Краєзнавець

Найбільш активний період наукової діяльности галицького краєзнавця, філателіста й метафізика Мирослава-Любарта Левицького (в деяких біографів, що писали пізньої совєтської та ранньої олігархічної доби – Любарта Вінцентовича Левинського, +1924 р.) припав, як відомо, на першу декаду ХХ століття. Сучасник Франка, старший товариш Василя Стефаника, Амвросія Гапусяка і ребе Земекіса, він присвятив своє життя пошукам доказів межово прадавнього походження українських племен, що населяють край між Карпатами і Збручем.

Ідея «найпрадавнішого походження галичан» (далі – НПГ) виникла у Любарта Вінцентовича, як подейкують історики Галичини, зимовим надвечір’ям 1897 року під час відвідин популярної у ті часи колиби близь Заболотова, де майбутній класик галицького краєзнавства, маючи гумор, уживав різні напої. Після чергового вживання він раптом усвідомив несамовиту – немов би навмисно, пророчо й доленосно підкреслену вищими несплячими силами – потворність навколишнього веселого люду. Саме у цей мент Любарт Вінцентович зрозумів, що ці некрасиві, питущі люди, ці власники відстовбурчених вух, прилиплих до перенісся маленьких очисьок, квадратових щелеп, могутніх надбрівних валів і пірамідальних потилиць є прямими нащадками найдавніших мешканців Евразії.

Один з біографів Левицького наполягає на тому, що незадовго до того НПГ-прозріння краєзнавець у товаристві вільнодумного ребе Земекіса читав німецький науковий часопис, й навіть не стільки читав, бо знав німецьку вельми недосконало, а роздивлявся малюнки, на яких зображені були кроманьйонці, неандертальці та инші викопні примати, і слухав коментарі ребе до цих зображень, витримані у радикальному дарвінівському дусі, притаманному тій модерній добі.

Явна схожість голів завсідників колиби з малюнками, ще й підкреслена посталкогольною гіперчутливістю правдивого галицького інтелігента, за словами біографа, настільки вразила Любарта Вінцентовича, що вже до кінця того пам’ятного вечора він втратив останні сумніви щодо того, звідки почалася всесвітня історія. Саме Галичина, стверджував він відтоді й до кінця своїх днів, була колискою людства.

Аби підтвердити теорію НПГ, Любарт Вінцентович почав досліджувати печери та різні особливі місця галицького краю. Зокрема, разом із приблудним вірменським ерудитом Амаяком Возняк він перекопав зо три сотки землі навколо капища у Бубнищі і знайшов там шматок черепа невідомого науці людиноподібного примата, якого дослідники за тодішньою науковою традицією назвали «русинантропом».

Знахідка фатальним чином позначилася на життєвій карті краєзнавця. Сталося так, що в непросвітлені голови місцевим мешканцям хтось уклав переконання, що викопна кістка є частиною черепу Олекси Довбуша. Ці прості люди вирішили заволодіти реліквією. Тим паче, що вже зо два села Болехівського куща мали черепи Довбуша і страшенно цим пишалися. В одному селі з превеликою пошаною зберігався череп Довбуша дванадцятирічного віку, а в церкві другого парох ховав півчерепа дорослого Довбуша з вогнепальним отвором у скроні.

Отже, мешканці того села біля капища Бубнище (яке – між иншим – називалося й називається тепер Скелями Довбуша) вирішили, що, нарешті, знайдено третього, найпрестижнішого черепа народного героя. Не шмаркатого віку й не зіпсованого дурною кулею. А вирішивши, сповнилися рішучости втерти носи иншим селам.

Усі спроби Любарта Вінцентовича та Амаяка Возняк пояснити пейзанам, що череп є свідком давніших епох, не привели до бажаної цілі. Роззлощені тубільці, чиї комунікативні здібності були значно звужені йододефіцитом у місцевих харчах, не тільки відібрали у краєзнавця залишки русинантропа, але й під час реквізиції вийняли Левицькому око, а нещасному Амаякові скалічили ногу й геть чисто відгризли вухо. Таким чином, вагомий речовий доказ, необхідний для рішучого виведення теорії НПГ на світову наукову орбіту, було втрачено. І сталося це тим остаточніше, що ім’я місцевого жандарма співпадало з ім’ям народного героя. З тої поважної причини він співчував злочинцям.

Скалічений і пограбований краєзнавець, між тим, не припинив своїх пошуків, що вказує на справжнє наукове завзяття цього славного сина Галичини. Нарешті доля усміхнулася Любарту Вінцентовичу. У 1913 році біля села Підгір’я, у глибокій крейдяній печері, він знайшов дивовижних зелених дітей. Хлопчика і дівчинку з ніжною зеленою шкірою і дуже відстовбурченими великими вухами. Такими великими, що побачивши ті вуха, Амаяк Возняк заплакав. Зеленошкірі діти говорили незрозумілою мовою, лише віддалено подібною до русинської і польської та категорично відмовлялися їсти м’ясо.

Дітей було відведено до місцевого ксьондза, похрещено і залишено на церковному пансіоні. Спроби зацікавити дітьми місцеву владу не були вдалими.

Ребе Земекіс, який знав безліч стародавніх анекдотів, пригадав, що літописець Ральф з Когешелла, що мешкав у монастирі в англійському графстві Ессекс у часи короля Стефана (ХІІ ст.), записав історію про зеленошкірих дітей з печери, що знайдені були в селищі Вулпіт у сусідньому графстві Суффолк. Ребе виписав поштою книгу з літописом Ральфа (це коштувало йому аж 120 крон) і переклав Левицькому зміст середньовічної оповідки.

Зелені діти з Вулпіту, як і зелені діти з Підгір’я, не їли м’яса і харчувалися виключно зеленою квасолею. Згідно з повідомленням Ральфа, коли діти виросли і навчилися англійської, дівчинка розповіла, що її нарід живе в країні, де ніколи не світить сонце і усі люди зелені. У той день, коли діти загубилися, вони пасли вівці і зайшли до печери, звідки чули церковний дзвін. Вони рушили на звук і вийшли під яскраве сонячне світло. Богослов Вільям з Нюбургу, коментуючи розповідь літописця Ральфа, стверджував, що зелені діти прийшли з побожної країни святого Мартіна.

Незважаючи на ці давньоанглійські свідчення і кабалістичні натяки ребе на множинність світів, Любарт Вінцентович сказав всім своїм друзям, що зелені діти є реліктовими неандертальцями, нащадками давніх мешканців карпатського передгір’я «русинантропів гігантськовухих». Він вирішив повезти зелених дітей до Парижа і зробити там наукову сенсацію, але поки збирав гроші, почалася світова війна. Зелені діти не витримали згіршень мілітарного періоду і померли чи то від тифу, чи то від пташиного грипу, відомого як «іспанка». Спроби Левицького викопати їхні кістяки з могили наштовхнулися на спротив ксьондза і католицької громади.

Левицький запив і почав надовго затримуватися в карпатських печерах. Після війни жандарми зловили його, хворого та побутово занедбаного, і відправили до санаторію. Амвросій Гапусяк і ребе Земекіс відвідували його, привозили книжки і слухали нові версії НПГ. Смерть краєзнавця була легкою. Він помер уві сні.

Володимир Єшкілєв. Краєзнавець
(з циклу «Галицькі краєзнавчі апокрифи»). 2006