Михайло Ходоровський

Масони у Галичині XVIII ст.

Перші ложі та угруповання вільних мулярів у Галичині

За наявними джерелами, масонський рух у Галичині започаткував Ф. Лонґгампс, француз за походженням, нащадок родини гуґенотів, посвячений у високий масонський ступінь «Лицар Сходу» (1). З ім’ям Ф. Лонґгампса пов’язано заснування у Львові двох перших лож. Спочатку то була майстерня «Трьох Богинь» (1747 р.), що працювала з чотирма ступенями посвячення: учень, підмайстер, майстер, шотландський майстер.

В анналах львівського вільномулярства зафіксовано прізвище ще одного члена цієї ложі – хранителя печатки Лероя. Внаслідок трагічних обставин (він раптово помер під час відпочинку у Самборі) протоколи засідань ложі, що зберігалися у Лероя, потрапили до львівського католицького духовенства латинського обряду. Під тиском церкви ложа «Трьох Богинь», проіснувавши декілька місяців, самоліквідувалась.

1767 року у Львові розпочала роботу ложа «Трьох білих Орлів» (2). На цей раз спроба Ф. Лонґгампса виявилась вдалою. Ложа «Трьох білих Орлів» діяла найдовше серед львівських вільномулярських осередків – 15 років (тобто по 1782 рік включно). На думку автора, в діяльності майстерні «Трьох білих Орлів» слід відзначити два етапи. На першому етапі до складу ложі входило 10-12 осіб – вихідці з Італії, Франції, Швейцарії, німецьких земель. Усі вони, як і Ф. Лонґгампс, займалися комерційною діяльністю. Це – банкір і промисловець Й. Прешель, купці А. Бреза, Й. Бриґенті, І. Люфт, Й. Мелхорн, Н. Прадель, С. Родьє та ин. Важливою подією для них було входження майстерні «Трьох білих Орлів» до складу першого угруповання польських лож, котре очолила Велика суверенна ложа «Доброчинного Сармата» у Варшаві (1770 р.)(3).

Тогочасний керівний осередок польського масонства працював під орудою особи, наближеної до короля Станіслава Августа, заступника директора варшавської і краківської монетарні графа А. Мощинского. Спираючись на масонські зв’язки, Ф. Лонґгампс та його сподвижники прагнули зміцнити свої позиції у Львові. І справді, Лонґгампс домігся чималого як банкір, підприємець, до того ж він став членом міської управи.

Новий етап у діяльності ложі «Трьох білих Орлів» почався після першого поділу Польщі, коли Львів відійшов до Австрійської імперії (1772 р.). До складу ложі увійшли Представники австрійської адміністрації, військові, які поступово витіснили з керівних посад Ф. Лонґгампса та його однодумців. 1774 року ложу очолив Й. Клеменс, швейцарець за походженням, військовий з гарнізону австрійців, що розташувався у Львові. Зберігся масонський диплом «Трьох білих Орлів», згідно з яким Й. Клеменс обіймав посаду майстра стільця цієї ложі (4).

Як і Ф. Лонґгампс, Й. Клеменс ще у молоді літа був утаємничений у високі масонські ступені. Його діяльність у Львові припадає на період реорганізації австрійського вільномулярства. Цьому сприяла підтримка ордену цісарем Йосифом II. За його ініціативи склала повноваження Велика провінційна ложа Австрії (1782 р.), що підпорядковувалась Великій німецькій національній ложі в Берліні, й утворився незалежний керівний орган – Велика національна ложа Австрії. Відповідно до задуму провідників австрійського масонства Празька префектура (відділення Великої національної ложі Австрії) під орудою графа К. Кініґла мала вжити заходів до централізації масонського руху в Галичині. А головним виконавцем цього завдання став згаданий Й. Клеменс, добрий знайомий К. Кініґла ще за часів їх сумісної роботи у празькій ложі «До Щирості» наприкінці 1760-х рр. Відень надавав згаданій акції важливого значення. Не випадково Й. Клеменс пізніше обіймав посаду заступника начальника Львівського дистрикту.

Першим заходом Й. Клеменса було заснування ложі «Трьох Штандартів» із вояків австрійського гарнізону у Львові (1774-1780 рр.) (5). Однак ця ложа не одержувала патент із Відня упродовж двох років. Це сталося тому, що намірам австрійців активно протидіяли варшавські політики, які входили до складу суверенної ложі «Доброчинного Сармата». Адже у Варшаві не втрачали надії знов приєднати Галичину до Речі Посполитої.

Питання підпорядкованостм львівських лож на масонському конвенті у Брауншвайгу (1775 р.), судячи з наявних матеріалів, порушили поляки (6). Але ні їм, ні австрійцям не вдалося довести легітимність своїх територіальних претензій щодо Галичини. Тому на конвенті не було прийнято конкретне рішення з цього питання. Тільки через рік Й. Клеменсу вдалося досягти угоди з новим керівником польського масонства графом А. Брюлем про підпорядкування львівських лож – «Трьох білих Орлів» і «Трьох Штандартів» – Празькій префектурі Великої національної ложі Австрії до скликання нового конвенту в Брауншвайгу, який мав відбутись 1778 р.

Наступного року Й. Клеменс, спираючись на підтримку К. Кініґла, заснував нові ложі: «Золотого Мистецтва» в Заліщиках (1777-1778 рр.)(7), «До Надії» у Самборі (1777-1779 рр.)(8), а також ложу «Германа до чорної Черепахи» у Вєлічках (1777 р.)(9). З цих трьох вільномулярських осередків лише два одержали патенти з Відня, оскільки ложа «Германа до чорної Черепахи» у м. Вєлічкі (поблизу Кракова) була за межами Австрійської імперії.

Ще одна ложа, заснована Й. Клеменсом у Львові, отримала назву на честь австрійського монарха – «Йосифа до цісарського Орла» (1777-1782 рр.)(10) – Й. Клеменс відводив їй керівну роль у масонському русі Галичини. Проте у Відні зволікали з визнанням нового масонського осередку внаслідок згаданого територіального конфлікту. Тільки у другій половині 1778 р., коли стало відомо, що новий конвент у Брауншвайгу не відбудеться, ложа «Йосифа до цісарського Орла» отримала патент із Відня через К. Кініґла і здобула статус ложі-матері.

Таким чином, було створено перше об’єднання масонських лож в українських землях, яке складалось з п’яти осередків. Ложі-матері «Йосифа до цісарського Орла» підпорядковувались дві львівські ложі – «Трьох білих Орлів» і «Трьох Штандартів», ложа у Самборі «До Надії» і ложа в Заліщиках «Золотого Мистецтва».

Об’єднання лож під орудою Й. Клеменса було не єдиним масонським угрупованням, що діяло в цей час в адміністративному центрі Галичини. Ще 1776 р. вихідці із Франції абат Баудін і Д’Арно заснували у Львові гурток розенкройцерів, із якого пізніше утворилась ложа «Трьох білих Троянд (11). Львівські розенкройцери оголосили себе нащадками духовних орденів середньовіччя і водночас істинними масонами. Обіцянками розкрити зміст масонських ієрогліфів їм удалось привернути на свій бік деяких членів лож «Трьох білих Орлів» і «Трьох Штандартів». Але діяльність «Трьох білих Троянд» була недовговічною. З’ясувалось, що її фундатори не мали повноважень від Товариства розенкройцерів у Відні і взагалі лише видавали себе за адептів ордену «Троянди й Хреста».

Й. Клеменс, однак, не спроможний був запобігти зміцненню зв’язків львівських і варшавських вільних мулярів. Зрештою, більшість галицьких масонів польського походження вийшли з-під влади Й. Клеменса і (починаючи з 1779 р.) заснували нові ложі. Внаслідок цього перше об’єднання масонських лож в українських землях розпалось (1782 р.).

Лише один із вільномулярських осередків, заснованих у Львові упродовж 1779-1784 рр., приєднався до Відня – «Фенікс до круглого Столу» (далі в тексті – «Фенікс...») (1782-1785 рр.) (12). Инші ложі були різних орієнтацій. Ложа «Щирої Приязні» (1782-1785 рр.) та жіноча ложа під цією ж назвою (1785 р.) (13) безпосередньо підпорядковувались Варшаві.

Слід окремо сказати про ложу «Досконалої Рівности»(14). Цей осередок львівського масонства (1779-1785 рр.) дотримувався польсько-французької орієнтації, оскільки провідну роль у ньому відігравали прибічники «патріотичної» партії, зв’язаної з польськими емігрантами. Не випадково, ложа «Досконалої Рівности» отримала патент від Великого Сходу Франції (1780 р.). Однак згодом вийшов цісарський указ про заборону ложам на території Австрійської імперії підпорядковуватись керівним масонським органам инших країн (1783 р.). Тому ця майстерня змушена була перервати стосунки з Великим Сходом Франції.

Майже не збереглись відомості про ложу «Трьох Корон Галичини» (1780-1785 рр.), яка підтримувала зв’язок із масонськими центрами в Москві й Петербурзі через французьку ложу «Цілковитого Мовчання» у м. Монпельє.

За наявними матеріалами можна зробити певні висновки щодо стосунків між львівськими осередками ордену. Зокрема, ложа «Трьох Корон Галичини» усунулась від будь-яких контактів з иншими місцевими ложами. Виконуючи інструкції Варшави, ложа «Щирої Приязні» підтримувала зв’язки лише з «Цілковитою Рівністю». Обидві не приховували свого ворожого ставлення до чужинця «Фенікса...». Водночас, «Фенікс...» не отримав обіцяного Віднем статусу Провінційної ложі Галичини, оскільки його претензії на провідну роль в масонському русі не підтримувались иншими угрупованнями.

Керівні функції прагнула на себе взяти амбіційна ложа «Цілковитої Рівности», яка у квітні 1785 р. утворила самостійницький керівний орган під назвою Національний Схід королівства Галичини й Володимирії. Проте, на той час вона втратила зв’язки з Парижем, а у Варшаві не наважились підтримати з політичних міркувань цю відверто антиавстрійську акцію.

Такою була ситуація в масонському русі Галичини напередодні важливих подій, що стались у другій половині 1785 р. Реконструкція масонського руху в Галичині згаданого періоду була б неповною без розгляду складу провідних лож та діяльности принаймні окремих його представників. На думку автора, доцільно зосередити увагу на вивченні складу двох головних угруповань галицького вільномулярства. Це осередки ордену, очолювані Й. Клеменсом (передусім, ложа «Трьох білих Орлів»), та ложа «Цілковитої Рівности», яка оголосила себе Національним Сходом королівства Галичини й Володимирії.

Розглянемо спочатку кількісний склад лож, очолюваних Й. Клеменсом. Найчисельнішою була ложа «Трьох білих Орлів». За наявними джерелами, до складу ложі входило орієнтовно 115 осіб, що перевищує загальну кількість членів инших лож (85 осіб). Однак, аналізуючи показники, слід зважити на те, що чимало масонів із лож, очолюваних Й. Клеменсом, перебували одночасно в кількох осередках або переходили з одного до иншого. До того ж ложа-мати «Йосифа до цісарського Орла» не мала постійного складу. До неї увійшли 11 представників з инших лож львівського об’єднання. За підрахунками автора, більш-менш реальна кількість масонів цього угруповання дорівнює 160 особам. Даний показник, зрозуміло, не є остаточним і може змінюватися в процесі виявлення нових джерел. Проте це істотно не позначиться на співвідношенні кількісних складів окремих лож.

Розглянемо також соціальний і фаховий склад згаданих львівських лож. Дані засвідчують: ложі, що працювали під орудою Й. Клеменса, сформувались за різними організаційними засадами і мали різне призначення. Виключно для представників нової влади утворились львівська ложа «Трьох Штандартів» і ложа «До Надії» у Самборі. Ложа «Золотого Мистецтва» у Заліщиках теж складалась переважно з представників австрійської адміністрації. Крім них, до цього масонського угруповання входили ще дві особи: художник К. Браун і шляхтич П. Хжановскі. То були тимчасові ложі, які «заснули» після того, як завершилась служба в Галичині адептів ордену: урядовців, військових, дрібних чиновників тощо.

Діяльність вищезгаданих осередків, як і ложі-матері «Йосифа до цісарського Орла», відбувалась у межах суто масонської роботи. Натомість, як уже зазначалось, ложа «Трьох білих Орлів» діяла тривалий час. У її складі вирізняються дві великі за обсягом групи. Це представники нової влади – 69 осіб і старої правлячої еліти – 40 осіб. За збігом обставин кількість провідних членів двох груп (австрійських урядовців та магнатів і шляхти) однакова – по 28 осіб. Однак зовсім не випадковою була їх присутність в одному осередку.

На думку автора, ложі «Трьох білих Орлів» відводилась особлива роль у громадсько-політичному житті Галичини, її робота мала сприяти порозумінню нової влади зі старою правлячою елітою Галичини – магнатами та правобережною шляхтою. Саме цим можна пояснити, що до згаданої ложі разом із Й. Клеменсом входили найвищі посадові особи з австрійської адміністрації: губернатор Галичини Г. Ауерсберґ (15), а також голова губернаторської ради З. Галенберг, начальник Львівського дистрикту Ф. Ґічарді, радники губернатора Й. Бекхен, В. Гуініґі, Й. Д’Ельво; секретар губернатора К. Шмельц та ін. (16). Згадані особи мали втілювати в життя протекціоністську політику австрійського уряду в Галичині. Серед важливих здобутків цієї політики – скасування кріпацтва, зрівняння в правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким, впровадження нової системи освіти та ин.

Водночас слід зазначити, що навчальними закладами у Львові безпосередньо опікувалися члени ложі «Трьох білих Орлів» губернатор Г. Ауерсберґ і З. Галенберґ (як голова шкільної ради). Разом із тим, як цілком слушно зазначив С. Єфремов, «змушені до того політичними обставинами, керівники Австрійської імперії виявили прихильність до потреб русинів..., але не втрачали надію на онімечення «тірольців сходу». Ця потайна думка австрійських політиків пізніше виявилась досить прозорою» (17). Політичні обставини, про які пише С. Єфремов, цілком зрозумілі. Боротьба за Галичину у масонському світі була віддзеркаленням перманентної війни, яку вели за українські землі держави з імперськими амбіціями – Австрія, Росія, Пруссія, Польща. Внаслідок цього стара правляча еліта Галичини опинилась між різними політичними орієнтаціями, що зумовило її розкол, виникнення «партій», ворогуючих між собою.

Між тим, до діалогу в масонській ложі «Трьох білих Орлів» австрійці запрошували лише тих, хто перебував в опозиції щодо королівської влади у Варшаві, або принаймні не були слухняними виконавцями її волі. У списках ложі «Трьох білих Орлів» за 1775-1779 рр. значаться прізвища магнатів Станіслава Щесного-Потоцького, Міколая Потоцького, Ксаверія Любомирського, братів Адама й Калістрата Понінських, Йозефа Попеля та ин. (18). Але порозумітися з ними австрійцям не вдалось. Показово, що 1779 р. магнати і галицьке шляхетство вийшли зі складу ложі «Трьох білих Орлів».

Отже, вкотре дався взнаки інстинкт самозбереження діячів старошляхетської партії, які вбачали загрозу своїм «золотим вольностям» у зміцненні центральної влади у Варшаві й Відні, їх регіональний патріотизм визначався приналежністю до нечисленного клану «корольків», які володіли великими земельними латифундіями в Україні. Багатство, накопичене завдяки селянській праці, надавало «королькам» необмежену владу, породжуючи, у свою чергу, панське свавілля та жорстокість по відношенню до селянства. Проте і такий нещадний критик панства, як В. Антонович, відзначав неоднорідність цього соціального прошарку, підкреслюючи, що окремі його представники усвідомлювали «всі ненормальні відносини, які склались в Польщі, і, відчуваючи неможливість їх скасування взагалі, застосовували инші, більш гуманні принципи у своїх маєтках»(19).

До магнатів, про яких писав В. Антонович, належали члени ложі «Трьох білих Орлів» С. Щесний-Потоцький і К. Понінський. Перший скасував панщину у своїх маєтках, а другий врятував від голоду українське селянство Поділля та Волині, розчистивши за свої кошти річку Случ, і тому стало можливим у неврожайні роки підвозити річковим транспортом у найвіддаленіші села хліб та инші продукти.

Наведені приклади не ідеалізують панство загалом. Але на їх підставі доцільно розглянути проблему, яка вже порушувалась. Ідеться про вплив ідеологічних настанов ордену на його адептів. Позитивним наслідком цього впливу є поширення львівським вільномулярством ідеї релігійної й національної толерантности за часи боротьби з «дисидентами», руйнації українського церковного й національного життя.

Звернемось знову до авторитетного свідчення В. Антоновича. Він пише, що володар чисельних земель Смілянщини К. Любомирський, який входив до складу масонської ложі «Трьох білих Орлів», дотримувався «суворої віротерпимості і відмовився від усякого тиску на релігійні переконання населення»(20). На кошти К. Любомирського було споруджено 271 православну церкву, зокрема на Смілянщині – 81 церкву. Як стверджував православний єпископ В. Садковський, Смілянщина за часи господарювання К. Любомирського «була Ноєвим ковчегом під час потопу» (21).

Инший член ложі «Трьох білих Орлів» Міколай Потоцький не був схожим на вільного муляра, що в особистому житті сумлінно дотримується моральних заповідей ордену. Отже, не варто перебільшувати перетворюючої ролі масонства. Але заради об’єктивности слід відзначити благодійницьку діяльність М. Потоцького. Він жертвував величезні кошти на розбудову культових споруд різних конфесій, зокрема на спорудження вірменського й василіанського монастирів на Волині. Справою життя М. Потоцького була розбудова архітектурного ансамблю – церкви й монастиря для українського духовенства в Почаєві на Волині. М. Потоцький, як пише його біограф, «тяжів до козацького способу життя»(22). Він прийняв греко-католицьку віру, відпустив оселедця й організував народне військо з козацької голоти, тримаючи в остраху лихварів й дрібну шляхту. Незважаючи на це, дехто з шляхетства прагнув наслідувати М. Потоцькому, зокрема відомий з історичної літератури «князь-козак» А. Яблоновський(23).

С. Щесний-Потоцький, як свідчить його біограф, «був любителем селянщини, українського фольклору й вареників із сметаною»(24). У його Тульчинському маєтку утворився оркестр з українських музикантів під орудою Федора Ковальчука (Феодора Феррарі). Говорячи про національну толерантність, слід звернути увагу на ставлення С. Щесного-Потоцького та шляхтича з його найближчого оточення А. Мощенського (теж члена ложі «Трьох білих Орлів») до історичних подій, що негативно вплинули на українсько-польські стосунки. Ідеться, зокрема, про спогади А. Мощенського, які є цінним джерелом до вивчення Коліївщини. Детально простежив він процес розгортання цього селянського визвольного руху, звинувативши у безтямній жорстокості супротивну сторону(25).

Послідовної позиції дотримувався С. Щесний-Потоцький у період т. зв. «удаваного бунту на Волині 1789 р.», коли з Варшави поширювали провокаційні чутки щодо нового селянського повстання. За архівними документами, С. Щесний-Потоцький активно виступав проти запланованих каральних експедицій польських жовнірів на Волині й самоуправства місцевих дідичів. В одному з листів до спеціальної комісії Брацлавського воєводства С. Щесний-Потоцький писав: «Ми запевняємо вельмишановну комісію, котра завжди вживає відповідні заходи щодо попередження бунтів, що бунту бути не може, чутки про нього не мають під собою ґрунту і спираються на п’яні вигадки; треба повернути спокій дворянству, котрого брехливі чутки, що весь час збільшуються, ще більше лякають»(26).

Розкриваючи характер своїх взаємин із селянством, цілком у дусі масонського катехизису С. Щесний-Потоцький спирається на моральні засади. «Бути правдивим з усіма, – пише він, – мати пильне око, довіряти і бути справедливим – це найкращий спосіб утримання людей у вірності і спокою, що кожному любо». І далі зазначав: «Я маю честь бути мешканцем цього воєводства, а також велику честь бути його дідичем, і можу запевнити поважну комісію, що мої піддані про бунт і не мислять, і тому я приставати до них із непотрібними ревізіями не буду»(27). Прикметно, що в Універсалі Спеціальної комісії Брацлавського воєводства засвідчується велика роль С. Щесного-Потоцького в тому, що була доведена безпідставність чуток стосовно нового селянського бунту на Волині(28).

Поміж шляхетства з ложі «Трьох білих Орлів» С. Щесний-Потоцький здобув найбільше визнання в масонському світі. Упродовж 1785-1789 рр. він обіймав посаду Великого Майстра Великого Сходу королівства Польського та Великого князівства Литовського. Однак після виступів на захист волинського селянства С. Щесний-Потоцький, за свідченням його біографа, «втратив популярність» серед політизованого масонського загалу у Варшаві і не був переобраний на новий термін. Згодом він захопився окультними науками під впливом шляхтича з Поділля, містика Т. Грабянки. Зокрема, захоплення С. Щесного-Потоцького нумерологією позначилось на його політичних проєктах. Наприклад, висуваючи проєкт нового устрою Речі Посполитої, С. Щесний-Потоцький пропонував поділити її на три провінції: Великопольську, Литву і Малопольську (або воєводство Руське, до якого входили українські землі). Кожна провінція, у свою чергу, складалась би з 10 воєводств, воєводства – з 3 повітів. У воєводствах і повітах повинна бути однакова кількість селянських дворів і однаковими мали бути прибутки провінцій. Кожній провінції надавалось повноваження самостійно вирішувати питання стосовно всіх сфер її буття. Відповідно до цього адміністративний апарат провінції мав складатись з чотирьох комісій: освітньої, поліцейської (або охорони суспільного порядку), військової й господарчої. У кожній провінції мало бути також власне судочинство, 15-тисячна армія, університет і однакова кількість шкіл. Усі адміністративні служби мали підпорядковуватись провінційній раді міністрів із наперед визначеним складом: 2 маршалки, 2 гетьмани, 2 підскарбії*, 2 канцлери**. На думку Потоцького, по два урядовці з однаковими функціями у складі провінційної ради міністрів потрібні були для того, щоб вони по черзі перебували на засіданнях Дозорчої Ради у Варшаві.

У свою чергу, від кожної провінції повинна була б обиратись однакова кількість послів на сейм. У сенаті мало засідати 30 воєвод і 90 каштелянів***. Три провінції Речі Посполитої мали об’єднуватись особою спільно обраного на певний термін короля, в даному випадку постаті суто символічної, оскільки практично вся повнота влади передавалась безпосередньо провінціям. Застосовуючи містичні символи (за езотеричною традицією у тексті цього політичного проєкту чергуються ключові цифри, в даному випадку – 2, 3, инші – похідні від них), С. Щесний-Потоцький виробив цілком конкретну концепцію перетворення монархічної держави у федеративну республіку – «Союз провінцій Речі Посполитої» (вираз Потоцького). При цьому кожній провінції, зокрема воєводству Руському (тобто українським землям), надавався статус автономії.

Прикметно, що наявність у кожній провінційній раді міністрів посади канцлера означала право самостійно встановлювати дипломатичні зносини з иншими державами. Проєкт С. Щесного-Потоцького стосовно українського питання мав чимало спільного за своєю структурою з концепцією Великого князівства Руського, творцем якої був політичний діяч XVII ст. Ю. Немирич. У листі до П. Зубова, фаворита Катерини II, С. Щесний-Потоцький, розповідаючи про свій проєкт, зазначав, що столиця федеративної республіки має бути у воєводстві Руському(29). Для себе автор проєкту обрав посаду «стража законів», тобто за масонською термінологією це означало, що він брав на себе функцію верховного судді, який мав слідкувати за дотриманням законности в державі й легітимности розпоряджень провінційних урядів.

Завершуючи розгляд діяльности окремих представників ложі «Трьох білих Орлів», слід нагадати про трагічний фінал політичної кар’єри «федераліста» С. Щесного-Потоцького. Очоливши разом із К. Браницьким і С. Ржевуським Торговицьку конфедерацію (1792 р.), С. Щесний-Потоцький сподівався на допомогу Петербурга у втіленні проєкту федерального устрою Речі Посполитої, що було йому обіцяно Катериною II та Г. Потьомкіним. До Торговицької конфедерації увійшли діячі старошляхетської партії, в т. ч. згадані адепти ордену А. Мощенський та Й. Попель, які були незадоволені реформами варшавських політиків нової формації С. Малаховського, І. Потоцького та инших представників патріотичної партії. Своїми діями Торговицька конфедерація сприяла втручанню у внутрішні справи й окупацію Польщі російськими й пруськими військами, що, зрештою, призвело до другого поділу Речі Посполитої (1793 р.). Зрозуміло, це сталось всупереч планам С. Щесного-Потоцького, який, зневірившись у добрих намірах російських союзників, відійшов від політичної діяльности.

Принагідно зазначити: суперництво між старошляхетською і патріотичною партіями набуло гостроти ще за часів заснування ложі «Цілковитої Рівности». Як уже зазначалось, прибічники І. Потоцького і С. Малаховського згуртувались саме в цьому вільномулярському осередку. До складу ложі «Цілковитої Рівності» увійшли представники різних соціальних прошарків. Австрійське дворянство було представлено в ложі «Цілковитої Рівности» найменшою кількістю осіб. Майже в чотири рази більше у складі майстерні представників третього стану. А найбільшу кількість членів згаданого осередку ордену становили магнати й шляхта.

Якщо у ложі «Трьох білих Орлів» найповажнішу групу становили австрійці (урядовці, військові) і галицькі «корольки» (причому керівні функції покладались виключно на австрійців), то в ложі «Цілковитої Рівности» представники цих груп були здебільшого пересічними учасниками засідань. Напевне, австрійцям відводилась роль наглядачів. Принаймні один із трьох австрійських урядовців, що входили до ложі, А. Дальмонд мав щодо цього неабиякий досвід як відставний цісарський інспектор, котрий раніше контролював діяльність ордену єзуїтів в Австрії.

Між тим, на перших ролях ложі «Цілковитої Рівності» перебувало міське шляхетство. Місце у масонському світі 1780-х рр. цих здебільшого чиновників високого рангу відповідає їх ролі у громадсько-політичному житті Галичини, коли у цьому краї вкоренилась австрійська бюрократична система. Однак всупереч сподіванням Відня, їх не вдалось онімечити або зменшити вплив на них патріотичної партії. Показово, що ложа «Цілковитої Рівности» одна з перших серед масонських осередків почала працювати польською мовою, а до її складу входив С. Новаковський, один із провідників польського національного руху в Галичині(30).

Важливо наголосити, що вільні муляри з ложі «Цілковитої Рівности» належали (за окремими винятками) до поміркованої більшості патріотичної партії. Згадані діячі підтримували проведення реформ у дусі освіченого абсолютизму і, відкидаючи федералізм як тип державотворення, тяжіли до розбудови унітарної монархічної Речі Посполитої. Про це свідчить укладена ними Конституція 1791 р., яка була зорієнтована на Велику Польщу в кордонах 1772 р., тобто до неї мала знову бути приєднана Галичина. У цій Конституції замовчується українське питання, оголошується верховенство католицької віри над иншими релігіями. Згідно з означеним документом безправним залишилось селянство, переважну більшість якого в Галичині становили українці. Ставлення до селянства «патріотів» із ложі «Цілковитої Рівності» чітко окреслилось у справі «громадських шпихлірів», що набула широкого розголосу у галицьких землях.

За планами Відня передбачалось організувати значну кількість «шпихлірів» (громадських зерносховищ) і «шпихліровий» (страховий) фонд для підтримки селянства в різних краях імперії, в т. ч. у Галичині. То була спроба, як пише І. Франко, – «противділання важній болячці народного життя – періодичному голодуванню та недостаткові»(31). Однак це нововведення викликало негативну реакцію з боку депутатів Галицького станового сейму, зокрема членів ложі «Цілковитої Рівности» Я. Бонковського, Л. Домбського та ин. Оскільки, як пише І. Франко, правляча верхівка Галичини «відчула се як один з урядових замахів на її привілеї і хоч несміло, але з глухим інстинктом ненависті виступила проти нього»(32).

Судячи з наявних матеріалів, вільні муляри з ложі «Цілковитої Рівности» не дотримувались ідеологічних настанов ордену щодо братерського єднання представників різних станів, релігійної й національної толерантности. Згодом деякі з них переглянули свої позиції після поразки польського національно-визвольного повстання 1794 р. і третього поділу Речі Посполитої (1795 р.). Цікаво, що на початку XIX ст. чимало сприяв налагодженню зв’язків між провідниками українських і польських таємних політичних товариств С. Новаковський, колишній член ложі «Цілковитої Рівности», а на той час – один із провідників Великого Національного Сходу королівства Польського.

---

* Підскарбій – охоронець королівської корони і державної казни.

** Канцлер – завідувач центральною канцелярією у Польщі; виконував обов’язки міністра закордонних справ.

*** Каштелян (у Польщі) – начальник території, на якій знаходився грод (замок); високий державний сановник, що засідав у сенаті. провінції, в т.ч. воєводству Руському (тобто українським землям), надавався статус автономії.

1. Lening C, Encyclopaedie der Freimauerei: In 3 Bde. – Leipzig. – 1822-1828. - Bd 2. – 1824. – C. 105.

2. Там само, С. 106.

3. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich oraz ich czlonkow w latach 1738-1821. – Krakow, 1929. – C. 46.

4. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 129 (Колекція пергаментних документів), оп. 1, спр. 820, арк. 1.

5. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich... C. 52.

6. Abafii L. Geschichte der Freimaurerei in Oesterreich-Ungarn. – In 5 Bde. – Budapest, 1893. – Bd 1.- C. 131-132.

7. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich... C. 53.

8. Там само, С. 46.

9. Abafii L. Geschichte der Freimaurerei in Oesterreich-Ungarn... Bd 2. – C. 181-182.

10. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich... C. 42.

11. Abafii L. Geschichte der Freimaurerei in Oesterreich-Ungarn... Bd 2. – C. 173.

12. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich... C. 48.

13. Там само, С. 160-161.

14. Там само, C. 161.

15. Abafii L. Geschichte der Freimaurerei in Oesterreich-Ungarn... Bd 2. – C. 166.

16. Там само, Bd 1. – C. 144.

17. Єфремов С. У боротьбі за освіту // Київ. – 1990. – № 11. – С. 123.

18. Abafii L. Geschichte der Freimaurerei in Oesterreich-Ungarn... Bd 1. – C. 147.

19. Антонович В. Протоирей Алексей Андриевский // Киевская старина. – 1892. – Кн. 1. – С. 17.

20. Там само, С. 17.

21. Rostworowski E. Lubomirski Francischek Ksawery // Polski Slownik Biograficzny. – Wroclaw-Warszawa-Krakow (PSB) – 1972. – T. XVIII/1. – C. 33.

22. Zieliсska Z. Poniсski Kalikst // PSB. – 1981. – Bd XXVII/3. – C. 114.

23. Dobrzyniecka J. Jablonowski August Dobrogost // PSB. – 1964. – T. X/2. – C. 219.

24. Rostworowski E. Potocki Stanislaw Szczesny // PSB. – 1985. – Bd XXVIII/2. – C. 185.

25. Moszczenski A. Pamietnik do Historyi polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III i pierwszych Stanislawa Poniatowskiego. – Warszawa, 1905. – C. 124-125.

26. Акты о мнимом крестьянском восстании в Юго-Западном крае в 1789 г. // Архив Юго-Западной России. – 1902. – Т. 5. – Ч. 3. – С. 159-160.

27. Там само, С. 157.

28. Там само, С. 183-185.

29. Pulaski F. Listy Szczesnego Potockiego do Katarzyny II i Zubowa // Kwartalnik Hystoriczny. – 1903. – R. 17. – C. 39.

30. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich... C. 159.

31. Франко І. Громадські шпихліри і шпихліровий фонд у Галичині 1784-1840 рр. // Українсько-руський архів. – 1907. – Т. II. – С. XLVI.

32. Там само, С. XLVI-XLVII.

---

Діяльність львівських реформаторів масонства та їх зв’язки з українськими просвітителями

Реформаторське масонство, започатковане В. Дітфуртом (1782 р.), набуло стрімкого поширення. Ідеологічним підґрунтям реформаторського масонства була праця визначного мислителя Ґ.-Е. Лессінґа «Ернест і Фальк. Розмови про масонство» (1778 р.). І хоч він присвятив цю працю супротивнику реформаторів герцогу Брауншвайзькому, головна її теза полягала в тому, що масонський орден повинен докорінно змінити свою діяльність, виходячи з потреб громадянського суспільства, а найважливіше його завдання полягає в тому, щоб «умоглядні Істини зробити загальнокорисними й плідними для суспільного життя»(1).

Наприкінці XVIII ст. на европейському континенті 53 осередки ордену приєдналися до реформаторського масонства. Поміж них найбільш відомі – ложа «Емануель» у Гамбурзі на чолі з театральним діячем Ф.-Л. Шрьодером, а також ложа «Амалія» у Ваймарі, заступником майстра стільця якого був великий Й.-В. Ґьоте. Вплив масонської ідеології відчутний у багатьох його творах, зокрема трагедії «Фауст», романах про Вільгельма Майстра. У масонській настанові щодо братерського єднання Й.-В. Ґьоте вбачав запоруку щасливого майбутнього людства. Люди повинні згуртуватися, – писав він, щоб бути зв’язаними один з одним, як архітектор з будівельником, а той як муляр із майстром»(2). У поезії «Символи» Й.-В. Ґьоте слідом за Ґ.-Е. Лессінґом наголошує на тому, що головне призначення масона слугувати людям на землі.

Німецьких реформаторів масонства певною мірою підтримали представники нового покоління австрійських вільних мулярів: правознавці Й. Зонненфельс, З. Кьофель, К. Мартіні, С. Раутенштраух; теологи Й. Айбель, Ф. Кресель, П. Ріґер, історик, нумізмат Ф. Еккель, лікар Г. Ван Світен та ин. Перелічені особи, якщо й не належали до найближчого оточення цісаря Йосифа II, то принаймні становили привілейовану групу його радників. Вони теж вважали безглуздою гонитву за високими ступенями втаємничення, але головне завдання вбачали в тому, щоб підпорядкувати діяльність ордену інтересам австрійської держави. Звідси найменування австрійського масонства як «масонства державного».

У перші роки свого правління Йосиф II підтримував масонський орден. Відоме його звернення, адресоване вільним мулярам: «Робіть у своєму товаристві якомога більше доброго. Я твердо вирішив робити те ж саме, і ми разом досягнемо мети»(3). За ініціативою Йосифа II реформатори масонства подолали своїх супротивників із консервативної Провінційної ложі Австрії, яка підпорядковувалась Великій національній ложі в Берліні. Відтоді функції незалежного керівного масонського органу в Австрії виконувала спочатку віденська ложа «Істинної Згоди» (1782-1784 рр.), а пізніше – Велика національна ложа Австрії (з другої половини 1784 р.). Очолив її запрошений до Відня Йосифом II чеський учений-природознавець, публіцист І. Борн.

Австрійський цісар сподівався на сприяння ордену у проведенні реформ у галузі секуляризації церкви й особливо у справі виховання підростаючого покоління в дусі відданости монархії. Слід зазначити, що цісарські радники-масони викладали у провідних навчальних закладах Австрії: Віденському університеті та у Вищій медичній школі. Найбільш здібні студенти прилучались до масонського руху, в т. ч. закарпатські українці М. Балудянський(4) та І. Орлай(5).

Слід додати, що «масони-державники» прагнули виховати своїх підопічних для роботи в провінції. Ймовірно, що з цією ж метою за сприяння С. Раутенштрауха і Ф. Креселя був прийнятий до віденської ложі «Постійности» закарпатський українець М. Щавницький (1782 р.), вихованець Генеральної греко-католицької семінарії при церкві св. Варвари у Відні (Барбареумі), на той час уже заступник ректора Барбареуму(6). Відзначимо, що М. Щавницький (як М. Балудянський та І. Орлай) не виправдав надій своїх покровителів і не став місіонером австрійського державного масонства, хоч і не поривав зв’язків із Раутенштраухом і Креселем, обіймаючи згодом у Львові посаду ректора Генеральної греко-католицької семінарії (1784-1787 рр.). Як пише А. Андрохович, «вспів він не один свій план чи думку в життя перевести при помочі Раутенштрауха, а по його смерті... через барона Креселя»(7). Про цього поважного діяча не так уже багато писалося в нашій історичній літературі. Між тим, на педагогічній ниві встиг він зробити чимало, щоб зростало й діяло нове покоління українських релігійних і культурних діячів, науковців.

Перебуваючи у Львові, М. Щавницький, як уже зазначалось, не приєднався до місцевого вільномулярства австрійської орієнтації. І справді, що мав спільного цей український просвітитель з чиновниками й вояками – членами ложі «Фенікса...»? Напевно ж, і у Відні зрозуміли, що М. Щавницький не буде занурюватись у масонські справи і тому не покладались на нього в питаннях централізації масонського руху в Галичині.

Разом з тим, лише своїми силами із цим завданням не здатне було впоратися керівництво ложі «Фенікса...» на чолі з губернським радником Л. Цунгером. Тоді за сприяння Відня до складу «Фенікса...» увійшли викладачі новоутвореного Львівського «йосефінського» університету (1784 р.). Як пише один з авторів «Історії Львівського університету» Л. Фінкель, майже за рік до інаугурації університету до Львова почали з’їжджатися майбутні його викладачі(8), в т. ч. за наявними матеріалами вихідці з Угорщини І. Фесслер(9) та І. Мартинович (10), які увійшли до складу ложі «Фенікса...» 1783 р.

Усі вони були добре знані в австрійській столиці, оскільки відбором фахівців для викладацької діяльності у Львові займались ті ж самі радники Йосифа II – «масони-державники». Зокрема, до ради, що формувала викладацький склад теологічного факультету, входили К. Кресель, В. Ейбель, С. Раутенштраух (11).

Невдовзі з’ясувалося, що молоді інтелектуали не зможуть порозумітись з фундаторами ложі «Фенікса...». Зокрема, діяльних І. Фесслера та І. Мартиновича не влаштовувала традиційна масонська робота. Донедавна звільнившись від пут чернечих орденів (І. Фесслер входив до ордену капуцинів, І. Мартинович – до францисканців), обидва прагнули вийти на «шлях, вільний від марновірства й забобонів»(12). На початку 1785 р. викладачі Львівського університету вийшли з ложі «Фенікса...» і заснували вільномулярський осередок «Щиросердної Людини». Нову ложу очолили І. Фесслер та досвідчений вільний муляр, губернський радник Е.Кортум(13).

Провідники державного масонства у Відні досить поблажливо поставились до свавілля своїх колишніх вихованців, навіть прагнули залучити їх до реалізації чергової реформи «зверху». По суті, то була реанімація проєкту, відомого ще за часів Й. Клеменса. Йшлося про утворення розгалуженої мережі вільномулярських осередків, що мали діяти в різних кутках імперії і, зрозуміло, підпорядковуватись Відню. Згідно з цим проєктом ложі «Щиросердної Людини» (замість «Фенікса...») відводилась керівна роль в масонському русі Галичини і, відповідно, вона мала здобути статус Провінційної ложі(14). Як і у випадку з М. Щавницьким, у Відні знов помилились, сподіваючись на підтримку своїх недавніх вихованців у реалізації згаданого проєкту. Університетські викладачі цілком задовольнялись інтелектуальними дискусіями у власній ложі і не зазіхали на инші масонські угруповання. Отже, це нове покоління львівських масонів не вдалось втягнути у чвари між старими вільномулярськими осередками.

Між тим, цісарський указ від 11 грудня 1785 р. завдав відчутного удару ордену. Згідно з цим указом в кожному з адміністративних центрів Австрійської імперії (до них належав і Львів) мала діяти лише одна ложа, при цьому її керівники повинні буди погоджувати свої дії з поліцією, повідомляючи про час проведення кожного масонського засідання. У разі невиконання цих вимог, вільномулярські осередки оголошувалися поза законом.

З цього приводу у Львові наприкінці грудня 1785 р. відбулась нарада вільних мулярів (цікаво, що ложа «Щиросердної Людини» не надіслала своїх представників на цю нараду). Присутнім на засіданні керівникам лож «Цілковитої Рівности», «Щирої Приязні» і «Фенікса...» не вдалося досягти домовленості щодо створення одного об’єднаного масонського угруповання. Тому згадані осередки ордену, згідно з цісарським указом, змушені були припинити свою діяльність (принаймні, легальну) з 1 січня 1786 р. У цей період лише члени ложі «Щиросердної Людини» не приховували своєї причетности до масонського руху. Наприклад, Е. Кортум 1786 р. видав у Львові «Масонські промови, виголошені не в масонському стилі».

За відсутністю джерел можна лише висловити припущення, чому ложі «Щиросердної Людини» дозволено було працювати надалі. На думку автора, таке рішення Відня зумовлювалось важливою обставиною: ложа «Щиросердної Людини» була єдиним у Галичині осередком реформаторського вільномулярства, до якого вважали себе причетними австрійські «масони-державники».

Збереглися фрагментарні відомості про організаційну структуру ложі Львівського університету. Достовірним джерелом щодо цього є т. зв. «система Фесслера», тиражована в багатьох масонських виданнях(15). Як цілком слушно пише Г. Фроловський про одного з керівників ложі «Щиросердної Людини», «Фесслер був вільнодумцем, а не містиком»(16). Розробляючи свою систему реформаторського масонства, І. Фесслер виходив не з містичного досвіду осягнення універсуму, а з відомої формули Сократа – «пізнай самого себе». Тому складовими частинами його системи є не ступені втаємничення, а ступені пізнання. Кожний профан має подолати три ступені. Два перших зводились до пізнання власної натури, законів, що визначають життя природи й суспільства. На третьому ступені він знайомився з історією ордену головними напрямами (системами) масонства, щоб осягнути його сутність і призначення.

Своїм надзавданням І. Фесслер вважав звільнення ідеологічних настанов вільномулярства від туманних абстракцій, за якими губились конкретні завдання ордену: розбудова «внутрішнього храму», допомога ближньому. Державотворча діяльність батьків-фундаторів США й адептів масонства Б. Франкліна, Дж. Вашингтона, Т. Джефферсона та ин. засвідчила реальні можливості ордену у вирішенні глобальних проблем. І. Фесслер теж надавав великого значення участі вільних мулярів у суспільних перетвореннях, насамперед, у розбудові правової держави. І в цьому, судячи з перебігу подальших подій, його однодумцем був правознавець, український масон М. Балудянський.

Система Фесслера ще мала назву «берлінської», оскільки І. Фесслер впроваджував її також у берлінській ложі «Ройял Йорк», яку він очолював упродовж 1796-1802 рр. Проте основні положення цієї системи склались у Львові за участю «братів» із ложі «Щиросердної Людини». Це засвідчують згадані видання масонських промов Е. Кортума (1786 р.) і «Філософські записки» І. Мартиновича (1788 р.), в яких викладені тотожні концепції щодо призначення ордену. Зокрема, Е. Кортум вважав, що масонство не має нічого спільного з окультизмом, а його місце «поміж релігією і правом, між біблією і кодексом». На його думку, «формули й символи масонства є непотрібною декорацією»(17). Тому у ложі «Щиросердної Людини» до мінімуму зводилась кількість масонських обрядів.

У згаданих «Філософських записках» І. Мартинович зазначає, що плідна діяльність масонських товариств можлива лише за певних умов. «Насамперед, – пише І. Мартинович, – членами товариства повинні бути лише люди здібні й освічені, які добре поінформовані щодо серйозних наук, яким притаманне природне людинолюбство, що змушує їх допомагати ближньому. Щодо стосунків ордену й офіційної влади, І. Мартинович підкреслює, що члени масонського товариства «повинні давати правителям справедливі поради, які суперечать шкідливим законам, виводячи їх на шлях більш корисної діяльності. Таким чином стане можливим врятувати ближніх від тягаря податків та иншого лиха – наслідків несправедливих законів правителів. Виходячи з цього, І. Мартинович робить висновок, що члени масонських товариств повинні весь час, не покладаючи рук, працювати на благо своїх ближніх. І. Мартинович порівнює масонське товариство з «маленьким загоном філософів»(18). Цьому визначенню цілком відповідала ложа «Щиросердної Людини», де, як пише один з авторів «Історії Львівського університету» Л. Фінкель, «відбувались найважливіші наради, виголошувались програмні промови і, немов у фокусі, збирались всі промені тогочасного життя»(19).

Л. Фінкель підкреслює, що університетську ложу відвідували «всі найвидатніші професори»(20), поміж них – Г. Бретшнайдер, Б. Гаке, В. Ганн, А. Гільтенбрандт, Т. Кодеш, М. Куральт, І. Мартинович, Г. Уліх, Л. Ценнмарк, Я. Фізінґер, Б. Шиверек. То були вихідці з Угорщини, Чехії, Швейцарії, німецьких земель та ин. Як пише Л. Фінкель, члени ложі «Щиросердної Людини» замкнулись у власному колі, відмежовуючись від життя того краю, в якому вони працювали, і були «думкою і почуттям звернуті до инших далеких країв»(22).

На думку автора, ця теза не відповідає дійсності. Наприклад, знавцем Галичини вважався Е. Кортум. Як губернський радник, він бував у службових справах в різних районах краю. «У своїх звітах, – пише біограф Е. Кортума, – він не скупився на критичні зауваження щодо політики австрійської влади на Галичині»(22). Свої думки про тогочасне суспільно-політичне життя краю Е. Кортум виклав у праці «Велика хартія про Галичину, або Дослідження галицького дворянства польської нації, яке знаходиться під австрійським урядом» (1890 р.). Він виступив на захист галицького селянства, засуджуючи жорстокість і свавілля шляхетства по відношенню до нього. Цю книгу позитивно оцінював І. Франко, наводячи про неї відгук польського історика К. Вурцбаха як «змістом багатої праці»(23). Український письменник також пише про Е. Кортума: «Що й у Львові він лишив по собі добру пам’ять, на се маємо доказ у тім, що одна частина Львова, де колись був його дім, ще й досі називається Кортумівкою»(24).

Е. Кортум був не поодиноким у своїй зацікавленості Галичиною. Цей край з його багатими природними ресурсами став об’єктом наукових досліджень членів ложі «Щиросердної Людини». Зокрема, Б. Гаке започаткував вивчення геологічної побудови Карпат, Б. Шиверек заснував лабораторію для дослідження мінеральних вод Прикарпаття. Слід також назвати працю І. Мартиновича «Хімічні дослідження галицької нафти». Прикметно, що окремі праці І. Мартиновича були видані на кошти львівського єпископа греко-католицької церкви П. Бєлянського(25).

Стосунки членів ложі з українською громадою зміцніли після відкриття при «йосефінському» університеті «Studium ruthenium» («Руського інституту», 1787 р.). До «Studium ruthenium», як зазначав М. Возняк, «приймалися кандидати зі скінченим сімнадцятим роком життя та знанням української або польської мови. Виклади відбувалися в цім не в живій народній мові, а в тодішній українській книжній мові, зложеній з церковнослов’янських і народних слів»(26). За результатами досліджень А. Андроховича, чимало сприяв українській громаді у створенні цього учбового закладу Я. Фізінґер (спочатку декан теологічного факультету «Studium latinium», а згодом він очолював також теологічний факультет «Studium ruthenium»)(27). Крім Я. Фізінґера, у «Руському інституті» викладали Б. Гаке, І. Мартинович, І. Фесслер, а у львівській греко-католицькій семінарії – І. Мартинович та І. Фесслер.

І. Фесслер у своїх споминах пише, що підтримував дружні зв’язки з єпископом П. Бєлянським, а також з иншими українськими релігійними діячами й педагогами – А. Ангелловичем, М. Скородинським, М. Сабатовським(28). Як згадує І. Фесслер, під час зустрічі з Йосифом II у Львові (1787 р.) він порадив австрійському монарху призначити на посаду ректора Львівської греко-католицької семінарії А. Ангеловича, характеризуючи його як особу «врівноважену, освічену і розумну»(29). Під час цієї ж зустрічі з цісарем І. Фесслер назвав своїми ліпшими учнями, згодом визначними діячами української науки філософа П. Лодія, лікаря, природознавця, організатора шкільництва І. Орлая, правознавця В. Кукольника(30). Дружні стосунки з цими молодими закарпатцями зіграли важливу роль у подальшій долі І. Фесслера.

26 січня 1788 р. у Львові відбулась прем’єра вистави за п’єсою І. Фесслера «Сідней», у якій автор п’єси таврував підступність єзуїтів. У Відні угледіли натяки на тогочасне релігійне й політичне життя і, головне, що під видом героя п’єси англійського короля Якова II Стюарта начебто зображувався цісар Йосиф II. Зрозуміло, що монарша ласка змінилась на монарший гнів. Стало також відомо, що єзуїти готують судовий процес проти І. Фесслера. Внаслідок цього він змушений був шукати порятунку за межами Австрійської імперії.

Відтоді уриваються зв’язки І. Фесслера з ложею «Щиросердної Людини». Приблизно з того ж часу (тобто з 1788 р.) її засідання відбувались нерегулярно. Значною мірою цьому спричинились конфліктні ситуації, що час від часу виникали в «професорському світі», як свідчить Л. Фінкель(31) та ще один польський історик М. Бжозовскі, біограф члена ложі «Щиросердної Людини», професора Б. Шиверека(32). Точної дати припинення діяльності цього вільномулярського осередку поки що не встановлено. Але можна зробити висновок; починаючи з 1788 р., роль його в житті Львівського університету стала менш помітною.

Важливим наслідком «роботи» «Щиросердної Людини» було вироблення засад реформаторського масонства, згідно з якими відбувалася розбудова нових лож, про що свідчить подальша масонська діяльність І. Фесслера та його сподвижників-закарпатців. Так, перебуваючи в Сілезії, І. Фесслер очолив напівмасонську, напівполітичну організацію «Союз Евергетів». Пізніше в Пруссії І. Фесслер реформував діяльність берлінської ложі «Ройял Йорк» і заснував ще декілька осередків ордену, а також «Товариство друзів гуманності» (1797 р.).

На початку XIX ст. І. Фесслер працював у Петербурзі пліч-о-пліч із закарпатськими українцями. О. Пипін зазначає, що «під час перебування в Петербурзі І. Фесслер працював і для поширення своїх масонських поглядів... У нього було чимало знайомств у німецькому й російському суспільстві. І в цьому колі було багато людей, які відігравали певну роль у тогочасному русі: біблійному, масонському і ліберальному. І. Фесслер називає цей гурток своїх земляків і колишніх львівських слухачів: проф. Лодія (через котрого Спєранскій запросив його до Росії), Балудянського, Орлая, Кукольника...»(33). О. Пипін підкреслює, що саме завдяки І. Фесслеру на теренах Росії постали осередки реформаторського масонства. Йдеться, зокрема, про утворення в Петербурзі І. Фесслером та закарпатськими українцями масонської ложі «Полярна Зірка» (1809-1810 рр.) за зразком львівської майстерні «Щиросердної Людини»(34). І. Фесслер та його сподвижники прагнули поширити ідеї реформаторів ордену в инших ложах. Так, І. Фесслер був почесним членом майстерні «З’єднаних Друзів» у Петербурзі (з 1810 р.) та инших осередків Великої ложі «Астреї». Разом із П. Лодієм він входив до складу ложі «Петра до Істини» в Петербурзі (з 1810 р.), а спільно з І. Орлаєм був членом ложі «Алєксандра Добродійности до коронованого Пелікана» у Петербурзі (з 1809 р.). Пізніше П. Лодій був прийнятий до ложі «Алєксандра троїстого Порятунку» у Москві (з 1817 р.).

Перш ніж розглянути цей період діяльності І. Фесслера та його сподвижників-закарпатців, на думку автора, слід з’ясувати, чому українські просвітителі приєднались до руху реформаторського масонства? Адже суто вільномулярські проблеми (кількість обрядів, ступенів втаємничення та ін.) навряд чи становили для них значний інтерес. Насамперед треба підкреслити: посвячення В. Кукольника і П. Лодія до ордену й повернення до нього М. Балудянського та І. Орлая засвідчує, що вони, як і львівські «брати» із «Щиросердної Людини», не замикались у колі наукового життя. Щодо цього реформаторське масонство поміж инших напрямів ордену відрізнялось більш тісним зв’язком із зовнішнім світом, більшою чутливістю до змін, що відбувались в ньому.

Ідеолог ордену, німецький мислитель Й.-Ґ. Фіхте, виступаючи з лекціями на запрошення І. Фесслера у берлінській ложі «Ройял Йорк» (1800 р.), обстоював тезу, що не існує ніякого особливого масонського виховання і ніякої особливої масонської моральности. Отже, масонство є не культ і не релігія. На думку Й.-Ґ. Фіхте, масонство, якщо воно хоче приносити користь, має гранично наблизитись до реального буття людського суспільства з його нерозв’язаними проблемами(35). Для німецького мислителя, стурбованого долею своєї батьківщини, роз’єднаної на численні князівства, як і для українських просвітителів, серед цих нерозв’язаних проблем першочерговим було питання національної ідентичності.

Ще один німецький філософ і реформатор масонства Й.-Ґ. Гердер указував на спільну історичну долю поневолених народів. Він пов’язував державне відродження Німеччини з піднесенням національної свідомости слов’ян, які своїм могутнім поступом допоможуть скинути иншим поневоленим народам імперське ярмо. Великі надії покладав Й.-Ґ. Гердер на Україну. «Україна стане новою Грецією, – писав він, – чудове небо над головою цього народу, його весела вдача, музичність, родючість його земель і т. д. – усе це коли-небудь прокинеться. З багатьох малих диких народів, якими були колись-то і греки, виникне цивілізована нація, її кордони будуть простягатись до Чорного моря і звідти по всьому світу. Угорщина, усі її народи, частина Польщі та Росії стануть причетними до цієї нової культури»(36).

Натомість австрійське вільномулярство не було одностайним у вирішенні національного питання. Йосиф II, опікуючи масонський рух, сподівався перетворити його на доцентрову силу, яка зміцнить підвалини австрійської монархії. У цьому його підтримували «масони-державники», зокрема К. Мартіні. Проте певна частина вільних мулярів, вихідців із «окраїн» імперії, тяжіли, скоріше, до відцентрових сил. Серед них – згадувані вище, один із керівників австрійського вільномулярства І. Борн і член львівської ложі «Щиросердної Людини» І. Мартинович. Обидва залишились в пам’яті нащадків, передусім, як зачинателі національно-визвольних рухів Чехії й Угорщини. І. Мартинович був страчений разом з иншими керівниками угорських таємних політичних організацій (1795 р.). Принагідно зазначити, що М. Балудянський, як член заснованого І. Мартиновичем таємного політичного товариства «Свободи й рівности», теж притягався до судової відповідальності цісарською владою(37).

У цьому дивовижному переплетінні доль є своя логіка й закономірність: до реформаторського вільномулярства (якщо не зважати на австрійських «масонів-державників») приєднались здебільшого люди, свідомі свого громадського обов’язку, і серед них – українці І. Орлай, П. Лодій, М. Балудянський, В. Кукольник. Їх світоглядні позиції визначилися в період піднесення у другій половині XVIII ст. національно-релігійного життя на Закарпатті. Цю «золоту добу» в історії Закарпаття пов’язують з іменем мукачівського єпископа А. Бачинського.

Поміж инших славних діянь А. Бачинського слід відзначити його титанічні зусилля в організації шкільництва. З початкових шкіл молодим русинам прищеплювалась любов до рідної мови, до пам’яток національної культури. Як зазначає В. Мишанич, «значна частина простого люду Закарпаття у XVIII ст. була письменною. Про це свідчать не тільки факти наявності шкіл, вчителів... а й та величезна кількість рукописних книжок, що збереглася у простих селян, переписувалася й читалася ними»(38). На цьому родючому ґрунті сформувалась нова генерація закарпатських українців. Промовистий приклад – у листі до А. Бачинського П. Додій писав, що завдячує йому «всім тим, що він є»(39).

Збагатившись духовним досвідом свого народу, ці молоді русини не поривали зв’язку з ним і надалі. Зокрема, П. Лодій, щоб прилучити своїх співвітчизників до світової духовної культури, розробив філософські терміни і переклав праці зарубіжних мислителів у «матерном словенском язиці своєм». У поетичній творчості П. Лодій висловлював упевненість у щасливому майбутньому своєї вітчизни.

Патріотичні почуття спонукали І. Орлая до створення «Истории о Карпато-Руссах...» (1804 р.). Прикметне, що спілкування з карпато-русинами спонукало І. Фесслера до написання історії рідного краю. Автор десятитомної «Історії Угорщини» (що є також цінним джерелом до вивчення історії Закарпаття) дякував, зокрема, І. Орлаю за надану допомогу(40). Отже, перш ніж перейти до петербурзького періоду діяльності І. Фесслера та його сподвижників, підкреслимо їх спільну зацікавленість питаннями державного відродження поневолених народів.

Як уже зазначалось, І. Фесслер на початку XIX ст. заснував у Петербурзі ложу «Полярна Зірка». До складу цієї вільномулярської майстерні, крім М. Балудянського, В. Кукольника. П. Лодія, І. Орлая, входили російські урядовці ліберального напряму на чолі з М. Спєранскім, на той час найближчим радником Алєксандра І (41). Це створювало умови для впровадження ідеології реформаторського масонства на державному рівні. М. Спєранській був захоплений ідеєю використання можливостей ордену у царині суспільних перетворень. Великі надії у втіленні цього масштабного проекту М. Спєранскій покладав на свого співробітникам. Балудянського, до якого ставився з великою пошаною. У листі до В. Кочубея він писав: «Дуже радий, що Вам сподобались ідеї Балудянського. Це вельми добра голова...»(42).

М. Спєранській разом з І. Фесслером та М. Балудянським склали записку на ім’я імператора Алєксандра І, у якій обґрунтували можливість здійснення радикальних реформ за допомогою вільномулярського руху. Згадані починання М. Спєранского щодо «одержавлення» вільномулярства підтримали московські масони старшого покоління на чолі з М. Новіковим. У червні 1810 р. відбулось перше засідання Великої ложі реформаторського масонства під орудою М. Спєранского. Передбачалось створити численні дочірні ложі на теренах Російської імперії, до яких мали увійти «найбільш значні духовні особи»(43). Під орудою І. Фесслера ці релігійні діячі займалися б вихованням будівничих нового суспільства, гідних за своїми моральними якостями покладених на них завдань. У свою чергу, законодавча комісія (у правничих питаннях М. Спєранскій цілковито покладався на М. Балудянського (44)) мала створити юридичну основу для перетворення держави деспотичної у правову.

З накресленого найбільше встиг зробити М. Балудянський, який здійснив кодифікацію законів Російської імперії. Проте у повному обсязі проект реформаторів масонства не був реалізований внаслідок відчайдушного опору реакційних сил та російського консервативного масонства.

Доцільно навести ще декілька фактів із біографії українських просвітителів. Так, судячи з наявних матеріалів, М. Балудянський після того, як «заснула» ложа «Полярна Зірка» (1810 р.), і в попередні періоди не підтримував постійних зв’язків із вільномулярством, принаймні з російським (відомо, що вже на схилі літ М. Балудянський зустрівся у Будапешті з провідником угорського масонства і політичним діячем І. Семені). Але упродовж усього життя М. Балудянський послідовно дотримувався заповідей християнства, що, як зазначалось, цілком відповідали моральним настановам ордену. Зокрема, писар Г. Алєксандров згадує, що М.Балудянський для його підлеглих був уособленням доброчинності. «До нього, – пише Г. Алєксандров, – ми, службовці, ставились, як діти до батька... Він не дозволяв нікого ображати, захищав писарів від наглядачів і нападок чиновників»(45). Ще один промовистий приклад. М. Балудянський добровільно склав з себе обов’язки ректора Петербурзького університету внаслідок репресій царського уряду проти ліберальних професорів, які підтримували М. Спєранского (1821 р.).

Упродовж двох десятиліть викладав у російських навчальних закладах П. Лодій. Він не поривав зв’язків з Україною, листувався із закарпатцями, а також із професорами Львівського університету. Відомо, що бібліотеці монастиря василіян у Львові він подарував кількасот різних видань. За спогадами сучасників, П. Лодій в Росії не був схожим на асимільованого вихідця з чужих країв. За межами батьківщини він відчував себе закарпатським українцем. Показова щодо цього характеристика П. Лодія в одному з енциклопедичних видань як «екзотичного слов’янина з Мукачева»(46).

Першим директором Ніжинської гімназії вищих наук кн. Безбородька був В. Кукольник (1820-1821 рр.). За свідченням очевидців, В. Кукольник вклав «душу в успіх свого діла, хоч стрічав чимало прикростей і всяких перешкод»(46). Його син, відомий письменник Н. Кукольник, наголошував на тому, що до самогубства директора Ніжинської гімназії довели доноси реакційних викладачів і цькування високого начальства. За таких умов розпочав педагогічну діяльність у Ніжині І. Орлай, очоливши слідом за В. Кукольником місцеву гімназію (1821-1826 рр.). І. Орлай був поборником ідеї загальнонародної освіти. Він вважав необхідним «...всім жителям Малоросії забезпечити право на освіту і виховання дітей: сприяти всім громадянам здобути знання із загальних наук, а також у вищих навчальних закладах»(48). Уже після переїзду І. Орлая до Одеси, де він керував Рішельєвським ліцеєм (1826-1828 рр.), широкого розголосу набула «Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук кн. Безбородька». Після тривалого розслідування Міністерством народної освіти (1827-1830 рр.) п’ятьох прогресивних викладачів гімназії, в т.ч. вільного муляра К. Шаполинського (члена ложі «Об’єднаних Слов’ян» у Києві), звинувачених у політичному та релігійному вільнодумстві, за царським наказом було позбавлено посад і вислано з Ніжина під нагляд поліції. І. Орлай був оголошений головним винуватцем заворушень у Ніжинській гімназії. І лише смерть врятувала його від розправи.

Принагідно слід зазначити, що в одеському Рішельєвському ліцеї за часи директорства І. Орлая працювало чимало вільних мулярів, в т.ч. його земляк, українець із Закарпаття, філософ А. Дудрович. Як зазначає О. Рябінін-Скляревський, (на думку автора, його висловлювання стосується також инших діячів реформаторського масонства, що працювали на педагогічній ниві) «ліцейські масони не робили революції безпосередньо – вони обробляли «дикий камінь» піщина за піщиною задля майбутнього культурного суспільства»(49).

---

1. Финдель И. Г. История франк-масонства от возникновения его до настоящего времени: В 2 т. – СПб., 1872-1874. – Т. 1. – С. 85 додаток.

2. Lennhoff E. Die Freimauer: Geschichte. Wesen. Wirken und Geheimnis der kuenlichen Kunst. – Zuerich-Leipzig-Wien, 1932. – C. 122.

3. Там само, С. 124.

4. Косачевская Е. М. Михаил Андреевич Балудянский и Петербургский университет первой четверти XIX века. – Ленинград, 1971. – С. 29.

5. Рябінін-Скляревський О. Масони Рішельєвського ліцею // Вісник Одеської комісії краєзнавства при УАН. – 1925. – № 2-3. – С. 137.

6. Taute R. Die katholische Geistlichkeit und Freimauerei. – Berlin, 1909. – C. 137.

7. Андрохович А. Львівське «Studium Ruthenium». – 4. VI-VIII. – Львів, 1927. – T. CXLVI. – C. 43.

8. Finkel L., Starzynski S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego. – Lwow, 1894. – C. 49-50/

9. Там само, C. 48.

10. Бенда К. История венгерского якобинского движения // Acta Historica. – Ч. 2. -1959. – № 1-2. – С. 3.

11. Finkel L., Starzynski S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego... C. 48.

12. Lennhoff E. Die Freimauer... C. 144.

13. Malachowski-Lempicki S. Wykaz polskich loz wolnomularskich oraz ich czlonkow w latach 1738-1821. – Krakow, 1929. – C. 36, 121.

14. Там само, C. 36.

15. Пыпин А. Общественное движение в России при Александре І. – СПб., 1900. – С. 394-397.

16. Фроловский Г. Пути русского богословия. – Париж, 1983. – С. 140.

17. Finkel L., Starzynski S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego... C. 142.

18. Мартинович Й. Философские записки // Избранные произведения венгерских мыслителей. – М., 1965. – С. 101.

19. Finkel L., Starzynski S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego... C. 142.

20. Там само, С. 142.

21. Там само, С. 142.

22. Woloszynski R. Kortum Ernest Traugott // Polski Slownik Biograficzny. – Wroclaw-Warszawa-Krakow (PSB). – 1968. – T. XIV/1. – C. 120.

23 Франко І. Громадські шпихліри і шпихліровий фонд у Галичині 1784-1840 рр. // Українсько-руський архів. – 1907. – Т. II. – С. XLI.

24. Там само, С. XLI.

25. Петрушевич А. Сводная Галичско-русская летопись c 1772 до конца 1800 года. – Львов, 1889. – Ч. 2. – С. 205.

26 Возняк М. Як пробудилося українське народне життя в Галичині та Австрії. - Львів, 1924. – С. 9.

27. Андрохович А. Львівське «Studium Ruthenium». – Ч. І. // Записки НТШ. – Львів, 1921. – Т. СХХХІ. – С. 133.

28. Петрушевич А. Сводная Галичско-русская летопись... С. 208-209.

29. Свенцицкий И. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. – Ч. 2. - Львов, 1909. – С. 116.

30. Там само, С. 117.

31. Finkel L, Starzynski S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego... C. 67.

32. Brzozowski M. Schivereck Burkhard Swibert // PSB. – 1972. – T. XVIII/1. - C. 32-33.

33. Пыпин А. Общественное движение в России... С. 306.

34. Fessler I. Ruckblicke auf meine siebzigjahrige Pilgerschaft. – Leipzig, 1836. - C. 222, 223, 227.

35. Hammacher K. Fichte und die Freimaurerei // Fichte-Studien Beitrag zur Geschichte und Systematik der Transzendentalphilosophie. – Amsterdam – Atlanta, 1990. – Bd 2. – C. 158, 159.

36. Гердер Г. Избранные сочинения. – M., 1959. – C. 324.

37. Очерки новой и новейшей истории Венгрии. – M., 1963. – C. 64-69.

38. Мишанич О. В. Література Закарпаття XVII-XVIII століть. – К., 1964. – С. 19.

39. Свенцицкий Й. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси....С. 109.

40. Tardy L. Azorszagos orvostorteneti konyvtar kozlemenyei Communicationes ex bibliotheca historiae medicae Hungarica Dr. Orlay Janos. 1770-1829. – Budapest, 1959. – C. 65.

41. Бакунина T. Знаменитые русские масоны. Вольные каменщики. – М., 1991. – С. 73-74.

42. Корф М. Сперанский в 1808-1811 гг. // Русская старина. – 1903. – Т. 114. – Кн. 2... – С. 34.

43. Сперанский М. М. (по Гауеншильду) // Русская старина. – 1902. – май. – С. 253-254.

44. Середонин С. Сперанский Михаил Михайлович // Русский биографический словарь / Под ред. А. А. Половцева. – СПб., 1909. – Т. «Смеловский – Суворин». – С. 196.

45. Александров Г. Мои воспоминания о графе Сперанском // Русский архив. – 1904. – Кн. 11. – С. 373.

46. Лодий Петр Дмитриевич II Энциклопедический словарь / Изд. Брокгауз и Ефрон. – СПб., 1896. – Т. 34. – С. 907.

47. Шандор В. Закарпаття: Історично-правний нарис від IX ст. до 1920. – Нью-Йорк, 1992. – С. 75.

48. Лавровский Н. А. Гимназия Высших наук кн. Безбородько в Нежине (1820-1832). – К, 1879. – С. 150.

49. Рябінін-Скляревський О. Масони Рішельєвського ліцею // Вісник Одеської комісії краєзнавства при УАН. – 1925. – № 2-3. – С. 140.