Фантазер

Дуже рано пізнав я спокусу власної сили уяви і майже без опору віддавався їй. Уява заповнювала прогалини між фактами, а ще частіше вона замінювала дитині відсутні знання. «Слід було б знати...» – казав я собі часто і кажу ще й тепер, коли маю справу з повідомленнями, які є неповними або замовчують найсуттєвіше, так що не дозволяють ані судити про перебіг подій, ані зробити висновки. Отож дорослий чекає зі стлумленим нетерпінням, дитина ж не чекала, її фантазія миттю заполонювала terra incognita і пов'язувала її з уже знаною дійсністю, так що уява і сприйняття примирювалися між собою і, зрештою, ставали єдиним цілим.

Між четвертим і сьомим, можливо, аж до восьмого року життя я вважав себе брехуном, дитиною, яка брехала набагато більше від інших, однак мала щастя рідше бути спійманою і покараною за це, ніж вона того заслуговувала. Упродовж кількох місяців я був учнем надзвичайно злиденного вчителя, якого звали Шмерл Сліпий. Його багатодітна сім'я та його стара мати ділили разом з домашньою птицею кімнату, в якій учні, що тісно сиділи на хистких лавах, вчилися хором читати. Я почував себе у Шмерла дуже нещасним, крім того, я не переносив ні запаху, який з кожним днем ставав мені дедалі бридкішим, ні погляду почервонілих очей його матері, які були схожі з неспокійними й набридливими очима курей. Не раз я намагався втекти, але мене негайно повертали назад. Тоді трапилося нещастя: я наробив у штанці. Після цього вчитель відіслав мене додому. Впродовж того короткого часу, який я мусив ще вчитися в нього, мені вже непотрібно було втікати: я ставав перед Шмерлем з широко розставленими ногами і зізнавався, що знову трапилося нещастя. Після чого я був цілий день вільним. Так я здійснив там відкриття, яким потім користувався ще багато років. Достатньо було розіграти якийсь, головним чином, нервовий розлад, яким могла з успіхом бути та ж сама інконтиненція, і в результаті можна було прямо-таки загрібати переваги, які зазвичай уможливлювало лише справжнє страждання. Подібне відкриття робила для себе, безперечно, величезна кількість дітей, насамперед тих, котрі почували себе нещасними в школі. Однак мене воно спонукало думати і привело через манівці й обхідні шляхи до поглядів, які мали значення для мого розвитку.

Повторюваний коли завгодно успіх «гейби», розігруваного перед Шмерлем Сліпим, вразив і збентежив мене водночас: вододіл між правдивим і оманливим, між дійсністю й ілюзією готовий був зникнути, як тільки дати волю фантазії. Я не наважуюся точно визначити, що я знав тоді про уяву і про що тільки здогадувався, але я певен того, що вже трирічній дитині відкрилося – сила уяви вказує шлях до волі. Те, що можна було б влучніше назвати імагінацією або реалістичною фантазією, відігравало відтоді в моїх думках, так само, як і в моїх рішеннях і діях та в моїй письменницькій творчості, незмірно важливу роль. І для психолога вона була не менш корисною, ніж для автора романів.

Та обставина, що я брехав, не завдавала мені ніяких докорів сумління, хіба лише побоювання: а що, коли я, з часом все далі відхиляючись від правди, стану нездатним відрізняти її від брехні? Почувши про якусь пригоду, я дофантазовував її, щойно залишався на самоті: перед сном або відразу після пробудження. Я розширював місце і час дії, придумував деталі, які могли б бути правдоподібними, і давав їм заводити себе так далеко, що вигадував зовсім інші історії. Спершу мені здавалося, що я не роблю нічого іншого, а тільки увиразнюю розказане; однак насправді я надавав йому іншого образу, інших форм, які я, так би мовити, мусив виповнювати. Коли я почав писати романи, я ніколи не опирався спокусі наділяти певною біографією епізодичні фігури, які я відтак вилучав з остаточної редакції, позаяк вони були непотрібні й зайві для структури твору. Але навіть сьогодні я не можу відмовити собі в тому, щоб не вигадувати життєписи, які я навіть не записую, позаяк цілком очевидно, що вони мені не підходять.

Раптом на вулиці виринув якийсь чоловік. Він біг, немовби втікаючи від когось, роздягнутий, хоча було вже холодно; не обертаючись, він робив жестами якісь знаки, котрі могли бути адресовані комусь, однак навколо не було ні душі. Раптом він зупинився, дуже повільно обернувся і майже грайливо, гейби жартома, погрозив кулаком, невідомо кому. Я стояв перед нашим будинком і став мимовільним свідком цієї дивної, німої сцени. Якби в мені прокинулась цікавість, я легко міг би довідатись, що за історія трапилася з цим незнайомцем, чому він втікав і водночас комусь погрожував. Однак замість того, щоб спитати, я почав «фантазувати» й «заповнювати прогалини». Якби відтак хтось запитав мене, що трапилося, я зміг би запропонувати йому історію з початком і кінцем. І якби він затим поцікавився, звідки я про все це довідався, я б відповів: «Не знаю, просто я так собі думаю». Я не втратив з очей вододіл між реальним і вигаданим, однак робив усе необхідне, щоби він став плинним і, зрештою, непомітним.

Я вважав себе брехуном також через те, що ніколи не вигадував неможливого і лише зрідка щось неймовірне, в той час, як у казках вторгнення незримих сил у хід подій – найприродніша річ. Однак на мене наганяли страх лише ті історії, в яких справдешні дикі звірі нападали на людей. Я ніколи не боявся відьом або інших істот, які мали в цих страшних оповідях людський вигляд. Не фантастичними, а реалістичними чи, краще сказати, пробабілістичними були ті елементи, з якими я поєднував фрагменти, що в них мені являлася дійсність.

Що ж так рано вселило в мене тривожну певність, начебто все було фрагментом, і що тут ішлося якраз про те, аби визирати «пагорби за пагорбами», сходити на них і все ж не забувати, що вони існують і що ти майже нічого не знаєш, коли губиш їх з очей? Або інше порівняння, яке мені дуже рано закарбувалося в пам'яті: ось лежить довгий сувій, легким поштовхом ноги ти приводиш його в рух, він розмотується і стає довгим і широким килимом з багатьма барвистими візерунками, які, можливо, уособлюють тільки самих себе, але, ймовірно, означають і набагато більше, ніж самих себе – послання, мудрі вислови, символи віри або звістки про таємні події.

Все суще може довго існувати або швидко згинути; але дещо з того, що суще, означає набагато більше, ніж здається на перший погляд, позаяк воно скручене або складене. Ве ані – «А я...». Так починається одне з багатьох речень, з якими вмираючий Яків оголошує Йосифові та іншим синам свій останній заповіт і свої останні побажання. В тисячах хедерів гебрейські діти одного й того ж тижня вчилися перекладати відповідний уривок Тори і давати до нього коментар. І всі вони повторювали усно переданий численними поколіннями текст звичною для нього інтонацією монотонного співу: «А я, Яків, що вимагаю від тебе поховати мене не тут, у чужій землі, а в Меврат Гамахпела в землі Ханаан – я цього не зробив для твоєї матері. Я поховав її край дороги, якраз там, де вона померла. Ні, це недалеко від Педану, куди я мав би віднести її до гробу, і дороги не були там непрохідними, а сухими, як сито на сонці. То чому ж я не відніс її тіло до Педану? Бо прийде час, коли народ Ізраїля, принижений і в розпачі, помандрує цією дорогою у вигнання. І тоді Рахіль устане з гробу край дороги, благословить своїх дітей і підбадьорить стривожених...» Так, це і чимало іншого містилося в невимовленому, яке супроводжувало початок речення «А я...».

Я розглядав себе як брехуна, позаяк часто піддавався спокусі демонструвати собі самому й іншим невимовлене – не фантастичне, а вірогідне, що могло би трапитися, але не трапилось, так, немовби я почув про це з вірного джерела або, набагато рідше, немовби я сам це пережив.

Звичайно, я брехав також, як і багато інших дітей, без всякого сорому, щоби прикрити якесь упущення, в якому я винуватив себе або щоб виправдати якусь дрібну витівку; я брехав часто, щоб уникнути нудоти надмірно багатослівних молитов. Господь всевідаючий – звідси я робив висновок, що його я аж ніяк не можу обманути. По-друге, він був усемогутнім, отож йому, напевне, не важили кілька молитов більше або менше.

Між моїм восьмим і дев'ятим роками життя настав відтак перелом, причину або причин якого я не можу виявити – незважаючи на всі зусилля знайти їх слід у пам'яті. Я часто почував себе ображеним, ба й приниженим своїми обманами, навіть якщо вони й не відкривалися. Я був через них нещасним, як протверезілий пияк, який після хмільної ночі бачить себе посеред бруду і раптом усвідомлює, яким відразливим є його пияцтво. Я не думаю, що по тому я вирішував більше ніколи не брехати – що, врешті-решт, залишилося безрезультатним; я знав тоді вже речення, яким у літургії закінчується часто повторюваний псалом: «Кожна людина бреше». Але я почав спостерігати за собою – спершу з нікчемним, проте дедалі з більшим успіхом. Аж ніяк не передбачений побічний ефект цього строгого контролю з роками став відчутним: критична налаштованість юнака проти всілякої штучності, яка виражається у словах, мінах або жестах, рано зміцнила його потребу справжності, непідробності. З того часу я розвивав свою здатність дедалі гостріше розрізняти між фікцією та реальністю.

Манес Шпербер. Господні водоноси. –
Молодий буковинець, Чернівці. 2000. – С. 76-80.