Ірина Котлобулатова

Книгарі

У 1790 р. у Львові відбувся перший публічний аукціон літератури, списаної з бібліотеки Львівського університету. У ці роки бібліотеку тоннами покидали раритети, що потрапили до неї у 80-ті роки з бібліотек галицьких католицьких монастирів, закритих імператором Йозефом II. Казково багаті стародруками книгозбірні звозили возами до Львова. Бібліотекар Львівського університету Генрих Готтфрид Бретшнайдер та хранитель отець Мартін Куральт приймали, сортували літературу, визначали її інтелектуальну вартість. Найцінніші друки призначалися для Відня, решта залишалася у Львові для збагачення університетської бібліотеки або створення основи майбутніх семінарських та гімназійних книгозбірень.

На практиці це виглядало дещо инакше...

Г. Бретшнайдер не був фахівцем, 1784 р. він прибув до Львова з Австрії серед тих тисяч шукачів ліпшої долі, котрі відразу ж після опанування Львова Австрією з’їхалися до столиці нової імперської провінції, щоб обійняти посади в державних адміністративних установах. У Львові любили розповідати такий анекдот: під час перебування у Відні впливова у Львові особа Катерина Коссаковська (з Потоцьких), відома своїм гострим язиком, була на прийомі в імператриці Марії Терезії. На запитання про те, чи подобається їй Відень, пані Коссаковська в’їдливо відповіла: «Дуже подобається. Від часу мого останнього візиту Відень значно погарнішав. Я вважаю, що від часу зайняття Галіції мешканці [Відня] познімали з вікон ґрати, тому що ті, кого вони боялися, відіслані службовцями до Галіції». Отже, тоді нікого не дивувало, що офіційну посаду обіймає випадкова людина. Лінивство Г. Бретшнайдера та байдужість до обов’язків, що були на нього покладені, спричинили втрату величезної кількости цінних стародруків. Книги сортувалися «на око» (якщо вони взагалі сортувалися), відправлялися на паперові фабрики для переробки; у ліпшому випадку, продавалися на аукціоні або приватним особам. На аукціонах (1790, 1795, 1796, 1803 рр.) за безцінь, за мізерну суму в кілька крейцерів можна було придбати раритетні видання XVI-XVII століть. Вражає величезний успіх цих давніх торгів: як же багато людей, спраглих мудрого друкованого слова, збиралися на торговище, із замилуванням оглядаючи книги, оцінені Бретшнайдером як макулатура! Видання, куплені цими поціновувачами, стали оздобою багатьох приватних та бібліотечних збірень.

Серед найбільш відомих львівських бібліофілів (до цих імен ми ще повернемося) незмінно був присутнім тоді ще мандрівний антиквар Давид Іґель. На жаль, польська довідкова література, присвячена книгарству, дає надто скупу інформацію щодо особи першого львівського антиквара, не відомі дати його життя і смерти, місце народження, проживання, подробиці біографії, шляхи, що привели до книгарства. Усі відомі факти доступні завдяки невтомному М. Опалеку – тільки він спромігся зафіксувати деталі життя і діяльности львівських книгарів та антикварів. З нагоди третього з’їзду польських бібліофілів, що у 1928 році відбувся у Львові, М. Опалек підготував працю «Сто тридцять років серед книжок. Львівські антиквари Іґелі. 1795-1928», у якій, скориставшись зі збережених родинних документів та усної інформації онуків Давида Іґеля, виклав стислу історію цієї феноменальної родини, що майже 150 років тримала у Львові першість серед книгарсько-антикварної братії.

Деякі крихти інформації вдалося знайти у матеріалах про діяльність инших львівських антикварів. На жаль, багато сторінок життя Іґелів досі залишаються невідомими. Безперечно, ця тема вимагає більш прискіпливого дослідження, хоч би з огляду на внесок львівських книгарів, антикварів та видавців у розвиток культури та освіти. Спробуємо скласти з клаптиків доступних даних більш-менш послідовну розповідь про цю знану антикварну династію.

Львівська діяльність Давида Іґеля простежується з кінця XVIII – початку XIX ст. Книгар мешкав на вул. Різницькій (нині вул. Наливайка); на протилежному від його домівки березі Полтви, поблизу Краківської брами, містився будинок Львівського університету, де антиквар мав постійних клієнтів. Не один раз на день йому доводилося перетинати місток через Полтву з пакунком книжок, обгорнутих плахтою, як писав М. Опалек. Сталими клієнтами Іґеля з університетського середовища були професор римського та канонічного права Бернард Барон, професори теологічного факультету, близькі друзі Арсеній Радкевич та Модест Гриневецький, професор права Максиміліан Алоїз Фюгер фон Рехтборн, наступник Бретшнайдера бібліотекар професор Томаш Вухіх, хранитель Мартін Куральт. Не були винятком випадки, коли М. Куральт купував у Д. Іґеля для університетської бібліотеки книги, котрі ще не так давно разом із Бретшнайдером призначив на аукціон або на макулатуру.

Разом із братом Менделем Давид Іґель був головним постачальником книг до цінної збірки каноніка вірменської капітули Каетана Вартерасевича (згодом вірменського архієпископа). Постійними покупцями братів Іґелів були дуже відомі у Львові особи, громадські діячі Я. Незабітовскі, І. Семяновскі, Ю. Дзержковскі.

Давид Іґель пишався своїм близьким знайомством з графом Александром Фредром, славетним львівським драматургом, котрому він постачав книжки ще з того часу, коли Фредро повернувся додому з наполеонівських воєн. Будучи уже відомим драматургом, граф Фредро згадував той день, коли Давид Іґель приніс до його палацику на Хорущизні та щасливою рукою подав майбутній знаменитості томики Мольєра. З цього все і почалося. Сам Фредро любив згадувати, як «беручи провідником цей безсмертний взірець, виразніше почав розуміти драматургію» і саме з цього часу серйозно взявся до її вивчення, а в гаманці Іґеля з’явився дукат – найцінніший з усіх попередніх заробітків.

Близько 1815 р. у Давида Іґеля, як і у всіх «покутних» («розносних») книгарів з’явилася серйозна проблема – влада оголосила їх поза законом. Із певними застереженнями торгівля «на рознос» була дозволена австрійською владою у 1789 р., крапку в ній поставив «Патент, що визначає порядок для книгарів та антикварів», виданий імператором Францем II у 1806 р. § 16 цього «Патенту» виразно та однозначно оголошував, що «всіляке ношення книг від дому до дому, всіляка торгівля на рознос або ходження з книгами по домах забороняється». Усі розуміли, що справжня причина заборони криється у зміні політичної ситуації. У вересні 1815 р. було підписано «Священий Союз» між Австрією, Пруссією та Росією, цим все і пояснювалося, оскільки в кожній з цих країн дуже гостро стояло питання викорінення вільнодумства та мрій про волю та конституційні свободи, адже це була «гангрена, котру треба випалити розпеченим залізом». Народжена духом Французької революції нелегальна книга оголошувалася поза законом, у зв’язку з цим зазнавали переслідування і розносні антиквари, що завдяки специфіці свого ремесла вислизали з-під опіки поліції та цензури. Саме тоді було заборонено займатися «покутною» книжковою торгівлею і Давидові Іґелю, а порушення заборони загрожувало конфіскацією товару чи більш суттєвою карою. Справа ускладнювалася тим, що Давид Іґель, як і всі «покутні» торговці, не мав дозволу на підприємництво – так званої «торгової карти». Невідомо, як повелися инші антиквари (скажімо, Сімхе Урех , що працював від 1803 р.), а Давид Іґель надзвичайно розумно спланував та виконав операцію з отримання дозволу на постійну торгівлю. По-перше, він повністю припинив свою діяльність, намагаючись не давати найменшого приводу до звинувачення у порушенні закону, віддав на збереження весь свій запас книжок і заходився збирати рекомендаційні листи-характеристики. Кожний з клієнтів Іґеля написав про його високі моральні якості, фаховість, відзначаючи знання літератури, ретельність та порядність, а також великий досвід книгарсько-антикварної діяльности (понад двадцять років). Таким чином, коли Д. Іґель складав у магістраті найуклінніше прохання про надання йому концесії на антикварну торгівлю, референту магістрату було передано ще й рекомендації найвидатніших людей тогочасного Львова.

Канонік вірменської капітули, згодом – вірменський архієпископ отець Каетан Августин Вартерасевич охоче засвідчив, що користується антикварними послугами Д. Іґеля уже понад двадцять років. Таке ж свідчення надав і відомий львівський адвокат Юзеф Дзержковскі, котрий «багато потрібних творів польською, латинською та французькою мовою купував у нього за помірковану ціну». Якнайліпшої думки про особу Іґеля та його діяльність були професори теології, священики Арсеній Радкевич та Модест Гриневецький, які за посередництвом Іґеля укомплектували свої книгозбірні рідкісними творами з теології, філософії, історії. Бібліотекар професор Томаш Вухіх схвально висловився щодо володіння антикваром иноземними мовами. А професор римського та канонічного права Бернард Барон в обороні Давида та Менделя Іґелів висунув наступні аргументи: «Зважаючи на нинішній стан книгарства у Львові, єврейські антиквари («Bucherjuden») заслуговують на увагу та охорону влади тим більше, що вони не шкодять привілейованим книгарям, бо ті взагалі не торгують старими книжками». Ще кілька свідчень-характеристик, завірених підписами та печатками державних службовців високого рангу, зробили свою справу: розпорядженням влади з 14 червня 1816 р. антикварна професія Давида Іґеля була легалізована, що дозволило йому відкрити першу у Львові антикварну книгарню. Щоправда, нині майже неможливо встановити її адресу, але, зважаючи на місце розташування тогочасних книгарень, можна припустити, що антикварня Д. Іґеля також містилася у межах вулиць Краківської та Вірменської у безпосередній близькості до місця розташування основних клієнтів – викладачів Львівського університету. Як і всі книгарі, Іґель був зобов’язаний, згідно з існуючими правилами, дотримуватися цензурних вимог, а також сповіщати про кожну зміну адреси книгарні як магістрат і дирекцію поліції, так і бюро ревізії книжок.

* * *

Зельман (Саломон) Іґель (6.Х.1813-1870) з дитинства допомагав батькові Давиду в антикварні, оволодіваючи усіма тонкощами книгарського ремесла. Важко сказати, чому він згодом виїхав зі Львова. У ті роки досить складно було отримати дозвіл на самостійне провадження антикварні, кількість антикварень була суворо регламентована, тож з цими труднощами зіштовхувалися всі, без перебільшення, львівські антиквари. Тільки після смерти когось з книгарів або ж його відмови від ліцензії, вона діставалася тому, хто подавав прохання. Що б там не було, Зельман Іґель покинув Львів і, одружившись, осів на Волині, що була тоді частиною Російської імперії. Схоже, що Зельман Іґель досконало оволодів професією мандрівного книгаря і опанував територію, на якій жив і працював. Його вважали «ходячою енциклопедією» Волині та Поділля. Іґель знав усі дороги і стежки, усі двори і садиби, де у нього могли купити книги, знав усіх бібліофілів, котрі тут мешкали, усі великі книгозбірні. Антиквар знав смаки й уподобання своїх потенційних покупців – комусь був потрібен популярний календар чи збірка нот чи пісень, комусь – популярний роман, а хтось із нетерпінням чекав на черговий стародрук чи инший раритет, які Іґель постачав власникам великих книгозбірень. Антиквар постійно бував у Кременці, Луцьку, Житомирі, Проскурові, Вінниці, Славуті, у палаці Мнішеків у Вишневці; Зельман Іґель постачав книги до бібліотеки К. Підвисоцького під Кам’янцем-Подільським (її збагачував ще його батько Давид), згодом «клієнт» перейшов до рук Лейба Іґеля, сина Зельмана. Антиквар був частим гостем письменника Ю. І. Крашевського у його садибі під Луцьком, нерідко навзамін за старі хроніки, картини і гравюри він брав олійні картини авторства Крашевського, які ще за життя письменника набули неабиякої вартости.

Дуже часто З. Іґель навідувався і до рідного міста, зокрема, у 40-х роках XIX ст., коли він зав’язав тісні стосунки з Каетаном Яблонським, котрий саме тоді розпочав книгарську діяльність у Львові. Яблонський був пристрасним збирачем старожитностей, тож Іґель привозив йому і старі книжки, і пергаменти, автографи видатних людей, котрі Яблонський також колекціонував, а також монети.

Від 1846 р. З. Іґель отримав статус офіційного постачальника бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських, він продавав, купував та міняв з бібліотекою книги ще з початку 40-х років, завдяки Іґелю бібліотека закладу отримала багато цінних рукописів, книг та гравюр. У 1845 р. він закупив велику партію – близько 1000 томів – дублікатів бібліотеки, що навіть збудило підозри львівської поліції. Транспорт затримали і тільки втручання дирекції Оссолінеума розвіяло сумніви щодо походження книжок, що вивозилися.

Мандрівний книгар не раз виконував різного роду таємні доручення, розповсюджував нелегальну літературу, розносив по обидва боки кордону новини. Нарешті, під час Кримської війни 1853-54 рр. його діяльність привернула увагу російської жандармерії. Іґельові довелося переховуватися, після піврічного поневіряння чужими домівками йому вдалося манівцями, через Бессарабію та Буковину, дістатися Львова, і у 1855 р. він осів у рідному місті. Дирекція Національного закладу ім. Оссолінських засвідчила, що Зельман Іґель уже довший час постачає закладу цінні рукописи, картини, гравюри, пам’ятки старожитности, і це допомогло йому в 1863 р. отримати концесію на антикварню «в християнській дільниці міста», на вул. Сикстуській (Дорошенка), 131. Згодом на цій ділянці було збудовано будинки № 2 і 4. Нині їх не існує, на цьому місці міститься зупинка трамваїв 2-го та 9-го маршрутів.

У торгових стосунках з Оссолінеумом Зельман Іґель охоче використовував обмін. Найчастіше навзамін пропонованої бібліотеці літератури, крім дублікатів бібліотечних книг, він брав видання закладу ім. Оссолінських: «Словник» Лінде, «Науковий часопис», а також фундаментальну працю Отецького «Волинь». Загальна кількість раритетів, що з допомогою З. Іґеля збагатили бібліотеку закладу ім. Оссолінських, сягала кількох сотень примірників. Згодом його справу гідно продовжували сини Герш та Лейб. У 1860 р. антиквар подарував закладу мініатюрний портрет імператора Франца II.

1869 р. антикварня З. Іґеля видала каталог літератури, наявної в продажу, де були відображені і власні видання З. Іґеля: в 60-х роках почалося видання серійної «Львівської театральної бібліотеки», за життя книгаря було видано 15 зошитів і творів популярних тогочасних авторів.

Після смерти З. Іґеля в 1870 р. його вдова Генне Іґель нотаріальним актом довірила найстаршому синові Абрагаму Гершу опіку над спадком, що складався з антикварні зі складом, книгарні з торгівлею письмовим приладдям та випозичальні книжок. Крім Абрагама Герша батьківську справу продовжували ще три сини: Юзеф, Муніш (Маніс) та Лейб (1852-1917).

Муніш Іґель провадив антикварню на вул. Галицькій, 30 (нині № 10 на вулиці Князя Романа) від 26.09.1871 р., через два роки концесію отримав і Абрагам Герш. Виконуючи зобов’язання перед авторами, вони якийсь час продовжували видавничу справу – загалом видавничий доробок книгарні Іґелів склав 24 позиції. Коли померли Юзеф та Муніш Іґелі, Герш та Лейб продовжували діяльність, їх книгарня під назвою «Зельмана Іґеля Сини» функціонувала до кінця XIX ст.

У пошуках цінних книг вони багато їздили по країні, у багатьох місцях мали агентів, тож постійно «тримали руку на пульсі», отримуючи повідомлення про можливість купівлі раритетів чи партії цінних книжок. Нерідко, купуючи на аукціонах давні великі книгозбірні, повертали те, що колись приносили сюди їх батько Зельман та дід Давид. «Habent sua fata libelli» – «Книги мають свою долю». Попри прибуток, Іґелі підтримували і своє реноме кращих антикварів, і славу своєї книгарської родини, що вже давно перейшла кордони Австро-Угорщини. З їхніми торговими операціями було пов’язано немало цікавих історій.

Якось, під час перебування у Варшаві, Герша Іґеля сповістили, що в містечку Ленчиця у місцевого ксьондза є якісь старі книги. Переглянувши їх, антиквар не знайшов нічого, гідного уваги, але інтуїція його не зрадила: одна з обшарпаних обдертих книжок була надзвичайно рідкісним примірником «Хроніки світу» Бельського, 1551 р., з неушкодженою титульною сторінкою (досі вважалося, що такого не існує). Ксьондз та Іґель зійшлися на ціні у 50 рублів, але раптом власник, побачивши зацікавленість і нетерпіння антиквара, відмовився від угоди. Книгу вдалося купити тільки за третім разом, коли до Ленчиці завітав Лейб Іґель. З купленою «Хронікою» Лейб відразу поїхав до маєтку графа З. Чарнецького, свого постійного клієнта, власника багатої та вишуканої бібліотеки з безліччю раритетів XV-XVII століть. Граф Чарнецький з нетерпінням чекав приїзду Іґеля. Антиквар дістався до маєтку Чарнецького тільки вночі, але графа негайно розбудили, і продавець з покупцем досхочу намилувалися рідкісним виданням.

У 1872 р. брати Іґелі отримали аукційний каталог антикварної літератури, торг повинен був відбутися у Познані недільного дня. Підступні конкуренти – антиквари з Познані та Варшави – домоглися якимсь чином перенесення аукціону на суботу – день, коли правовірні євреї молилися. Іґелі й гадки не мали про зміну дати проведення торгів. Звісно, на аукціон вони запізнилися і, хоч купили багато книжок, їхали з Познані з гірким почуттям, що найбільш рідкісні видання були куплені без їхньої участи.

В одній зі своїх книг М. Опалек описує пригоду, що трапилася якось із Лейбом Іґелем. Для кожного ортодоксального єврея обов’язковим предметом релігійного ритуалу є так званий талес, або таліш, – біле вовняне покривало з чорними смугами та китицями. Такий талес був і у Лейба Іґеля. Якось він приїхав до Варшави для купівлі великої книгозбірні. Під час торгу з’ясувалося, що на купівлю всіх раритетів, на які він поклав око, грошей не вистачить. Без вагань він продав священний для кожного єврея талес, щоб купити все, що запланував, адже иншого разу такої нагоди могло не трапитись. Слід сказати, що, маючи в обороті великі кошти, Іґелі не були заможними людьми – кожна вторгована монета йшла на закупівлю книг, тож побут родини був дуже скромним.

Багато переживань було пов’язано із ще однією успішною торговою оборудкою Іґелів. Це була купівля в Рихтах біля Кам’янця-Подільського багатої збірки К. Подвисоцького, що її роками поповнював батько Зельмана Іґеля. Збірка складалася з кабінету гравюр (близько 2000), безцінного відділу рукописів та бібліотеки, що налічувала близько 4000 томів рідкісних книг. Іґелям вдалося закупити старовинні польські та латинські хроніки, геральдичну літературу, рідкісні травники, польські біблії. У 1881 р. Лейб Іґель купив на аукціоні всю «полоніку» з 20 000-томної бібліотеки Мнішеків з Вишневця, що продавалася разом з палацом. І знову аукціон – тим разом у Львові, на якому продавалася книгозбірня відомого львівського бібліофіла, адвоката Августа Висоцького. Тим разом Іґелі буквально за безцінь купили на вагу комплект львівської періодики, це була фантастична торгова операція: за один примірник вони отримали стільки, скільки було заплачено за всю колекцію.

Инколи траплялися випадки, коли Іґелі купували не книгозбірні, а склади книжок, коли головним фактором була вага. Можна було б назвати це макулатурою, але після відповідного сортування частина цієї літератури потрапляла у продаж, частина – до бібліотек. Справжньої макулатури, здебільшого, залишалося зовсім небагато. Таким чином, брати купили у лейпцизької фірми Ф. Брокгауза 600 кг польської літератури, а у Вільнюсі – цілу гору «Гербів стародавньої шляхти», згодом продаж трьох комплектів цього видання повернув антикварам усі затрачені гроші. Таких історій було безліч. Книгарня провадила комісійну торгівлю, обмін літератури, було видано чотири книгарських каталоги, котрі можна набути в антикварному закладі книгарні «З. Іґеля Синів у Львові». Каталог, виданий 1883 р., налічував 2488 позицій. У 1895 р. Абрагам Герш Іґель помер. Лейб болісно переживав цю втрату, навіть хотів закрити антикварню. Але не закрив, а переніс після 1895 р. на Сикстуську, 8 (Дорошенка), а потім – на пл. Галицьку. Нині цього будинку не існує, у 1902 р. на його місці збудовано наріжний будинок, де розташована каварня «Центральна».

У 1898 р. Лейб отримав дозвіл на відкриття філії на вул. Флоріанській, 33 у Кракові, якою керував його син Давид. Від 1901 р. львівська книгарня Іґелів розташувалася у щойно збудованому пасажі Миколяша (нині не існує, провадив з вул. Коперніка, 1 до вул. Вороного), одному з найбільш привабливих торгових об’єктів тогочасного Львова.

Під рукою у Лейба Іґеля завжди була фундаментальна «Бібліографія» Кароля Естрайхера – праця, що досі не втратила свого значення. Для Лейба Іґеля «Бібліографія» завжди була невичерпним джерелом антикварно-бібліографічних знань, і він дуже тішився, коли до нього потрапляло видання, не відоме Естрайхерові.

Сам Естрайхер так говорив про свою працю: «Така книжка не ляже на салонне бюрко, тим більше на журнальний столик, ... бородатий Іґель попестить її для того, щоб виставити казкові ціни на ті твори, котрих не побачив в моїх каталожних списках».

Типовою для Іґелевої книгарні була сценка, описана Опалеком:

«Старий Іґель, той, захоплений Естрайхером, в окулярах із шклом нечуваної товщини, при читанні майже носом водив по папері. Він не тільки знав, які книжки має у своїй, під стелю заваленій, книгарні, але точно орієнтувався, де яка міститься. Наприклад, він питав клієнта-учня:

– Що кавалер бажає?

– Прошу «Іліаду». Польською.

– Хай кавалер візьме: вона стоїть на другій полиці знизу, на самому початку. Третя шафа.

У цей час сам він сидів за лядою над грубою книгою».

В останні роки життя йому велося сутужно, він хворів, змінилися умови життя, торгівлі; XX століття принесло багато змін, не завжди приємних. У вересні 1917 p. Лейб Іґель, антиквар з пасажа Миколяша, з довгою білою бородою, помер, залишивши синам борги і проблеми.

Не вдалося з’ясувати імен усіх чотирьох синів Лейба Іґеля. Відомо, що один з його синів Давид керував краківською філією антикварні. Книгарня ж ще одного сина Лейба, Зигмунта, існувала у приміщенні на вул. Баторія, 34 (вул. Князя Романа) від близько 1894 р. до 1939 р., коли, певна річ, була націоналізована. Якийсь недовгий час З. Іґель, за родинною традицією, також займався видавничою діяльністю, в 1929-1932 рр. випускав каталог «Квартальник Антикварний» (вийшло 6 тематичних номерів цього видання). Перший «Квартальник Антикварний» складався з двох частин: 1. Бібліографія (276 позицій книжок з бібліографії та книгознавства); 2. Видання XVI-XVIII ст. (721 позиція книжок, часто не відомих навіть К. Естрайхеру, видатному польському вченому). Каталог № 2 був присвячений польській культурі, № 3 – польській історії, № 4 мав назву: «Польське розмаїття» (2236 позицій), № 5 заповідався як опис бібліотеки покійного Станіслава Левицького, а вийшов каталог, присвячений польському розмаїттю – серія II (1673 позиції). Вірогідно, Іґелів випередив М. Рубін, який і видав аукційний каталог бібліотеки доктора Станіслава Левицького. Каталог № 6 був присвячений загальній історії.

Перший номер «Квартальника Антикварного» супроводжувала передмова видавця – Зигмунта Іґеля. Іґель розповідав про той потужний імпульс, яким стало для нього видання брошури М. Опалека «Сто тридцять років серед книжок», присвяченій кільком поколінням цієї славетної антикварної родини. На продовження «праці та шляхетного мозолю предків» З. Іґеля спонукала гордість за батька і діда, бажання передати синам родинні традиції. Антиквар сподівався, що науковці та бібліофіли зустрінуть «Квартальник...» з цікавістю та зичливістю.

«Без страху та з певністю виходжу на давні дороги Іґелів, а гаслом служить мені чудова максима, написана в Каталозі Батька мого Лейба в 1896 р.: «Якщо література є кращим відображенням душі народу, то збирання, збереження від зникнення старовинних і рідкісних творів є справою не тільки аматорства, але й пієтету, а постачання їх [творів] шанувальникам, знавцям та науковим працівникам є великою заслугою для прогресу».

У 1932-1938 рр. виходив «Антикварний огляд». Зигмунтові Іґелю допомагали сини Давид (саме він редагував каталоги, що видавала антикварня) та Генрик.

У 1944 р. Зигмунт Іґель загинув від рук гітлерівців у окупованому Львові.

Генрик Іґель (1907-1959) починав свою книгарсько-антикварну діяльність роботою разом із братом у батьковій книгарні у приміщенні на вул. Баторія, 6. За М. Опалеком, під час гітлерівської окупації Генрикові Іґелю вдалося виїхати до Варшави за фальшивими документами на ім’я Кароля Вісьневського. Під цим ім’ям він 1945 р. відкрив у повоєнному Лодзі книгарню з антикваріатом та маленьким видавництвом, що провадив до свого виїзду до Ізраїлю у 1949 р. За Є. Яніцкім, Г. Іґельові вдалося вивезти дві скрині справжніх раритетів, з якими він, антиквар у п’ятому поколінні, спробував розпочати нове життя, відкривши книгарню у Тель-Авіві, на вул. Дізенгофф, 126. Є. Яніцкі, згадуючи «молодого Іґеля», зауважує, що той любив випити, а свої борги, що виникали з цієї причини, сплачував старовинними манускриптами з власноручними підписами короля Яна III Собеського, князя Понятовського, Зигмунта Августа. Правда це чи ні, ми вже не дізнаємось, тому що 1959 р. Г. Іґель помер, не залишивши, судячи з усього, нащадків. Це версія Єжи Яніцкого. Тим часом, документи вказують на існування Давида Генрика (два імені!) Іґеля, народженого 1907 р. у Львові, сина Зигмунта і Еви, який 3 березня 1933 р. відкрив власну книгарню і антикварню на вул. Баторія, 6!!!

Натомість, маловідомо, що Лейб Іґель мав ще позашлюбного сина, котрого визнав у присутності свідків: Абрагама Герша Іґеля, свого старшого брата, Озіаса Розенталя та Фроделя Бегелейтера. Маркус Емануель Іґель (Мендель Ефроїм Вайцман), позашлюбний син Лейба Іґеля та Хани Ройзель Вайцман, народився 1887 р. У листопаді 1915 р. він вніс до магістрату королівського столичного міста Львова прохання про надання йому промислової карти на власну антикварню та книгарню, але через війну її не отримав. Маркус Іґель мав непогану загальну освіту, здібності та багатолітній досвід роботи в книгарні свого батька Лейба Іґеля. Маркус працював у всіх відділах книгарні та здобув всебічні фахові знання, навіть самостійно провадив книгарню під час хвороби батька. Через довготривалу хворобу Лейб Іґель міг працювати лише по кілька годин на день, отже, не один рік залучав для провадження книгарні сина Маркуса. Цього наймолодшого сина добре знали постійні клієнти Іґеля, за потреби, його професійні знання могли підтвердити всі, з ким він мав справу: керівництво львівських бібліотек, зокрема Оссолінеума та університетської, відомі бібліофіли, а також колеги книгарі та антиквари.

До Маркуса Іґеля прихильно ставився Греміум книгарів¹, професійні знання молодого книгаря підтвердили університетські професори Вонсович та Пашкудський, навіть віце-президент Торгово-промислової палати особисто засвідчив, що, завдяки своїм фаховим знанням, Маркус Іґель здобув визнання багатьох представників наукового світу. Власну книгарню та антикварню на вул. Валовій, 21 Маркус Іґель відкрив у 1920 р., вже після смерти батька (1917 р.).

Наприкінці 1923 р. з невідомої причини Маркус Іґель припинив самостійну діяльність. Це був не найліпший час для книжкової та антикварної торгівлі, можливо, йому було занадто важко утримувати власну книгарню, і він працював у когось зі старших братів.

* * *

Існувала ще одна лінія книгарської родини Іґелів – та, що пішла від брата Давида Іґеля – Менделя.

Сини Менделя Берл і Самуель Іґелі також обрали, за прикладом батька і дядька, антикварне ремесло. «Берко» від 1842 р. упродовж двадцяти років був офіційним постачальником бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських. Самуель Іґель спочатку працював у антикварні Герсона Уреха, згодом – у його вдови Спрінце Урех і, нарешті, провадив власну антикварну книгарню на вул. Руській, 1, а після смерті Самуеля книгарнею управляла від 1853 р. його вдова Ребека (померла 1883 р.).

Напевно, Самуель Іґель помер саме у 1853 р., адже кількість концесій на антикварний промисел була регламентована владою, отже, дозволом міг скористатися хтось инший, а не жінка С. Іґеля. З трьох синів Самуеля тільки Мендель Айсіг пішов батьковим шляхом. Його брат Лазар Елія закінчив у Львові гімназію, здобув вищу освіту в університеті та в Колегії рабинів у Падуї, де отримав диплом доктора єврейської теології. Повернувшись до рідного міста, він захистив у Львівському університеті дисертацію. Доктор Лазар Елія Іґель був спеціалістом з гебрейської, сирійської та халдейської мов. До 1853 р. він викладав в університеті, одночасно викладаючи в гімназіях іврит. У той час він видав кілька друкованих творів, а 1854 р. був призначений окружним рабином у Чернівцях, де і дожив віку, оточений загальною повагою...

... У довідковій літературі різних років зустрічаються инші львівські адреси инших Іґелів, про яких не згадується на цих сторінках через повну відсутність інформації. Зрозуміло, однак, що усі антиквари Іґелі походять з однієї родини – це діти, онуки чи правнуки Менделя та Давида Іґелів. Можливо, час дасть відповідь і на ці запитання.

Отже, не відомі нам антиквари: Хінде Іґель – вул. св. Шимона, 2 (нині маленька вуличка, бічна Князя Романа між будинками № 12 та 16) – 1900 р.; Шмайер Сімхе Іґель – вул. Академічна, 26 (проспект Шевченка) – 1908 р.; Муніш Іґель – св. Шимона, 2 – до 1908 р.; Лазарус Іґель – Баторія, 20 (Князя Романа) – 1932 р.

¹Греміум книгарів, антикварів та друкарів у Львові – професійна організація, створена у 1848 р.

Джерела

1. Державний архів Львівської області, ф. 2, оп. 7, спр. 3661.

2. ДАЛО, ф. 2, оп. 7, спр. 3664.

З. ДАЛО, ф. 2, оп. 11, спр. 2710.

4. ДАЛО, ф. 2, оп. 11, спр. 2716.

5. ДАЛО, ф. 2, оп. 11, спр. 2717.

6. ДАЛО, ф. З, оп. 1, спр. 3929.

7. Finkel L., Starzyński E. Historia Uniwersyteta Lwowskiego. – Lwów, 1894.

8. Janicki J. Towarzystwo Weteranów. – Warszawa, 1994.

9. Januszewska M. Igel // Słownik Pracowników Książki Polskiej. – Warszawa-Łódź, 1972.

10. Kleczewski A. Księga adresów m. Lwowa. – Lwów, 1880.

11. Księga adresowa m. Lwowa Fr. Reichmana. – Lwów, 1900.

12. Opałek M. Igel Łajb. Igel Salomon // Polski Słownik Biograficzny.

13. Opałek M. Stare Księgi, stare wina. – Kraków, 1928.

14. Opałek M. Sto trzydzieści lat wśród książek. – Lwów, 1928.

15. Opałek M. Ze wspomnień lwowskiego bibliofila. – Rzeszów, 2001.

16. Piekarski S. Prawdy i herezje. – Warszawa, 1930.

Ірина Котлобулатова. Книгарі та книгарні в минулому Львова. – Аверс, Львів, 2005. – С. 53-66.