Тарас Возняк

Феномен галицької ідентичности

Починай зі свого дому

A tuo lare in cipe

Кожна з місцевостей чи міст цікава своєю неповторністю. Опинившись у новій місцині/місті, прибулець щонайперше хоче побачити щось таке, чого немає у нього вдома – небачені досі архітектурні шедеври і краєвиди. Однак не тільки. Людська цікавість сягає далі. Кожному з нас цікаво побачити і поспілкуватися з кимось, хто є инакшим, ніж ми, Иншим. Адже такими ж неповторними є і люди, що мешкають у кожному конкретному овиді та околі. Саме вони ніби просто доповнюють, а насправді формують ландшафт і місце/місто.

Навзаєм, ландшафт формує спосіб життя людини. Звичайно, все починається зі справ матеріяльних, економічних. Вид господарчої діяльности людини значною мірою обумовлюється овидом, де вона її здійснює. У горах не може бути занадто розвиненим рибальство, а у місті – рільництво. Відповідно, це формує всю матеріяльну культуру даного регіону.

Овид та більш вузький окіл обумовлюють не тільки вид господарської активности людини, але і її специфічний характер, її унікальний регіональний чи локальний психокультурний тип. Ясна річ, що на формування кожного регіонального та локального психокультурного типу людини впливають і культурна традиція та історична доля території. Причому, культурна традиція значною мірою теж формується овидом, околом та господарчою діяльністю, а надалі сама впливає на формування вже «окультуреного» людською діяльністю овиду та околу (транспортна та технічна інфраструктура – дороги, тракти, озера, греблі та канали, а також архітектура, вершиною якого є феномен міста (див. Журнал Ї № 29, № 36), однак і село, і фільварок, і монастир, і корчма чи гражда). Тут ми можемо спостерігати взаємне формування овиду/околу та широко тлумаченої культурної традиції, у яку входить як власне культура, так і те, що називається технологією та технікою. У модерний час вплив саме такої культурної традиції вже навіть домінує над зворотним впливом овиду/околу. Ще більше цей тиск культурної традиції як техніки посилився у постмодерну епоху і у деяких регіонах вже саме вона повністю формує овид/окіл – дивись індустріяльний пейзаж Донбасу, Стебника чи техногенний Мангеттен? Технокультура повністю позбавляє краєвид первинної натуральности, заданої природою (див. Журнал Ї № 29, № 36). І тоді на формування локального психокультурного типу більший вплив має не овид/окіл, а широко тлумачена культурна індустрія, що містить не лише культурні практики, технологію/техніку, але й ефективні засоби поширення свого впливу – телебачення, Інтернет, телефон і под.

На формування регіонального та локального психокультурного типу безпосередній, і, як правило, односторонній вплив має історична доля кожного конкретного овиду/окола. Під історичною долею в даному випадку я маю на увазі чергування чи зміну культурних традицій/індустрій, що домінують у регіоні. При цьому засобом запровадження цієї культурної традиції/індустрії у регіоні можуть бути як політична влада або її зміна, так і економічна доцільність, чи такий сучасний спосіб поширення і першого, і другого, як мас-медії.

Історична доля часто виглядає чимось, що накидується регіону – як-от передача Галичини Австрійській імперії після поділу Речі Посполитої чи совєтська окупація 1939 року. При цьому роль самого регіону у вирішенні своєї історичної долі була мінімалізованою. Натомість у випадку революції 1848 року українська Галичина утвердилася як у своїй українськості, так і у своїй «австрійськості» – зберігаючи певну лояльність щодо Австрійської корони. Ще більшою була роль регіону під час Листопадового зриву 1 листопада 1918 року та створення Західно-Української Народної Республіки чи національних визвольних змагань Української повстанчої армії 1943-1952 рр.

Усі ці елементи витворили особливий регіональний психокультурний тип людини, який ми, і не тільки ми, але й инші, безпомилково окреслюють як галичанин. З одного боку, всі ми знаємо, що це таке – мешканець одного з історичних регіонів України – Галичини. Однак, з иншого боку, галичанин сьогодні може мешкати і у Києві, і у Херсоні, але чи завжди він зберігає при цьому свій психокультурний тип? Водночас у Львові чи Тернополі може постійно мешкати людина з иншого культурного кола – не лише росіянин чи канадієць, але й буковинець.

З огляду на модну тепер толерантність та з огляду на ретроспективу, ми, у нашому західноукраїнському контексті дозріваємо до того, щоб вписати у «наш» галицький контекст і вже майже не існуючих, практично мітологічних галицьких жидів, ба навіть галицьких поляків, вже не кажучи про вірмен, чехів, австрійців чи угорців, з якими справи маються взагалі чудесно. Однак, чи є такими ж «класичними» («класичними» очевидно що від 1792 року – коли Галичина відійшла до Австрійської імперії) галичанами росіяни чи російськомовні? Відповідь на це запитання ми ще повинні дати. Можливо, за більш спокійних часів, коли буття росіянином вже не буде пов’язуватися з політичною орієнтацією чи взагалі «п’ятою колонною».

Істотно, щоб ми усвідомили – окреслення, що таке галичанин, змінюється. На даний момент воно, як не дивно, а може, і закономірно, найбільше пов’язане з «австрійським мітом» Галичини. Саме за часів Австро-Угорщини Галичина не тільки адміністративно була відособлена від решти українських територій (нехай навіть у рамках Речі Посполитої) та отримала статус Коронного краю – Королівства Галичини та Володимирії, але й підпала під вплив иншої культурної традиції, що дозволило їй набути теперішньої самобутности. Попередні потужні польський, німецький, гебрайський та вірменський впливи або відкидаються широкою патріотично налаштованою громадою (як у випадку польського), або не усвідомлюються (як у випадку гебрайського), чи просто забуваються.

Але залишається той факт, що саме австрійські часи витворили певний новий психокультурний тип людини – «класичного» (іронія) за станом на ХІХ – початок ХХ століття галичанина. З огляду на це, він є не просто мешканцем Галичини, території, яка, до речі, не є в сучасній Україні якоюсь адміністративною одиницею, а радше певною ефемеридою, певним психокультурним типом людини.

Як його окреслити? Звичайно, можна вдатися до наукового аналізу. Галичани мають свій специфічний побут, який зберігся (чи навіть певним чином утвердився), особливо під совєтським уніфікаторським тиском. Звичайно, галичан виділяють і мовні особливості – хоча не можна говорити ні про яку єдність галицьких діялектів – гірських: гуцульського, бойківського, лемківського (хіба що у рудиментах), ба більше – галицькі міста мали ще й свої, ще більш локалізовані койне – як-от «львівська ґвара», яка побутувала саме у Львові, але не у Станіславові. Рівнина чи басейн Дністра розмовляли ще инакше. Але найліпше просто дати низку образків, які відтворять сам дух Галичини. Можливо, инколи він виглядатиме смішним. А тому дуже помічною при цьому має бути самоіронія.

На даний момент формування модерної української нації як політичної, а не етнічної конструкції, багато проблем регіональної та локальної ідентичности актуалізувалося. Процеси самоусвідомлення та самоідентифікації на всьому европейському, а тим більше постсовєтському просторі дуже активні. В Україні вони йдуть у двох напрямках. З одного боку, проходять процеси консолідації української політичної нації. І тут знову діють як широко тлумачені овид/окіл (Степ, Дніпро, Київ, Велика Україна), культурна індустрія (щоправда, з огляду на ефективність новітньої широко тлумаченої українізації ми ще маємо багато запитань і багато проблем).

Паралельно відбуваються і процеси регіональної та локальної самоідентифікації. Досить активно вони проходять на Волині – усвідомлюється волинське культурне коло, яке виходить поза рамки трьох існуючих «волинських» областей, те ж відбувається на Закарпатті та Буковині. Не менш активно цей процес проходить і на Донбасі, у чому ми нещодавно переконалися. База для такої самоідентифікації різних регіонів є різною. І це нормально. Бо инакше і бути не могло. Як овид/окіл, так і історична доля чи культурна традиція у кожного регіону своя.

Щоправда, з політичної точки зору завжди залишається підозра, що різницю регіональних самоідентифікацій завжди можна використати для політичних спекуляцій. І це правда – вибори Президента України 2004 року показали, як використовувалася «донецька» ідентичність для руйнування ще остаточно не сформованої модерної «української» ідентичности.

Однак, можливо, нам потрібно підійти до побудови широко тлумаченої української єдности не уніфікаторськи, а плюралістично та експансіоністськи. Не уніфіковувати всіх за єдиним загальноукраїнським зразком (з його набором – козацтво, православ’я, степ), а вбирати у себе плекане різноманіття. І тоді не так безглуздо виглядатимуть «покозачені» репрезентації українців Закарпаття чи Воєводини. Можливо, потрібно більш активно застосувати не принцип «або-або» – тобто, або ти стаєш таким, як я, або ти не наш, ти чужий. Здається, саме час, власне в умовах незалежної України, застосувати принцип – «і-і» – і ти, і ти є наш, і ти, і ти є українцем, хоча і ти, і ти залишаєшся собою, плекаєш свою неповторність.

І тоді неможливими будуть ексцеси політичного «русинства» чи «галицького сепаратизму» (хіба як політична технологія, внутрішньої мотивації для нього просто не буде). Кожен зможе знайти самого себе. І у цьому аспекті нове переформатування, що таке галичанин, нова самоідентифікація себе як галичанина в Україні не тільки потрібна – вона є нашою щоденною реальністю, з якою ми стикаємося чи то виїжджаючи на день, чи на постійно до Києва, чи шукаючи за чимось, що є звичним. І це переформатування не може оминути ні овиду, ну околу, ні традиції. Починаймо зі свого дому.