|
Олесь БережнийСніданок у ЛьвовіІсторичне оповідання Dovete adunque sapere come sono duo generazioni da combattere
- bisogna essere volpe e leone* Галичина, серпень 1914 року. Зранку ми не поснідали. Лишень устиг я чайку сьорбнути раз чи два – тут і налетів на нас командувач, як коршак. Наказав мерщій по автомобілях і хутко в путь! Гішторія, бачся, ач така, що прокинулися ми заздалегідь, ще вдосвіта. Тільки-но вбралися у випрасувані звечора ґаліфе та кітелі з накрохмаленими білими комірцями, нап’яли начищені ординарцями хромові чоботи та налаштувалися снідати – аж тут невідь звідки і вигулькнув наш генерал. Здавалося, ніби добродій наш Олексій Олексійович Брусилов узагалі ніколи не лягав спати. Одначе, завжди виглядав свіжим, як огірочок. Стрункий і жвавий наче парубчина. Дарма, що голова сива. Кажуть, він ще в останню Турецьку війну ворогові сала за комір заливав. От і любить він усе з наскоку й навідлиг! Одне слово – кавалеріст. Хутко-хутко, мерщій-мерщій, раз-два-три! А ми ледве встигаємо за ним. Адже ж ми з полковником бароном Нестором Івановичем фон-Шуфреном – люди статечні, офіцери штабні, а не кіннотні. Нам з наскоку отак не треба. Особливо ж без сніданку – це взагалі нікуди не годиться. Це ще наш видатний генералісімус Суворов свого часу казав, що сніданок для шлунку солдата … Чи то паки, пригадується мені, буцім це сам імператор Буонапарте, той анциболотний Le Petit Caporal, здається, казав. Позаяк, наші теперішні союзнички французи завжди стурбовані їжею, тож про їжу найбільше вони й розпатякують. Так от, сказано було щось про шлунок солдата. Про сніданок собі, пригадується, та про вечерю ворогові… Утім, хто б і що б не казав чи хай би там як було насправді, але ані я, ані барон Нестор Іванович, парубками аж ніяк не виглядаємо. І барильця в нас є, і щоки такі поважні – начальницький вид, що не кажи. Штабна служба, напружена та відповідальна, сприяє не тільки зміцненню бойового духу та збільшенню царських нагород, але й зростанню тіла, як не в зріст, то принаймні вшир. Тому-то нам без добрячого сніданку буде украй сутужно! З иншого боку, добре, що я привів себе у належний вигляд. На відміну від полковника Нестора Івановича фон-Шуфрена. Я от устиг поголитися та намастити вуса французською ваксою Pinaud. Ще й надати вусам належного фасону. Натомість, мій супутник Нестор Іванович, хоч і не мав часу так ретельно зайнятися вусами, але таки встиг скуштувати доброго краснодарського чайочку, якого він посьорбував з плескатої тарілочки з позолоченим обвідочком, з цукорком і в прикуску. Він полюбляв випити чайочку натщесерце, бо казав, що так рекомендує медична наука, аби пожвавлювалася перистальтика стравоходу перед прийняттям їжі. Генерал Брусилов їхав разом зі своїм ад’ютантом у командирському Руссо-Балті попереду. А ми з фон-Шуфреном їхали позаду – супроводжували Брусилова на ранкову нараду з генералом Рузським до штабу сусідньої ІІІ-ї армії. За кермом нашого штабного Renault E.F. 14/20 сидів молодший унтер-офіцер Панкрат Ялобуєв. Небалакучий і кремезний юзівчанин. Завжди неусміхнений і набурмосений. До війни він працював, здається, десь на донбаських шахтах чи деінде. Чи то якимось механіком, чи таки шофером, чи то взагалі грець його знає ким, але напевне по автомобільній частині. Для супроводі наших двох автомобілів генерал Брусилов не взяв жодної охорони чи конвою. Хоча дорога від нас до розташування штабу генерала Рузського пролягла далеченько. І то все їхати хащами прикарпатських лісів і перелісків, байраками та балками. Віднедавна ці відвойовані у неприятеля терени стали тилами нашої армії. Проте, ми були напоготові повсякчас, як і належиться на війні людям військовим, аби показати ворогові міць нашого славетного оружжя. Саме для такої евентуальної оказії барон і я мали начищені до лиску нагородні револьвери системи Nagant, надійно заховані в глянсованих шкіряних кобурах. Водночас ми були певні, що зброя нам ані ніц не знадобиться цим ранком. До того ж, постійно похмурий і від природи недовірливий Панкрат мав при собі трьохлінійку, якою нещодавно запопадливо розжився. Він виміняв цю ґвинтівку за торбинку махорки в сибірських ополченців і відтоді тримав її у багажнику Renault, ретельно загорненою в ганчіряччя. Це, до речі, при тому, що в армії була жахлива нестача зброї – наша піхота, переважно, мала одну ґвинтівку на двох стрільців. Насправді ж, о цій порі, годі було вже чекати жодних войовничих сюрпризів від розбитого вщент австро-угорця. Авжеж! От у цьому й була сутність справи. І, між иншим, головне питання для сьогодняшньої ранкової наради. Очевидячки, що австріяк уже ніяк не оговтається після того, як ми показали йому кузькину матір на Гнилій Липі! А тепер з’ясовується, що австріяк не має жодного бажання захищати навіть і свій Лемберґ чи паки Львів – цю перлину Східної Галичини. Натомість, драпає чимдух у затишок першокласних фортифікацій Перемишля. Ніби той поранений звір, що кидає напризволяще недобиту здобич і чкурить до лігвища. Аби там відчути безпеку та позализувати свої рани, заподіяні йому нашим славетним оружжям! Наприкінці серпня до нашого штабу надійшов важливий звіт повітряної розвідки. Літуни доповідали, що бачили довкола львівського залізничного вокзалу велике скупчення військ, які мерщій вантажаться по вагонах і потягами прямують на захід. Наші кінні роз’їзди також доповідали, що австріяцька піхота масовано маршує з фронту, оминає Львів, і крокує навпростець на захід. А вчора ввечері отримали взагалі приголомшливе повідомлення від 12-ї кавдивізії. Генерал Олексій Максимович Калєдін повідомляв, що один з його кінних роз’їздів увійшов до Львова! Неймовірно, але місто, виявляється, вже залишено ворогом! Місцеві мешканці напрочуд привітно та люб’язно вітали дюжину наших чернігівських драгунів з офіцером. Тому генералу Брусилову тепер треба було негайно радитися з нашими фронтовими сусідами та узгоджувати спільні наступальні дії. Ми всілися в купе автомобіля на м’якому й пругкому шкіряному фотелі кольору стиглої вишні, чи радше барви бурґундського вина. Добре, що за порадою Панкрата кожен з нас прихопив по подушці. Припасували їх ніби наголів’я – таким чином, аби зручно притулитися та подрімати. Панкрат завів мотор. Автомобіль жваво покотився ґрунтовим шляхом. Я вмостився щокою в м’яку пухову подушку. Шкіряний фотель мав добрі пружини. Автомобільні ресори були також вельми пружинясті. Ритмічне розгойдування чудово заколисувало. Назагал, усередині цього Renault можна було почуватися на диво затишно та комфортно. Деякий час я дрімотно розглядав інтер’єр. Стелю салону оздоблював небесно-блакитний китайський шовк. Його було припасовано декоративними цвяшками із золотистими шестикутними зірочками замість капелюшків. Якщо ж уважно придивитися, можна було запримітити, що в центрі кожної зірочки золотаво сяяла бджілка. А кожна бджілка, в свою чергу, мала на спинці золотий трилистий fleur-de-lis. Аби навіяти сон, я заходився рахувати зірочки на стелі. Аж тут озвався мій супутник. Нестор Іванович засинав навдивовижу швидко. Спав міцно та солодко, як дитя. До того ж, він мав казковий хист до непересічно вокального хропіння. Упродовж лишень однієї музичної фрази свого схропу барон віртуозно вищебечував і кургикав, підіймався з надр найнижчого basso profondo до найпронизливого falcetto, а тоді пірнав навспак. Заснути поряд з ним було всеодно, що спати під бурхливий акомпанемент такого собі оркестру рязанських балалайок і тамбовських ложкарів. А між тим, Нестор Іванович фон-Шуфрен – мій щонайлюб’язніший приятель. Як і я, він був справжнім російським офіцером, походив зі шляхетного роду-племені спадкоємних захисників Вітчизни. І, між иншим, народжений був у фамільному інґерманляндському маєтку на суворих берегах Фінської затоки побіля імперської столиці, нашої Північної Пальміри. Щоправда, мушу зазначити, що Нестор Іванович дещо гаркавить. І трохи затинається. І шепелявить. І, назагал, не вимовляє десь половини приголосних звуків. До того ж, якщо він і говорить великою та могутньою, загальнозрозумілою та великодержавною мовою, що стається таки не часто, то всеодно зрозуміти його подужає не кожен, бо в барона будь-які звукоутворювальні спроби виходять з дуже потужним, хоч і природнім для нього, німецьким Akzentом. Через те Нестор Іванович переважно мовчить. Утім, не це ж головне! А головне є те, що мій друг барон фон-Шуфрен – це великий російський патріот, щира посполита душа. Коротше кажучи, він – ідеальний російський офіцер! Якби-то всі наші офіцери були такими… Адже його звичка мовчати справді оберталася для нього на золото. Тому його всі дуже любили та поважали. Мовчання в нього виходило напрочуд елеґантно, шляхетно та мудро. Ця риса барона забезпечувала йому блискучу репутацію та ледь не блискавичне просування щаблями службової кар’єри. Бо ж промовчати в потрібний момент у нас в Росії – це як Божий дар! Їжте борщ з грибами та держіть язик за зубами. От я, наприклад, такого дару не маю. Натомість, маю щось достоту протилежне – можу безугавно теревенити. Такий у мене язик, що й на припоні не втримаєш. І то будь-де, будь-коли й з будь-ким. Що на думці, те й на язиці. Крім того, можу спілкуватися либонь будь-якою мовою, наріччям чи гутіркою. Навіть і порахувати зараз не зміг би скількома мовами володію! Так у мене склалося ще з дитинства, яке проходило на мальовничій родинній садибі у Середньому Подніпров’ї на півдні Київщини. Ось там я і навчився орудувати язиком, як циган пужалном. Узагалі ж у моїй родині Бульбенків заведено було, що хто якою мовою волів, такою й говорив. І кожен обов’язково мусив усе розуміти, як балакають инші. Не дарма ж кажуть, що язик до Києва доведе. А я народився в тому самому Києві! От мій язик і не мав кісток з народження. Еге ж, ось так і був у мене язик у роті, як чорт у болоті. Між тим, завжди мовчазний і небалакучий Нестор Іванович цієї миті знай заливав купе автомобіля пишною колоратурою свого храпу. Йому відлунювало лишень голодне бурмотіння у моєму барилі. У такий спосіб мій бідолашний шлунок наполегливо нагадував про кричущий брак сніданку, якого його так брутально було позбавлено. З надр мого зголоднілого й ображеного живота звучало так, ніби то ламентував клишоногий шатун, якого було схарапуджено з барлігу в тайзі. Урешті-решт, ритмічні погойдування автомобіля виявилися значно впливовішими на мій організм, аніж карколомні акорди та солов’їні трелі хропіння фон-Шуфрена. Після декількох хвилин розгойдування й заколисування ґрунтовим шляхом, пружний фотель і пухова подушка під щокою зробили свою справу. Я непомітно полинув у солодкий сон. Прокинувся від несподіваного руху. Радше, від відсутности будь-якого руху чи звуку. Коли розплющив очі та підняв голову, то спершу побачив здивоване обличчя Нестора Івановича. Він також спросоння тер очі та спантеличено роззирався довкола. Ми водночас визирнули назовні наобабіч автомобіля. У ранковому лісі пашіло глицею, дзвеніли пташки, кувала зозуля. Я помітив, як Панкрат копирсається в калюжі побіля переднього колеса та почув його басовиті матюки. Помалу я почав вилазити з авта, розганяючи кров у відлежаних кінцівках. З иншого боку машини виліз і барон. Ми спрокволу подибуляли до Панкрата та почали розпитувати що сталося. За якусь мить заднім ходом до нас наблизився Руссо-Балт генерала Брусилова. Олексій Олексійович хутко вистрибнув зі свого автомобіля та сягнистою ходою підійшов до вкляклого Renault. Прудко обійшов навколо калюжі, зупинився, присів навпочіпки, уважно роздивився зіпсоване колесо. Швидко перекинувся кількома уривчастими фразами з Панкратом. Водій відразу заходився міняти колесо. Генерал Брусилов чекати на нас не збирався. Дав лишень наказ, щоб коли автомобіль відремонтується, діяти на власний розсуд і згідно з обставинами. Відтак від нас не очікувалося, що ми прибудемо в штаб Рузського. Натомість, будемо рухатися туди, куди нам підказуватиме наше внутрішнє чуття військової інтуіції. Олексій Олексійович полюбляв оперувати такого роду еніґматичними штукенціями в своєму лексиконі. Авто Брусилова покотилося геть і незабаром зникло у густих хащах галіційського лісу. Панкрат перекурив, роздягнувся до поясу та заходився далі ладнати колесо. А ми з Нестором Івановичем вирішили скористатися вимушеною затримкою й трохи прогулятися навколо. Аби розім’яти ноги та водночас рекоґносцируватися з метою уточнення характеру місцевости та свого в ній місця розташування. Лишень відійшли декілька кроків у гущавину – відразу натрапили на стежку. Тут вервечкою чимчикувало чимало місцевих у цивільному. Усі вони одягнуті були в екзотичне барвисте вбрання. І тягли зі собою великі торби, візочки, тлумаки. Нестор Іванович ретирувався – став осторонь, – а я почав звертатися до перехожих мандрівників. Спершу забалакав до них французькою. Ніхто не звернув не мене жодної уваги. Далі я спробував звертатися італійською, іспанською, португальською, навіть англійською. Жодного відгуку. Усі знай понуро пленталися. З похнюпленими очима обходили мене посеред стежки й простували геть. Тоді я здогадався заговорити німецькою. Ніхто й надалі не спинився, однак я відчув на собі пронизливі погляди, почув тиху нерозбірливу лайку за спиною, хтось сплюнув. Еге ж! Починає налагоджуватися контакт! Кілька років я провів на службі у Варшавському військовому окрузі, де підовчився трохи польської мови. Отже забалакав зараз польською – реакція пішоходів помітно пожвавішала. Невдоволене бурмотіння й уривчаста та нерозбірлива лайка ставали дедалі гучнішими, а схаркування – виразнішим. Відтак я почав промовляти російською. Лайка за спиною знай гучнішала й гучнішала, а харкання – виразнішало. Урешті-решт я забалакав українською мовою. Тобто, це лишень віднедавна стало модно називати «мовою» цю народно-фольклорну гутірку, малоросійську балачку гоголівських персонажів, якої я навчився в дитинстві в родинному маєтку. Відразу переді мною зупинилося кількаро мандрівників. Вони привітно повернулися засмаглими, круглуватими як паляниця обличчями. Познімали шапки, щиро посміхалися беззубими ротами, радісно ворушили чорними як смола бровами й вусами, кивали чорними чубами й швидко торохкотіли щось геть незрозуміле. Тоді я запитав у них, а чи багато військових залишалося у Львові. На що мені відповіли приблизно таке: «…та де сьте пане офіціре наразі їх тамечки аніц нема останні жовняри геть си позабирале зучора пополуднє...» Це було гарною новиною. Це було чудовою новиною! Я надзвичайно зрадів такому своєму майстерному здобуттю цінних розвідданих. Аж тут ми з бароном почули, як гукає Панкрат. Авто вже, виявляється, було в порядку. Ми повернулися з рекоґносцировки до Renault, дістали тактичну мапу, зорієнтувалися на місцевости та почали радитися. Себто я безугавно говорив, а Нестор Іванович увесь час лише бадьористо кивав. Так ми добалакалися, що вирішили своєю військовою радою прямувати просто на Лемберґ. Панкрат спершу погнав авто навздогінці за генералом Брусиловим. Тим самим ґрунтовим шляхом, яким рухалися раніше. Аж поки ми не дісталися до перехрестя. Там він завернув на иншу дорогу, що бігла майже паралельно стежині в хащах, якою просувалася валка цивільних з торбами та візками. За деякий час стежка з місцевими перехожими загубилася в гущині. А натомість нам на очі почали траплятися розрізнені загони сибірської піхоти. Бородаті стрільці-ополченці стомлено шкандибали вздовж дороги, також у напрямку Лемберґа. Ми зупинилися. Лісом дзеленькотіли ополченські трьохлінійки, багнети та припасовані до заплічників порожні металеві казанки. Звідусіль чулася стримана матюклива гутірка. Ми хотіли бачити їхнього старшого офіцера. Панкрат на повне горло гукнув командира. Лісом пішла басовита луна. За мить перед автом з’явився немолодий офіцер з припухлим, неголеним обличчям і почервонілими очима. Штабс-капітан Альтцніс-Чавчулідзєв відрапортував захриплим і стомленим голосом. Він, бідолаха, увесь час кашляв і апхичав. Я ледве міг розібрати його чудернацьку вимову, чи то закавказську, чи то прибалтійську. Барон фон-Шуфрен увесь цей час стояв поруч і ретельно роздивлявся носаки своїх донедавна бездоганно наглянсованих чобіт. Баронове обличчя помалу набувало розгублено-скрушного вигляду – він якимось чином не помітив, як вліз чоботом у якесь смердюче багно. Міжчасом, я з’ясував у застудженого штабс-капітана, що сибірським ополченцям було наказано просуватися в напрямку Лемберґа, а в разі відсутности збройного супротиву з боку неприятеля, входити в місто та заволодівати ним. Це вельми доречно пасувало нашому з бароном військовому планові, тож я, про всяк випадок, заручився прикриттям піхоти. Панкрат спохмурнів більше звичайного, коли побачив, як з дюжину кучматих сибіряків у брудних личаках, забрьоханих шароварах і запацьорених сорочках почали незугарно тулитися уздовж лискучого корпусу Renault. Автомобіль наобабіч наїжачився багнетами й ми вирушили у путь, на Лемберґ. Деякий час шлях іще зміївся лісом, але поступово рослинність рідішала. Водій мусив їхати повільніше та стриманіше, ніж звичайно, з огляду на стрільців, які мостилися на широких підніжках автомобіля. Невдовзі ми виїхали на відкритий простір і побачили попереду передмістя. Жодних ознак австрійських військ ніде не було. Аж урешті-решт, авто вкотилося до міста й неквапно задріботіло бруківкою. Сибіряки-ополченці бережко роззиралися довкола, з ґвинтівками напоготів. Але ворога й надалі ми не бачили. Вулиці вражали охайністю та спорожнілістю. Ніде не було жодної живої душі! Ми зупинились біля чергового перехрестя та, на превелику радість Панкрата, відпустили штабс-капітана з піхотинцями. Задоволений водій ураз піддав газу та помчав із вітерцем. Чим далі вглиб міста рухався наш Renault, тим з більшим захватом ми з Нестором Івановичем спозирали на причепурені будиночки. Львівська архітектура милувала око радісною вишуканістю, шляхетною витонченістю, рясною орнаментальністю та бадьорою красою чарівного віденського юґендштилю (Jugendstil), себто австрійського еквіваленту наших союзницьких Art Nouveau чи Secession, і цим звеселяла нам з бароном настрій, осмутнілий було зранку за браком сніданку. За роки, проведені у Варшавскому гарнізоні, я був призвичаївся до нашої, царської Польщі, панслов’янської, рустикально посполитої, хлібосольної, горілчано-квасної та картопляної, щиросердно зрозумілої та, зрештою, великоруської. Натомість цісарська Польща, східно-галіційська, австро-угорська, центральноевропейська та геть чужоземна, виглядала мені достоту инакшою, несподіваною й украй екзотичною. Загадковою та чепурною, звабливою та зачарованою… Як не крути, але відчувається відразу, що це – справжня Европа! Хоч би і найсхідніші її терени. Так би мовити, орієнтальне охвістя уламків Священної Римської Імперії! Хай би там як, але наші азіопські, великоруські потуги розродитися своєю власною европейською породою неодмінно призводять щоразу на світ Божий якесь одоробало, слово чести. І замість того, аби в’їхати в Европу верхи на елеґантому білому коні, ми завжди ввалюємося туди у вигляді й подобі якогось гіпопотамуса мегаломаніакального. Та ще й з ведмежим писком і пазурами, з балалайками і самоварами, у валянках і толстовках. І відразу розпочинаємо патякати про свою унікальну духовність, особливе месіанство, достоєвщину та балет… А вже австрійський Лемберґ, дорогенький Несторе Івановичу – оце тобі той самий ґатунок, що Відень чи Париж! Ось! Ось і ось, мій любий бароне! Поглянь-но сюди, друже полковнику, і туди, і ще он туди – все довкола, лише чистесенькі й охайні вулички якими зараз оце ми їдемо. І чомусь ані живої душі... Натомість, наші російські Вільна, Варшава чи Ревель з Гельсінками – таке ж нечипурне великоруське захолустя, наша рідна непутьова тмутараканська тамбово-рязанщина, зачухана та невмивана, як і решта нашої неосяжної імперії, від берегів балтійських і аж до тихоокеанських! Водій віз нас неширокими чужинецькими вуличками жваво й впевнено, так буцімто він чітко уявляв куди саме прямувати. Коли ж ми нарешті виїхали на розкішну простору площу, я заходився гукати Панкратові, аби він зупинився. Ми з бароном вибралися з автомобіля й стали озиратися довкола. Площа мала дещо трикутну форму, посередині якої здіймався монумент. Струнка колона й статуя при ній. Скульптурна фігура при підніжжі колони зображувала якогось елегантного добродія, що либонь відмахувався від надокучливої пташки, чи намагався її вхопити. Абощо. Щиро скажу, не вважаю себе знавцем ані хитромудрощів орнітологічної науки, ані фіґлів-міґлів скульптурного мистецтва. До того ж, дається взнаки, що зір мій з роками зовсім не поліпшується, а навпаки. Тож на відстані розгледіти достеменно що ж там коїлося зі статуєю при колоні мені було вкрай сутужно. Припускаю, що це був якийсь австріяцький фельдмаршал, котрий либонь прославився у них тим, що попереводив і понищив був чимало нашого ж люду. Або ж, очевидьки, якийсь віденський імператор, цісар-і-король, ерцгерцоґ чи архикнязь, герцоґ чи барон, ґраф чи марґраф, чи й просто ріттер. Позаяк кого ж іще міг би возвеличувати такий тріумфальний монумент у центрі Лемберґа? Зрештою, не піїта ж! А от сам стовп ураз нагадав мені дещо Вандомську колону в Парижі. Чи колону Траяна в Римі, або колону Помпея в Олександрії Єґипетській... Звичайно, не розмірами, а своєю витонченою тріумфальною величчю. У нас таких є небагато. Ну, може, Маґдебурська колона на правобережних крутосхилах Дніпра в моєму рідному Києві. Та ще, мабуть, і оспіваний піїтами Олександрійський Стовп на Двірцевій площі у нашому місті Мідного Вершника. Зненацька одна річ миттєво збудила мої тонкі почуття на цій площі. Це був ласий і благоуханний повів. Хтось десь поблизу о цій миті смажив їжу! Усе моє щире єство затремтіло від ледь чутного аромату шкварок. Від самої тільки думки про гарячий сніданок мій шлунок ураз скрутився корчами... Я було вже обернувся до Нестора Івановича, як одночасно помітив, що він смикає мене за рукав. Барон мовчки вказав трохи вбік від монументу. Там перетинали вулицю пані з паненям і песиком. Здавалося, ніби вони втрьох прямували через площу навпростець до монументу. І простували так аж доти, доки не помітили нас. Тоді пані рвучко підхопила песика, трохи нахилилася до малятка, ніби щось пояснювала, і кількараз показала рукою в наш бік. Потому вони прудко почимчикували прямо до нас. Я вставив ув око монокль. Мірою того, як вони наближалися, почав розрізняти докладніше те, що спершу бачив кольоровими плямами. Пані в мережаній блакитній сукні тримала в руках кудлатого рожевого пуделя з барвистим пишним бантом, а тендітна дівчинка в жовтій суконочці – розкішний оберемок жовтогарячих троянд, оперезаний кольоровими стрічками. Ми з бароном зробили кілька кроків їм на зустріч, буцімто лейб-гренадери на муштровому плацу, хвацько взяли під козирець і клацнули підборами. Пані ледь не заверещала у захваті, випустила з рук песика й екзальтовано кинулася з обіймами та поцілунками і до мене, і до Нестора Івановича. Вона розціловувала нас, зойкала і вищала то magnifique і merveilleux, то excellent і fantastique. Від такого неочікувано бурхливого вияву палких емоцій ми з полковником фон-Шуфреном, відверто кажучи, просто розгубилися. Це, вочевидь, занадто помітно відобразилося на наших обличчях, бо пані й собі раптом зупинилася, зніяковіла, зашарілася. Вона зграбно відступила на крок, одночасно зробила манірний реверанс і простягла руку. Ми з бароном церемонно представилися та тицьнулися наввипередки цілувати її виточену длань в мережаній мітенці. Пані шанобливо назвалася доволі милозвучним ім’ям і прізвищем. Потім поважно опустила очі, витримала павзу й стиха, але впевнено й значущо додала, «une poétesse galicienne.» Її солодкий і теплий, трохи гортанний, голос майже губився у верескливому цявканні кудластого пуделя. Оздоблене зграйним жовтим і синім шовковим бантом, цуценя радісно шкрябало наші чоботи й усе норовило вчепитися в полковницькі ґаліфе. Пані поглянула на дівчинку, що сторожко визирала з-за букету пишних квітів, і звернулася до неї лагідно кличною формою, проте таким тоном, що не припускав нічого, крім наказового способу: «Квітунечко!» Дівчинка збентежено глипнула на пані поетесу, прожогом зробила кніксен і пруднулася до барона. Маля простягнуло йому жовтогарячі троянди, оперезані гарними та гармонійними стрічечками, синьою та жовтою. Нестор Іванович залився густою фарбою, нахилився до дівчинки, цьомнув її в щічку й обережно взяв квіти, мурмотячи собі під ніс: «Ка-гммм! М-ммегсі, ммадамм. Еммм, к-гммм, мммегсі боку, мммадаммм...» Пані поетеса щебетала й вицвірувала чудовою французькою мовою, аж серце мліло. Вона жваво глипала своїми небесно-блакитними очима то на мене, то на буряковіючу пику барона та захоплено розповідала про одного з її найулюбленіших віршарів. До речі, цим ранком вони з маленькою Квітославцею саме йшли аби покласти квіти до його монументу. Принагідно, ось цей монумент он тут, прямо перед нами. Але ж монумент цей, роз’яснювала свою мотивацію пані поетеса, попри всю його красу й важливість, на відміну від живих і дорогих гостей з далеких країв, нікуди не подінеться ані завтра, ані післязавтра. Тож як тільки вона запримітила на цій площі нас, то враз вирішила піднести ці живі жовтогарячі троянди нам, замість покладання їх монументові. Як сердечну ознаку щирої гостинности та миролюбности. Виявляється, я таки жорстоко помилився щодо маєстатичної колони в центрі цієї розкішної площі й, зрештою, в центрі цього чарівного міста. Зовсім він, виявляється, і не австро-угорський шляхтич, і навіть не цісарський полководець, а майже зовсім навпаки. Таки піїт! Та ще й литвин, чи лях. Буцімто, ледь не білорус! Коротше, хай би там як, а питомо наш співучий і посполитий слов’янин. При цьому пані поетеса знову звернулася до дівчинки: «Квітуненько!» Маля зворушливо склало долоні на серці, примружило оченятка й залепетало напам’ять: Z tej strony tłumy litewskiej młodzieży, Як тільки дівчинка скінчила, ми з бароном охоче зааплодували. Розчулена пані поетеса торкнулася мережаним носовичком куточків очей і заходилася жваво розповідати нам, як її рід шанує благодать і велич московських царів. Про непорушне братерство і віковічну дружбу наших народів. Про спільну колиску слов’янських племен. Про нашу єдину долю, єдину кров і єдину душу. І, безперечно, про спорідненість наших культур, мов і літератур. Раптом вона завмерла. Підбила золотаву прядку, що витнулася з-під її фасонистого капелюшка, склала долоні гейби для молитви і заплющила очі. Її приємний гортанний голос тремтів від клекоту почуттів. Пані поетеса задекламувала з ледь чутним, м’яким і заокругленим акцентом: С медвежьей кожей на плечах, Міжчасом, здається тільки я один помітив, що цуценятко надзюрчало на брудний чобіт барона. Шолудивий песик справді зробив послугу полковникові, бо струмочком своєї сечі трохи позмивав з чобота кавалки раніше налиплого чи то багна, чи то лайна. І добре, що Нестор Іванович увесь цей час незворушно і з гідністю тримав оберемок пахучих троянд, а його парсуна, все ще червона як парадний мундир лейб-гусарів, просто сяяла від несподіваного щастя. Коли поетеса припинила декламувати, ми з бароном розсипалися бурхливими оплесками й знову полізли обціловувати її тендітну ручку. Нестор Іванович заходився наполягати на тому, аби Mademoiselle прийняла від нього щойно подарований йому дівчинкою букет. Саме цієї миті я почув, як у череві знову загарчало. Але нічого не відчув ізсередини, хоча цього разу буркотіло надзвичайно гучно. Набагато гучніше, ніж будь-коли, аж так, що це було ясно чути всім навколо. Я зашарівся й, ніби у підсвідомому намаганні заглушити, либонь і постфактум, недоречний утробний звук, дуже бадьоро й голосно поцікавився у поетеси де в цьому чудовому місті можна поснідати двом зголоднілим російським офіцерам. Пані вказала на найближчий до нас будинок. Це був готель «Жорж». За чудесним провидінням, наше авто припаркувалося саме перед його мальовничим еклектично-юґендштильним фасадом. У «Жоржі», на думку пані поетеси, мусили би задовольнити наші найвибагливіші кулінарні смаки. Адже саме у цьому готелі знаходиться один з найліпших ресторанів Лемберґу. Там куховарить, до речі, справжній француз, славнозвісний Мусьйо Жерар. І знову на лихо загарчав шлунок, і знову я дивним чином цього зовсім не відчув, а лише почув. Я ще густіше почервонів і перелякано глипнув на пані поетесу. Який конфуз перед шляхетною дамою! Вона помітила моє занепокоєння, але потрактувала його, очевидно, по-своєму та защебетала бездоганною французькою мовою: «Restez tranquille, mon Colonel!» Лагідно заспокоїла, аби я тим не переймався, позаяк нічого аж такого страшного в тому немає для двох хоробрих російських вояків. Я перепросив і запитав, що саме вона мала на увазі, бо моє знання французької, попри вихваляння, було не таким вже й бездоганним. «Très-bien, mon Colonel!Авжеж, сьогодні в нас такий, такий, такий день. День дітей!» відповіла пані. Мені ці її слова видалися дещо дивними, тож я й перепитав який саме день. Пані повторила. Потім додала, що це є унікальною львівською традицією. З якою, до речі, безпосереднім чином пов’язаний саме готель «Жорж». Я спробував було, вельми наполегливо, запросити пані поетесу скласти нам з бароном компанію за сніданком і докладно розповісти про повчальну та захоплюючу історію її рідного міста. Одначе, вона люб’язно відмовилася з огляду на невідкладні обов’язки. Ми з бароном розкланялися й хутко рушили до готелю. Тільки наблизилися до привітного входу, широкі двері перед нами розчинилися. Двоє доладних гайдуків – готельних швейцарів у вигаптуваних позументом і мадярськими вузлами одностроях, на кшталт гусарських, – схилили перед нами голови в хутряних шапках пухнастого соболя з білими султанами і мовчки запросили всередину. Тут, у світлому й просторому вестибулі нам навперейми кинувся огрядний, але напрочуд жвавий, портьє в обшитій галунами лівреї, з роззолоченими аксельбантами, еполетами, лампасами та мережаним комірцем і манжетами. Вітрець іззовні зворушував пишний страусячий плюмаж на його великому наполеонівському капелюсі. Широким реверансом, з розшаркуванням, гладкий портьє здійняв свій маєстатний Le Lampion**, вклонився і привітався некепсько по-французьки. Він заявив, що цей найвишуканіший у цьому місті готель ласкаво просить відважних російських полководців, себто мене з бароном, які примандрували сюди з далекого та екзотичного тридев’ятого царства мурованих кремлів, татарських степів і тунгузьких лісів. При цьому щиросердно запевнив, що геть увесь «Жорж» цілковито до наших послуг. Далі опасистий портьє бажав негайно знати, які наші примхи, аби вконтентувати їх сієї ж миті. Для нас о цій порі єдиним і непереборним бажанням був сніданок! І навряд чи це можна було приховати. Тож гладкий портьє водрузив свого неосяжного капелюха назад на макітру й поманив за собою. Мушу зазначити, що він справив на мене враження надзвичайно люб’язної та гостинної людини. До того ж особи енциклопедично ерудованої та ентузіястично елоквентної. Мені здалося, без найменшого перебільшення, що переді мною з бароном постало таке собі ходяче й повнотіле «Изданіє Брокгаузъ-Ефрона». І побалакати любив аж ніяк не менше мого! Поки ми дочалапали назирком за ним до ресторанної зали, він уже встиг переповісти нам хіба не цілий том з історії цього, за його словами, «найлюксусовішого ‘отелю» в усій Галичині. Виявляється, «Жорж» носить ім’я на честь свого засновника – пана Жоржа Гофмана. І так нарекли його були лишень в середині минулого сторіччя. Позаяк раніше готель, збудований на цьому місці 1796 року, називався «Російським». Отже який чудовий збіг обставин, із захватом виголошував портьє, чи бодай Боже Провидіння, що сьогодні зранку двоє відважних російських полководців завітали саме сюди! Волею того ж Провидіння, вів далі французькою люб’язний проводир у наполеонівському капелюсі, тут колись зупинявся видатний письменник Honoré de Balzac. А ще набагато раніше, десь у середині сьомого століття – все не вгамовувався наш балакучий пузань – на цьому місці був шлюз, який регулював наплив води з Полтви до міського рову… На повороті сторіч, а саме у 1899, розпочалося зведення сучасної будівлі «Жоржа» за проектом двох місцевих архітекторів – Гельмера й Фельнера. І знову таки (ну просто божественний збіг обставин!) – саме цей львівський дует створив одну з архітектурних перлин північного Причорномор’я, чи бодай гордість усієї нашої неосяжної московської імперії – оперний театр в Одесі! Нарешті гладкий портьє довів нас до ресторану. Власне, ми дісталися до китайської зали з барельєфним драконом на стіні, який еніґматично виблискував зеленкуватим нефритом, малахітом і смарагдами. Та най буде хоч китайське, чи взагалі будь-що, аби нам хутчіш давали попоїсти! Наш опецькуватий проводир церемонно розкланявся й залюбки взяв у жменю і прожога вкинув до кишені царського гривеника, якого я дав йому на чай. У ресторані нас зустрів елеґантний сивочолий maître d’hôtel, з пишними білими вусами, закрученими догори. Убраний у чорний фрак, білу мережану сорочку з цупким сторчковим ковніром і білосніжним метеликом, в білих рукавичках. Небалакучий, сухорлявий і високий, – прямий як струна та стрункий, як віденський імператор, – він був повною протилежністю тельбухатому портьєрові. Мовчки вклонився, оправив сиву фризуру, підбив зігнутим вказівним пальцем сивого вуса, стримано кахикнув і повів розсаджувати нас за столом. Коли ми з бароном всілися, він галантно розклав перед кожним з нас ніби по цілому альбомові в кунштовій шкіряній палітурці з тисненим золотавим зображенням верхівня зі списом в руці та змієм під копитом – сніданкове меню ресторану «Жорж». Сивий довгань басовито пробуркотів, що наш кельнер з’явиться за мить, побажав смачного, знову вклонився й тихо щез. Ми ледве встигли зазирнути в меню, як перед столом випурхнув жвавий і моторний кельнер. Маслинові оченятка в нього хутко бігали, чорні вусики стирчали шворкою, прилизана чуприна вилискувала як воронове крило. Чорнявий молодик усміхався від вуха до вуха. Бадьоро привітався по-російськи і швидко-швидко заторохкотів далі на суміші польської та французької. Я весь напружився аби вихопити хоч якісь зрозумілі слова з переліку тих особливих страв, що сьогодні ранком пропонував поза друкованим меню славнозвісний Мусьйо Жерар. З потоку чудернацьких назв, які скоромовкою вистрілював чорнявий кельнер, мені вдалося розібрати либонь якусь чверть – і то, мабуть, щонайбільше. Припускаю, мені почулося щось про баранину по-боснянськи, курчат по-краківськи, селезня по-силезьки, судака по-моравськи, ляща з Далмації, форель із Закопаного, багети з паштетом печінковим – чи то з гуся з Буковини чи сарни з Верховини, абощось такого… Кельнер не міг не побачити абсолютної та цілковитої розгублености в моїх очах. Проте варто мені було лишень запитати, що саме він би міг нам порадити на сніданок, двом зголоднілим і вельми охочим до смачного й поживного харчу воякам, як на нас вивернувся цілий бурхливий фонтан іще більш приголомшливих і дивовижних назв. Тепер ішлося про ... гречані галуцьки рибні з кортопляними піджупанцями ... квашені фрайцьовці крабові по-буковинськи з танжериндами та мигдалевим сиропом ... шкуруплені кендлики лісові запікані ... опешнявані голубецьки на бриндзявому загортанцеві з морквою ... закомандрики з кліцями в сметані під полуничним дзявротом ... підрепанці напівкапустяні з юшкою та шкадерликами загайсевленими ... сьорбалики підзолочені в мугибцях з чорницею та ожиною ... кандзиджурлики мангові під карамелізованим фіхтярною гринджицею топінамбуром... м’ятні крепавляки з банановим мусом ув оцеті на печених штицях ... курдземелики варені кукурудзяні розкрузджені в цукринах волоськими горішками та родзинками ... синьоварні дзюблики загорнені ув фіртушні пляцьки на реберцях .. лугні повсямінці з мурмаком цибуланим ... жмукериці угорські заволошені млюнстями й фаршировані часниковими круплями ... розмуглянені в соняшниковій олії яєчневі жупанці зальцбурзькі з цитриновими супрумінниками... Здається, на моєму обличчі при цьому мусив викарбуватися вираз щонайбільшого зачудування й розгублености. Кельнер нарешті це побачив і зупинив свій потік езотеричного вокабуляру. Він розправив бездоганно накрохмалений білосніжний рушник-серветку на своїй зігнутій в лікті руці. Поглянув не мене ніби з сумом чи співчуттям, трохи нахилився в мій бік, зазирнув упівока на розгорнуте меню на столі й заходився пояснювати що ж нам пропонувалося у друкованому меню. О, Господи! Тільки-но я поглянув на чудово оздоблені аркуші й спробував читати, то вмить замерехтіло в очах від бундючної пишноти переліку страв і смаколиків. Раптом я відчув, украй зголоднілий і спраглий, що просто божеволію від неосяжної гойности вибору: …салята дуодецентована дюжиною огіркових рунделиків міттельропейних маринованих у перверзійному з трюфелями бульйонові під станіславськими єшкіликами тертеними з подвійними адрухами під юранеками рекреаційними та понадкарпатськими мартофляцьками обсерваційними у берлінерському соусі з додаванням венеційської цитрини заправленої перфецькою підливою а-ля сняданики наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими на витончену прохаську порхавкову печерицями пухирицю ядруновану щирою шинкою з винниками чуковими кавовими й кав’яровими під покалькованими пако юрими в базиліскових кожеляниках зіздриками істрими й ірваними любокоржиками дерешаними ящеричними археликами з майтіосними цукериками дарусь попри троїстих руж… Вже не знати, звідки в мене вистачило сил втриматися у свідомости й замовити нам з бароном сніданок. Цього вже пригадати ніяк не можу. Що саме я говорив кельнеру, які слова добирав, якою мовою... Все полинуло ніби у казковий серпанок. Очікування поживного харчу затьмарило тяму. Опритомнів я лишень тоді, коли увесь стіл був геть заставлений найпахучішими та найсмаковитішими стравами. Ми з Нестором Івановичем ураз відчули в собі відвагу й наснагу – а відтак, бодай як наш відважний кавалерійський генерал Олексій Олексійович Брусилов, щодуху поринули в атаку! Ми їли і їли, їли і їли, їли і їли... Настав час, коли врешті-решт ми мали зупинитись і трохи перепочити. Невідь-звідки вигулькнув, як чорт антипко, наш чорнявий кельнер і заходився доливати напої та замінювати наїдки на столі. Я млосно відчував, що вже достоту наївся. Раптом під горло почало спокволу підкочуватися сите бажання відригнути. Саме цієї миті, коли з мого стравоходу мусив випурхнути легкий повів повітря, я почув гучне, надзвичайно гучне бурчання. Авжеж, знову я дивним чином цього зовсім не відчув, а лише почув. Той самий утробний звук, який зганьбив мене перед пані поетесою! Я збентежено глипнув на кельнера. Чи він почув? Так, таки так, бо обличчя його враз набуло поблажливого виразу. Точнісінько, як і Mademoiselle, чорнявий молодик заходився заспокоювати мене, аби я тим не переймався, позаяк нічого аж такого страшного в тому немає. Це просто особливий день. Утім, на відміну від чарівної poétesse galicienne, цей добродій цокотів переважно польською чи українською. Я відповідав йому тією ж мовою: авжеж, я в курсі справ. Знаю-знаю, буцім, який сьогодні особливий день у Львові, до якого причетний цей готель. Це День дітей! Кельнер подивився на мене вкрай спантеличено й перепитав. На цей раз я відповів французькою: Le jour des enfant***. Обличчя кельнера засяяло усмішкою, він заперечувально замотиляв головою та впевнено промовив: Excusez-moi, mon cher Colonel, mais c’est le jour de l’éléphant! **** Аж тут я збагнув, що просто не розчув те, що раніше казала пані поетеса, бо насправді «енфант» і «елефант» звучать досить подібно для вуха, не звиклого розрізняти фонетичні тонкощі французького мовляння. Утім, моє нерозуміння й спантеличеність на цьому не розвіялися. Яке відношення готель «Жорж» може мати до слонів? Та й взагалі, які такі слони у Львові? Чорнявий засяяв широкою усмішкою: Як це які слони? Звичайно, наші. Галицькі! І заходився розповідати винятково захоплюючу історію про візит перського шаха дев’ять років тому. Тут я запідозрив, що недарма мені пригадалося «Изданіє Брокгаузъ-Ефрона», бо цей готель може направду вважатися щонайменше його філією. Адже якщо в особі балакучого тлустого портьє в наполеонівському капелюсі мені вбачалося втілення Брокгауза, то рухливий і моторний кельнер має бути принаймні Ефроном. Так, я дізнався від нього, що 1905 року дорогою до Відня протягом двох днів у Львові у цьому готелі зупинявся «король королів», «монарх монархів» – іранський шах Музаффер-ед-Дін зі сином, онуком і чисельним почтом. Це тоді стало надзвичайною подією для міста. Шах прибув власним потягом і гостинне місто зустрічало його надзвичайними урочистостями. Звідусіль лунали перські марші, гримав гарматний салют з цитаделі. Вулиці Львова переповнювалися юрмами радісних львів’ян, яким кортілося сердечно привітати й на власні очі побачити високого гостя у супроводі цісарського намісника графа Андрія Потоцького та військового коменданта Фідлера. У готелі шаха зустрічав власник пан Бжезіцький, а пані Бжезіцька привітала перського монарха французькою мовою і вручила чарівний букет із білих лілій, гвоздик і троянд, пов’язаний біло-зеленою стрічкою. Кольори букету відтворювали перський прапор. Увесь люксусовий готель був у ці дні зайнятий високими гостями. Задля шаха було зроблено чимало оздоблень, і навіть перебудов. Зокрема для його візиту злагодили були окрему кухню, на якій куховарили шістнадцять кращих кухарів з Франції. До речі, улюбленою стравою шаха виявилися телячі зразики з яриною. Упродовж дводенного перебування у Львові шах відвідав Високий Замок, де на його честь відбувся концерт військового оркестру. Згодом він побував на крайовій виставці у парку Кілінського. На шаха справила надзвичайне враження Рацловіцка панорама, де зображалася битва повстанців Косцюшка з російськими військами у 1794 році. Утім, розкішний побут у Львові коштував скарбниці шаха більше, ніж у нього вистачило грошей. Тож перський монарх змушений був розрахуватися частково своїм майном, як-от деякими екзотичними тваринами. Наприклад, слонами. Відтоді вони й завелися у Львові. Ось чуєте, яки вони ревуть. Я прислухався та почув. Овва! Так це ж, виходить, не в животі моєму гарчало, а львівські слони сурмили хоботами зоддаля. Оце так гішторія, оце так екзотика! Кельнер отримав від мене щедрі чайові кількома целковими. Наш з бароном чудовий львівський сніданок у «Жоржі» добігав кінця. Ми вийшли назовні. Нестор Іванович задоволено поляскував по ситому барильцю, поворушив плечима, аби розігнати кров, смачно позіхнув. Я роззирнувся довкола площі. Сонечко визирнуло з-за хмаринок. Увесь простір перед готелем ніби сяяв красою та умиротвореністю. Здалеку донеслася гомінлива луна – спів львівських слонів, пам’ять про відвідини перського шаха. Наше авто стояло на місці. Однак, Панкрата ми ніде не бачили. Лишень коли підійшли майже впритул до Renault, помітили, що з-під авта стирчать його ноги. Кілька разів я гукнув водієві, що ми вже тут і готові їхати далі. На подив, Панкрат ані відгукнувся, ані поворушився. Я нахилився й смикнув його за ногу. Жодної реакції. Тоді я зазирнув під авто. І нараз скам’янів від жаху. Панкрат лежав мертвий у калюжі власної крові. Нестор Іванович теж це помітив. Він щось забелькотів було і тицьнувся до Панкратової рушниці. Лише встиг її взяти до рук і незграбно смикнути затвор, як я почув постріл. Картуз поривно злетів з голови Нестора Івановича, буцімто його зірвало раптовим шквалом вітру. Услід за картузом на бруківку гепнулася зброя і сам барон. З закривавленої скроні люрала червона юшка. Мій люб’язний приятель, полковник барон фон-Шуфрен був уже мертвий. Жах спаралізував мене. Я не міг зрушити з місця. Вирячився на вкляклий під ногами труп барона і не знав що робити. Несподівано щось дуже яскраве зблиснуло мені в очі. Обернувся й побачив на куті готелю, майже за рогом, дівчинку і пані з кудлатим цуциком на шворці. Дівчинка Квітославця гралася з люстерком. Вона скеровувала кудись промінчик і дзвінко сміялася. Пані поетеса стояла поруч з легкою парасолькою від сонця та зосереджено нашіптувала дівчинці. Ніби давала якісь інструкції. Умить я намацав свою кобуру й тремкими руками заходився виймати свого нагородного револьвера. Аякже, дівчинка з поетесою у смертельній небезпеці... Пальці мої стали ніби дерев’яними й втратили гнучкість – я ніяк не міг розстібнути кобуру. Поки я незграбно порпався зі своїм пістолетом, продовжував спостерігати за дівчинкою. Вона й надалі дзвінко сміялася й гралася з люстерком. Мимохіть я прослідкував за напрямком її погляду й утнувся в будинок навпроти. Там було відчинено вікно на третьому поверсі. Мій зір заледве міг розпізнати кольорові плями у вікні. Я встромив монокль ув око. Ой, лишенько! Що я побачив у віконному отворі будинку навпроти ... не вкладалося в здоровий глузд. Звідти визирав справжнісінький мамелюк! З тих, що були у Гвардії Наполеона. Ну, може, якщо це був і не наполеонівський мамелюк, то судячи з того, що я фахово, як штабний офіцер, розумівся на зовнішньому вигляді цього барвистого однострою, він належав принаймні до ескадрону знаменитих литовських татар польського підполковника Мустафи Ахматовича, теж з наполеонівської La Garde Impériale. Вигаптуваний і повишиваний, роззолочений і черлений жупанець, оперезаний навхрест стрічками. Широчезний червоний пас, за який запнуто пістолі й шаблі. Пухнаста шапка з яскравими шнурами та китицями, шликом і султаном. Виразні й великі, чорні як смола вуса. Чорні очі, пильний погляд. Ой, лишенько! Він дивиться просто на мене! Нарешті пальці мої впоралися з кобурою і я вхопив руків’я свого нагана, але вихопити його не встиг. Бо мамелюк, чи ким там був той колоритний вусань у вікні третього поверху будинку навпроти, блискавично навів карабіна, хутко націлився й вистрілив. Я побачив тільки спалах. І не встиг почути ще пострілу, бо вмить пірнув у чорноту. травень, 2006 р. * Епіграф з «Конрада Валенрода»: (Macie bowiem wiedzieć, że są dwa sposoby walczenia… trzeba być lisem i lwem). **«Китайський ліхтар» (фр.) – так жартівливо називали наполеонівські вояки знаменитий капелюх свого улюбленого полководця й імператора. *** День дітей (фр.) **** Перепрошую, мій любий пане полковнику, але це День Слона! (фр.) |
 ч
|
 |
|