Ганделес

Старий Львів кінця ХІХ – початку ХХ ст. був переповнений людьми, які шукали праці, чи хоч якогось підробітку на насущний день, а то й на годину. Поденники, гендлярі, служниці, вуличні музиканти, квіткарки, газетярі – становили невід’ємну і дуже колоритну частину львівської вулиці разом з батярами і всіма тими оригіналами, на які так багатий був старий Львів. Більшість з них сьогодні назвали б «волоцюгами», бо вони постійно волочилися містом, несучи зі собою своє убоге ремесло – єдине, що могло їх прогодувати.

Скільки ж то колоритних типів човгало львівською бруківкою сто літ тому! Хто полічить, хто пригадає?!

…Зимовою порою на перехрестях розсідались старі жидівки, і, гріючись біля пічки з вугіллям, пекли каштани, звані серед міщан «маронами». Бойки продавали сирі, вони ж пекли і з цього жили. Нераз мороз за вуха щипає, вулиці в снігу, а вони все гріються, вигукуючи:

– Гайси Мароне, гебратене, фріше!

Спізнілий городянин, натягнувши комір плаща аж на вуха, ховав руки в кишені і кулячись, біг чимдуж додому, бо ратушевий дзвінок закликав ліхтарників до гасіння нафтових і газових ліхтарів. Однак, зачувши «Гайси Мароне, гебратене, фріше!» пригадував собі, що жінка і діти чекають вдома, тож гарячі каштани будуть милою несподіванкою. Біг, отож, до жидівки, купував кільканадцять каштанів, і, гріючись до купленого пакунка, приспішував крок. За ним раз-у-раз долинав голос жидівки: «Гайси Мароне, гебратене, фріше!» Був то важкий і заслужений заробіток тодішнього Львова… один з десятків тисяч таких важких щоденних заробітків львівського маргінесу.

Чоловік, що йшов поруч із фірою, надриваючись кричав:

– Тре піску, піску тре?!

Ганделес, зі смугастою торбою на плечах, заглядав до брам і на подвір’я, кидав цікавим оком на вікна офіцин і також кричав:

– Ганделе, ганделе, ганделе!

Коли хтось дискретно манив пальцем, утішений вибігав на сходи, стукав в двері, входив, виходив, раз, і два, і три, нарешті виходив, повний ознак перемоги. Ще б пак – купив подерті штани, або такі ж чоботи, часто без підошви – Га – жити ж треба.

На сусідньому подвір’ї відбувається імпровізований концерт мандрівної чешки, що співає добре знану львів’янам пісеньку:

– Не підем до дому, аж рано, аж рано – із приспівом, що закінчується:

– Аж буде день.

Подвір’я заповнюється людьми, маленькі папірці з копійками вилітають з вікон; чешка збирає, знову співає, акорди арфи дзвенять у повітрі. Львів живе. І то як!

Звіддаля долинає мелодія катеринки, що наслідує арію якоїсь оперетки. Звук катеринки змішується з галасом проїжджаючого возу і кінських копит. Львів таки файно жиє!

З бічної вулички долинає голос дротяра, зазвичай гуцула, обліпленого лапками на миші, дротом і сіткою.

– Дротувати! Є шо дротувати?!

На иншій вулиці снує ножівник, заглядає до вікон, показує для наглядности ножички і чекає. Але німим не є, тож співає:

– Ножички, ножі, сікачі, а-но далі!

Не сплять ні боднар, ані прецляр. Вигук «Свіжі прецлі!» заглушує розкотистий бас боднаря:

– Є що підбити?!

Львів живе назагал крикливо.

Перед кам’яницею власник скинув кілька фір дерева, домовився з рубачами, а ті – зразу до роботи – пила випробовує людські нерви, сокира лупить поліна…

Рух на цілій лінії.

А чи тих вуличних заробітчан маємо по одному екземпляру? Го-го. Повно їх по цілому Львову.

В околиці вулиць Сербської і Руської є й инші. Ото жидівка з виваркою, повною яблук, що плавають в якімсь нектарі, що додає смаку і ціни пропонованим фруктам. А ото величезний баняк, покритий шматою, несе, притискаючи обома руками до грудей, бідна перекупка. З баняка через шмату бухає гаряча пара, аромат якої добре знайомий мешканцям вулиці Сербської, Сонячної та иншим.

– Гаайси Кукурудз! – Гаайси Кукурудз! – нова мова – ані німецька, ані жидівська – сьогодні сказали б – регіональна.

Але вибір вуличних делікатесів ще не вичерпаний. У тому районі можна було дістати і гарячих боби, і пляцки, і вареники з сиром, і «макагігу» і …

– Гайсе бобес – лине голос з того давнього Львова. …

Ігор Кутернога. Ганделес. 2006