|
СудіяПан судія вертав з канцелярії зіритований: немила судова справа розстроїла його нерви. – Пані дома? – запитав він служниці, прийшовши додому. – Нема нікого дома, прошу пана. Пані з панною пішли до пані кансиларевої, панич десь поїхали, мені пані також сказали, що можу піти до сестри, бо гадали, що пан підуть просто до касина. – То йди, коли тобі позволили, лише затопи в печі, бо якось студено. Служниця розпалила, накидали дров, покрутилася ще по хаті, накинула на себе хустку, і за хвилю лишився він сам-один на цілу хату. *** Огонь жваво захоплював полінця, гудів і прискав малими вугликами. Судія наложив люльку, отворив дверці і вдивився в палаюче полум’я. В хаті робилося щораз тепліше: тепло наповнювало кімнату, огортало його рамена, пашіло на лиці і переймало все тіло. І забув він про свої літа, про сиву голову, поволі затирались свіжі вражіння і стали прикриватись якимись іншими, десь на дні душі схованими споминами. Йому виділося, що він десь ще мала дитина, бігає за мамою, тримається її одежі. Тата нема дома, поїхав до міста; він нетерпеливо виглядає, бо знає, що тато привезе гостинця, і вже наперед тішиться дерев’яним коником або дерев’яною сопілкою. Синяве полум’я простягалося в зелені поля і сіножаті. В високій траві гудуть польові комашки, а здалека блищать коси косарів. Там він, рум’яний від утоми і вдоволення, уганяється за красним мотиликом, зриває барвисті квіти і слідить скоки польового коника. Йому лиш тільки жалю в житті, як літо минає, як бабуся зима усе зціпить і обвіє холодом. Хоть і тоді йому незле. Взимі приходить святий Миколай, їздить санками, а він там любить санкуватися, слухати, як хрупотить сніг під кінськими копитами і теленькання дзвінків розноситься широко по білих нивах. *** Добре жилося дитині при добрих родителях. То зима, то літо чергувалися напереміну, а з ними чимраз нові утіхи; і хоть деколи і сльозоньки злили личко, то скоро висихали і зникали без сліду, не лишаючи жалю в малім серденьку. *** При кінці одного такого гулящого літа відвезли його до міста і віддали до школи. Гірко було лишатися одному в чужій хаті між чужими людьми. Наука спочатку забавляла його, але потому щось ставала усе труднішою. Лекції бували довгі, дуже довгі; сидить він, бувало, учиться, насилу продирає очі, аби не заснути. «Боже милий! – думає. – Нащо його тут привезли, нащо кажуть учитися? Він би так радо вернув додому, до тата, до мами, покинув прокляту школу і ніколи на неї не подивився. Коби лиш знав, що не будуть на нього гніватись за те, бо страх боїться, як хто на нього гнівається. Но, чей дочекаюся вакацій! – гадає собі. – А тоді знов зелена сіножать, гуляння, свобода». Рахує, бідненький, дні і години, рахує, хоть воно ще далеко. І так йому здається, як би він був не один; якби їх було два: один скаче і бігає по селі, а другий з книжками під пахою снується попід мури і топче міські тротуари. *** Але з часом до всього чоловік привикає. Примус заступила емуляція, а школа змінилася в поле поступів і заслуг. Труд його нагороджувався. Ніхто не мав інколи ліпших від нього свідоцтв і не міг числити на світлішу будучність. Виростаючи з дитини в молодця, дух що раз ширше розвивав свої білі крила. Університетське життя вилущило його з тісної шкаралущі гімназіаста. Повіяло іншим життям. Зроджувались інші почуття і потреби, поняття прояснювались, міцніли і зазначувалися новими напрямами. Тут товариство основувалось не лиш на особистій симпатії і приятельській підмозі, а обхапувало ширші круги – спільності по думці і змаганню до одної мети. *** Зітхнув, як лиш зітхають старші на згадку прожитих літ, поправив люльку і докинув свіжих полін до печі. Тисячі червоних іскор зажеврілись і посипались вгору. Перед ним замаячіла довга, простора зала, освічена ясним газовим світлом. На самій середині з-поміж золотих рам і великих зеркал виступав без жадних ярких окрас поважний портрет славного народного генія. Вокруг розлягається голосний гомін людських голосів, бреньк склянок і біганина прислуги. При однім столику піднісся молодий мужчина зі смаглим, блідим лицем. Повів палким оком по присутніх, даючи знати, що хоче говорити. *** Дідусь потер чоло рукою. Немало вже від того часу води уплило, а перед ним так живо стоїть та хвиля, що ще дотепер пригадує собі відірвані фрази з промови молодого бесідника. «Панове і товариші, – говорив він, вказуючи на образ. – Кілько нас тут, а всі ми зібралися задля того ось чоловіка, що мертвим оком дивиться з своїх рам, аби освятити його заслуги для спільної нашої матері вітчизни. Всі ми одної думки, всі ми одного й того самого бажаємо, бо ми сини одної землі, галузи одного дерева, всі ми робітники одної великої будови загального добра. Який малоумний, який тіснозорий той чоловік, котрий не знає, що лиш загальне добро може ощасливити одиницю! Який злий мусить бути той, котрий забагає жити безжурно коштом другого! «Жити і дати другому жити» – ось що повинно бути нашою девізою! Але кожда робота, як кожда будова буде лиш тоді тривкою, коли опирається на грунті і сильнім фундаменті; а фундаментом і підставою загального добра, спільних людських інтересів є народність! Лиш на тій підставі може здорово і пожиточно розвитись культура і цивілізація цілої людськості! Кожний нарід повинен боротися за національність! Тож борімося, браття, за нашу рідну вітчину хоть би до останньої краплі крові, доки несвідомість і темнота буде заступати нам дорогу!» Бесідник скінчив. Зворушення заволоділо присутніми, багато стискало йому руки, декотрі цілувалися. Лиш один найближчий його приятель не зблизився й не сказав слова; він боявся рушитися зі свого місця, глянути і промовити: він чув, що слова застрягли би йому з горлі тиснулися до очей… *** Все, що той чоловік умів виповідати устами, товпилося в душі і залягло в серці його молодшого товариша. Що у нього не могло вилитись в слова, лиш боліло, розпирало грудь в німім жалю, друг його виповідав з натиском і жаром, ясно і певно. *** Оба вони були слухачами прав, з малою лиш різницею в літах і студіях. Але різниця ся була причиною, що старший був неначе ментором молодшого. Він втягнув його в круг молодіжі, де сам уже займав поважне місце, виробивши собі становисько своїми поглядами і вимовою, котрі і у нового товариша відразу здобули йому любов і поважання. Оба вони були молоді, палкі, талановиті і майже нерозлучні. Оба багато читали і провадили гарячі дискусії. Творили прехороші картини горожанської рівності, ладу і обов’язку, до котрого їх життя способило і чим мали бути в будучності. В своїх студіях бачили щось більше, як лише спосіб до життя для себе. Вони вірили, що добрі наміри щирих людей, коли мають проявити свій відроджуючий та благодатний вплив на загал, мусять бути і так само гарні в ділі, і в засаді і в їх ідеальних поняттях. Добро мусить бути так само абсолютне в практиці, як і в теорії. Де не було рівноваги між теорією і практикою, там не було для них моральної правди, сильного переконання про те, що зле, а що добре. Чи ж діло, хоть би і найсправедливіше, але не зросле міцними нитками з душею і цілим життям чоловіка, не стається лише блахманом, не робиться, мов за панщину, отілько лиш, оскілько до того спонукають які-небудь зверхні обставини? Звідси брехня і зла в відносинах публічних і приватних. Недостаток тої гармонії, інші думки а інші діла обурювали молодих ентузіастів. Судія вдивися в широко жевріюче полум’я і схилив голову на груди. Ой без серця і без духа. – Шептав він дрожачими устами. – Увесь люд конає… Ах! Де поділась відвага і смілість, оригінальність і спосібність до жертв і навіть – і навіть – чесність!.. Страшна то хвиля, коли дух розвине за одним заходом цілий звій пам’яті і зіллє в одну краплю часу гіркі дії цілого життя… * А. Міцкевич. Ода до молодості. Переклад з польської А. Навроцького. (Прим. авт.). Наталя Кобринська. Вибрані твори. – Київ: Дніпро, 1980. – С. 129-133. |
 ч
|