Франко

То було тої зими, коли у Відні скидали Баденього з президента міністрів.

Весь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, поляків і на чехів. Вольф і Шенерер у своїх всенімецьких, Адлер, Пернерсторфер і Шугмайєр у робітничих, а навіть Люегер у своїх християнсько-соціальних кругах устроювали віче за вічем, і всі погубляли шляхетську, галицьку господарку та, вказуючи на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагались прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього із становища президента міністрів. Тоді-то поступові віденці, як професори унів[ерситету] і редактори Зінгер і Менгер, провідник соціальних демократів В. Адлер, звернулися через визначного чернівецького студента Гната Ляйхнера до укр[аїнських] товариств «Січ» і «Родина», щоб устроїли великий мітинг, в якому найбільше визначні і авторитетні бесідники-українці взяли б участь, промовили б і зуміли б відслонити перед світом наслідки шляхетської господарки у східній Галичині.

До комітету увійшли були мої приятелі Роман Сембратович, Іван Саноцький, В. Загайкевич, М. Пасічник і я, і постановлено запросити як бесідників Івана Франка та Андроніка Могильницького з Галичини, а з Відня Пернерсторфера і Шугмайєра; крім того, Гната Ляйхнера, що вже тоді як студент проявляв великі здібності ораторські, а до українців велику симпатію. Особисто з нас знав Франка тільки Роман Сембратович, і тому виделегували ми його з привітом для Франка у готель на Флоріанській улиці. Сембратович вернув від Франка промінний, неначе із святині, і заявив нам, що перед мітингом не доведеться нам бачити Франка, бо приготовляється і до бесіди на мітингу, і до відчиту в товаристві фабіанців про положення українського мужика у східній Галичині.

Я, що був на першому році права, малий, гей мушка, і не мав нагоди особисто зустрічатися з великими людьми, ждав у гарячці зустрічі з Франком.

На мітингу говорив Шугмайєр, дальше Пернерсторфер, потім плавно по-німецьки баритоновим голосом Могильницький, а відтак Франко. Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував.

До того часу видавався мені наймудрішим бесідником професор Чиглярж, що викладав римське право, однак коли я почув Франка, поставив я його далеко вище Чигляржа і вище всіх бесідників з мітингу. Хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги. Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом улиці. Хотілося обсипати його цвітом. Та через тисячну товпу не вдавалося мені пробитися до його, і я вийшов мов оп'янілий маєстатом його величі.

На другий день вечором мав Франко говорити у фабіанців, і я туди ледве дотиснувся. Тут аудиторія була з-посеред поступової інтелігенції, і Франко викладав науковою методою, а його виклад незвичайно захоплював слухачів, серед яких були і парламентарні посли, і редактори поважних газет і журналів, і професори університету, і письменники, як Петер Альтенберг, Шніцлер і ін.

Після викладу посипались із аудиторії численні запити, а Франко на всі ті запити відповідав через дві години, змальовуючи всесторонньо положення українського народу у східній Галичині. Враження було велике.

На другий день довідався я, що Франко буде вечором у Центральній кофейні на Панській улиці, і я пішов туди з покійним Романом Сембратовичем, який мене представив йому і Могильницькому. Могильницький весь час розповідав інтересно про різні виборчі приключки, був веселий, метав жартами, як китицями цвітів, а наприкінці оповідав, як-то він того ж дня з Франком бавився у Вурстель-Пратер і як Франко їздив на каруселях, і в ресторані Свободи танцював з якоюсь ладною віденкою, і в танці вивихнув ногу. Франко не перечив Могильницькому і тільки посміхався. Розповідав також, що був з Адлером на обіді у професора Зінгера та дуже вихвалював мудрість і вченість В. Адлера й тішився, що створив собі дорогу до віденських газет і журналів. Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі. Дуже я врадувався, коли Франко запитав мене, що я студіюю, а довідавшись, що я на другий день їду додому, сам мені запропонував: «Ну, то їдьте разом з нами!»

На другий день не мав я ще всіх грошей на дорогу, але щоб не змарнувати такої небувалої нагоди, я позаставляв де що міг і станув до умовленого поїзда на північнім двірці. Франко покмітив, видко, мою несміливість і взяв мене попід руки та й завів у своє купе і почастував яблуками, яких мав повну вовняну торбу. Я почував у собі стид і ніяковість із-за того, що я студент прав, а не філософії і не зможу та й не доріс говорити з Франком про теми, які він в дорозі буде порушувати. Але в дорозі, коли Могильницький заснув був, Франко сам у розмові зі мною доторкався таких тем, які мене повинні були інтересувати. І так викладав мені, неначе Чиглярж, про чотири періоди розвою римського права, а іменно: 1) від початку основання Римської держави до часу устав двенадцяти таблиць; 2) від дванадцяти таблиць до Ціцерона; 3) від Ціцерона до Константина Великого; 4) від Константина до Юстініана. Виложив мені як на долоні, як повстали leges¹, senatus consulta², edicta magistratuum³, constitutiones principum⁴, responsa et sententiae prudentium⁵, переповів зміст джерел: Gaji institutionum libri IV⁶, tituli ex corpore Ulpiani⁷, libri V Julii Pauli⁸, collatio legum Mosaicarum et Romanorum⁹, Fragmenta Vaticana¹⁰, уставу Валентиніана III з 426 p., кодекс Григоріанський, Гермогеніанський, Теодозіанський і компіляцію Юстініана (527–565), питав мене, чи знаю різницю між agnatio i cognatio¹¹ та що таке є fictio legis Cornelial¹².

З викладів професора Чигляржа я мав деяке поняття про ті всі теми, однак я ніколи не гадав, що такий велетень красного письменства, як Франко, мав такі основні і детальні відомості також у тім напрямі. Викладаючи мені різницю між agnatio i cognatio, зауважив, що у нас, у східній Галичині не тільки між шляхтою і прочим населенням, але навіть межи мужиками та різниця зазначується ще й тепер. Коли я, маючи тільки незначні відомості права, забігав у вуличку літератури, Франко взяв мене іспитувати з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від сих двох велетнів зачинається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта.

Слухаючи викладу Франка, я почував свою умову бідноту і в думці желав собі, щоб пробудився Могильницький та щоб звів бесіду на жарти або на шахрайства галицьких панів. Франко став вдивлятися в мене і раптом запримітив: «От бачите, у вас баденівська голова!»

Я спалився на вуголь, а Франко мене випитував: «Ви читали Цезаря Ламброза?»

«Ні», – кажу.

«Ну, то прочитайте його «Der Verbrecher»¹³, там знайдете пояснення, що значить анормально велика голова».

А Могильницький, впадаючи, додав: «Не слухайте його і не читайте варіятів, але дивіться восени на капусту!»

Я топився із стиду за свою голову.

Пригадую собі ще, що Франко, говорячи про Отелло як про проблему сумніву, ужив порівняння: «Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Гете у своїм Фаусті». Я і тут упрівав, аж нарешті пробудився Могильницький і відразу казав мені співати гуцулки. Спершу я не похочував, але коли й Франко мене підбадьорював, я розпочав в'язанку коломийок «Параскою»:

Ой пішов я до Параски лиш голі два разки –
А вна мені показує аж три перелазки:
«Оцим будеш заходити, а цим виходити,
А цим будеш утікати, та як муть ловити».

Та «Параска» подобалась була і Могильницькому, і Франкові, і Франко опісля не раз повторював собі у хвилях загальної мовчанки.

Стільки ж я і бачився з Франком особисто.

Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко?

Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше.

Опісля завелась була між нами переписка, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вернути до «Параски», себто до мужиків.

---

¹ Закони (лат.). - Ред.

² Ухвали сенату (лат.). – Ред.

³ Укази магістратів (лат.). – Ред.

⁴ Розпорядження керівників (лат.). – Ред.

⁵ Відповіді та міркування розсудних (лат.). – Ред.

⁶ Чотири книги законів Гая (лат.). – Ред.

⁷ Заголовки кодексу Ульпіана (лат.). – Ред.

⁸ П'яти книг Юлія Пауля (лат.). – Ред.

⁹ Збір Мойсейових і римських законів (лат.). – Ред.

¹⁰ Ватіканські уривки (лат.). – Ред.

¹¹ Споріднення по батьківській та материнській лінії (лат.). – Ред.

¹² Зафіксування Корнелійового закону (лат.). – Ред.

¹³ «Карний злочинець» (нім.). – Ред.

Марко Черемшина. Фрагменти моїх споминів про Івана Франка. –
Наукова думка, Київ, 1987. – С. 340-343.