|
ПиякУрчі був старим, високого зросту чоловіком, який завжди тримався рівно, наче береза. В моїй пам'яті все в ньому біле – либонь, звідси й порівняння з березою. Не тільки його довга борода та його пейси й завжди поголена голова, але й сорочка, яку він носив без краватки, і довгі шкарпетки були білими. Окрім цього, він був відомий тим, що у святкові дні замість чорного кафтана носив білу хламиду. Це був його професійний одяг, за яким його пізнавали в селах, де він досить часто виконував обов'язки кантора. Гонорар йому зазвичай давали натурою – продуктами або пляшечками горілки, яку сільські гебреї гнали часом легально, а частіше таємно – як вони, так і їхні не гебрейські сусіди. Урчі був першим пияком, з яким мені довелося зустрітися. З моїм дідусем, шкільним товаришем якого він був у юності, і найближчим другом якого залишався упродовж усього життя, він міг з'явитися будь-якої години дня і аж до пізньої ночі, щоб спитати про батька, з яким він завжди мав обговорити щось «надзвичайно важливе». Насправді ж це був тільки привід, щоб промочити горло – для цього йому потрібно було щонайменше дві скляночки горілки. Він майже ніколи не приймав запрошення на обід, обґрунтовуючи це тим, що на нього чекає син. Одначе всі знали, що невістка рідко й неохоче пускала його на поріг. Як і мій дідусь Борух, Урчі, гнаний якимось передчуттям, покидав інколи свій дім, йшов до мосту або ж піднімався на пагорб за рікою зустрічати Месію, котрий мав ось-ось надійти. Проте він дуже швидко повертався назад, щоб не пропустити в синагозі «річницю», тобто дістати свою долю самогону, яким кожен пригощав у річницю з дня смерті своїх близьких родичів. Якщо ж не було кому пригостити, то Урчі або хтось із його друзів по чарці згадував про «річницю» того чи іншого вченого, рабі або проповідника і не відставав доти, доки молільники не давали йому кілька крон на літр горілки і маковий пиріг. Цей старий чоловік мав у собі щось владне, що навіювало людям не стільки страх, як бажання сподобатися йому. Чому я зараз думаю про нього, про кого я, напевне, знав хіба лиш те, що він рано овдовів, був пияком та ще найкращим другом мого дідуся? Через один дивний випадок, який трапився останнього осіннього свята. В ніч тієї Сімхат-Тори, свята радості, коли гебреї щороку заново дякують Господові за те, що він обтяжив їх своїм законом – пізно вночі хтось постукав у наші двері – спершу несміливо, а відтак дедалі енергійніше. Я прокинувся, прислухався. Батько впустив якогось чоловіка і запалив світло у своєму бюро. Я встав, з цікавості, але також і для того, аби пересвідчитися, що батькові не загрожує ніяка небезпека. Крізь скляні двері я помітив Урчі; як завжди, одягнутий у все біле, він рівно сидів на дивані, увесь час хитаючи головою. «Я не можу спати», – сказав він, не розплющуючи очей. «Чому?» – запитав батько. «Зі мною трапилося щось жахливе. Я забув нічну молитву – все життя я проказував її щоночі, а сьогодні раптом забув! Отож, нагадай її мені, але дуже повільно. Адже я не такий тверезий, яким мав би бути». І я почув, як мій батько, який стояв перед ним, повільно, слово в слово, почав проказувати велику нічну молитву – не маленьку, призначену для дітей. Урчі через силу повторював, а коли не міг вимовити якогось слова, то поправляв себе доти, доки воно, нарешті, не звучало так, як слід. Заледве проказавши останнє «амінь», він звалився, мов підкошений. Батько укрив його. Як далеко все це від мене сьогодні! Але як би я не віддалявся від молільників, молільників усіх релігій, я заледве стримую зворушення, з яким думаю про Урчі, котрий не давав здолати себе сонливості, доки не проказав останнього слова довгої нічної молитви. Адже він поводив себе так не зі страху розгнівити Господа невиконанням обряду, а з тої неповторної, хасидської любові до Бога, якому молільник стає даруючим, слугуючим старшим братом і утішителем. Манес Шпербер. Господні водоноси. – |
 ч
|