Професор

Скільки-то людей не стрічає кожний із нас на своїй дорозі! З одними довше знаємося, з другими коротше. З одним зживаємося ближче, з другими ні. Минають літа, і час затирає не одно обличчя, – воно линяє. Як фотографія на сонці. Тільки учителів своїх з гімназії не забуваємо ніколи. Вони живуть в нашій уяві такими, як були колись, зі своїми добрими й злими прикметами, хоч щоправда, ті лихі прикмети глибше врізуються в нашу пам'ять, бо чоловік легше й скоріше запримічує злі сторони свого ближнього, ніж добрі... От так воно й зі мною.

Усіх своїх гімназійних учителів бачу так живо, немов то би мене від них ділило не півсотні літ з гаком, а декілька місяців або й днів тільки. Ніяк не можу погодитися з гадкою, що їх давно вже між живими не стало і що коли б я нині приїхав до Бережан і зайшов до гімназії, не в ратуші, а в новім, величавім будинку, то не застав би там ані одного з них. Новий будинок і нові люди, старе відійшло в минуле. Тільки згадки живуть...

Згадую бережанських професорів і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії.

Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. Ліхтенштейнф й Брандта я вже не застав. Але Ліхтенштайн мусів бути добрий для своїх учеників, бо пам'ятаю, що коли я ще до народньої школи ходив, то семаки й осьмаки на задушні дні вбирали його гріб білими хризантемами та світили свічки. Про Брандта казали, що палив, як вогонь.

За моїх часів були: Нойбург, Гохгекер, Флях, Штайнер і Шпіцер. Два перші – римо-католицькі катехити, Штайнер учив польської мови, Флях – німецької, а Шпіцер історії та географії.

На ні одного з них нарікати не можу, а Шпіцера згадую вдячним серцем, бо я від нього дуже багато навчився. Географію треба було знати, як якусь поему про землю і про її становище у вселенній. Шпіцер не признавав шкільного підручника, викладав, товариші записували виклади і літографували, а потім виучували на бляшку, як у Бережанах казалося. Глоб, теллюрій, сліпі мапи – відповідай! Часом одно пропущене слово, й «недостаточно». Я мав дуже добру пам'ять і географії виучувався скоро, але деякі з моїх товаришів були дуже бідні. По ночах «кували» Шпіцерові скрипти.

Шпіцер, хоч не був полоністом, чомусь-то у вищій гімназії учив нас польського. Історію літератури диктував, ці скоро диктанти також записували й літографували, їх вчили напам'ять. Я раз не вивчив і говорив своїми словами. Професор зразу помітно здивувався, був обурений на мене, але я відповідав добре і дістав навіть дуже добру ноту. З тої пори викладів напам'ять уже не кував. При шкільній лектурі мав я щастя, що вдоволяв вибагливого професора. Пам'ятаю, що в сьомій клясі казав мені професор Шпіцер читати велику імпровізацію в «Дзядах» Міцкевича. Якраз на це увійшов інспектор, Іван Левицький.

– Прошу дальше читати, – звернувся до мене.

Я читав і пояснював, а професор Шпіцер дивився крізь вікно, немовбито його й не було. Інспектор ставив різні питання, я відповідав.

– Чи це вже було перероблюване в клясі? – спитався.

– Ні. Це читаємо перший раз.

– А звідки ви знаєте так добре?

– З тексту, пане раднику.

Я читав до кінця години, інспектор нікого більше не питав, старші товариші дякували мені, а професор Шпіцер дістав похвалу на конференції.

Шпіцер, як я вже згадував, був гострий і невблаганний, але злої ноти задурно не дав. Доброї також. З ніким не жив. У його хаті, скільки його пригадую, бував тільки один судовий радник. Не подібний до нього був германіст Флях.

Колись, мабуть, красунь, за моїх часів – бочка на двох тоненьких ногах, з головою з габігу, з невеличкими бокобородами і з золотим цвікером. Як входив у класу, то насамперед видно було великий живіт, а тоді що лиш цвікер і – решту. Два ученики підбігали до нього. Скидали пальто, вішали на кілку, третій брав капелюх і палицю, четвертий відчиняв катедру, розкладав денник, мочав перо в чорнило і чекав, аж професор з глибоким викликом «уф!» сяде на крісло. Крісло деколи не лише тріщало, але й ломилося. Дам приносив друге. Флях кляв по-німецьки. Він взагалі балакав з нами лиш по-німецьки, і ми хоч-не-хоч мусіли навчитися тієї мови. Вибрані твори німецької літератури від «Мінни фон Барнгельм» до «Валленштайна» пояснював нам по-німецьки. Мені німецька мова не робила таких труднощів, як латинська або грецька, і я вже в четвертій клясі прочитав цілого Шекспіра в німецьких перекладах.

Професор Флях восени та зимою добре вчив, але літом видно було, як йому важко приходилося сидіти в клясі. В кожній кишені мав хусточку, щоб обтирати піт. Та, не дивлячись на те, все був одягнений вибагливо. Літом біла камізелька, лякери, рижевий капелюх, сподні з пепіти. «Wiener Mode»¹.

Любив дивитися на гарних панночок. Хлопці це знали, як звичайно знають ученики «дефект» своїх професорів. Найкращу бережанську панночку, струнку й тоненьку блондинку, прозивали вони «конопелькою». Бувало, один з товаришів, що сидів біля вікна, дивився, чи не появиться вона в Ринку. А як надійшла, вставав і натягав шию в тім напрямі.

– Що ти там бачиш? – гукав професор.

– Конопелька під церквою стоїть.

– Я тобі дам конопельку, ти, шибенику якийсь. Маєш двійку! Сідай!

А все ж таки ніби розсерджений професор підходив до вікна, дивився в напрямі церкви і вже до кінця години був у добрім настрої.

Професор Флях мав багато знайомих між дідичами, посесорами й сільськими священиками. З деякими любив піти на сніданок до Гервого.

І це помітили студенти.

І знову подібна сценка, як з конопелькою.

– Що ти там бачиш за тим вікном?

– Старий Макогон приїхав.

– Сідай, мовчи, ти, «яткенгунд»² якийсь! – кричав Флях, але до кінця години вже не питав, лише казав дальше читати. А на павзі йшов до Гервого. Та, незважаючи на грішки, Флях належав до тих професорів, що їх ученики боялися й поважали.

Інакше ставилися до Штайнера. Цей знав свій предмет, але не вмів викладати і, хоч вимагав багато, ученики підповідали собі в клясі, писали пояснення на книжці, той, що відповідав, чіпав карточку на спину товариша, що сидів перед ним, словом – обдурювали й шахрували професора як могли. Він сердився, ловив хлопців на цих шахрайствах, сипав злі ноти і з кожним днем ставав гіркіший і гірший. Не любив своїх учнів і боявся їх, бо вони де тільки могли докучали йому, стинали рожі в городці, складали сміховиті куплети в його честь, рисували його карикатури тощо.

Виходило якесь цілком непотрібне, трагічне непорозуміння. Непотрібне, бо цей професор, мабуть, колись з найкращими намірами вступив до служби. Також обидва латинські катехити не тішилися великими симпатіями учнів.

І не тішився великою симпатією проф[есор] від латини й греки Тома Г. Він був оженений з донькою бережанського бурмистра Мерля, власника великого склепу, готелю, пекарні і т. д. Взяв за неї гарний посаг, жив по-панськи й одягався, як великий пан. Їздив повозом тестя. На лекції приготовлявся дуже старанно, але й від учеників вимагав такого самого підготовлення. Треба було препарацію ділити на кілька частин. Пояснення тексту, граматики, т. з. реалії і т. д. Зокрема, при Плятві та при Софоклеві давало це дуже багато праці, більше, ніж було часу й сили. Тому два-три робили таку препарацію, а інші відписували. Не було іншої ради.

Та ще знали ученики, що професор був сином дуже бідних батьків, а дійшов до великого панства і з того приводу пускали в рух усякі анекдоти. Мале місто, що скажеш на однім кінці, то на другім почують, дійде воно й до відома адресата і – готове непорозуміння. Але цей адресат мав мурований грунт під ногами і не брав собі тих притиків надто до серця. «Пада, гада, же то ніц», – казав, бувало.

З професорів українців, чи там русинів, як тоді казали, тямлю: Дуткевича, Насальського, Єловицького, Нечую-Вербицького, Саната і Бачинського; Волчука й Віновського я вже не застав. Волчук помер, а Віновський пішов із Бережан, залишаючи по собі славу незвичайно спосібної людини, але надто близької до Бакха. Він пізніше, мабуть, у Відні, скінчив медицину і був лікарем.

Про Юліана Насальського я вже згадував. Маленький, дряхленький чоловічок з великою охотою працювати для молоді і для справи. Збирав запопадливо, а часом аж настирливо, гроші на нашу бурсу і видавав першу бібліотеку для молоді. Не його вина, що письменники не все давали йому відповідний матеріал, та як воно не було б, молодь діставала від нього книжку для читання у рідній мові тоді, як читати майже не було що.

Нечуя-Вербицький був лиш короткий час у Бережанах. Учив рідної мови в нижчій гімназії, латини та греки. Ми не знали, звідки він, із Наддніпрянщини чи Лемківщини, досить, що вживав деяких слів, яких ми не вживали, а деякі наголошував інакше, ніж ми. Тому насміхалися з нього хлопчиська, не вчилися, галасували, докучали безталанній жертві хлоп'ячої глупоти, поки не пішов від нас. А був це чоловік добрий та інтелігентний.

В деяких клясах учив рідної мови Єловицький.

І він балакав не «по-нашому», але це був не суплент, а «дійсний учитель» і йому нелегко було «доїхати до кінця».

Санат учив математики у вищій гімназії і провадив бурсу. Математику знав знаменито, бурсу провадив твердою рукою. Любив лови і спів.

Іноді прийшов з касино пізно вночі та будив диригента бурсацького хору, Гапія, словами: «Гапій, запій!» Не було ради, Гапій зривався на рівні ноги, хор також і – співали. Але про бурсаків Санат дуже дбав і не дав їм кривди зробити. Носив довгу бороду і тому часом приходив до кляси без краватки.

Найзамітнішим з професорів українців був Петро Дуткевич, природник, що в деяких клясах учив іноді також математики.

Кінчив філософію у Відні і, крім широкого знання, мав також великий життєвий досвід.

Як чогось у Бережанах ніхто не знав, то йшли до Дуткевича. Не знаю, чи бувало таке, щоби він на питання не відповів. Ходячий лексикон. Зоологію й ботаніку викладав так, що ми сиділи, мов заворожені. Звірята й рослини жили в його словах. При ботаніці не кінчилося на Лінею і на описі ростини, він подавав її замітні прикмети і коли це була краєва ростина, то казав, де її можна знайти. Наш край знав, як своє власне подвір'я, кожний горбок, кожну річку, кожний лісок. Мешкав у хаті директора Чачковського, мав величезний сад, город і городець на цвіти. Плекав овочі, городовину й квіти такі, яких ніде не було. Боже борони, щоби йому ученик приніс фіялки, конвалії або рожі. Всі це знали й ніхто не важився приносити. Але не знав того новик, що недавно прийшов до Бережан з Бучача. Поставив на катедрі перед годиною Дуткевича розкішну китицю рож. Дуткевич глянув і став вибирати з китиці одну по одній. «Ця з городу Мерля, – казав, – ця від бурмистра, оця від каноніка, а ця... – хвилина мовчанки, – а ця від мене. На, маєш, візьми собі назад!»

Язик мав гострий і дотеп небуденний. Як кого пришпилив, то вже пиши пропало.

Та ще одного зі своїх професорів забув я згадати, а саме мазура Глінського, історика. Він прийшов до нас із заходу, саме тоді, як ми в п'ятій клясі брали реформи Гракхів.

На першій лекції виложив і спитався: хто це повторить? Я встав і повторив дуже докладно. Глінський видивився на мене: «Бій же ся Бога, а ти що маєш у тій великій, голові?!»

Я спаленів.

З тої пори повторював кожний виклад, діставав відзначаючі ноти і при матурі не здавав історії, що було величезною пільгою.

Майже рівночасно з Глінським прийшов Микола Бачинський. Учив латини, греки й української мови. Середнього росту, кріпкої будови тіла, носив коротко стрижену бороду і мав примівку: «Так єсть, отже». «Так єсть, отже, пане добродію, ти на нині лекції не навчився». Прийшов до Бережан старорусином, та незабаром став не тільки свідомим, але й діяльним українцем. І не тільки він, але й ціла його родина: жінка, сини й доньки. Добродійка Бачинська піклувалася бурсою для бідних селянських хлопців, себто другою нашою бурсою в Бережанах, де батьки привозили харчі із села, і не потребували платити за своїх синів готівкою. Харч був невибагливий, селянський, мешкання також. Пані Бачинська брала живу участь в усіх наших товариствах і в усіх імпрезах. Доньки співали всі в Бояні, виступали в аматорськім театрі і т. д. Сини: Володимир – пізніший відомий політичний діяч, Теодозій – суддя, Євзевій – теперішній парох Бережан, і Омелян – музик, гімназійний директор, – уже молодими хлопцями заправлялися до народної праці. Володимир ходив по читальнях, виголошував відчити, організовував «Січі», всюди було його повно. Незвичайно спосібний, знаходив на це час, а вроджена проворність давала йому змогу робити так, що влада не придиралася до нього. Селяни крили його, навіть москвофіли, яких не бракувало в повіті. Його товаришем у тій роботі був Зенон Кузеля й ще декілька інших, таких, як вони. Та це вже дещо пізніші часи. За мого побуту в гімназії Микола Бачинський був відомий як добрий, але суворий професор. В дійсності, що лиш від нього почалась у нашій клясі систематична і солідна наука рідної мови, а саме від хрестоматії Омеляна Огоновського, тоді одинокого, справді доброго шкільного підручника. Була там старослов'янська граматика, приспособлена до читання й розуміння пам'ятників нашої стародавньої літератури. Мусіли ми її вивчитися напам'ять, що нам не дуже-то подобалося. І всі пояснення до текстів. Зокрема, до «Слова о полку» треба було знати, бо як ні, то діставав двійку, себто недостаточну ноту. Взагалі проф[есор] Бачинський звертав на граматику пильну увагу, хоч і знання історії літератури також вимагав. Домашні завдання треба було писати не від руки, а солідно, бо як ні, то професор не тільки дав недостаточну ноту, але ще й скартав ученика, а часом і зшитком жбурнув. «Гадаєш, що коли це рідна мова, так можна нею що-будь і як-будь писати? Я тебе переконаю, що ні, – так єсть, отже, пане добродію! Перше подумай, а тоді що лиш пиши, розумієш?»

*

Отаких учителів мав я в Бережанській гімназії. Одні мене вчили довше, другі коротше, від одних більше навчився, від других менше. Часом з їхньої вини, а часом з моєї. В п'ятій клясі ріс я немов на дріжджах і ніяк не міг виспатися. Часом на годині засипляв, такий був утомлений і безсилий. Зокрема, на годині математики, якої не любив, бо мене куди більше тягнула до себе філологія. Фізики вчив нас дуже добрий фізик, Єзьорський. Він любив експериментувати. Приносив з фізичного, доволі багатого кабінету якийсь прилад і починав досвід. Але мало коли він удавався. Прилад часто-густо мав дефект, що його в Бережанах годі було направити, й експеримент не вдавався, а час пішов намарне. Так було не з одним. До історії заохотив мене вже в нижчій гімназії проф[есор] Равер, пізніший автор шкільних підручників. Викладав він такою гарною мовою і так живо, що я, слухаючи, приміром, викладів про греків, переносився цілою душею ген далеко в Геладу, яка протягом двох соток літ створила таку незрівнянно високу культуру.

Одною з причин, що я вчився нерівно, раз діставав на свідоцтвах відзначаючі ноти, то знов тільки добрі були, були, смішно сказати, домашні завдання: українські, польські й німецькі. Писав я їх легко й діставав знамениті ноти. Помітили це товариші, а навіть ученики з вищих кляс і просили, щоби їм написати завдання. Я був хлопцем м'якої вдачі, не міг відмовити і писав тих завдань не раз п'ять-шість одного дня. Не навчився лекції, а завдання понаписував. Раз було так. Мешкали зо мною два семаки, чи навіть восьмаки (я був у п'ятій клясі). Один поляк, а другий українець. Обидва паничі, сини багатих батьків. Гарно вбиралися й ходили на танці до школи Скварчинського на Сівку, над ставом. Раз вечором збираються вони на так званий «комітет», аж один з них каже: «Ах! Ми забули, що завтра маємо віддати Штайнерові завдання «Гадки й почування на вид зоряної ночі». Як не віддамо – двійка, а писати нема коли, бо пізно вернемося додому. Знає ти, що? – звертається до мене. – Напиши нам, але коротко, щоб ми на павзах у школі могли переписати».

Я випрошувався, що воно неможливо, щоб п'ятак писав для семака чи для абітурієнта завдання – не помогло. Пиши й пиши!

І я написав. Минув якийсь там тиждень, приходимо на обід зі школи, і оба мої клієнти гладять мене по голові і кажуть: «Справуйся так далі. Штайнер дав «дуже добре» і казав, що дав би був відзначаючо, коли б не дві похибки ортографічні.

Відтоді мусів я їм писати всі завдання, хоч як не раз часу не мав.

Навіть при матурі прийшлося писати, якщо не цілі завдання, так хоч диспозиції перше для других, а тоді що лиш поспішно для себе. Але як же не було писати сусідові, що мав 28 літ і вже навіть у війську служив. Він не мав коли падати при матурі. І подумайте: цей сусід був пізніше начальником залізничної станції і під час великої війни заладував мене з родиною до возу «сорок мужа, шість коней», коли прийшлося перед ворогом утікати. «Ти мене рятував при матурі, – казав, – так я тобі віддячуся тепер».

Коли я нині, з такої далекої перспективи дивлюся на висліди педагогічної праці Бережанської гімназії, то мушу признати, що були вони незвичайні.

Бо не забуваймо, що Бережани – це в повнім значінні слова провінціональне містечко. До залізниці (до Золочева або до Бурштина) було тоді щось шість чи сім миль, ні музею, ні публічної бібліотеки не було. Молодь обмежувалася до того, що їй давала школа. Брак залізниці в місті не давав біднішим спромоги поїхати до Львова, піти до великого театру, оглянути музеї, тамошні гарні церкви тощо. Не один із нас перший раз бачив залізницю що лиш по матурі, як їхав записуватися на університет. Тоді побачив також кінний трамвай і газові лампи, ще без сіток.

А все ж таки з Бережан протягом одного століття вийшло так багато визначних людей, як, може, із ні одної середньої школи в краю.

Що ж було причиною тих осягів?

Гадаю, що в першу чергу дух, який витав над Бережанською гімназією, ота щаслива сполука свободи з почуттям обов'язку. Ученики могли не боятися, але й мусіли вчитися.

Вони шанували своїх учителів, але й учителі їх не зневажали. Була традиційна границя, яку ні одні, ні другі не переступали. Добрий і мудрий директор оберігав її. Дбав, щоб нікому не сталася кривда. Дивився, щоб учителі не вимагали ані забагато, ані замало від своїх учнів і щоб учні не надуживали доброти своїх учителів. А якщо молодий, початкуючий учитель не міг собі порадити з хлопцями, то видно було, що не мав він педагогічного хисту. Директор був господарем і провідником школи. Інспектор візитував її раз на кілька літ і дивився на висліди праці учительського збору, а не на те, чи вчителі точно дотримуються згори накинених інструкцій. З годинником у руці ніхто не вчив. Ніхто не визначував, скільки хвилин має тривати стара лекція, а скільки нова, ніхто не казав учителеві, як він має стилізувати питання, ніхто його шкільної праці не путав усякими «вільно й не вільно». Мудрий директор знав, що найкращі висліди здобуває учитель, який вчить так, як йому досвід диктує, який у науку свою душу вкладає і не боїться, що шкільна влада кожної хвилини знехтує його спосіб навчання. Директор не нівечив індивідуальності вчителя, а вчитель не нехтував індивідуальності ученика. А між учителями були дійсно індивідуальності, не будь-які. Досить пригадати Соневицького, Дуткевича, Шпіцера. Були це люди великого знання й немалого досвіду. Не ходили, як воли в ярмах, не дрижали перед владою, не гнулися перед інспектором, кожний із них був свідомий своїх прав і був готовий боронити їх кожної хвилини.

Мало котрий тримався підручника, як сліпий плота, мало котрий зазначував нову лекцію словами «відси – доти», знали силу живого слова й розуміли, що добрий виклад і навіть повільний диктант робить більше вражіння, ніж друковані листки.

Те, що кожний учитель мав свій спосіб навчання, ніяк не шкодило науці. Навпаки, кожна лекція мала свій характер і викликували свій окремий настрій.

Не було нудно в клясі. Одно тільки лихо, що деякі вчителі все ж таки вимагали забагато, як ось, приміром, класичний філолог Гарліцький. На його годину навіть спосібніші ученики мусіли приготовлятися три або й чотири години. А ще як на той самий день припали години Шпіцера, то треба було недоспати ночі, щоб не піти неприготованим до школи. Знав це директор і казав відповідно робити розклад годин, а при т. зв. промоції та при класифікації промовляв за учеником. Так тоді й менше спосібні ученики, хоч іноді й повторювали деякі кляси, а все ж таки гімназію кінчали.

З поведенням учеників також всіляко бувало. Молодші, може, й забагато часу витрачували на пилку й на кічку, що за моїх часів була їх найбільш улюбленою забавою, може, літом забагато купалися, а зимою совгалися на ставі. Старші знов, зокрема ті, що вже мали двадцять кілька літ, любили собі навіть у карти кинути, у Швадрона в круглі заграти або в крамничці «На сходках» випити пляшку тонкого вина, але й на такі тяжкі гріхи бережанські педагоги дивилися не по-професорськи, лиш по-батьківськи. Господар кляси закликав до свого кабінету, картав і грозив, катехит кричав, часом директор сказав своє тверде слово, іноді конференція ухвалила кілька годин карцеру, й на тім кінчалося. Прогнання з гімназії належали до дуже виїмкових випадків. Що лиш коло 1890-го, як вже директора Куровського не було, стали проганяти за політичні провини. Але й то, не багатьох стрінула така жорстока кара.

*

У такій гімназії і під проводом таких учителів ходив я вісім літ до Бережанської гімназії. Ні одної кляси не повторював. Свідоцтва мав, як кажу, раз кращі, а раз менше блискучі, це вже моя вина, бо я забагато часу присвячував рисункам, читанню книжок та писанню чужих завдань, а деяких предметів, як ось математики та фізики, не любив і мало їх учився. А все ж таки з пустою головою з Бережан не вийшов, так само не вийшов я ані фізичним калікою. Як чого мені не дали Бережани, то сміливості й відваги пробиватися крізь життя. Але це вже не вина ані школи, ні вчителів, так складалися мої життєві умовини. Мною безнастанно піклувалися батьки, дідо й тітки. Я був найстарший син, внук і сестрінок.

---

¹ Віденська мода (нім.). – Ред.

² Собака при м'ясному магазині (ятці). – Жаргон. – Ред.

Богдан Лепкий. Мої вчителі. – Дніпро, Київ, 1991. –
Твори в двох томах. Т. 2. – С. 559-569.