Матурист

Кому з нас не снилася у пізнішому віці матура і хто з нас не будився після такого сну схвильований і облитий потом? Ось завтра маєш іти до цього страшного іспиту, а ти ще «не переробив» фізики або не повторив «Життя старовинних римлян і греків» з підручника Терліковського. Про хімію та про статистику, себто устрій Австро-Угорщини, навіть не згадую, бо ті предмети звичайно відкладалося насамкінець, і тому зналося їх от так собі п'яте через десяте.

Матура – була така погана й злюща баба, що її змалював Панькевич зі шматком хліба в одній руці і з нагайкою в другій. Мовляв, хочеш їсти свій хліб, то вчися, небоже, щоб тобі очі вилазили з лоба, так учися.

За моїх часів здавалося матуру з усіх предметів, насамперед письменну, а тоді й усну, якщо вислід із письменної був добрий.

Не здавалося тільки релігії, і можна було дістати звільнення від здавки історії та фізики, але як мав ти на всіх свідоцтвах з вищої гімназії самі відзначаючі й дуже добрі ноти, і то відзначаючих більше, ніж дуже добрих. Я був звільнений з історії. Товариші мені завидували й казали, що маю половину матури в кишені. Так багато часу йшло тоді на історію. Треба було три томи Гінделія викути майже напам'ять з множеством дат, імен, генеалогій пануючих родів і т. д.

Я матури не потребував боятися, хіба математики, що була моїм «каменем преткновенія», але ж таки боявся, бо не хвали дня, заки звечоріє. Іспит це припадок. Матура тим більше. Може тебе боліти голова, може котрийсь із професорів прийти в лихім гуморі, може інспекторові муха на ніс сісти – все може бути. Так тоді вчися!

І братія вчилася, аж тріщало. На тихих стежках поза містом не важко було стрінути молодого чоловіка з книжкою або зі скриптами в руці, що ходив по тій стежці туди й назад, туди й назад, як кінь у кераті, і твердив: «Наполеон Бонапарте родився 1769 р. в Аячіо, на Корсиці... Наполеон на Корсиці, без року в Аячіо... в Аячіо, Наполеон на Корсиці...» То знову, як падав дощ, абітурієнти збиралися по станціях і під проводом соціалістів розв'язували математичні завдання або повторювали фізику, від дефініції починаючи.

Я звичайно лежав на ліжку і слухав. Дещо затямив собі, дещо ні. Математики не вмів і не вірив, щоби міг її навчитися. У клясі було трьох таких математиків, що навіть з професорами перечилися, ще кількох можна було знайти, що не дуже трудні завдання сяк-так розв'язували, а решта це були нематематичні голови. До них належав також я, хоч проф[есор] Санат казав, що я не вважаю на його годинах, рисую карикатури професорів і тому не вмію, але за те відпокутую при матурі.

Погроза професора не притягала мене, лише ще більше відтручувала від нелюбого предмета. Я виправдував себе тим, що професори від математики змінялися кожного року, а всі викладали так, що тільки спеціалісти розуміли їх, решта ж дивилася на таблицю, як телята на мальовані ворота. А на погрозу, що відпокутую при матурі, я казав собі: «Якось-то пан Біг дасть». Взагалі на Бога числилося щораз то більше, бо як каже наша приповідка: «Коли тривога, то до Бога». Священичі сини, поповичі, приносили ми з хати прив'язання до церкви й віри, і хоч деякий під впливом лектури переходив «весняні бурі» і не все вмів погодити те, що казав професор природничих наук, із тим, що проповідував катехит, то глибоко в душі залишалися ми все-таки віруючими, що тепер, більше, ніж коли, виявилося також і назверх. До церкви ходили ми пильніше, перед хрестами скидали капелюхи і не доторкалися «вільнодумних» питань. Пощо, коли перед нами стояло одно велике й життєве питання – матура!

Але від хлопців вісімнадцятилітніх годі вимагати послідовності. Деякі з нас забували іноді про це велике й важливе питання, їм хотілося якоїсь передишки, відпочинку від науки, а навіть ризика.

На круглі до Швадрона не вільно було ученикам ходити. А невже ж ми ученики? Ми абітурієнти, що за деякий час стануть студентами університету – ходім!

І ходили.

Я за весь час побуту в гімназії ніколи не був караний, ніколи навіть нагани не дістав. Вихований під оком діда й тіток, на грішні студентські шляхи не ступав.

Та перед самою матурою товариші все-таки затягнули мене до Швадрона на круглі. «Встидайся! – казали. – Не будь дитиною! Що тут злого заграти собі в круглі й випити шклянку пива? Ходи!»

І я пішов. Земля горіла піді мною. Я не тільки боявся, але й почував себе винуватим. Немов важкий гріх брав на своє сумління.

Ані одного кругля я не збив. Кулі не долітали.

А коли передо мною поставив Швадрон дві кварглі та гальбу пива, то мені кров ударила до голови. Така тая ганьба була велика та глибока, якась заворожена керниця. Мені здавалося, що не я її, а вона мене проглітне.

І хоч як товариші то жартами, то погрозами намовляли мене, я все-таки усього пива не випив, бо не міг.

«Який же з тебе буде академік, дитино, котику!» – насміхалися з мене.

Перед письменною матурою відбулася нарада, як винести з салі і як до салі принести з міста готові завдання. Від своїх попередників знали ми, яких вони способів уживали, і прийшли висновку, що всі ті, навіть найхитріші способи, вже вичерпані і що нам остається одно, а саме – здатися на власні сили й обійтися без чужої помочі. Були між нами такі спеціалісти і від математики, і від мов, що кращих не треба. Вони зроблять навіть найтрудніші завдання, треба тільки як слід обміркувати, як би то те, що вони напишуть, скоро й легко передати з рук до рук, бо не всі професори, що прийдуть на інвігіляцію, будуть на нас дивитися прижмуреним оком. Попадаються між ними й такі, що вже забули, як самі здавали матуру і як скіра на них терпла, – цербери! Вибрано скорописів, придумано шнуркову систему, і справа була скінчена.

Математичні теми були, може, й не найтяжчі, але на всякий спосіб такі, що не знаю, чи й одна четвертина із нас була б їх розв'язала. Але наші математики дали собі з ними дуже скоро раду, скорописи попереписували їх еляборати на листках заздалегідь приготованого паперу і коли інвігілятор обтирав ніс хустиною або чистив свій цвікер ірховою скіркою, пускали ті листки по клясі. Дуже тяжкий був латинський переклад із Сенкевичевого «Кво вадіс» – опис пожежі Рима, від слів «В Жим вцьонж плонол». Тут не можна було користуватися ні жадним бриком, ані виписками, треба було писати з голови. Але наші філологи і з тим дали собі раду.

Німецька тема була з історії, мабуть з 30-літньої війни, з Валенштайна чи щось таке, вже собі добре не пригадую. Один з товаришів мав зі собою німецький короткий підручник історії і – відписував. «Wie wir es im ersten Kapiter erwähnt haben...» – було в книжці, і він так у зденервуванні відписав. Розуміється, через те й провалився, до усної матури його не допустили, хоч це був і не найгірший ученик.

З українським завданням вийшло в мене цілком несподіване непорозуміння. Тема була взята також з історії, а саме з боротьби патриціїв із плебеями. Я помагав двом чи трьом товаришам, а собі писав наостатку, не дуже-то застановляючись над тим, що пишу. В поспіху так гаряче став на боці плебеїв, що мій професор перестрашився. Знав, що на матуру приїде інспектор Левицький, великий легаліст і консерватист, – що він скаже на це? Не склясифікував мого завдання, лиш оцінку полишив інспекторові, як провідникові іспитової комісії. Та, на диво, інспектор прочитав і казав дати дуже добру ноту, лише з обичаїв (себто з поведення) дістав я ноту на один ступінь нижчу, ніж мав на всіх свідоцтвах з цілої гімназії.

Приїхав інспектор Іван Левицький, що був перед тим урядовцем міністерства освіти у Відні. Огрядний, елегантно вдягнений, у чорному англезі, ходяча повага. Звертав пильну увагу на зверхній вигляд і професорів, і учеників, на їхні форми й поведінку. Любив т. зв. «гонори». Як приїхав, то директор з учительським збором ішов вітати його в готелю Мерля, так само було й при прощанні. Знав усі предмети, навіть математики й фізики підучився; був філологом. Вимагав багато, але спосібного ученика не скривдив. Так само, як і професора. Іспити зрілості проводив дуже серйозно й гостро. Сидів при них від восьмої рано до десятої, а часом і до одинадцятої вночі.

Перед полуднем здавала одна партія, пополудні друга.

На мене припала черга пополудні.

Рано вислухав я служби Божої і висповідався, обіду майже не їв, по обіді то клався на ліжко, то вставав, так нервувався, аж пів до третьої вдягнувся у новий нароком ушитий чорний одяг і пішов до гімназії. На коридорі стояли такі товариші, що були вже по матурі, й такі, що мали її здавати. Перші підбадьорювали мене, казали, щоби я тримався і не тратив надії, бо не такий вовк страшний, як його малюють; інші просили, щоби я їм завтра докладно розповів. Вони ті питання списували собі й виучувалися відповідей напам'ять, бо, може, й слушно гадали собі, що й питання повторюються, як не одно в світі. Не буде ж професор для кожного абітурієнта видумувати щораз то нові питання.

Аж ось директор відчинив двері від іспитової салі, що притикала до його канцелярії, й попросив інспектора, а за інспектором увійшла й ціла комісія. За яких десять хвилин господар кляси покликав туди і нас.

Довга вузька саля, посередині стіл, накритий зеленим сукном. За столом між вікнами полички з латинськими й грецькими авторами. Збоку лавки.

Під тою поличкою, посередині стола, на фотелю, інспектор як предсідник комісії. Коло нього з одного боку директор, з другого о. катехит Соневицький. Латинського нема, бо здавати мають самі наші.

Кругом стола члени комісії. Один з них секретарює. Перед інспектором каталог кляси й матуральні завдання.

Напроти інспектора крісло для кандидата. Інспектор поправляє цвікер і вишукує мою сторінку на кріслі, а товаришеві, що має здавати по мені, каже сідати на лавці. Професор від латини вибирає для нього книжку з полиці, вишукує місце і каже, щоби він підготовився. Я маю перекладати відразу. Кланяюся й сідаю; дістаю Ціцеронового «Лелія», трактат про приязнь. Прочитав, перекладаю. Перше вражіння проминуло. В голові перестало шуміти. Саля з професорами, інспектором і столом уже не танцює перед моїми очима, я вже не думаю про те, що коли впаду, то прийдеться ще один рік ходити до восьмої кляси, як нещасливий «репетент». Вся увага скупчена на Ціцероні й на його трактаті.

Переклав і нехотячи зітхнув.

Інспектор усміхнувся. (Перша усмішка на його поважному обличчі).

– Гаряче вам?

– Так, пане раднику. Нині гарячий день.

І дійсно, день був незвичайно гарячий, липень. До того ще сонце заглядає у вікна. Хотілося б скинути твердий комнірець і порозпинати сурдут. Але годі. Інспектор два рази грубший від мене, а його англез на всі ґудзики запнятий.

– Так, так, – каже, – бувають іноді гарячі дні в життю. Ціцерон мав їх також. Скажіть, коли?

І почалася розмова про життя і твори великого римського адвоката й філософа.

Господи! Як гарно вміє інспектор Іван Левицький вести таку розмову. І як багато він уміє! Забувається, що це та зненавиджена матура, хотілося б розмовляти з ним якнайдовше.

Але годі. Глянув на годинник:

– Дякую.

З бічної лавки вийшов мій товариш, я сів на його місце. Він відповідав, мені дали хор із котроїсь грецької трагедії і казали підготовитися.

По греці прийшло польське і пройшло, можна сказати, блискуче. Так само й українська література. Темпо відповідей з німецької, ясна річ, не могло бути таке жваве. Нелегко було опанувати величезний предмет від Ульфіляса до Грільпарцера. Грубий підручник, писаний тяжкуватою мовою, не облегчував справи. Але і з того предмету відповіді були вдоволяючі.

– А тепер, – звернувся до мене предсідник, – розкажіть мені по-німецьки про життя Григорія Квітки-Основ'яненка.

Комісія помітно здивувалася. На мене повіяло леготом з рідної давнини. Я став розказувати про автора «Марусі» короткими, зв'язними реченнями.

Переповідав по-німецьки те, що в голові написане було по-українськи. Тільки одно слово зле переповів, з «монастиря» зробив «Münster».

– «Kloster», – поправив предсідник і усміхнувся. Смеркалося, коли мені професор Санат подиктував математичне завдання. Предсідник глянув на таблицю і казав його стерти. Із німецького грубого задачника вибрав і подиктував інше питання.

Я написав, і крейда вилетіла мені з рук.

Інспектор гадав собі, що я математику знаю так само добре, як попередні предмети, і вибрав одно з найтрудніших питань.

Професор стояв за столом.

Я мимохіть глянув на нього. Він тільки раменами здвигнув.

«Оце і є мій камінь преткновенія, – погадав я собі. – Та невже ж через нього маю я провалитися і, замість на університет, ще один рік ходити до 8 кляси? Ні, ні!» – заперечив рішуче. Зібрав усі думки докупи, всю енергію ума і став чорну таблицю засівати білими знаками. Писав, писав, писав...

– Абітурієнт, – перебив мені предсідник, – в такий спосіб не дійде до влучної розв'язки.

Я озирнувся. Мій професор сіяв. Значуще притакнув головою – себто казав, що дійду.

– Пан радник позволять, – відповів я предсідникові, – гадаю, що дійду.

І я дійшов, записавши дрібно цілу таблицю. Предсідник глянув: мій вислід ні на волос не різнився від того, що був поданий у задачнику. Брови інспектора підлізли вгору. Кивнув на професора, цей підбіг до нього, і оба довго щось балакали, показуючи пальцями на таблицю.

– Дякую, – сказав до мене інспектор, – можете вийти на коридор і відпочити.

Я вийшов. В голові мені шуміло, з чола капав піт. Нараз хтось мене кріпко вдарив по рамені рукою.

– Швиндриго! – почув я голос проф. Саната. – Ти міг бути математиком, коли би був не рисував карикатур на моїх годинах. Знаєш, я до половини завдання не міг збагнути твого плану. Пан інспектор також. Як тобі такий спосіб прийшов на гадку?

– Або я знаю як? Скажіть мені тепер ще раз це саме запитання розв'язати, то я навіть не рушу.

На самім кінці, вже по дев'ятій годині, здавав я фізику. Дарма, що втомлений, якось відповідав. Аж нараз інспектор каже:

– Ще одно питання, аналіза спектральна.

– Аналіза спектральна, – повторив я і мовчу. Інспектор дивиться на мене, – я ні пари з уст.

– Так ви, мабуть, шкартнули собі аналізу спектральну?

– Ні, пане раднику. Про неї є в підручнику на сторінці (тій а тій) петитом, але я перетомлений, і думка послуху відмовляє.

Інспектор зазирнув до підручника:

– Ну так, дійсно. Дякую.

Коло години одинадцятої почув я слово «Зрілий», таке звичайне собі, а таке важке й багатомовне слово... На коридорі обступили мене товариші. Стискали, випитували про подробиці іспиту.

– Дай мені щось на щастя, – просили. Я мав трохи дрібних – роздав.

Був би нову, чорну маринарку скинув зі себе і дав котромусь, – так страшенно радів, що збувся тієї біди. Надолині перед гімназією чекав на мене дядько Лонгин і забрав до себе на вечерю. Я був голодний, як вовк, але їсти не міг. Насилу заспокоїв голод.

Коні дому чекали на мене. Сів на візок і поїхав. Коні буцім знали, що мені спішно, й летіли, як птахи. В хаті ніхто не спав. Дожидали мене. Мама вийшла до брами.

– Як же там?

– Здав.

– Славити Бога, – більше нічого не могли сказати.

– Здав, здав! – пішло по цілій хаті.

Господи, хто годен гідно описати цю радість і цю першу спокійну ніч по матурі!

Богдан Лепкий. Матура. – Дніпро, Київ, 1991. –
Твори в двох томах. Т. 2. – С. 585-592.