Фланер

Мирон Скоропад прокинувся і протер очі. Не спав допізна, перевертався з боку на бік, а тепер в голові камінь і все тіло збите. Поклав годинник на подушку, одним оком спав, другим пильнував годину. Кожна хвилина відпочинку дорога. Поволі вколисувала його втома, він зажмурив око і шепнув:

 – Ще кілька хвилин, ще кілька хвилин...

Страх повіяв на Скоропада, він схопився і, як кожного ранку, так само й тепер, немов став перед його очима директор: переходить через кімнату і контролює, хто спізнився, а кого нема.

Одягався швидко, нервово і за кілька хвилин був готовий. Вхопив капелюх і вийшов. На подвір'ї мекав цапиним голосом генделес, у сторожа шпак в клітці виводив початок вальса.

 – Так і я заводжу все одну і ту ж саму у моїй клітці, – сказав він сам собі.

З офіцин долітав дерев'яний крик чоловіка, його прогнали з війська, потім за протекцією він дістав посаду писаря у шпиталі, а дома відбивав на малих дітях все те, чим наділяли його наставники на службі. Екзецерував дітей цілими днями, а жінка мовчала, і за те чесала її щодень фризієрка. Поза тою фризурою вона ні про що більше не думала і навіть спати лягала у фризурі і шлафроку.

Скоропад вийшов на вулицю.

Що десять кроків корчма або костьол. Є де пити і бога хвалити. По дорозі снували злодії, дівки, вояки, панни і дами в плантаторських капелюхах з повипинаними на офіцерський лад грудьми. За ними оглядалися панки й обмацували ласо очима. Вранці всі вулиці під віником двірників, порох садить в лице шкільній дітворі і батькам та матерям, що квапляться до праці і на базар. Через кожні кількадесят кроків все щось на вулиці або в будинку попсувалося. Треба обминати балки, ями, перешкоди і небезпеки.

Місто Львів мудро уладжене. В центрі були казарми, шпиталі, цвинтарі, за ними школи й академії, далі громадські парки, а палати мистецтв – за містом.

Дівка з перев'язаним лицем, на якому вже не вистачало носа, за нею каліка з перев'язаною ногою, каправі раїхи ідуть за мамками і товсті раїхи за дівками. Все до шпиталю. Хлоп квапиться з вмираючою дитиною на руках. Сільський єврей веде темного мужика за палицю, далі селянин веде жінку зі страхом смерті в очах. Стали коло будки з цукерками і фруктами, він купує їй цукерки.

 – Їж, Маланко, я тобі все дам. Не сумуй.

Вона, з лицем візантійської божої матері, водила скляними очима по солодкій всячині, але не взяла нічого. Лице затремтіло, як свіжа рілля на сонці, втерла рукою сльозу і шепнула:

 – Душа лишилася коло дітей, а тут на чужині такий нуд в'ялить моє серце, що з ніг падаю.

Вулицею квапився священик з дарами розради до конаючої людини. Люди клякали і хрестилися.

Звичайні вуличні прохожі, яких зустрічав Скоропад щоранку, були каліки і старі, понурі постаті невідомих професій. Не звертали вони ні на кого уваги, лише дріботіли хворими ногами і слідкували швидко круглими очима по хідниках. Дідуган з орденами на дерев'яній нозі повертався з солдатської кухні з харчами в мішку. Сорок років бігають його очі по дорозі в надії знайти гроші. В саду коло установи невиліковних божевільний виводив монотонно дрижачим голосом:

 – Га-а-пон! Га-а-пон! Га-апон!

Ті постаті нагадували нетлів і сов. Скоропад обминав їх забобонно, як недобру ознаку.

Він ділив людство на три роди: на тих, що нічого не шукають, лиш спускаються на божу ласку; на тих, чия воля прагне вічно шукати духом, і, нарешті, на тих, в яких висохло духовне життя або й не було його, як у яловій дошці, лиш себелюбство і скупість стягали їх за гичку з постелі і товкли по вулицях, як п'яна сваха терницею, з таємним повелінням: «Шукай! Хто шукає, той знайде. Хто рано встає, тому бог дає». Душі тих останніх – як старе цвинтарище. Все людство вимерло, тільки скупість і себелюбство обгризало до решти їх кістяки.

Біля костьолу верховодив постійно з одного боку дід, з другого – баба. Сонце пригріло, вона попленталася до платанів, понишпорила кілька хвилин пальцями по зеленій траві і росі, рвала листя з куща, прикладала його до носа і поверталася ліниво на своє місце. Стара діва вийшла з костьолу, вийняла з цератової торби їжу в папері і дала жебрачці. Та розгорнула і сказала швидко вслід діві:

 – Ой, я конини – ні! Я не пес, аби конину гризла.

Під крайнім кущем проснувся нуждар і кинув своє слово:

 – Ов, а ти відколи така пані стала!? Тепер найбільші дами купують конину! Дивись на неї! Справ собі густий гребінь і пістоль на дві люфи!

Вулицею котилася стара товста жінка в короткій спідниці, старомоднім кафтані й капелюсі і несла в двох руках тяжкі відра. Почервоніла, піт лив з неї, а вона несла і шльопала товстими ногами в подертих чоловічих черевиках, перевалюючись, як качка.

Хідником коло будинку ішла суха, як тріска, жінка. Все розмовляла з собою, щось пригадувала, верталася – шукала своєї доньки, яка вмерла 20 років тому.

Пані в траурі йшла назустріч. Маленьке личко виглядало, як зім'ятий пергамент, очі – головки чорних шпильок, її чоловіка, молодого службовця, кілька років тому вигнали невинно з служби, і він помер з горя, а вона лишилася одна з своїм горем. Довгі роки мучиться вона отак, дихаючи люттю, постаріла з тією долею, голосно жалілася людям на своє безталання, її безсилля творило на сірім бруку велику трагедію людської кривди.

Вози, навантажені цеглою, камінням, бочками, візники і трамваї товклися серед криків та лайок і робили з вулиці пекло.

Високий, кремезний сторож говорив підліткові, магістрацькому замітачеві, щоб той забрав з-перед будинку візок із сміттям, дивився на нього згори і давав йому можливість пізнати свою силу такими словами:

 – Дай на мене око, візьми з мене міру! Двоє злодіїв вели таку розмову:

 – Кілько-с дав?

 – Фі-і-іть! Як єм торгував, то капелюх на голові дубом ставав, а як купив, то болото розскакувалося.

 – А не вкрадеш, що будеш їсти?

 – Нині пани крадуть, та й нічого не мають.

 – Снилася мені солома цеї ночі. Це буде смерть.

 – Ліпше поставити на лотерею. Якийсь ідіот, чи професор університету, виграв недавно сорок тисяч. Приснився йому цісар, той заглянув у старий календар, скільки цісареві літ, і ще якраз була там неправильна дата, але ідіот поставив і виграв.

 – Дурний все має щастя.

Вулицею помчавсь автомобіль, сирена заграла трьома трубками.

– Хотів би ти таким голосом просити хліба? – сказав обідранець до свого товариша.

Другим хідником ішов парами гурт молодих домініканів з відкритими головами. Наперед один червоний з лиця, в сильних окулярах, ніс великий хрест, як на похороні, і нагадував завзятого фанатика з часів інквізиції.

 – Демонстрація, – замітив один прохожий. – Не знати, чи поліція спинить їх.

Михайло Яцків. В лабетах (Танець тіней). – Дніпро, Київ, 1973. – С. 210-213.