Колекціонер

«Усі ми – колекціонери, як писав Іван Франко» – сказав би я як колекціонер казусів і перефразусів. Без коментарів мене б зрозумів, здається, тільки Іван Лучук. А для читацького загалу доведеться пояснити:

якось при застіллі з нагоди (коли не помиляюсь) Іванового двадцяти-з-чимось-ліття Володимир Іванович Лучук, підтримуючи балачку на ніби й дивну як для забави тему, зронив фразу, не раз потім перефразовану: «Усі ми – москвофіли, як писав Іван Франко». За хвилину після вибуху колективного реготу спантеличений «Старлуччі» перепросився: ой ні, Франко писав насправді «всі ми – русофіли»…

Усі ми – колекціонери, міг би сказати та й написати будь-хто з розумних і додати залежний від власних хисту й гумору перелік того, що люди колекціонують. Врешті, можна було б зібрати антологію таких списків – колекцію колекцій колекцій.

…У моїй інтимній колекції причетностей до Колекціонерства назбиралося наразі аж два колекціонери. Зате які! Один з них – за алфавітом перший у списку – з великої літери Б (тобто B, якщо мовою оригіналу).

Мені двадцять третій минало, я збирав матеріали про українсько-італійські літературні зв’язки. У моєму «архіві» збереглися між иншими і виписки з такої бібліографічної позиції – Angelo de Gubernatis. Dizionario biografico degli scrittori contemporanei. Firenze, 1879. У цій товстелезній колекції сучасних де Ґубернатісові письменників серед виловлених мною нечисленних українців є й декілька львів’ян, подаю від найстаршого до наймолодшого: с. 974 – Szaraniewicz (Isidoro), storico ruteno; c. 798 – Pawlik (Michele), scrittore socialista ruteno; c. 466 – Franko (Giovanni), scrittore ruteno, nacque nel 1856 nel villaggio di Nahujowice in Gallizia, figlio d’un contadino ruteno…

У тій словниковій статті в переліку біобібліографічних здобутків тоді 23-річного Каменяра є й термін його ув’язнення із мотивацією цієї оказії. Досить докладна довідка про Франкові публікації (зокрема й публіцистичні) закінчується словом «тощо»…

23-річним я ще не мав ані публікацій (хоча першу збірку тоді й було вже з чого укласти), ані натяку на виразно декларовану громадянську позицію (хоча суспільно-політична орієнтація була таки однозначно вільнодумною, але й це заслуга не моя, а домашнього неблагонадійного виховання)… Тоді я не мав не те що й 0,23% Франкового титанізму, не було навіть послідовно притомного дослідницького живчика. Я майже абсолютно не здавав собі краєзнавчої справи з місця, де зберігається це вибірково перечитуване-переписуване мною «джерело» (словник де Ґубернатіса). Правда, Арсенал Сенявських (тепер відділ мистецтв бібліотеки ім. Стефаника) став притулком Бібліотеки Фундації Віктора гр. Баворовського аж по смерті фундатора, але дотичність до моєї з Баворовським справи уже зафіксована. Тож до справи: чим актуально цікавий мені інтимно цей wybitny tłumacz obcej poezji, a zarazem rozmiłowany zbieracz historycznych i literackich rękopisów, druków oraz różnych zabytków i dzieł sztuki?

Не в першу чергу тим, чи дотикався він рукою власною до згадуваного італійського словника, і зовсім по-передостаннє каталогом збірки. Важливішою є його дотичність до двох «колекцій». Lwowskie «Baworianum» oparte na dochodach 8000 morgów urodzajnej ziemi. Серед колекційних земель, що були опорою tak nagromadzonych skarbów kulturalnych, підтеребовельське село Лошнів, звідки мій тато.

Мій прапрадід Максим Іванович Ганчар (того самого, що й Віктор Баворовський покоління) ґрунтів міг мати в 1000 разів менше. Але, на відміну від графа, мусив їх обробляти, відробляти панщину йому ще також, очевидно, доводилося. Моя прапрабабця Анна (filia Josephi r.l. et Catharina) попри колекцію успадкованих з дому версій метрикального запису (Альберт, Ольберт, Ольбрехт і под., плюс по-простому Кацалаба) була, мабуть, теж не занадто конкурентоспроможною щодо колекціонерства. Невідомо достеменно, чи мали дід з бабою можливість мати бібліотеку, чи бодай молитовник. Відомо, що мій прадід, а їх син Михайло був у них не першим сином Михайлом: перший Михайло Ганчар прожив 7 місяців, другий – майже 2 роки… Внук Михайла третього, мій тато Михайло Гончар, український філолог, свою бібліотеку збирав і читав, у цій бібліотеці я виростав, зокрема й як письменник.

Як письменник маю я не лише збірку-книгозбірню творів публікованих, але й свою колекцію творчих задумів. Серед них – вже надпочатий і частково публікований: проба художньої деконструкції родинної хроніки «ТЕРМІНАТОР БОЖИЙ (nicht ficktion)». Дід «Термінатора» Євмена Новака (діда) мав би бути бібліотекарем Баворовського. Одна з сюжетних ліній була б напівфіктивною версією докладного, але вибіркового життє- і смертєпису видатного Колекціонера.

Инша сюжетна лінія, тим разом пов’язана з моєю материнською генеалогічною лінією, була би присвячена иншому графові. Колекціонеру з великої букви Д (тобто D, якщо мовою оригіналу).

Є джерела, з яких про Володимира Дідушицького можна довідатися більш чи менш кваліфіковано. Доступні й реєстри таких джерел. Моя ж «інформація» цінна тим, що якоюсь мірою інтимна й ексклюзивна. Se non è vero, è bentrovato. Певні джерела стверджують, що граф, між иншим, був українофілом. Моя «інформація» дозволяє припустити, що українкофілом.

Мій прадід Дзядик мав ім’я Назар без по-батькові. Але без батька чень не народився. За родинними (досі документально не підтвердженими, та й ніколи занадто не культивованими) переказами, моїм прапрадідом мав би бути Володимир граф Дідушицький, якого вистачило, щоб дати своїй покоївці сякий-такий статок як додаток до дитини, але щоб дати «побічній» дитині патронім, то вже мови не було. Не відаю, чи мав граф ще подібні екземпляри в своїй колекції, а в нашій родині тільки посміювалися зі свого «блакитнокрів’я», жартуючи, що герб миші погризли.

Але й про це я довідався вже у зрілому (щоб не сказати підстаркуватому) віці, вже батьком сина, котрий, як і я, жодного зі своїх дідів не застав. Саме тому я нарешті зачухався-зарухався в пошуково-розпитувальній сверблячці. До того я знав про прадіда Назара, чиє шлюбне фото висіло в бабці над ліжком, достатньо, щоб задовольнити свою дитячу цікавість, більше мені бракувало реальної присутности живого діда. Тривалий час саме ця прогалина давалася взнаки, стримуючи генеалогорозвідувальні інтенції.

Мені однаково, чи буду мати певність стосовно мого ймовірного аристократичного походження, не думаю, що це могло б якось особливо вплинути на мою ідентифікацію, тільки знаю тепер, як це буває: кумедно часом почувати себе персонажем латиноамериканських чи індійських кін. За іронією долі моїй бабці довелося попрацювати в бібколекторі на колишній Курковій, за пару кроків від одного з колишніх палаців-музеїв Дідушицького. Саме цей палац фігурує в колекції моїх мрій, саме він змушує мене час від часу грати в національну лотерею в надії виграти кругленьку суму, якої б вистачило, щоб викупити бодай хатинку, в якій би можна було «колекціонувати» і друзів-поетів та инших артистів. Заснувати фундацію, подібну до Вілли Деціуса, запрошувати мисців (навіть і тих же ж поляків) до себе в гості на стипендію до Львова.

Що це говорить в мені? Акумульовані народно-поетичні, чи розгублені аристократично-колекціонерські гени?

Але, у всякому разі, не графам присвячено цей есей, і не графоманам, а графікові Дему, чесному бухарю, чи не єдиному в моїй не такій вже й малій (хоч оказіональній) колекції, чиї твори я, з дозволу сказати, купував, з дозволу сказати, бо за «сітку» (як нормільно назвав би 100 г сам Дем).

Усі ми розтринькувачі. Усі ми акумулятори, що потребують доладовування.

Доладовування можливе і в «університеті, музеях й бібліотеках»… В університеті, наприклад, зібрався в гроно ЛУГОСАД. У музеях, правда, відчуваю нераз просто фізіологічну слабість через безмір експонатів і фондосховищ, тоді питаю себе риторично: пощо, пощо і я примножую фонди бібліотек й архівів?! що то взагалі в Божого образу і подоби за манера збирати собі (а також молі й хробацтву та злодіям) скарби на землі, навіть якщо вони небесного походження?!

Назар Гончар. Колекціонери.
2006