Олесь Бережний

Потаємний прапор

Двері поволі відчинилися. Іззовні полинула гостра смужка світла. Яскраве, сповнене гарячої барви проміння та молодий зимовий вітер бадьоро й владно увірвалися всередину.

Басовитий голос урочисто промовляє:

– Слава Тобі, Господе наш, слава Тобі!

Вітер дедалі дужчає. Аж раптом він хутко підхоплює два палаючо-кармінові вітрила дельтаплану. Умить спалахують вогняні орифлами зпосеред небесного безмежжя.

Гейби казкові птахи пірнають вони у кришталеву блакить. Неначе шарлатні крила звільненої душі. Тріпотять гомінливою хвилею. Спалахують посеред неосяжних вигонів небес. Виграють у вогневидному струмені сонячного вітру. Два багряні серця злучено у звитяжному сході до Всевишнього. Так вирушають у далеку путь до Предвічного Вирію. До Ирію. У захмарному краю Урай-раю.

Двійко сонячно-волошкових малят було узялися за руки та сходять крученою гірською стежиною до верхів’їв. Шлях їхній лежить до священного краю – до Князівства Жовтого Неба. В’ється стежа в’юном, за хмарами тане, понад Місяць і Сонце здіймається. Аж далі сягає мережива сузір’їв і губиться серед мерехтливих зірок Чумацького Шляху.

Заповідна країна білих вод і високих гір сяє від початків самого існування. Вона зберігає святу таємницю творення світів під оберегом вартівничих Жовтого Неба. Вістка про цей омріяний край джерельно бринить у кобзаревих гуслях. Зажурливо зітхає ковилом степовим на могилах сумної минувщини.

Полум’яна корогва майорить зоряним дороговказом. Ніби вказує шлях до піднебесного володарства. Золоте Сонце ясне, трисвітле, для всіх тепле і красне – наш славен Князь Великий. Срібний Місяць – то молодий буй-тур Княжич. Діамантові Зорі – мої любі Князівни кохані. Увесь зоряний рід пишається та тлі малинової майви. Струменіє цей прапор понад сивими верхогір’ями світу та сповіщає про останню Божу Печатку. Сокіл-батько лине до своїх пташенят…

Лиха доля увесь рід соколиний спіткала – зоря світ запалила і сивим туманом край оповила. Щебет солов’їний ущент завмер. Білі лебеді й лебідки ячать сполохано. Галчиний гомін ґ ельґ отить гаркаво по гаях і гущинах. Див з курганів кричить дивно. У байраках і ярах волають вовкулаки, вовківня воєм виє на повеня. Воліють проковтнути своїми пащями буй-тура Місяця ясного. Хижі лисиці брешуть у лісі, у лузі й на левадах. Орли-білозерці у небі жовтім клекочуть, на кістки звірину зажерливу кличуть. Гамаюн гарить. Чорна Земля горем гуде. Соколине гніздо зруйновано. Зорею, що спала з неба, палаючи, як смолоскип. А ймення зорі тій Полин.

Багато молоднечі соколиної потруїлося від згірклої води з річок і озер, криниць і джерел, а решта їх, мов ті лебедята сполохані, по усіх світах розпорошилися, на теренах минулого та майбуття.

Забули вони голос Батька-сокола, дотик Матері-соколині, відвернулися від соколиного Неба свого, забули Слово своє соколове.

Хто тепер їх навчить крилатому лету й шляху домів – до вільних небес? До небес прадавної волі й одвічної свободи над біловодами й висогорами, там де сяє Жовте Небо.

Хто закличе справжнього Вчителя?

Хто нарешті підійме вітрило Потаємного Прапору?

Маю звістку: це тільки початок. Початок великого лету. Наближаються важливі часи.

Зі збірки «Жовтенебо»