КартярКАРТИ – надзвичайно популярна перед і після переділу Польщі пристрасть середніх і вищих (а пізніше всіх) суспільних верств Галичини. Син Марії Терезії, австрійських цісар Йосиф ІІ, занепокоєний таємними повідомленнями з Галичини (Браніцкі програв у Львові 10 тис. дукатів, Любомирський там же загріб 40 тис. і под., і под.) кілька разів безрезультатно забороняв азартні ігри в карти. Цісар Франц Йосиф І (хоч по Галичині ширилися різні плітки) грав тільки у дитинстві і тільки «чорного Петруся». Попри наростаючу у країнах монархії небезпеку наслідків азарту (картярські борги треба було сплатити упродовж 24 год., альтернативою, особливо для офіцерів, було самогубство), монархія не видавала з цього приводу жодних указів. Наприкінці вісімдесятих років ХІХ ст. цісарська немилість впала на Романа Потоцького, який у «Жокей-Клубі» регулярно вигравав великі суми (переважно вони походили з цісарської скарбниці) у молодих представників австрійської аристократії. Викликавши до себе президента «Жокей-Клубу», великого камергера графа Фердинанда Тройтмансфорфа, цісар висловив йому усну догану, попросивши передати її також Р.Потоцькому, і той був змушений шукати нових джерел доходів. Карти («картинки») для гри привозилися до Галичини переважно з віденської фабрики «П’ятник». У 1910 р. у Львові засновано фабрику з виготовлення карт «Ніл». Найчастіше грали ігри: мар’яш, лабет, сто очок, кербель (популярні насамперед серед сержантів, судових чиновників та молодих службовців), зехцик, тисяча (передмістя, залізничники), преферанс, віст і (безпосередньо перед І Світовою війною) бридж (вище товариство), свинка, чорний Петрусь, дурень (діти). Ширилися чутки, які часто підтверджувалися фактами, що цісар Франц Йосиф І з особистої скарбниці не раз платив картярські борги дітей своїх багаторічних службовців чи офіцерів (Йосиф Рот «Марш Радецкого»). Картярів-шулерів популярно називали «фальшшпілерами». Для більшої міцности карти змочували у нафті. Неповні колоди віддавали дітям для будування картяних будиночків. Переклала Люба Козак |
ч
|