Руський патріот

Старий возний львівського магістрату, в мундурі гвардиста народового, в чемерці з вишнево-червоними вилогами, в чоботах із морщеними халявами і при шаблі, тихенько відчинив двері до канцелярії ц[ісарсько]-к[оролівської] державної бухгалтерії. Тісна, подовгаста кімната зі склепленою стелею тонула в півсумерку; була ще ледве дев'ята година зрана, та й день 1 падолиста 1848 року був хмарний і понурий, якийсь неначе сердитий. У канцелярії було тихо; вся вона мала вигляд великого сімейного гробу, а чорні дерев'яні бюрка, поставлені в два ряди попри головні стіни з невеличкими відступами, нагадували два ряди старих, струпішілих домовин. Возний обкинув зором канцелярію, немов шукав чогось; його підсліпуваті очі зразу не добачили нічого, і він уже хотів вернутися, а може й замкнути канцелярію, коли нараз у однім куті коло одного бюрка щось заворушилося. Не довіряючи своїм очам, старий наставив вуха і почув виразно тихий, монотонний скрип пера, що звільна повзало по папері.

– Чи то ви, пане Калинович? – запитав він, обертаючися в той бік, відки чув скрип.

– Я. Добрий день вам, пане Згарський, – мовив Калинович, обертаючись до дверей і закладаючи перо за вухо.

– Я думав, що в канцелярії нема нікого, – мовив Згарський, входячи до канцелярії та зачиняючи за собою двері.

– Небагато й помилилися, – мовив, усміхаючися, Калинович. – Бачите, я сам. Приходжу пункт о осьмій – нема нікого. Роздягся, сів до роботи, думаю: ось-ось поприходять. Ба ні, минуло чверть години, ба й пів, ба й три чверті, а отсе вже вибила й дев'ята, а наших панів як нема, так нема в канцелярії. Що се значиться, пане Згарський?

– Що се значиться? – повторив якось значучо Згарський. – Гм, або я знаю?

– Адже ж сьогодні не свято? – непевно всміхаючися, мовив Калинович.

– Та ні. В календарі свята нема.

– Ну, але, може, яке народове?

– Або я знаю? – таємничо мовив Згарський, махнувши рукою. І, схиляючися до Калиновича, додав потиху:

– Свята нема, але, здається, буде празник.

– Який празник?

– Не знаєте?

– Що маю знати? Нічогісінько не знаю.

– Не читали газет?

– Ет, що я там буду в газетах вичитувати! Лаються, друться, верещать, а все те пусте.

– Ну, не раз і в полові зерно буває. Ану, погляньте ось тут! Нашу газету все-таки треба би читати.

І він з таємничим виразом виняв із кишені зложене вчетверо число часописі «Gazeta Powszechna, godło Postęp»¹ з дня 30 жовтня. Калинович розгорнув число і почав перебігати його очима, а тим часом Згарський глядів йому в лице, всміхаючися під сивим вусом і похитуючи головою. По кількох хвилях Калинович відложив газету набік і, поглядаючи на возного, запитав із виразом розчарування:

– Ну, і що ж? Усе стара січка.

– Так? Не знайшли нічого надзвичайного?

– Надзвичайного? – протягнув Калинович і, немов не вірячи своїм очам, почав ще раз перебігати шпальти газети.

– Ні, не можу добачити нічого такого, – мовив нарешті, знов кладучи газету на бюрко.

– Ану, прочитайте отсе! – мовив возний, тикаючи пальцем на сам кінець нумеру, де грубими літерами було надруковано:

Uwiadomienie.

Wydział główny miasta Lwowa wyznaczył z grona swego komisyę bezpieczeństwa, porządku publicznego i gwardyi narodowej, której to komisyi zadaniem jest czuwać nad bezpieczeństwem porządkiem publicznym i użyć wszelkich środków do tego celu prowadzących. Członkowie tej komisyi dla odróżnienia w razie potrzeby nosić będą jako oznakę zewnętrzną wstęgę białą z kokardą u nakrycia głowy i kartę legitymacyjną. Każdy mieszkaniec Lwowa, czy stały, czy czasowy, ma tej komisyi lub pojedynczym członkom być posłusznym i do ich postanowienia zastosować się².

Калинович читав сю заяву зразу якось недбало, півголосом, та чим далі доходив у її тексті, тим повільніше, уважніше та виразніше відчитував поодинокі слова. Кінцеві ледве видушив із себе, мовби його груди привалено тяжким каменем.

– Пане Згарський, – мовив він, пильно вдивляючися в лице возного, – бійтеся бога, а се що значить?

– Ви, пане рахмістру, розумна голова, вченіша від мене, – мовив Згарський, усміхаючися сам задоволено. – То, може, мені випадало би прийти до вас та й сказати: пане рахмістру, будьте ласкаві, виясніть мені, що се значить?

– Не жартуйте! – мовив затурбованим голосом Калинович. – Адже се... се...

– Понюхайте, чим воно пахне!

Калинович якось механічно притулив газету до носа і раптом зараз відкинув її геть.

– Пахне революцією! Comite du salut publique!³ «Użyć wszelkich środków... W razie potrzeby... Każdy mieszkaniec stały czy czasowy ma być posłusznym»⁴... диктатура! «Czuwać nad bezpieczeństwem i porządkiem»⁵ – а від чого ж поліція, гвардія народова? І хто властиво нарушує спокій і безпеченство? Против кого звернене вістря сеї постанови?

Калинович підсунув окуляри високо на чоло і глянув із свого крісла вгору на Згарського, що стояв обік нього і також дивився на газету.

– Не знаєте, против кого? Хто нарушує спокій? Не читали газет? Там у кождім нумері по десять раз повторяють, що всьому винно цісарське військо.

– Значить, против нього...

– Не чули, у нас уже не лише своє військо, але й свій комендант, генерал Вибрановський, іменований головним комендантом гвардії на весь край.

– Ну, я се знаю. Певна річ, коли що до чого, то на брак генералів не будемо жалуватися, коби лише рядові вояки були, – з гіркістю мовив Калинович. – Але від генеральства пана Вибрановського до сього кроку головного виділу ще досить далеко. Чого вони хочуть? До чого пруть?

– Ой, пане рахмістру! – якось напівсердито, напівжартливо мовив Згарський. – Як же ви помалу рахуєте! А не читали перед кількома днями отсего?

І він із другої кишені своєї чемери видобув інший нумер тої самої газети, з датою 28 жовтня, і показав йому підчеркнений червоним оловцем уступ на першій стороні:

«Organizujmy się wedle ostatnich dzisiejszej rewolucyi zasad, a w chwili wzburzeń społecznych niech nam zawsze przewodniczy myśl jedna i wspólna – Polska demokratyczna!»⁶

– Ну, що? Хіба се не виразно? – спитав возний, стишуючи голос.

– «Polska demokratyczna!» – буркотав тим часом Калинович. – Ну, а ми з вами русини, то що з нами буде? Ми й демократи, та проте як то нам смакуватиме та Polska demokratyczna? От іще й Польски готової нема, а вас, старого, не питали, чи ви поляк, чи русин, а вперли в польську ліберію, ще й рогативку на стару голову настромили.

– Ага, а як не хочеш, то марш зі служби на старі літа! – додав возний.

– Отож! А я 14 марта, під час перших збіговищ, тиснуся вулицею та й слухаю, мало не оглухну. Всі ревуть: «Niech żyje Polska!»⁷ А мене, дурного, підкусило крикнути: «Най жиє Русь!» Йой, матінко! як не кинуться на мене! Паличками, кулаками! «Zdrajca! Jak on śmie»!⁸ Ледво я живий вирвався. От тобі й Polska demokratyczna! Та й тепер – комісію встановили, очевидно, для польських революційних цілей і зараз наказують, що кождий мусить її слухати. А як я не хочу ані Польщі, ані революції?

– То ви ворог bezpieczeństwa i porządku publicznego⁹,– відповів з'їдливо возний. – А в такім разі на гак з вами.

Калинович довго мовчки дивився на старого, потім якось мимовільно, з виразом переляку на лиці, оглянувся довкола і, завваживши цілковиту пустку в кімнаті, перелякався ще дужче. Аж з місця схопився.

– Бійтеся бога, пане Згарський! – скрикнув він нараз. – Скажіть же мені, що тут діється? Чому сьогодні ніхто з наших панів до канцелярії не прийшов?

– Певно, муштруються в гвардії...

– А може... може, там... може, то вже сьогодні має щось розпочатися?

– Не знаю, пане любий, – мовив возний, здвигаючи раменами. Та нараз, оглянувшися довкола і похиляючися над самим вухом Калиновича, прошептав сквапливо:

– Стережіться! Я вчора підслухав розмову двох панів – таки з вашої бухгалтерії – котрі се були, того вам не скажу... Підозрівають вас, що ви шварцгельбер, що шпіоните...

– Я? Шпіонити... Тьфу на них!

– Усе одно. Стережіться. Тепер такі часи... знаєте...

В тій хвилі в ратушевім коридорі залунав різкий голос дзвінка.

– Ой-ой-ой! То, певно, пан Відман, – скрикнув пере ляканий возний. – Бувайте здорові, пане рахмістру! Як буду мати хвильку часу, то ще забіжу до вас коло дванадцятої.

І, не чекаючи відповіді, він вибіг на коридор, навіть не заперши за собою дверей канцелярії. А дзвінок десь у далекім куті темного коридора теленькав та й теленькав, і його голос лунав, мов плач переляканої дитини.

---

¹ «Газета для всіх, гасло Поступ» (польськ.). – Ред.

² Повідомлення. Головна управа міста Львова визначила з-поміж себе комісію безпеки громадського порядку і національної гвардії, завданням якої є оберігати безпеку та громадський порядок і вживати всіх заходів, що ведуть до тієї мети. Члени комісії для вирізнення їх в разі потреби будуть носити на головному уборі як зовнішню ознаку білу стрічку з кокардою і легітимаційну картку. Кожний мешканець Львова, постійний чи тимчасовий, мусить слухати наказів тієї комісії чи окремих її членів і їх постанови виконувати (польськ.). – Ред.

³ Комітет громадського порядку (франц.). – Ред.

⁴ «Вживати всіх заходів... В разі потреби... Кожний мешканець, постійний чи тимчасовий, мусить слухати наказів» (польськ.). – Ред.

⁵ «Оберігати безпеку та порядок» (польськ.). – Ред.

⁶ Організуймося згідно з останніми засадами теперішньої революції, а в момент суспільних заколотів хай веде нас завжди одна спільна думка – демократична Польща! (польськ.). – Ред.

⁷ Хай живе Польща! (польськ.). – Ред.

⁸ Зрадник! Як він сміє! (польськ.). – Ред.

⁹ Безпеки і громадського порядку (польськ.). – Ред.

Іван Франко. Герой поневолі. Зібрання творів у 50-ти томах. – Наукова думка, Київ, 1979. – Т. 21. – С. 333-337.