|
|
|
EvillyКіножахи від німого Дракули до gialloМабуть, кожній людині відоме відчуття, коли тілом пробігають «мурахи», а волосся на голові мимоволі стає дибки, коли зупиняється на хвильку дихання, коли всі м’язи тіла зводить в одну мить так, що жодною частинкою власного ж тіла не можна поворухнути, коли голос заклинює десь глибоко в горлянці, а в душі зароджується те, що людство назвало коротеньким словом – страх. У дитинстві таких моментів переживається найбільше, тому можна з впевненістю сказати, що більшості дорослих людей це почуття знайоме з власного досвіду. Страх є одним з тих почуттів, що володіє людством і дозволяє вправно маніпулювати ним же. Як часто ви лякались випадкового різкого звуку? Як часто лякались того, що поставало перед очима? Як часто переживали почуття присутности і майже фізичного відчуття того, що відбувалося не з вами, але перед вами? Таке буває – з кимось рідше, з кимось частіше. Бувають такі моменти, коли можна злякатися навіть найневиннішого поруху чи звуку. За певних обставин. Такі обставини доцільно було б назвати атмосферою страху. І переважаючі умови цієї атмосфери у кожного свої (хтось боїться темряви, хтось боїться замкнутого простору, хтось вогню і под.), а тому і страх у кожного свій. «Хліба і видовищ!» – кричали натовпи на вулицях Риму. Проблему хліба поки що облишимо і поговоримо про видовища. Мабуть кожен погодився б з тим, що будь-яке видовище матиме успіх, якщо воно «зігране» на найвразливіших людських почуттях. Біль, співчуття, радість, страх – це звичайно ж не всі, однак, можливо, найістотніші з них, і страх серед них відіграє чи не найважливішу роль. З моменту свого народження кіно було альтернативою живим театральним виставам. Фільми можна було показувати в різних місцях і без присутности акторів. У цьому був надзвичайно великий плюс. Для потенційних глядачів кінематограф був чимось новим і ще невідомим, а тому того ж таки потенційного глядача потрібно було завоювати. Жанрових спроб та експериментів було багато і надзвичайно різних, але найпопулярнішими напрямами в кіно кінця ХІХ – початку ХХ століття стали комедія та перші фільми жанру horror (які, до речі, тоді ще й так не називалися, свою назву жанр отримав лише згодом). Перші фільми жахів, драми, трилери та детективи хоч і здаються зараз нашому поколінню примітивними та зовсім не страшними, але на той час змушували зали боятися. Наївний глядач був ще надто неспокушений і легко вірив у всю реальність кінокадру, навіть якщо з логічної точки зору події на екрані не підлягали жодному з можливих пояснень. Фільми початку ХХ століття мали одну, дуже суттєву перевагу навіть перед сучасним кінематографом – у них були набагато більші можливості для сюжетно-жанрових реалізацій, тобто теми для екранізації – різноманітніші, кожна була на екрані вперше. Кожен сюжет був новим та оригінальним, хоча часом і мав літературну інтерпретацію. Також своє втілення у кіно знайшов і надзвичайно популярний у ХІХ сторіччі жанр готичного роману, а історії про вампірів стали чи не центральними в horror-фільмах початку минулого століття. Уявіть собі 10-20-ті роки ХХ століття. Суспільство у переважній своїй більшості ще неосвічене та вірить у різні легенди, міти і повір’я, а зокрема – в існування вампірів. От і «вампірська» тематика стала актуальною в кіно. Професії режисера на той час ще не було, як і професії актора. Ними міг стати кожен, хто відчував у собі відповідний потенціал і мав велике бажання експериментувати. І от в той час знайшлося кілька справжніх фанатів, що знімали на свій ризик та розсуд, зокрема й в жанрі містики. Одним з таких є Фредерік Вільям Мурнау (Frederic William Murnau). Ця людина не просто створювала кіно, вона власними руками змушувала оживати легенди настільки, що створювала нові, правда цього разу вже довкола своїх акторів. Наведу один дуже яскравий приклад. У 1914 році Мурнау взявся екранізувати безсмертний твір Брема Стокера «Граф Дракула» (ця перша екранізація довго не прожила й фільм було перезнято 1922-го. Саме ця копія дійшла до нашого часу). Цей фільм настільки вдало зрежисовано, поставлено і знято, що в реальну схильність до вампіризму Макса Шрека (Max Schreck), який зіграв того самого графа Дракулу, відразу повірили тисячі людей. І навіть через майже сотню років після виходу фільму не припиняються чутки щодо того, було це надзвичайно вдалим рекламним трюком, просто чудово зіграною роллю, чи реальним фактом. Однак не тільки вампірами лякали у «первісному» кіно. Ще один гарячий прихильник своєї справи Тод Браунінг експериментував трохи з иншим. Один з найвідоміших його фільмів «Виродки» (Freaks, 1932) зображує життя певного кола людей з фізичними вадами, що працюють в цирку і вимушені своїми каліцтвами розважати натовп та заробляти собі на життя. Фільм радше можна назвати душевним та таким, що викликає співчуття. Дехто може запитати – а де ж тут страх?.. І тут починається розмова про ще один вияв цього, не надто приємного почуття. Напевно кожен зі мною може погодитись, що не знайдеться у світі людини, яка б хотіла мати будь-який фізичний недолік. Особливо якщо така людина здорова і повноцінна. Якщо ж людина має вже таку ваду, то зазвичай її життя – це глобальне примирення зі своєю долею. Коли ми з цим не стикаємося у своєму повсякденному житті, то і думок таких не виникає. Але саме такими фільмами і саме такі режисери як Тод Браунінг змушують людину думати. А з думок виникає та форма страху, що пов’язана з фізичними недоліками. Людина починає аналізувати і її думки виглядають приблизно так (ну в кожного по різному, але загалом дуже схоже) – чи може це трапитись зі мною?.. чи може це трапитись з моїми дітьми?.. яка ймовірність того, що під час продовження свого роду я стикнуся з такими проблемами?.. Ось тут спрацьовує інстинкт самозбереження і цілком виправданого природного страху. У фільмі «Виродки» зображена не найщасливіша доля людей з фізичними вадами. Певною мірою навіть факт наявности недоліку висміюється. Тому фільм можна назвати такою собі злегка цинічною драмою про нелегку долю людей, у чомусь обділених життям. Це зараз. А у свій час цю стрічку називали фільмом жахів і навіть через це заборонили до показу у кінотеатрах. Той же Тод Браунінг не цурався і вампірської тематики, як однієї з найпопулярніших тем 20-30-х років ХХ ст. Один з найвідоміших його фільмів про вампірів – «Лондон після півночі» (London аfter Midnight, 1927). Через рік після нього було знято Браунінгом і озвучену версію фільму, що також зустрічається під назвою «Знак вампіра». Але, на превеликий жаль, жодної копії стрічки не збереглося до нашого часу, тож сучасний глядач не має можливості сповна насолодитися страхом від вампірського Лондона Тода Браунінга. У розповіді про кіно неможливо не згадати про акторів. Особливо тих перших, що були своєрідними Колумбами в акторській майстерності саме для кінематографу. Оскільки найперші фільми були без звуку, то актори мімікою та жестами зображали всі ті почуття, діалоги, можливі звуки, що теоретично повинні були чути глядачі. І серед всього цього також був страх. Згадаймо хоча б класичний сюжет літературного «Дракули». Головні герої при зустрічі з вампіром повинні були його боятися і цей свій страх якимось чином виявляти. Класика – Мурнау та його «Носферату. Симфонія жаху» (Nosferatu. Symphony of horror, 1922). Тут страх дуже гарно відображено на обличчі головного героя – Хаттера, якого зіграв Густав фон Ванґенхайм (Gustav von Wangenheim). Спочатку здивування, потім ніби оцінка та усвідомлення ситуації і типові ознаки страху – розширені очі та збліднення обличчя. Все це хоч і відбувається у чорно-білому кіно, але переживається глядачами разом з актором. Величезна роль у цьому і самого режисера, що зміг вдало створити та передати атмосферу жаху. Адже не кожен кольоровий фільм може сприйматися так атмосферно, як це чорно-біле німе кіно. Ще однією, надзвичайно харизматичною актрисою 10-20-х років була Жюльєт Мусідора (Juliet Musidora). Вона зіграла дуже багато ролей за своє недовге творче життя (у кіно знімалася з 1914 по 1926). Однією з найпомітніших є головна роль у десятисерійному фільмі «Вампіри» (Les Vampires, 1915). Хоч фільм і має таку назву, але «справжніх» вампірів там немає. «Вампіри» – це банда убивць, а сам серіал має радше детективно-пригодницький характер. З впевненістю можна сказати, що Жюльєт відомою стала після ролі Ірми у цьому фільмі. Її спотворене жахом обличчя друкували на постерах та афішах фільму. І таких дійсно культових акторів у жанрі horror було не мало. Згадаймо ще одну особистість. Технічний прогрес неминучий і у кіно з’являється звук. Не просто музичний супровід кінокадрів, а й голоси акторів, що записуються разом із зображенням, синхронно. І знову вже згадуваний вище Тод Браунінг збирається знімати фільм – цього разу «вампірську класику» – «Дракулу». На головну роль вже запрошено Лона Чейні (Lon Chaney), що зіграв вампіра і в попередній роботі Браунінга «Лондон після півночі». Але трагедія заважає великим планам режисера – Чейні помирає від раку незадовго до початку зйомок. І тут з’являється людина, якій також випала честь стати «істинним» вампіром – це Бела Лугоші (Bela Lugosi). Він втілив у своєму образі всю ту вишукану красу зла, що спочатку причаровує, заворожує, а потім вбиває. Та й атмосфера страху була у цій екранізації роману Брема Стокера не зовсім звичайною. Браунінг зробив ставку перш за все на психологічні фактори. У фільмі не було кривавих сцен розправ вампіра з жертвами. Єдина крапля крови, що з’явилася в кадрі – з порізу на пальці Ренфільда (прототип стокерівського Харкера). Немає жодного кадру, де б Дракула кусав своїх жертв – він з хижим вищиром схиляється над жертвою і затемнені кадри, що йдуть далі, тільки змушують глядача домальовувати у своїй уяві криваві сцени мірою своєї збоченої фантазії. Тобто, в цьому фільмі сюжетна лінія побудована на страху перед чимось невідомим, незвіданим. Пишучи про страх, не можна обійти увагою такий жанр кінематографу, як трилер, а також людину, яка фактично створила цей жанр. Трилер є одним з найпопулярніших сучасних кіно-жанрів і мабуть багатьом відомо, що «батьком» його є Альфред Гічкок (Alfred Hitchcock). Свій кіношлях Альфред починав з монтування титрів та написання сценаріїв. Пізніше він свої ж сценарії й екранізовував. Але не в правилах Гічкока було писати прості та зрозумілі історії. Особливість стрічок цього режисера полягала в тому, що він свідомо намагався постійно тримати глядача в напрузі, не давав йому ні на хвилинку розслабитись чи відволіктись. Кожен кадр був чітко прорахований і завжди діяв саме так, як було заплановано режисером. Кінознавці виділяють три основні сюжетні лінії у всіх фільмах Альфреда. Перша з них – головний герой не винен у скоєнні злочину, але його однак підозрюють і тільки завдяки унікальній дедукції він може довести свою невинність. Друга лінія в сценаріях Гічкока – прекрасна злочинниця зачаровує головного героя і намагається використати для вчинення злочину, в результаті він або гине, або щасливо виплутує з історії себе і даму. І третя улюблена тема – убивця-психопат, що тероризує суспільство. Кіно Гічкока не було багате на різного роду спецефекти, а вся атмосфера страху досягалася суто режисерськими технічними засобами – чудова операторська зйомка та професійний монтаж разом з надзвичайно вдало підібраною музикою, що ще більше електризувала атмосферу. Навіть комедійні трилери (хоч як абсурдно б не звучала назва жанру, але саме таким фільмом є «39 сходинок» (The 39 Steps, 1935)) у Альфреда виходили не по комедійному страшні. До сьогодні апогеєм всієї творчості Гічкока вважають фільм «Психо» (Psycho, 1960). Через надмірну жорстокість стрічку відмовилися фінансувати великі кінокомпанії і Гічкок змушений був знімати на телевізійному обладнанні. Але «Психо» приніс режисерові мільйони і надалі він вже сам був продюсером своїх стрічок. Гічкок знімав не тільки за власними ідеями та сценаріями – один з найвідоміших його фільмів «Птахи» (The Birds, 1963) було знято за оповіданням знаменитої в літературних колах Дафни Дю Морьє (Daphne Du Maurier). Альфред Гічкок підняв жанр перших horror-фільмів на більш високий інтелектуальний щабель із застосуванням психологічних прийомів, але кінематограф розвивався настільки швидко, що тільки психологічними трилерами кіно жахів не обмежилося. Ще одним підвидом кіножахів став досить примітивний жанр треш (trash, або як його ще називають horror-trash). Він почав розвиватися приблизно у той же час, що й інтелектуальні трилери, але фільми цього жанру утворювали так звану категорію Бі (B-sides). Фільми цієї категорії зазвичай були малобюджетними і розрахованими на масового споживача. Найчастіше вони не несли ніякої глибокої інтелектуальної складової і були розраховані на гру людськими почуттями – одним з таких був страх. Гаслом трешового кіно можна було б назвати вислів «знімати можна все». Тобто ніяких рамок не було. Зазвичай і знімали все те, що у нормального здорового глядача викликало огиду і відразу. Відірвані людські кінцівки, море крови, різні монстри і зомбі були звичайними і типовими для такого кіно. Хоча це не було єдиними ознаками трешу – жанр також рідко обходився без «чорного» гумору. З трешових стрічок починали свою блискучу кар’єру дуже багато сучасних голівудських акторів та режисерів, скажімо, Мадонна (Madonna) чи Пітер Джексон (Peter Jackson). Що ж було такого страшного у трешових фільмах? Цей вид страху був дуже специфічним. Як не дивно це звучить, але від нього мало хто лякався. Сюжет, атмосфера треш-фільму зазвичай була настільки абсурдною і нереальною, що викликала лише сміх. І це при тому, що показувалися геть не смішні речі. Існує така теорія, що якщо дуже страшно, то треба або кричати, або сміятися – саме так і відбувалося в кінотеатрах 70-80-х років. Найстрімкіше треш розвивався у США, де створена найбільша у світі компанія з виробництва кіно саме цього жанру – «Трома» (Troma). Заснована вона понад 30 років тому і за цей час, продукуючи кіно, здавалось би, такої сумнівної якості, змогла здобути славу та визнання цілого світу. Хоча й визнання це побудовано на скандалах та епатажі, але фільми «Троми» стали класикою і продовжують лякати глядача. Хотілось би згадати у своїх роздумах про страх не тільки авантюристів-режисерів «Троми», але і класиків, що теж не цуралися страху та засобів його досягнення у своєму кіно. Одним з таких є вже визнаний Даріо Ардженто (Dario Argento). Пана Ардженто дуже багато кінознавців визнають як одного із творців жанру giallo (з італійської перекладається як «жовтий», а сама назва походить від американських кримінальних романів, що друкувалися в Італії у жовтих обкладинках). Цей жанр характерний тим, що режисер шукав нові засоби саме для аудіовізуального зображення атмосфери страху. Близькі плани, гра кольорів, надзвичайна музика – це та багато инших хитрих режисерських прийомів використовувалися Ардженто та його послідовниками. Як приклад характерного giallo можна розглянути фільм «Криваво-червоний» (Profondo Rosso, 1975). Цей детективний трилер є визначальним у всій творчості режисера. Він не був звичайним і типовим представником свого жанру – це фільм, з якого Ардженто почав експериментувати зі своєю кіномовою. Увібравши в себе типові ознаки giallo «Криваво-червоний» відрізнявся від всіх попередніх робіт цього ж жанру тим, що мав зовсім инші акценти – инші ракурси, монтаж, кольори та звуки. Особливо всіх вражав звуковий супровід картини. Нервові синтезаторні партії гурту Goblin вражаюче вдало доповнили стрічку і зробили її одним із шедеврів жахів. А потім у світ кінематографу прийшла ера спецефектів. З бурхливим розвитком технічного прогресу розвивались і засоби для втілення найнеймовірніших фантазій. Хоча з часом потенційний глядач звикає до всього і все важче режисерові його налякати. Виграє тільки той, хто знаходить нові засоби та нові ідеї. І як показує попередній кінематографічний досвід не одного покоління фільмів жаху – лякає не те, що показано явно і відкрито, а те, що приховано, але про присутність чого глядач обов’язково знає. Одним словом – Незвідане. |
 ч
|
 |
|