Сьвірк

До своєрідної окраси міста належали також різноманітні диваки, котрі упродовж століть своїм життям урізноманітнювали пейзаж львівської вулиці. Серед них були яскраві дотепники і жартуни, божевільні і вуличні філософи, балакучі іпохондрики і аматори-співаки, що бавили місто своїми баладами, примовками, жартами, поповнюючи тим самим львівський фольклор.

Вар’ятів у Львові не бракувало ніколи. Згадуючи Львів свого дитинства, Єжи Міхотек писав про те, що львівських божевільних відрізняла якась особлива погідність. Серед численних вуличних вар’ятів він не зміг пригадати жодного нав’язливого чи агресивного. У свою чергу, мешканці міста також ставились до нещасних надзвичайно толерантно, називаючи їх «оргіналами».

Найвідомішим серед львівських вар’ятів ХІХ ст. був Ян Ліс, погідний та веселий оптиміст, більш відомий мешканцям міста під іменем Дурного Яся. Упродовж трьох десятиліть, мандруючи вулицями Львова, Ясьо розважав перехожих філософськими розмірковуваннями на тему життя і смерти. А знав про ці речі Ясьо вочевидь немало, бо не пропустив за своє життя жодного похорону. Особливий пієт у нещасного викликав власник похоронного закладу пан Курковський, який, вочевидь, був для вар’ята втіленням самої смерти. Доcить часто божевільні тиради Яся набували несподіваної багатозначности, і тоді їх переповідалося навіть у вишуканих львівських каварнях. Особливо публіці подобались простодушні зауваження Яся на кшталт «Пан Курковський усіх добрих людей позабирав, а самі лайдаки залишились».

Мешканці міста любили Яся, давали йому гроші, їжу, цигарки та старий одяг. Під час військових парадів Дурний Ясьо марширував попереду оркестру, повчаючи капельмейстера, як диригувати військовими музиками. В останні роки життя Ясьо перебував на державному утриманні. За розпорядженням магістрату йому давали харчі, а на зиму бідного вар’ята селили у притулок для калік. Коли 19 грудня 1903 р. Ясьо помер, господар закладу ритуальних послуг Курковський надрукував наклад похоронних листівок, з якого львів’яни довідались про справжнє ім’я славного вар’ята.

Вар’яти-інтелектуали були представлені у Львові не менш яскравими типами. Біля церкви. Св. Юра кожної весни з’являвся божевільний, що з’їхав з глузду на ґрунті французької революції. Присадкуватий брюнет з палаючими очима, одягнений у пелерину та іспанський берет, він збирав чималий натовп своїми запальними промовами на революційну тематику. Свої промови божевільний виголошував французькою мовою, тому його майже ніхто не розумів. Розпалюючись, дивак починав махати кулаками, робив несподівані випади, так, наче хотів вразити невидимого супротивника. На його устах виступала піна, яку промовець витирав краєм своєї пелерини. Закінчував свої промови співом Марсельєзи, яку вже щоправда не співав, а просто кричав на ціле горло. У тих випадках, коли свідком його співів ставав поліцай, бунтар тільки його запитував: «Що, Грицько, непогана пісенька, га?». На що отримував одну і ту ж мелянхолійну відповідь: «По-прошу р-розійтись».

Досить оригінальним типом львівського вар’ята початку ХХ ст. був Пшибильскі – серйозний чоловік, з іронічною посмішкою на обличчі, що завжди задуманий повільно походжав містом у вельми оригінальному вбранні... Почнемо згори. На голові класичний циліндр з позолоченими крисами, перев’язаний кольоровою стяжкою. Намащені помадою довгі шпичасті вуса, лице старанно виголене, темна маринарка, на грудях ордени, видані капітулою, котра правдоподібно не існувала. На руках рукавички, у лівій одна чи дві палички та незмінна парасолька (чи дощ, чи погода), у правій – італійська сигара, звана «віргінією»; штани з кольоровими лампасами, черевики облицьовані нікелевими уланськими острогами і потужними обцасами.

Пшибильскі ходив надутий як павич і попри поважний вік із зацікавленням приглядався до перехожих панянок, для яких не шкодував компліментів не тільки польською, але німецькою і французькою...

Ще статечніше ходив вулицями міста товстуватий жид Діамант. Його округле, налите обличчя було цілком позбавлене заросту, а на товстих заслинених губах гуляла усмішка. Ступав дуже обережно, бо маніакально опікувався своїм видатним округлим животом, який, як йому здавалось, був шкляний. Постійний страх розбити своє дорогоцінне крихке надбання змушував вар’ята до черепашої повільности у рухах. Діамант грав вечорами в третьосортній каварні на фортеп’яно, що і становило його життєвий заробіток.

Досить плідним на диваків і оригіналів був і міжвоєнний період. Бувай, Сліпа Мінця, Горбата Рузя, Ігнась-Зося-Тебе-не-Любить, Майор Мейер, Льольо – ось лише деякі зі славних представників цих дітей львівської вулиці.

Польський публіцист Юзеф Вітлін, відображаючи у книзі «Мій Львів» свої дитячі враження про місцевих вар’ятів, писав: «Львівська земля була особливо надавалася до пророщення особливих саджанців, що ходили на двох ногах. Типи і типки, диваки і бзіки забарвили нам дитинство мальовничим цирком, цирком задурно, який і бавив, і лякав».

Ігор Кутернога. Сьвірки. 2006