Льойтнант

Слава Сусу Христу!

Учора ще дійшов мене твій лист, та був бих ти за ласкавий приєм мого «Новобранця» таки ще учора подякував, та, бачиш, бігме, не було коли, – аж мусив-єм сегоднішньої неділеньки святої ждати. Отже ж, дякувать ти, брате милий, що-сь не погордив мнойов, сиротойов. Знаю я, що би тобі інак здалося подякувати, бо ти немало причинився за мнойов, але що ж, – рада би душа до раю, та гріхи не пускають. Ти не знаєш, брате, як мені тяжко приходить дещо гарного написати, – от до знаку так, як музиці в якім млині грати. Але що маю своїй голові робити – відь так уже доля судила! Ох, брате! Коби тото я ся хоть на два роки в своїй землі вздрів, заспівав би я вам інак, – міркую, що ні Кобилянський, ні ти би вже більше не сказали, що-сте ся на мені ошукали (так, бачиш, писано ми раз зі Львова).

Але я ся таки ні на кого іншого, як на тебе, гріхую (чому не мав бих правду казати?). Не просив я тебе раз, аби-с поговорив з Томачкевичем або з ким там знаєш, ци би він не міг мені через пана Лавровського (або як там небудь) таку карту виходити, щоби мені можна було ходити, співаючи, цілим руським краєм? Не писав я так? А ти що мені на се відписав? Нічо. Але дякувать ти, брате, і за се, бо ви вже ся там, у тім Львові, таке пофудулили, щодалі годі буде без бука до вас і приступити. Але не сердьтеся, браття львівці, за се слово, бо не брешу. От пишеш сам, що обіцялися Шашкевич та Томачкевич до мне написати, – а написали ж? Бог-дай так пси траву їли! А они, коби здорові, не знають, як би мене їх одно най словечко порадувало; але бо і ти мені також парубок, аби не казати, – а обіцялися разом з тобов писати, – а не ставилися у слові, то я, бувши тобов, був би їх до себе загуляв, а відтак на ниточки до столика поприв'язував та й не пустив, доки би гарненько що були написали, – але гарненько, кажу, не отак, як на збитки, ніби тото, аби не без того було. Бо, знаєш, брате, як я коли дістану яке письмо зі Львова або від нас таки відки-небудь, то читаю го щось цілий тиждень або і більше не раз, аби ся доволі натішити, бо ви не знаєте, браття, як тото тяженько на чужині без своїх і без свого, – от якби вам ся (не дай, боже!) так трафило, то би-сте самі побачили, як тото є. Але що маю я ся багато з вами сварити (бо і так уже гріха наробив, що в неділю божу, ще й досвіта до того, а вже сварню зчиняю). Скоро мені не будете писати заєдно, як має бути, – кождий з вас по черзі хоть раз на тиждень, то буду вам щотижня неплачені листи слати, аби-сте, німці, хоть платили, бо кажуть, що хто ся лінує руками, то мусить ставитися мошенков, – се вже так я вам зроб'ю та буду бачити, ци я з вас лінку не вижену. Або і Томачкевич – коли захотіло му ся там якісь гріхи покутувати (відки би ся там і тільки гріхи взяли), то міг би був легко оден здоровий гріх позбути, якби був мені що написав, бо «сторонському писати» – то є оден милосердний учинок; не знаю, чому го панотці не написали до тих других, – може, й они жалували паперу, так як ти, непричком. А я вам отеє кажу, браття: як зробить хто з вас велий гріх, а хоче го ся борзенько скараскати, то най зараз лиш до мене пише. Скоро лиш буде лист на пошті – то і гріх уже на пошті, а я беру го собі на свою душу, бо мені однаково, ци піду з десятьма гріхами до пекла, ци з одинадцятьма, а все-таки піду, бо вже нікуди інде. Та же кажуть, що усі тоті, що собі самі смерть заподівають, то ідуть ця там летя прямісінько у безодню, – от так і зо мнов має статися, бо, бігме боже, годі вже витерпіти. Гадаю ще на Україну написати, ци би там де не мож бідну свою голову притулити. Ох!..

А як же ж там, як, братчику, з нашими «Вечерницями»? Післав-єм туди оиогда свою «Пугу», та видиться, що пана Заревича геть розсердила, бо до того часу перепадало мені хоть десь колись по листочку, а від того разу – ані пік. Не знаю, чим се я так званого пана прогнівав, – вже, бігме, не знаю, як догодити: шли – гніваються, не шли – знов гніваються; а я би рад, коби на мене ніхто ся не сердив, – та ци ж і не рад би я кождому догодити? Господи! Коби так лиш було коли, як го нема! От зачав-єм був колись одну по-вісточку задля «Вечерниць» писати – та зачав-єм та й мусив перестати, бо ніколи. Отже, аби-с вірив, то розкажу ти про цікавість, як я тут ся морочу.

Встаю о ½ 6 години рано, та доки ся зберу, доки що, то вже і 6-та. Тут треба ся богу також, відай, помолити (нехай прийме) – от уже ¼ 7. О ½ 7 приходить до мене оден капрал (мій таки краян) по-руськи учитися, – учимося до ½ 8. О пів 8-ї лечу до касарні. Заки перегляну ї, заки що, – уже й 8. О 8 приходить капітан, тримає рапорт, – ба що, от уже й ½ 9-ї. О ½ 9 зачинався школа і тримаєся до 10 години. О 10 біжу до нашого майора та учуся з єго хлопцем (богдай ся нічо з него не звело, бо такий урвитель, що аби го лиш бог побив) аж до 12 години. Відси біжу на обід, а о 1 годині мушу вже бути знов у компанії, у школі писарській, – там ти обучую 24-ох їх писати і читати по-німецьки (руснаків та волохів – по-німецьки!). От учу їх до ½ 3 – голова ми стане, як цебер, та ци рад, ци не рад – мушу іти на півгодини на прохід, бо о 3 мушу знов бути у школі та знов ся аж до 4 морочити. Від 4 до ½ 5 тримаєся розказ, а о ½ 5 знов біжу до майора та капарую аж до 6. О 6 іду домів та молюся дорогов богу святому, що поміг день трутити. Приходжу додому та й застаю знов двох унтер-офіцерів, що ся ходя до мене по-руськи учити і писати (та мусив-єм їм волю вчинити, бо як стали прохати, так годі було ся забути). От учуся з ними аж до 8. О 8 вечеряю та, коли-м не так гей дуже згризений, то ще пишу собі дещо з годину, а як ні, то мушу іти спати, бо бих нездужав.

От тільки що хіба часом у неділю маю коли до церкови рано піти, а по службі божій – на цвинтар до свого Урсуци. Але часом так припадає, що і в неділеньку святу треба ся клопотати то одним, то другим – аж до 3 години по полудню. О 3 годині іду на прохід та бав'ю аж до 4, о четвертій приходжу домів – аж тут уже за мнов і наші капрали та і інші жовніри роєм: «Пан летман, батечку наш, ану прочитайте нам дещо з «Кобзаря» або про Марусю!» Я читаю, а они плачуть – тільки нашої і розривки. Є межи ними оден, що ся називає Капра, – аж десь із Якубен ци відки; той приходить ізо скрипков та як заграє! Господи! – не інак, але серця добуває. А ми знов зачинаємо за ним співати наших буковинських. От так зійдуть нам тих 4 години, як би і не були. Розходимося, а у понедівнок зачинаємо знов так, як-єм ти уже вперед розказував. Ци ж не гаразди, брате? Але коли чоловік не голий та не голоден, то дякувати богу милосердному і за те.

От мушу кінчати, бо дзвоня отак до церкови святої. А се-годне по полудню, браття мої львівці, чей ся вам легенько ікне, бо ми вас тут щонеділі при нашій вечорниці згадуємо та за ваше здоров'я п'ємо. Ей, коби ж ви уздріли нашого цугсфіра Хрестика Ілаша, що се за парубок, то не соромили би-сте ся ним, хоть собі з простого стану. От сей як то вам руське слово скаже, то аж у серця відволодіє, а Німеччина топиться, як сніг! От і за него, і за всіх таки клонюся вам, легіні мої славні.

Бувайте здорові та не забувайте і за нас, хоть часом.

Юрій Федькович. Лист до Костя Горбаля Листопад – грудень 1862 р., Кезди-Вашаргели. –
Наукова думка, Київ, 1985. – С. 461-464.