давніх, на той час понад 1500-літніх театральних традицій – львівські вірмени за допомогою учнів своєї семінарії ставлять у 1660 році діалог «Rypsima panna meczenniczka, albo Tyrydat przmieniony». За характером це класично-античне мораліте, поділене на п’ять частин-актів, переплетених інтермедіями, насичене східними та античними переказами. Місцем дії могло служити південне подвір’я Вірменського собору. Його аркада (така ж в той час була і в північній частині) своєю архітектурою дуже нагадує гіпоскеній античного амфітеатру. До речі, такі гіпоскенії будували в Давній Вірменії раніше, ніж у самому Давньому Римі.

Дерев’яний театр за Єзуїтською брамою

Першою постійно діючою видовищною громадською установою можна вважати невеличкий театр за Єзуїтською брамою (в районі сучасної площі І. Підкови, ближче до ріки Полтви). Пристосований під театральні потреби дерев’яний будинок був ранговим театром з характерним діленням на яруси з ложами і партеровою частиною з галереєю.

Проіснував цей театр недовго, погрожуючи з самого початку свого існування завалитися. Врешті-решт у 1783 році був розібраний.

Перші стаціонарні театрально-видовищні споруди і кам’яниці

У Львові довго не було стаціонарних театральних кам’яниць. Видовища переважно відбувалися просто неба. Простором для них були міські вулиці, площі, подвір’я. Часом у Львові будували відкриті літні театри, тимчасові дерев’яні, які були подібні, скажімо, до французьких дерев’яних сен-жерменських або сен-лоранських ярмаркових театрів. Це тривало до кінця XVIII століття і пояснюється, з одного боку, стійкими традиціями українського пратеатру – старовинного, обрядового, народного, динамічна, абстрагована дія якого не потребує конкретного простору і спеціально обладнаних споруд, а з иншого – високим розвитком і популярністю літургійної християнської драми, місцем дії для якої були і храми – церкви, костели, і колегії, а також приміщення шкіл при духовно-культурних осередках всіх конфесій міста.

Першим стаціонарним палацовим театром можна вважати Італійське подвір’я у кам’яниці Корнякта. Тут стаціонарними елементами були не тільки палац, простір подвір’я чи сцена-подіум, а й сталі ціни на квитки, вартість яких змінювалася залежно від місця розташування глядача в структурі глядацького простору. Першим стаціонарним мурованим міським театром у Львові став перебудований і упорядкований у 1796 році так званий Зимовий театр в переданому для цих потреб місту ще у 1787 році старому францисканському костелі Св. Хреста.

Першим збудованим від початкового проєкту і до останнього цвяха є театр, зведений зусиллями графа С. Скарбка у 1842 році. Тепер тут діє Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Цей театральний стаціонар, побудований на місці розібраного австрійцями Низького замку, мав багато рис, які і значно пізніше з’являться у театральних будівлях.

Театр у Гетьманській кам’яниці

Стара галицька афіша другої половини XVIII століття сповіщала, що у Гетьманській кам’яниці на площі Ринок, в колишній резиденції польського короля Яна III Собєского має відбутися відома комедія славетного англійця (йшлося, напевно, про Шекспіра), а також пантоміма «Slygna prabie zostajacego, albo Arlekin filiterny», механічний феєрверк та ще кілька номерів за програмою. Ціни квитків (перший ряд – 4 злотих, третій – 1 злотий), що були вказані в оголошенні, дають можливість зробити певне припущення щодо структури театрального простору. Радше за все, дія відбувалася в Італійському подвір’ї Корняктівського палацу (площа Ринок, 6), яке відповідає характеру побудови простору і архітектури шекспірівського театру.

Як і в шекспірівському театрі, маємо відкритий простір – подвір’я, оточене з трьох боків у два яруси відкритими лоджіями-аркадами, що можуть бути надзвичайно зручними для розташування публіки. А подих архітектури Відродження у чудових аркадах, тосканських та іонічних колонах, балюстраді, рустуванні ідеально сприяє розумінню мови шекспірівської драматургії. Цей унікальний простір і сьогодні приваблює режисерів (для вистав Львівського молодіжного театру ім. Л. Курбаса, для численних концертів).

Вистави професійних гастрольних труп (деякі з них лишались у Львові на кілька років) і місцевих театральних колективів кінця XVIII – першої половини XIX століття відбувалися в Єзуїтському колегіумі (тепер Львівська СШ № 62), в Греко-католицькій семінарії (нині не існує), в парку «Залізні води», Єзуїтському парку (парк ім. І. Франка), у подвір’ї на вулиці Яґеллонській, 11 (біля сучасного будинку Першого українського театру для дітей та юнацтва), в саду Яблоновских, на Святоюрській горі біля собору, в палаці Вроновскіх на Цитаделі (нині не існує).

Зимовий театр у костелі Францисканців

У 1787 році для театральних потреб місту був переданий старий костел Францисканців. Цей костел Св. Хреста разом з монастирем побудував для братії ще у 1370 році Владислав Опольскі приблизно там, де зараз стоїть будинок економічного факультету ЛНУ і філія Національного музею у Львові на проспекті Свободи. Цей перший львівський стаціонарний театр, що розмістився в мурованому будинку, не відповідав потребам такої установи. Специфіка організації міських театральних видовищ вимагала наявності так званої карнавальної редутової зали. Адже карнавали були невід’ємною улюбленою частиною львівських «Контрактів», що відбувалися на свято Трьох королів (1 лютого) і тривали понад три тижні. Тому, коли почалася реконструкція театру в 1795 році, завданням було також зведення редутової зали, її проект, як і всієї реконструкції, розробив архітектор Мерц. Здійснити цей проект допомагали віденські майстри, зокрема: артист-маляр Мюллер, механік сцени Лехман, декоратор Смуглевич. Суттєві зміни відбулися і в самому будинку театру – бічні галереї по периметру були пристосовані під гардероб, розширені куліси, відведено приміщення під декорації, нагорі, у келіях, створено художню майстерню. Було замінено підлогу, під якою знайдено декілька поховань, що мало для театру неприємні наслідки. І хоча відбулося урочисте перепоховання останків у Єзуїтському костелі, та дехто з побожної публіки, що не пропускав до цього часу жодної вистави, категорично відмовився розважатися, як тоді говорили, «на трунах».

В оздобленні редутової зали були застосовані іонічні колони. Клопоти з упорядкування відновленого театру успішно закінчилися, і 1 листопада 1796 року завіса театру урочисто піднялася. Театр був не дуже великим, хоча і вміщав до 600 глядачів і на всіх панорамних малюнках того часу мав вигляд значної споруди. Враховуючи ще й редутову залу, яка набагато перевищувала за площею сам театр і могла вмістити до тисячі відвідувачів, для міста з 40 тис. населення цоьго було цілком достатньо. Зала театру налічувала 36 лож, розміщених у два яруси. Значна частина глядачів розміщувалася в партері, що налічував 114 відкидних крісел, 200 партерових місць, або радше просто лав, поза тим була галерея, на якій могли стоячи розміститися понад 200 глядачів.

Це був характерний ярусний театр, в якому театральний простір побудований за аналогією до европейських театрів з урахуванням оптичних і акустичних вимог. С. Пепловскі зазначає, що театр мав овальну форму. Але, радше він мав лише овальне завершення, бо на акварелі, що відображає інтер’єр театру (в постійній експозиції Львівського історичного музею), заокруглення залу не відчувається. Подібна форма залу не була найліпшою, однак, сприятливою для акустики. В історичній літературі цей театр має назву «зимового» (як вже відзначалось, у Львові театральні видовища відбувались на численних відкритих сценічних майданчиках). Ще його називали пофранцисканським, або театром Булли (Генріх Булла був довгий час директором цього театру). У 1839 році почалась нова реставрація споруди, а через те, що у 1842 році було зведено новий театр С. Скарбка, Зимовий театр став філармонією. Під час реставрації значних змін зазнав інтер’єр, розробку якого було доручено декоратору Єжи Лехнеру. Основним кольором інтер’єру став блакитний. Блакитними драперіями були оббиті ложі. Витриманий в єдиному світло-синьому забарвленні, театральний простір збагачувався золоченими оздобами. Найбільшим акцентом простору стала завіса, скомбінована Лехнером з темного й білого тла, обрамленого барвистим бордюром. Існував ще один пізніший архітектурний проєкт реконструкції театру під архів мап. Йому не судилось здійснитися: під час революційних листопадових подій 1848 року театр разом з редутовою залою був знищений.

Літній амфітеатр Войцеха Богуславского

Спроби побудувати театр у Львові наприкінці XVIII століття були непоодинокі. Зокрема, наприкінці 1783 року підприємець Третнер запропонував місту свій проєкт будови театру. Того ж року відомий імпресаріо Йозеф Хулвердінг пропонував спорудити новий театр біля Галицької брами або поблизу помешкання ювеліра Коха. За архітектурним проєктом це мав би бути ранговий театр. Ложі розміщені, крім портальної частини, по периметру зали в партері й на другому ярусі в кількості 21 на кожному рівні. На третьому ярусі планувалась галерея. Зала мала овальне завершення. Але загалом у кресленнях не відчувається рука фахового архітектора, проєкт не враховував вже загальновідомі на той час набутки европейської архітектури, зокрема розробки фонічної кривої.

Нарешті побудувати театр, точніше, відкритий літній амфітеатр, у Львові наприкінці XVIII століття вдалось Войцеху Богуславскому. Цю справу він доручив архітектору-маляру, італійцю з походження Мараїно, який мав честь у 1791 році спорудити Варшавський театр. За взірець майбутньої споруди було взято архітектуру давньоримського театру. Необхідне місце з потрібним природним нахилом для театральних видовищ було вибрано в парку Яблоновскіх, що розташувався біля палацу гетьмана Яблоновского і був упорядкований ще за часів короля Яна III Собєского, коли він, повертаючись з віденської кампанії, зупинився у Львові. Тоді парк був поділений на вісім величезних чотирикутників, засаджених липами, і з часом став улюбленим місцем відпочинку львів’ян. Ідея Богуславского була сприйнята з великим захопленням. Першого травня 1796 року старий італієць розпочав будівництво. Кожного дня біля будівельного майданчика збиралось близько сотні глядачів, що приходили подивитися, як йдуть справи. Один з паркових чотирикутників Мараїно використав під амфітеатр, поділивши його на три частини. Нижня частина мала умовну назву «партер», середня, найзручніша – «дамська», й остання, верхня – амфітеатр. Місця для глядачів (певно, то були лави) розміщувалися так, що з будь-якого місця було добре видно й чути. Планів театру не знайдено, існує припущення, що розміщення місць було виключно амфітеатром – це підтверджують численні згадки тих часів про чудову акустику в театрі. Підлоги як такої не було, її замінили рінь та товчена цегла, які перед кожною виставою посипали білим піском. Перед самою сценою було місце для оркестру. Між оркестром та амфітеатром був канал, який збирав дощову воду з двох підведених до нього жолобів, боками, зверху вниз. Такий архітектурний прийом застосовувався в давніх римських амфітеатрах і не тільки вирішував проблему збору дощівки, але й поліпшував акустику театру. Глядацький простір мав довжину 65 ліктів, ширину 45 ліктів (приблизно 29 x 24 м) і міг розмістити до 1000 глядачів в амфітеатрі, а загалом – до 3000 глядачів. Сцена мала просценіум і, як в римському прототипі, поділялась на три частини. Центральна частина призначалась для театральних дій, а бічні прибудови, розміщені за аналогією з грецькими «параскеніонами», призначались для гардеробів, гримерних і для зберігання декорацій. Сцена значних розмірів (20 x 45 ліктів) мала вигляд руїни давньоримської святині, про що свідчили вісім колон з кожного боку сцени, деякі навмисне були переламані й лежали на майданчику з перевернутими капітелями. У ті часи такий архітектурний прийом був дуже поширений в Европі. Класичні мотиви були не винятком, а правилом у сценографії театру кінця XVIII – початку XIX століття. На відкритих сценах літніх театрів сценографія вирішувалась архітектурно-об’ємною формою. Подібним до Львівського амфітеатру був парковий театр і його сцена в Баварії у XVIII століття. Стіни львівської сцени були споруджені звичним способом – стовбури вкопані в землю, обшиті дошками, помальованими під мармур. Висота стін сягала 7 ліктів (3 м). Перекривалась сцена трисхилим дахом, який ніби природно тримався на кронах двох дерев, що стояли посередині сцени. Декорації та завіси Мараїно робив разом з Антонієм Смуглевичем, якого довго вважали неперевершеним серед декораторів Львівського цеху. Богуславскі відзначав, що досконалі завіси Смуглевича тішили прихильників сцени ще десять років після їх створення. Можна лише дивуватися з такого їх тривалого збереження, бо декорації були мальовані переважно клейовими фарбами і часто просто «плакали», текли від занудних львівських дощів. У негоду актори кілька разів переривали виставу, ховаючись від набіглої хмари. Найбільше відчувала незручності публіка, яка в таких випадках змушена була ховатись у прилеглому палацику, а поверталась на мокрі лави. Однак, Мараїно знайшов вихід, згадавши про давні криті театри – «одеони». Колись у Давньому Римі невеличкі амфітеатри перекривали дашком наметового типу, виготовленим з полотна, просяклого олією і розмальованого обрядовими сценами. Для реалізації проекту було закуплено десять тисяч ліктів полотна, линви та значна кількість олійної фарби. Зшивши намет, його розмалювали кольоровими смугами. Полотно вільно звисало з усіх боків, а щоб вітер не «забрав» споруду, її міцно закріпили. Виглядало це так. Посередині довжелезний «парашут» тримався на дерев’яному стовбурі, а по краях – на 12-ти кілках з осями, що обертались. Сволок тримали шість величезних лип. За допомогою вальців та важелів полотняний дах міг підійматися й опускатися. Робилось це дуже повільно – за годину ледве на два лікті. Спостерігаючи за цим, городяни бились об заклад, як скоро те все завалиться. Хоча театр і не завалився, але був розібраний на будівельні матеріали, коли Войцех Богуславскі у 1799 році переїхав до Варшави.

Львівське театральне життя ніколи не припинялося. На початку XIX сторіччя вистави у Львові відбувались не тільки в старому мурованому театрі, але ще й у палаці Вроновськіх на Цитаделі, в Єзуїтському парку (зараз парк ім. І. Франка), у подвір’ї сучасного Першого українського театру для дітей та юнацтва, в парку «Залізні води», на Святоюрських ярмарках біля собору, в Греко-католицькій семінарії.

Театр графа C. Скарбка

Появою першого зведеного мурованого театру Львів завдячує графу Станіславу Скарбку. Легенда розповідає, що він запропонував магістрату провести через місто ще одну річку, відвівши води Дністра і Сяну, або збудувати театр. Враховуючи те, що користь від театру буде постійною, а річка взимку затягнеться кригою, міська влада зупинилась на другій пропозиції. Думка спорудити в галицькій столиці театр запала графу ще в часи, коли він, перебуваючи за кордоном, оглянув найкращі европейські театральні палаци. І ось у 1833 році Скарбек звернувся до канцелярії у Відні зі своєю пропозицією щодо будівництва театру у Львові. Ідея була схвалена і до розробки залучено відомого віденського архітектора, члена Римської академії Людвіга Піхля. Допомагав йому в цій справі Й. Зальцман. Зростання професійної майстерності Й. Зальцмана від рядового копіювальника львівської будівничої дирекції до інспектора, знаного будівничого, що був причетний до проектування значних споруд, серед яких Оссолінеум, ратуша, Палац римо-католицьких архієпископів, відбувалося саме під час будівництва театру.

За завданням фундатора Зальцман мав можливість із сценографом Л. Польманом ознайомитися з найкращими видовищними спорудами під час подорожі до Бельгії, Голландії й Франції. Отриманий досвід допоміг йому суттєво скоригувати проект Піхля стосовно ситуаційного плану, конструкцій та планування приміщень.

Образне вирішення належало Піхлю, який запропонував декілька варіантів зовнішнього вигляду театру, зокрема з розгорнутим на захід головним фасадом. У цьому проєкті будинок театру відокремлений широким курдонером від готелю, що входив до комплексу фундації. Архітектура палацу мала бути вирішена в класичному стилі. Отже, палітра архітектурно-художніх засобів, за допомогою яких були вирішені майже всі европейські театри тієї епохи, була використана й у Львові.

Не сухість, а лаконізм, не дріблення форми, а зосередження на загальному об’ємі, підкреслення монументальности, а не нюансне деталювання вирізняють архітектуру театру. Кожна зі сторін споруди має три ризаліти – два флангуючих і один центральний, який на головному фасаді вирішений у вигляді портика з шістьма іонічними колонами, що відповідає схемі давньогрецького гексастильного периптеру. Портик базується на аркаді під’їзду, запроектованої з розрахунком заїзду до нього кінних екіпажів-трійок. На другому поверсі бічні ризаліти мають балкони, балюстради яких композиційно підтримуються таким самим членуванням балясинами, як і на центральному ризаліті. Малюнок лучковидних вікон партерової частини візуально полегшує масивний об’єм споруди. На головному фасаді в площині тимпану був барельєфний родинний герб графа Скарбка, ліворуч і праворуч від якого були зображені музи. Увінчувала фронтон квадрига Аполлона, тесана з каменю, яка під час сильної зливи у 1847 році завалилася від власної ваги.

Місце, відведене під театр, не можна назвати ідеальним, але визначене воно було давно, ще цісарським наказом наприкінці XVIII століття, згідно з яким фундатору, якщо такий знайдеться, буде безкоштовно передана площа Каструм (Castrum – «замок»), що утворилась на місці розібраного австрійцями Низького замку. Пізніше залишки замку, зокрема Пекарської вежі, послужили матеріалом для нової споруди. Близькість річки Полтви змусила для укріплення фундаменту вбити в багнистий ґрунт близько 16 тисяч дубових паль. Не набагато менше пішло дубового лісу на конструктивне в’язання даху, тесаного Михайлом Бубловим на прізвисько Керсак з Дубія.

Відкриття театру графа С. Скарбка (нині Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької) відбулося 28 березня 1842 року – через сім років від початку будівництва. Не тільки зовні, але й всередині він відповідав і духу часу, й духу мистецтва. Головний внутрішній простір – театральний, утворився квадратною сценою (20,85 x 20,85 м) та підковоподібною глядацькою залою (20 x 18,80 м) у п’ять ярусів. Після реконструкцій, які здійснили у 1902 році архітектор Якоб Балабан та перед останньою Світовою війною учень Ле Корбюзьє Людвик Краковскі, чисельність ярусів зменшилась до трьох. Зі сцени колись вела окрема сходова клітка до специфічної для галицької публіки редутової зали, в якій відбувалися карнавали й бали. Глядацька зала була вирішена у світло-кремовій гамі зі сріблястими оздобами. Зала освітлювалася люстрою й лампами віденської фабрики Демуза.

Для свого часу новий львівський театр посідав почесне місце серед европейських видовищних споруд. Він вміщував понад 1460 осіб й був третім за цими параметрами після міланського Ла Скала та Дрезденського придворного драматичного театру, а за площею забудови (7278 м²) стояв на першому місці. Унікальною була його багатофункціональність – тут діяло літературно-артистичне коло, працювали крамниці й каварня, розміщалися заклад Скарбківської фундації, казино «Народове», осередки товариств, склади, десятки житлових помешкань.

Зі скарбківською сценою пов’язані імена сотень видатних акторів, серед яких зірки першої величини світового театрального мистецтва – Capa Бернар і Марія Заньковецька.

Уривок з книги Проскуряков В. І. Архітектура українського театру. Простір і дія: Монографія. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», Видавництво «Срібне слово», 2004. – 584 с.