Любомир Футорський

І шо і шо?? (про Інтернет-чати)

It all starts with Hoborg…
Willie Trombone

Статті, що описують якесь явище/події/рух/етцетера, чомусь прийнято розпочинати зі слів «..а починалося все…», ну або «…спершу було….». А хто я такий супроти волі пана Прийнято? Ніхто? Ні, правильна відповідь звучить: Той, Хто Не Такий, Як Инші. Тож казка моя буде відповідною.

Отож…

Більшість з Вас, Пані та Панове, знає Теорію про те, що всі книжки у всесвіті уже написані та існують, просто у різний час матеріялізовуються через різних осіб в різних місцях… За цим принципом, у моєму житті, з безліку (чи безвісти) причин, ОДНОГО ДНЯ з.явився Інтернет Рілей Чат. Звісно ж він існував раніше, однак власне і саме ОДНОГО ДНЯ відбулася його матеріялізація в моєму комп.ютері (далі-комп) в іпостасі різноманітних програмок, назви яких об.єднувала абревіятура IRC. Інтернет Рілей Чат був простором, що вміщав підпростори, в один з яких, званий каналом #lviv, я і потрапив.

Це було, Пані та Панове, неабищо. Для мене, звиклого користуватися традиційною на той час Аською (ICQ), де розмова зазвичай велася теж з багатьма людьми, але ж то з кожним ОКРЕМО, – це було великим вікном в світ ОДНОЧАСНОГО СПІЛКУВАННЯ З БАГАТЬМА ЛЮДЬМИ. В ньому, як це заведено в порядних світах, були люди, що приходили і відходили, з якими можна було знайомитися, фліртувати і сваритися, і це було настільки чудово, що аж не давало працювати.

Як у кожному суспільстві, тут були правила, наприклад: спілкування велося виключно латинкою (спричинене особливостями ІРКу та різницею операційних систем учасників чату), вимагалася пристойна (social J) поведінка, невживання (по можливості) ненормативної лексики у присутності осіб жіночої статі тощо. Тож так ми і жили і говорили собі та між собою, писали «ж», як «}|{» і розмови наші переважною своєю більшістю стосувалися комп.ютерної тематики. А певного дня віртуальний світ злився з реальним – і ми зустрілися. І побачили, що це добре і стали робити це регулярно. На той час офіційним пивом каналу #lviv був «синій» Славутич, офіційною горілкою каналу – «Українська з перцем», офіційною закускою до них – світочівські цибулеві крекери та мисливські ковбаски, відповідно. У нас навіть був сайт, на якому викладалися фото з цих чудових збіговиськ, що відбувалися спершу на пл. Митній, а згодом – на Цісарській каві, на Академічній. До речі, після переходу на Цісарську з.явився офіційний покровитель Каналу: бюст Найяснійшого Цісаря Франца-Йосифа дбайливо приносився на кожне засідання та займав урочисте місце на столі.

Цікавим соціяльним аспектом каналу була наявність людей, що слідкували за дотриманням правил у віртуальному просторі. Єрархія була такою: нагорі був Фаундер каналу (Founder), п.Отаман, віртуальні права якого були необмеженими, дещо менші права були в СОПів (SOP, super operator), а рядові пильнувальники порядку називалися «операторами» або «опами». Всі вищевказані мали в свому розпорядженні багатий арсенал засобів: від банального «банення» (непускання до каналу) аж до створення асоціяльній особі проблем зі зв.язком чи комп.ютером, шляхом... гм... різними шляхами. Для того, щоб бути СОПом чи Опом, потрібно було: бути завсідником каналу, бути не-чайником в компах та мережі, а головне – мати здоровий глузд. А, забув, за надання прав СОПа чи ОПа потрібно було ставити багато пива J. Ех…, чудове це було втілення конституційної монархії, Пані та Панове.

А потім я змінив роботу. І, як то завжди за законом свиньства, там не було Інтернету, а тому я на кілька років я випав з усього цього .. хм.. віртуального суспільства. А воно тим часом розвивалося, при цьому обидві його складові розвивалися паралельно: віртуальна (технічна) і суспільна. Теорія ж, описана на початку, потихеньку працювала й от…

REM> … А варто сказати, що я не ніколи не любив ВЕБ-чатів (це такі на веб-сторінках). От, не питайте мене чому – не любив і все. І, що найбільш весело в цьому контексті, ніколи їх і не бачив.

….. Одного разу…

Тю, ну чому завжди «одного разу»?

НЕОДНОГО разу глянув я на певний монітор певного компа в певному офісі і побачив там дещо. Дещо звалося Smith.faSt.сhat і, одразу ж на перший погляд, володіло дивовижною магією: вміло так захопити увагу присутнього за згаданим компом певного хорошого, без сумніву, чоловіка, що повернення його в реалії вимагало таки зусиль. Звісно, це Дещо мене зацікавило. Я вирішив з’ясувати детальніше, що і чим може ТАК тримати такого великого чоловіка? І таки, на свою голову, з’ясував.

БУМ!!! … Існуючий в поза-часо-кібер-просторі СмітФастЧат для мене матеріялізувався. І він був Веб-чатом.

Перше враження було бомбовим і революційним.

Попри ОГРОМ тутешнього населення (суттєво більшому, ніж на ІРКу), инших правил, галереї фотографій та візуально приємного і швидкого (як виявилося) власне самого чату, тут був ФОРУМ.

І на форумі були СТАТТІ.

І до них можна було писати КОМЕНТИ.

ВСЬО, це був гігантський прорив. Коли Вам, Пані і Панове, дають можливість писати, а иншим – читати і оцінювати, то це вже не просто спілкування. Це ярмарок особистостей, де кожен розраховує лише сам на себе. На своє почуття гумору, всебічну ерудицію (або її відсутність – теж перевага), на те все, що індивідуум робить або не робить добре або погано. Цей принцип, наскільки мені вдалося зрозуміти, і сформував суспільство, у яке я потрапив.

У цьому суспільстві були правила, але не було тих, хто пильнує їх дотримання (ну добре, були модератори, котрі стирали найбільш дурні статті, але ви ж розумієте мене, пані та панове, правда?). Це було те ідеальне втілення демократії, де кожен був рівний, вільний робити все що заманеться, а вирішальною була воля більшости. І були патріярхи, думка яких була важливою, але не вирішальною, а при зустрічі можна було з подивом побачити, що ці патріярхи, насправді, атас які молоді хлопці. А що особливо дивувало – це те, що розмови комп.ютерної тематики займали лише ~ 7% інфопростору, а, приміром, літературної – ~25% його.

Вся ця неврегульована громада затягувала неймовірно. Стихійні зустрічі, які тепер звалися «чатівками», відбувалися коли де, залежно від погоди. Однак були і планові, що проводилися по п.ятницях в «Ляльці», для входу на які чатерам видавалися т. зв. коди, друковані на смужці паперу, і які тривали до ранку і були максимально веселими і не тому, що мало місце багато алкоголю (ну, не тільки тому J).

Тут були СЛОВА, такі, як «ЖИШ» (н. п.: Давай ЖИШ врешті йдем!) і геніяльні словосполучення на кшталт «і шо і шо» (мінімально всім «і шо і шо»!)….

Автор усього цього світу, п. Сміт, вступав у дебати в авторитарний спосіб у виключних випадках: коли хтось повідомляв йому і загалу, що Сміт, як автор чату негайно повинен щось міняти чи виправляти. І тоді цій несвідомій особі пояснювався основний принцип Сміт.фаСт.чату – ТУТ НІХТО НІКОМУ НІЧОГО НЕ ПОВИНЕН.

От так тут було вільно і ТАК ТУТ БУЛО ДОБРЕ!

І як було всім прикро і сумно, коли через проблеми з хостингом чат довелося закрити. Були спроби відродити форум, використовуючи сайт LiveJournal, однак не вельми вдалі. Люди повернулися до вузькоперсонального спілкування в ICQ. Суцільний, одним словом, негатив, єдиними приємними проблисками у якому були «чатівки», що не припинилися з закриттям чату, та недавно створений максимально веселими хлопцями стьобовий сайт Livandovka.

Однак у цієї, як і в кожної, зрештою, казки повинен бути і буде щасливий кінець. Історія і природа поза-часо-кібер-простору, Пані та Панове, в поєднанні з Теорією написаних книжок об.єдналися і повернули СмітЧат з небуття. Буквально ПІВДНЯ вистачило щоб ВСІ, хто раніше тут був, повернулися.

І тепер все так, як і було. Знаєте, ніби після довгого відрядження вертаєш додому і таке відчуття, що ніби і не їздив нікуди? Так і тут, дорогі мої Пані та Панове, бо це таки дім.

…. І шо і шо?

Збережено особливості авторського написання (прим. ред.).