Корчмар

В селі Шваби, що належало до Золотогродського повіту, Ляйбуш Ядловкер був могутніший навіть від самого вахмістра жандармерії. Слід знати, хто такий був цей Ляйбуш Ядловкер: а був він невідомого походження. Подейкували, буцімто вже роки й роки тому він приїхав з Одеси, і що ім'я його вигадане. Він володів так званою прикордонною корчмою, і ніхто не знав до пуття, як саме він нею заволодів. Таємничим, так і не з'ясованим досі чином її попередній власник, старий, срібнобородий єврей загинув. Одного дня його знайшли замерзлим у прикордонному лісі, вже напівзжертого вовками. Жодна людина, навіть його служник Онуфрій, не могла сказати, чому і пощо старий єврей у такий мороз подибав до прикордонного лісу. Єдиним фактом було те, що він, сам бездітний, мав одного-єдиного спадкоємця, а саме небожа Ляйбуша Ядловкера.

Про цього Ядловкера кружляли чутки, нібито він утік з Одеси, бо забив там цукровою кеґлею одного чоловіка. До речі, ледви чи це була чутка, це була майже правда. Ляйбуш Ядловкер сам розповідав цю історію кожному, хто тільки хотів її почути. Він був – так він розповідав – портовим носієм, і серед співробітників мав ворога. І саме його, – а був той парубок начебто сильний, як ведмедисько, – він і забив одного вечора, коли вони спільно розвантажували корабель з цукровими кеґлями, однією з тих кеґель, з причини сварки. Тому-то він нібито й утік з Росії за кордон.

І йому вірили все: і те, що він був портовим вантажником, і що забив людину. Тільки одного ніхто йому не вірив, а саме його імени – Ляйбуш Ядловкер, – і тому в цілому Золотогродському повіті всі називали його просто Диким Ляйбушем.

Було достатньо підстав так його прозивати. Бо його прикордонна корчма була скопищем усіляких гультіпак і зарізяк. Тричі на тиждень сам одіозний російський аґент «Амерікен Ляйн» особисто забирав з прикордонної корчми Ядловкера дезертирів російської армії, аби звідти переправити їх далі: до Голландії, Канади, Південної Америки.

Як уже казалося: гультіпаки і зарізяки вподобали собі прикордонну корчму Ядловкера, пройдисвітам, голодранцям і розбійникам давав він тут притулок. І був він такий хитрий, що законові ніяк не вдавалося його запопасти. Завше з його власними і його постояльців паперами усе було гаразд. Нічого злого, нічого обурливого не могли сповістити про спосіб його життя фахові шпики, від яких на кордоні аж роїлося, як від комарів. Про Ляйбуша Ядловкера кружляли чутки, буцімто він є замовником чи не геть усіх злочинів у цілому Золотогродському повіті – а були це злочини не якісь там дріб'язкові: траплялися вбивства прості, вбивства задля грабунку, і підпали, – не кажучи вже про крадіжки. Австрійських дезертирів, що втікали до Росії, він, так би мовити, міняв на російських, що шукали сховку в Австрії. Тих, що йому не заплатили, він наказував – так розповідали – пристрелити: відповідно австрійським або російським прикордонникам.

Ядловкер загадковим чином здобув концесію не просто на цю прикордонну корчму, але й навіть на торгівлю бакалією і прянощами. Здавалося, під «бакалією» він розумів щось не зовсім те. Бо гендлював не лише борошном, вівсом, цукром, тютюном, палянкою, пивом, карамелем, шоколадом, волічкою, милом, ґудзиками і стяжками, але й дівчатами і чоловіками з цілої околиці. Він виготовляв фальшиві важки і продавав їх місцевим купцям; дехто стверджував навіть, що він фальшує гроші: срібні, золоті й паперові.

Звісно, він був ворогом айхмістрові Ансельмові Айбеншютцу. Бо взагалі не розумів, як і чому загалом здоровий і розумний чоловік може дбати про державу, закон і право. Він ненавидів айхмістра Айбеншютца, і то не тому, що той був айхмістром, а тому, що був незбагненно порядним айхмістром. Сам Ядловкер був присадкуватий, кутастий, міцний, нерозважливий. Йому не справило би анінайменшого зусилля власними руками викинути зі своєї крамниці цього айхмістра з жандармом вкупі, коли вони приїздили перевіряти його міри і важки. Та не чинити так йому веліло нечисте сумління. Навпаки, він дуже приязно обходився з айхмістром, згнічуючи, а часами навіть забуваючи свою зненависть. Мало хто міг би припустити, що Ляйбуш Ядловкер – сильний, як бицюган, і кутастий – може так майстерно вдавати. Та природі заманулося зробити так, що він був і хитрий, і сильний водночас.

Щоразу, коли айхмістр Айбеншютц переступав поріг корчми у Швабах, на нього вже чекали там: ковбаса і редька, і мед-горілка, і солений горох. Дев'яностоградусна горілка була заборонена законом, попри те вахмістр пив її з неабиякою насолодою. Венцель Слама, вахмістр жандармерії, – на превеликий жаль – легко п'янів. Та, зрештою, це й не мало аж такої великої ваги: він усе одно нічогісінько не тямив у мірах і важках. А навіть якби й тямив: фальшиві міри і важки в ґаздівстві Ляйбуша Ядловкера ніколи й нікому на очі не потрапляли. Він їх своєчасно ховав, якимось незбагненним чином він завжди довідувався про приїзд айхмістра ще напередодні.

Саме в ті дні айхмістр Айбеншютц зауважив дивні переміни в поведінці своєї жінки Реґіни. В неї не тільки де й поділася звична охота до безконечних сварок, – вона стала просто-таки невпізнанно лагіднішою. Його це якоюсь мірою навіть налякало. Бо якщо він усе ще й любив її, так би мовити, бо вона і так була його половиною, любив, як свій новий фах, до якого так швидко призвичаївся, то жадати він її давно вже не жадав. Надто вже виразно і надто довго давала вона йому зрозуміти, що він їй байдужий, а часами навіть осоружний. Віддавна вже привчився він засинати відразу, тільки-но вони вкладуться до ліжок, до тісно присунених одне до одного ліжок, і давно вже не вабив його погляду вид її нагого тіла, коли вона роздягалася перед дзеркалом, можливо, в надії, що в ньому ще зродиться-таки пожадання. Вона питалася його, чи він вважає її гарною. «Так, звісно!» – казав він і тут таки віддався сну, немовби бажаючи утекти від докорів сумління, цією брехнею спричинених.

Тому його заскочила, ба навіть налякала та ніжність, яка раптом знову прокинулася в його жінці. Він спав з нею, як у давні роки. Проте вранці його нехіть була велика, і він мало не зі спротивом цілував її перед відходом на службу. Вона вдавала, що спить, і він чудово знав, що це гра. Та гра була її часткою, і він усе ще любив її. Їй він цього не казав.

Йозеф Рот. Фальшива вага. Історія одного айхмістра. –
ВНТЛ – Класика, Львів, 2005. С. 19-23.