Банковець

В шинку «Храмовий чорт» сиділи біля одного стола Немирич, Скоропад, Ярвич і розмовляли про відносини в «Народній силі».

Найкращий досвід і великий запас заміток у цій справі мав Наум Ярвич. Він мало ходив на забави, мало говорив, зате бачив багато і тепер в колі друзів ділився думками з цього приводу. Говорив про становище товаришів по праці:

 – Один з наших товаришів, той, «ліпшої марки», має звичай набирати наборг всього, що тільки дається: почавши від килимів, скінчивши на цигарках, але не платить, бо не має чим. Старшу дитину не має змоги віддавати до школи, зате цілими днями влітку і зимою гонить її за борошном, півмилі за тютюном, все наборг. Навіть у цирульника голиться і стрижеться наборг. Якось продав одному з наших писарів ровер за 100 крон. Взяв гроші, а ровер мав відіслати. Того самого дня взяв він ровер і продав іншому за 50 крон. Писар мусив мовчати, бо той, що продав йому ровер, – його начальник.

Ще інші способи рятунку в біді для багатьох з нас – це лихварі. Кожний з них вже чекає в дні виплати під брамою. «Негоціянт» дає щомісяця для святого спокою лева чи два на цигарки, на вино. Так дає протягом багатьох років, борг стоїть цілий, а 50 проц. стягнено при виплаті. Про цих лихварів ходять всякі анекдоти. «Як пан Піпілевич потребував грошей, то він знав, де Гандель сидить. Пішов аж на десяту вулицю, потрудився аж на третій поверх, про здоров'я жінку запитав, з найменшою дитиною побалакав, а як лише взяв гроші, то все забув. Ну-у, як той кіт має тепер прийти до цього мішка?»

Є деякі, що пробують іншого способу. Ідуть до інших товариств в комітети, в дирекцію або й на вечірні години. Допомагали собі при грошових справах доти, доки не викрилося. Про одного такого директора появилася в газеті стаття «Дефравдація 10000 крон!». Бідак облітав до ночі всі кіоски в місті і викупив цілий тираж. Потім пустився він на такий спосіб: дав до часописів оголошення, що здоровий, пристойний мужчина в силі віку бажає познайомитися з панною або бездітною жінкою. На це дістав шістдесят листів. Розуміється, «до вимоги». Ті жіночі листи... Але про них колись іншим разом.

 – Що ж зробили б ви в тім разі, – спитав я нашого товариша, – коли така дівчина чи жінка довідалася б, що ви жонаті, і зажадала повернення своїх грошей?

На се відповів він:

 – Коротка справа. Я загрозив би, що зроблю скандал і виявлю, що вона мала зносини зі мною.

Ярвич сьорбнув ковток вина і говорив далі:

 – Так більш-менш зараджують лихові старші, а тепер перейдімо до молодших. Ця наша братія так само, як і старша, ділиться на дві категорії: на багатих і бідних. Всі працюють в «патріотичних» установах, з тією тільки різницею, що одні, почавши від писаря, маніпулянта і дійшовши до найстарших урядовців, грабують постійно цілими літами своїх батьків і живуть на ласці своєї чи жінчиної родини, інші, що не мають заможних батьків, ні рідні, промишляють, як уміють.

 – Прошу вас, – перебив Немирич, – чи дирекція нічого про це не знає? Як вона дивиться на такі речі?

 – Дирекція дбає передовсім про себе, потім звертає тільки увагу на те, щоб ми якнайбільше працювали. Це зовсім природно. Всякі сентиментальні мрії, що котра-небудь дирекція думає над долею службовця, це така правда, як плач Марії-Терези при розподілі Польщі.

Головний директор «Народної сили» якось сказав, щоб дали йому відомість на заробіток працівників банку. Взявся за голову, лють охопила його, коли побачив, що багато службовців після вирахувань дістає на руки ледве по кільканадцять крон, а деякі повинні навіть доплачувати до каси. Закликав їх до себе, вилаяв і... звільнив з роботи. Інші, кого обминуло лихо, взяли собі ту науку до голови, і кожний шукав способу. Одні беруть книги на стокількадесят левів з виплатою по частинах і продають їх зараз же за 20-30 левів в антикварнях, інші не платять за харчі і втікають від одної господині до другої – вночі крізь вікно. Деякі з господинь приходять зі скаргою до дирекції, тоді зачинаються протоколи, стягання боргів з платні. Інші взяли з цього науку і йдуть на столування до возних. Зразу за готівку, потім наборг. Возні не можуть скаржитись, бо дирекція заборонила їм кредитувати. Інші набирають сніданки на нову монету, а в книжці записують на стару, тобто наполовину менше, продають поштові марки, книжки, а ще інші обманюють старших товаришів на поручительських підписах. Жертви не оглядають божого світу, літерати замлівають далі на борщі і мамализі, а добродушні товариші сплачують кондикти. Найбільше кондиктів сплачують наші за тих товаришів, що покинули банк і пішли на державну службу або на самостійні становища. «Ми з людей робимо панів, а вони з нас жебраків», – кажуть поручителі. Так бідаки натягають бідаків, а установа розвивається. Зверху український «патріотизм», «народна сила», а всередині свій свого грабує і закидає йому петлю на шию. Деякий зараджує собі ще тим способом: має товариша поза «Народною силою», той ніби хворіє, наш дає йому книжечку «Каси хворих», потім підробляє підпис секретаря на лікарській довідці, й обидва діляться підмогою. Минулого місяця один учень покидав «Народну силу» і мав повернутись на село та приготуватися до матури. Обчислив платню: не вистачає на покриття довгів, ні на дорогу. Пише заяву до дирекції, просить «звільнити» його від праці й уділити «ласкаво» якусь плату за надурочні години роботи «на купівлю книжок до науки». Кличе його секретар і питає, скільки будуть коштувати ті книжки.

 – Тридцять крон, – відповів учень.

 – Принесіть ті книжки разом з рахунком, то виплатимо вам.

Повертається учень до секретаря з книгарським посильним і двигає півкопи книжок на шнурі. Секретар підписує ордер до каси, посильний бере 30 крон, виходить, віддає в сінях учневі 26 крон, собі за труд бере 4 крони і повертається з книжками до книгарні.

Недавно пішла чутка, що один товариш заходив на вечерю до ресторану в парку все тоді, коли було багато відвідувачів. Повечерявши як слід, все забував заплатити і виходив, аж якось прицупнули його кельнери, потурбували, віддали в поліцію, і справа опинилася в суді. «Не знаєте, почому пиво в парку?» – питають його тепер товариші. Він червоніє, мовчить або буркне щось у відповідь, а ті допікають його цілими днями, ніби їх хто найняв.

Не кожний може взятися до котрого-небудь з цих способів. Багато є таких, що воліють крайню нужду, ніж пробувати нечесної дороги. Знаєте, що для одного старшого товариша зробили ми недавно складку, крім того, для двох молодших підписали позику. Інші порадилися, між собою і випросили у старших, щоб ті робили дві відомості: одну дійсну, з відчисленнями для каси, другу без них – для дирекції. Згодом головний директор зажадав знов відомість, переглянув її і всміхнувся: «О, наука не пішла в ліс! Прогнали ми кількох, для яких плата була замала і не могли вижити з неї, а тепер аж любо дивитися! Чому ці не нарікають, чому для них вистачає!?»

Один нещасний мав у нас сорок крон платні і, розуміється, не міг вижити з неї. Два роки тому ще вистачало йому, але в міру того як зростала дорожнеча, він влазив у борги. Одного вечора купив за дві шістки квиток на концерт в музичному товаристві. На вікні за занавіскою стояла склянка. Пригадав собі, що дома нема чим напитися води, і вкрав склянку. З того часу настала в ньому зміна. Крадіжка отруїла його, він звик до неї. В хаті найшлися згодом рушник і лампа. Час від часу він приносив вечорами поліна під полою. В кафе стягнув парасольку, відтяв ручку і наклав іншу, щоб змінити вигляд. Іншого разу заміняв свій старий капелюх на новий і вкрав калоші. Тими дрібницями не врятував себе. Працював у ліквідатурі в касі. Висіло там кілька бляшаних коробок на добродійні цілі. Часто приходив сам працювати на вечірні години – начальник і директор ставили його всім іншим за приклад, а він «інкасував» з патріотичних коробок. Від каси відділяли його лише поручні заввишки в пояс, а столик касира з підручною касою стояв напроти його стола. Та каса містилася в дерев'яній скриньці і в години праці була відкрита. Були там всякі монети і банкноти. Спокуса близька, біда ще ближче. Він не спав ночами, качався з боку на бік, в закутинах мозку точилася думка, як черв'як.

Нарешті знайшов спосіб: намастити клеєм кінець лінійки і, як касир вийде, витягнути на ній банкнот. Каса замикається вечором, касир міг помилково виплатити стороні забагато, всяке підозріння виключене, одна-дві десятки можуть порятувати чоловіка. Після обіду зустрів знайомого чиновника з провінції. Той дав йому сто крон і просив, щоб заплатив за нього векселеву рату в «Народній силі». Наш брат виставив на другий день асигнацію на 100 крон, провів у книгах, викреслив рату, а гроші сховав у кишеню. Контрольна комісія тричі сліпала, шукала і не могла знайти. Класичний вислів касира: «Побрана готівка не вплинула до каси», – перейшов потім в анекдот. Справа виявилася щойно недавно, через дев'ять місяців, але на прохання рідні винного та його жінки дирекція справу закрила і вистаралася для нього посаду в іншій фінансовій інституції,

В гіпотечному відділі був студент-юрист, «світило», як називали його, хороший працівник; начальник і директор ставили його всім іншим за приклад, а він вечорами записував у штемпельну книгу зі сплачених скриптів колишніх боржників, фальшував підпис ревідента і на другий день одержував з каси штемплі¹. Потім продавав ті штемплі, частину грошей брав на свої потреби, а решту складав на ощадну книжку. Так робив з півтора року і робив би й далі, аж один з директорів почав переглядати річний звіт і кинулося йому в вічі, що в попередні роки сума виплачених позичок була більше-менше схожа з останнім роком. Штемплеві видатки дуже відрізнялись. Поволі викрилася останніми днями планова, постійна крадіжка на суму близько 10 000 крон. «Світила і взірця персоналу» покликали до дирекції, і він признався. Передав ощадну книжечку на дві тисячі, на решту підписав зобов'язання і буде сплачувати ратами. Від'їхав недавно на провінцію, дирекція переписується з ним і держить справу в тайні, «щоб молодому чоловікові не псувати кар'єри і майбутнього».

Недавно стався ще третій цікавий факт. В одній фінансовій установі один з протегованих службовців украв кількадесят тисяч. Польські газети написали про цей факт, а наш орган став на захист злодія.

 – Прошу вас, – спитав Немирич, – чи то все, що ви нам тут розповіли?

 – Ні, це лише невеличкі спостереження над життям наших службовців.

 – А чи є який-небудь спосіб поліпшити це життя?

 – Ні, на це нема тепер ніякого способу, ніякої ради, ніякої дороги, і всякий крок нині не довів би до успіху.

Немирич запитав:

 – Як ви ставитесь до тих всіх проявів життя, які спостерігаєте у своїй мандрівці?

 – Все з любов'ю.

 – Дивна ви людина, – додав Скоропад.

Ярвич розпрощався і пішов.

Обидва товариші стояли і дивилися на нього.

Ішов похилений, задуманий. Дивне враження справляла ця постать. Скоропад торкнув Немирича за плече.

– Дивись, куди повернув, адже ж він там не мешкає.

Товариші пішли за ним. Наступав вечір. В парку біля притулку сліпих заглянув останній промінь, продирався крізь верховіття старого клена, падав на бік альтанки, покритої диким виноградом. Табунці комарів грали ще в тому промінні, їх крильця мінилися золотою порошиною.

Ярвич стояв у парку коло альтанки і дивився на танок комарів у промінні заходу.

---

¹ Тут у значенні марки.

Михайло Яцків. В лабетах (Танець тіней). – Дніпро, Київ, 1973. – С. 221-226.