Франко

З кінцем жовтня 1898 р. поїхав я з моїм батьком і з Андрієм Чайковським з Бережан до Львова на соті роковини відродження української літератури і на ювілей 25-літньої літературної та наукової праці Івана Франка.

Оба ті свята зливалися в уяві молодого вчителя глухого повітового міста, яким були Бережани, в одну неподільну цілість, у показ нашого культурного розвитку за останнє (XIX) століття.

Свято Котляревського відбувалося в театрі Скарбка, у тій великій, кругловатій, колись розкішній і тоді вже таки добре принищеній салі.

Але та саля була битком набита, казав би ти, вона тріщить ціла, ще трохи і – завалиться.

Я перший раз бачив так багато нашого громадянства: священиків, адвокатів, лікарів, учителів, що з усіх сторін краю з'їхалися на це велике свято. Це вже був не той тісний кружок, що серед нього починали колись роботу Котляревський, Квітка і Шашкевич, – це була сила! Дух ріс, коли чоловік глянув кругом себе.

Сказав я це Франкові, вітаючися з ним.

– Жаль тільки, що селян так мало, – відповів мені коротко, бо короткою була наша розмова.

Франко тоді, по відомих непорозуміннях, так сказати, примирився був зі своєю суспільністю, і тепер усе хтось підходив до нього і здоровився з ним як не щиро, то ввічливо і з пошаною.

Свято почалося сценічним прологом «Великі Роковини», які нарочно на цей день написав Франко, а віддекламував Лев Лопатинський. Вірш звучав дзвінко, легко впадав крізь ухо до душі, будив бадьорий настрій. Почувалося, як «дух у салі ріс на силі», і як степенувався загальний під'єм. Я знав Франка мало, бачив його звичайно поважним і задуманим, тим-то мені й дивно було, що з-під його пера вийшли такі, можна сказати, крилаті слова.

Тоді, на тім з'їзді, почув я також перший і, мабуть, єдиний раз, як Франко промовляв прилюдно. Було це в салі «Froh-sinn-y»¹, в давнім готелю Жоржа, в подвір'ю, там, де не раз театр «Бесіди» давав свої вистави. Там вітали Франка святочним комерсом. Відповідаючи на привіти, казав він, що ніколи не вважав себе ані великим талантом, ані героєм, ні зразковим характером, тільки був тим мулярем, що замуровує діри в нашім народнім мурі і тим пекарем, що для наших людей пече хліб насущний, бо, вихований у твердій школі життя, засвоїв собі два принципи, а саме: сповнювати свій обов'язок і безнастанно працювати.

До того завзивав також і наш загал, бо ніякої ласки від нікого нам не дожидати, а числити лише на власні сили. Балакав спокійно, рівно, без piano і forte, без crescendo і decrescendo, буцім не балакав, а читав письмо, написане на білім обрусі стола, від якого майже не відривав своїх сивих, ніби мрякою осотаних очей. Було щось у тій промові, що нагадувало читання наших Євангелій страсних. І як у тих Євангеліях, так і в промові Франка, була одна, може, над усе дорожча цінність, а саме: переконлива щирість. Ні сліду охоти «робити вражіння і викликувати ефект», ні крихітки зайвого патосу. Навіть тоді, як Франко казав: «Нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається український народ!» – ви патосу не чули. Не була це фраза, лиш свідоме, з глибин душі добуте бажання, гадка, з якою він, може, й довго бився, але як раз прийняв її за свою, то вже вірний їй залишився.

Слова його падали спокійно, рівно, тихо і робили тим сильніше вражіння, що добувалися із серця, наболілого кривдою, зазнаного від чужих і – своїх, хоч про ту кривду й помину в його промові не було.

Я слухав її, і той невеликий ростом чоловік, що стояв переді мною за столом у чорнім шлюсроку і в вишиваній сорочці, ріс у моїх очах до розмірів якогось нашого, українського Мойсея.

І якщо в моїй душі був ще якийсь залишок горечі з хлоп'ячих літ (лист без відповіді!), то й він щезав без решти.

Це ж була не ювілейна промова, а слова перемир'я визначної одиниці з окруженням, фінал такої частої драми з життя культурних народів.

---

¹ Веселий настрій (нім.). – Ред.

Богдан Лепкий. Зустріч із Франком у Львові. – Дніпро, Київ, 1991. –
Твори в двох томах. Т. 2. – С. 633-634.