Театрал

Мандрівний польський театр. Мабуть, Возняковського.

Товариші ходили на вистави, пішов і я.

Як же не піти? Грали Словацького, «Мазепу».

Я читав цю драму й захоплювався нею, цікавий був, як вона вийде на сцені. Особливо цікавив мене сам Мазепа, козацький син і королівський паж, любимець короля і – жінок. Заверниголова і лицар. Ще й який!

Хто грав Мазепу – вже не пам'ятаю. Давно вивітрились з моєї голови вражіння, що з ними вийшов я того вечора з театру. Та одно певне: актор, що грав Мазепу, не вдоволив мене. Був він дуже й дуже далекий від того Мазепи, що малювався в моїй уяві, коли я читав драму Соневицького¹. Мандрівний артист рішуче не доріс до свого завдання. Вітер від степу і подих пахощів з будуару жінки воєводи, салонові форми і козацька щирість, а до того ще й вірш, що грає всіми привабами мистецького слова, – ні, ні, це було понад сили молодого мандрівного актора. Зате дуже подобалася мені жінка воєводи, Амелія. Також молоденька акторка, але дуже талановита, що вчулася і зрозуміла свою ролю. До того, мала дуже малий орган мови. Слухалося її слів, як співу. У першім акті вона говорить небагато, грає рухами й мімікою лиця. Але ті рухи, особливо в полонезі, що його провадить сам король Ян Казимир, були не тільки незвичайно граціозні, але й достойні. Була це велика, хоч, мабуть, не дуже-то щаслива пані. Забувалося про недостачі в одязі, в декораціях і в оркестрі, бачилося гарну й достойну магнатку.

Снилася мені.

На другий день позимніло, пустився дощ зі снігом, така погода, яка часто-густо буває в нас в половині листопада.

Я чекав на товариша в сінях одної кам'яниці...

Вечір, нудно...

Хтось надходить... Дрібні, жіночі кроки... Розмова: «От і вже зима, – каже один голос. – А мій плащ вітром підшитий і короткий, лиш по коліна. Зимно!»

А другий голос на те: «Мені не тільки зимно, але і в ноги мокро. Підошви – одна велика діра, а підзелювати нема за що. Просила директора, навіть ринського не має...»

Це ті самі, що вчора виступали в «Мазепі».

Одна грала каштелянову, друга – Амелію.

Каштелянова нарікала на свій вітром підшитий плащ, Амелія – на діряві черевики.

Нарікала тим самим, таким милим для уха голосом, ніби співала...

Скільки разів приходила мені на гадку та молода артистка мандрівного театру.

Вчора грала велику паню, а нині нарікає на воду в черевиках... Не лиш вона, а багато, багато з нас...

Як злобно насміхається над нами життя!

Може, актори тому й так люблять сцену, що на ній забувають про дійсність?

Перейшли. Я подивився за ними.

Це мені не раз приходило на гадку, коли я був у нашім мандрівнім театрі.

*

– Театр приїхав! Театр приїхав! – кричу, вбігаючи до хати, і нараз мовкну на порозі їдальні.

Бачу на столі китайський сервіз до кави, червоний, як з коралю, з золотими оздобами, знак, що прийшли якісь рідкі гості. За столом дві незнайомі пані і так само незнайомий молодий пан.

Старша пані в чорній шовковій сукні, повновида, мило всміхнена, гарна; молодша в бронзовій суконці, з косою на голові в вінок. Вона ще краща від тамтої, лиш худощава, майже марна.

В обох на шиях оксамитки, обі мають коронкові коміри й манжети, в обох золоті ланцюжки та великі штудерно повикручувані брошки. Молодий пан, білявий, синьоокий, старанно виголений. Він якийсь інший від усіх тих молодих типів, що я їх знаю. Високе чоло, рівний ніс, долішня щока трохи вперед.

Мені сім літ минуло. До гостей привик, а все ж таки хвилину стою на порозі й не знаю, що робити. Аж старша пані (хоч ще далеко не стара) повертається до мене.

– А хто це тобі сказав, що театр приїхав?

– Хлопці.

– Які хлопці?

– А студенти. Верталися зі школи додому й казали, що вже й директорка фякром присунула.

Гості в сміх. А я стою ні в цих ні в тих. Аж тітки:

– Привітайся. Оце і є та пані директорка. Я привітався. А директорка:

– Це, мабуть, вашої сестри синок?

– Так, пані Теофіле. З Поділля приїхав до нас, із Крегульця, бо там тяжко нездужав.

Молодша гостя притягнула мене до себе:

– А ти знаєш, що таке театр?

– Знаю.

– Ого! Може, й був, як грали?

– Був у Лашківцях, але ще дитиною.

– Що ти кажеш, дитиною! – повторила, вимовляючи слово «ди-ти-ною» якось так, що я не знав, чи сміятися, чи гніватися на неї. Подивився: ні, на неї, мабуть, ще ніхто не гнівався.

– І подобалося тобі в театрі?

– Ні. Там був такий чортовий млин, як великий млинок до кави, і по дошках бігала «костуся з косою». Я перестрашився, розплакався, і мене винесли з того театру, що стайнею пах.

І знову сміх, і знов я стою ні в цих ні в тих. Не знаю, може, щось сказав не до речі?.. Але ж бо я казав правду. Театр в Лашківцях дійсно стайнею пах, бо там не раз ярмаркові коні стояли.

– А до нашого театру прийдеш?

– До якого вашого?

– А до того, що ми з ним приїхали. От бачиш, моя сестра є в нім директоркою, а я там граю.

– На чім?

І знову сміх, і знову я не розумію, чого. Аж гарна пані пояснює мені, що вона представляє в театрі то сільських дівчат, то панночок з міста, як роля їй приписує.

– Прийди, – запрошує ввічливо, – то побачиш. А боятися не маєш чого, бо в нашім театрі нема ні чортового млина, ні страшної костусі.

– Прийду, як мене дідо або тітки візьмуть зі собою. Я дуже хочу подивитись на театр, бо того, що я бачив в Лашківцях, нема що рахувати. Я був тоді дитиною.

– Авжеж. Ти був тоді дитиною, не те, що тепер, – повторює гарна пані таким голосом, що я знову не знаю, чи сміятися, чи гніватися на неї.

Але тепер вже знаю, що це сестри, ті дві незнайомі пані. Старша Теофіля, а молодшу мої тітки називають панною Марійкою. Старша є директоркою театру, а молодша грає у ньому. А того пана, що прийшов з ними, називають паном Плошевським. Він, мабуть, також грає у театрі, – так я собі гадаю. Виголений, як священик, а вбраний, як світський. Актор.

Всі вони балакають по-нашому, але так якось живо, гарно, що аж слухати мило. Часом буцім співають, деякі слова вимовляють інакше, ніж ми. Мабуть, так привикли балакати в театрі.

*

На другий день прислали нам великий жовтий афіш, а на третій день дідо з тітками йшли на першу виставу і мене взяли з собою.

Театр давав вистави на замку.

Старий замок Синявських не був ще тоді такою руїною, як нині. Не тільки каплиця, з прегарним, багато різьбленим кам'яним фронтоном, стояла ціла й неушкоджена, але і в колишніх пишних салях гордого польського вельможі вікна були цілі, дах не затікав, двері мали клямки. Там стояло австрійське військо, піхота. Скрізь було видно сліди колишнього багатства й розкоші, треба було тільки вміти дивитися.

Просторе подвір'я серед замкової палати було направо від головної брами, поза каплицею. А наліво грубезний мур з келіями, що в них, як кажуть, колись монахи сиділи, а за тим муром деревляні сходи. Вели вони на довгий поміст, що спочивав на кам'яних, кріпких стовпах.

Тим помостом ішлося до салі, де йшли вистави театру «Руської бесіди», під дирекцією Теофілі Романович.

Сама саля – це був якийсь великий магазин бережанського бровару. Що в тім магазині складали та переховували, не знаю. Для театру випрятували його, провітрювали, привозили крісла й лавки та будували сцену. Була це величезна гаргара, немальована, Бог знає коли білена, неакустична, але вигідна і для акторів, і для театральних гостей, бо місця для всіх було досить. Про безпеку на випадок вогню або якоїсь іншої тривоги не було що й казати, бо саля мала тільки одні двері. Але влада любила театр, комісари, а часом навіть сам пан староста ходили до нього і тому давали дозвіл на вистави.

Народу бувало багато. Не тільки бережанців, але й священиків, учителів, а навіть селян з дооколичних сіл.

Священики зі своїми родинами не раз дві-три милі їхали до театру, а по виставі пізно вночі верталися додому. Не жалували ні часу, ні труда, бо театр – це була для них духова насолода. І не можна сказати, щоби дешево за неї платили. Першорядне крісло коштувало гульдена, а гульден чи там ринський – це вже були гроші, коли зважити, що п'ять гульденів коштували черевики з найкращої шкури. Тільки ученики й військо, нижче фельдфебеля, користувалося дешевим вступом за 20 срібних крейцарів. Але ж бо й ходили до театру, ходили! Ученик книжку продав, у своєї станційної панії задовжився, а до театру пішов. Бо як же не піти й не побачити Марійки Романович, Плошевського, Попілевої, Біберовичевої або знаменитого коміка Стефурака. Їх гра давала їм кращі переживання, моменти найсильніших духових зворушень.

Вже сама атмосфера, що панувала в театрі, була якась така інша, така приваблива й притягаюча, що важко було встоятися проти неї. І не один молодий хлопець, з п'ятої або з шостої кляси, хоч навіть несогірше вчився, кидав гімназію і проти волі своїх батьків їхав з театром. Деколи, дякуючи гарному голосові або вродженому акторському дарові, вибився і ставав любимцем «муз і грацій», але часто-густо не звернув на себе уваги ані критики, ні любителів театру, діставав короткі й нічим незамітні ролі, сидів літами на тій самій гажі, бідував, а все ж таки з театром розлучитися не міг. Як риба без води, так він не міг обійтися без нього.

Все сподівався, що управа пізнається на його високих даруваннях і дасть йому ролю, яку він виконає блискуче; але управа не слухала ні його просьб, ні нарікань і безталанний артист кінчав, як реквізитор або як «сила від усього».

II

Наш театр мав свою окрему атмосферу. Був це мандрівний театр, бо не мав ні свого театрального будинку, ні постійного місця осідку, але все їх сподівався і вірив, що незабаром ці сподівання здійсняться. Артисти й артистки, з деякими, розуміється, виїмками, дорожили своєю доброю славою, тримали себе гідно, а такі директори й директорки, як Теофіля Романович або Іван Біберович давали своїй театральній дружині якнайкращий примір. Було на кого подивитися! І незвичайно гарні собою, й одягнутись уміли, і поводилися бездоганно. Повітове, мале місто наслідувало їх.

Майже ціла трупа, чи там театральна дружина, співала й танцювала. Співаки й співачки попадались чудові, як ось Радкевичівни, Лясовський, Курманович або незрівнянні Клішевська, Лопатинська і, можна сміло сказати, геніальна Рубчакова. Людина без вищих студій, без консерваторії та драматичної школи, кожну ролю, яку їй дали, вистудіювала, зрозуміла і так вчулася в неї, що давала незабутню креацію, логічну, послідовну, бездоганно оформлену, незабутню, все одно, чи була це роля сільської, безталанної дівчини, чи великої, химерної дами, трагічна чи комічна, з нашого життя чи з чужого. Інтуїція, якою вивінувала природа нашу артистку, була просто неправдоподібна, і хіба тою казковою індуїцією можна собі пояснювати її осяги на сцені. Вона від перших слів, від першого руху, від першого блиску очей полонювала публіку й до кінця вистави тримала її у своїй непереможній владі. Минали роки, і ви не могли забути Рубчакової у ролі Гальки або Марусі в «Не ходи, Грицю...». Але так само незабутні креації давала вона в чужих, світової слави операх. Ніколи на забуду, як у Кракові, на «поранку» в честь Гріга, співала пісні «Пер Гінта». Не сила голосу й не техніка співацька, але щось вище від найвищої школи й могутніше від найсильнішого голосу промовляло до вас зі сцени, – справжній дар божий. А поза сценою людина гарна, мила, привітна і така безпретенсіональна, мов сільська, незіпсута дівчина. Ніколи не чули ви з її щебетливих уст нарікань на циганське життя, на те, що доводиться грати просто на підсіннях заїздних домів, ні на те, що кажуть їй виступати нині в народній комедії, завтра в драмі, а позавтра в опері – все те приймала вона, як щось таке природне в наших умовах, що на цю тему нема що навіть говорити.

З того боку, подібний був до неї Юрчак, тільки репертуар його не був такий широкий, як у Рубчакової. Він не співав, був невеличкий, худощавий, голос мав тихий, отже, з природи речі мусив обмежуватися до деяких тільки роль. Але як грав безталанного Янка в «Хаті за селом» («Циганка Аза»), то доходив до шпилів драматичного мистецтва. Забувалося, що це театр і до того ще мандрівний театр, виходилося з нього, мов із якоїсь цілющої купелі, оновленим і облагородженим. Чудеса високого, справжнього мистецтва!

На ролях трагічних героїв знаменитою виявилася Іванна Ляновська-Біберовичева. Зовнішній вигляд, міміка дуже гарного лиця, гнучкі опановані рухи і голос несильний, але доволі широкої скалі, давали їй спроможність відтворювати найтрудніші, високодраматичні креації рівно з нашого, як і з чужого репертуару. Але в Біберовичевої не інтуїція, а студія була підставою успіхів. Ролі з сильними демонічними акцентами виїмкове добре виконувала передчасно для нашого мистецтва померла Попілева.

Трагічним артистом, і то великої міри був Володислав Плошевський. Поляк, що міг у своїм театрі дійти до куди більшого розголосу й слави, так щиро прив'язався до української сцени, що посвятив їй свої нерви, здоровля, життя. Ролями своїми, як приміром Франца Мора в Шіллерових «Розбійниках» або Гаспара в «Корневільських дзвонах», так переймався, що пані на салі мліли, а його треба було в гардеробі чутити.

В інший світ переносили нас Стечинський, Стефурак, Підвисоцька й Танська-Осиповичева. Жанр, комедія, побутовщина знаходили в них знаменитих представників. Хто хотів щиро посміятися, ішов на виставу, де Підвисоцька й Осиповичева, дві сільські жінки-цокотухи, сварилися з собою. Був це справжній концертовий дует сварки. Найповніший реалізм. Часом один зворот голови, одно скривлення уст, один порух брови або кивок рукою, і постать зарисовувалася виразно, містко, пластично.

Стечинський як лиш появився на сцені, то вже ціла саля попадала в веселий настрій. Як циганський барон, був він кращий і більше характеристичний від віденських артистів.

Мистцем до так званих чорних характерів був Іван Гриневецький, мабуть, найкращий з наших режисерів. Він не обмежував і не стіснював творчої спроможності поодиноких акторів, але й цілість драматичних творів мав заєдно на оці.

Опереткових співачок ніколи в нас не бракувало. До найкращих належали Клішевська, молодша Радкевичівна, Лопатиська, Фіцнерівна й другі.

Клішевська пізніше була першою «дівою» львівського польського театру, але її літа, проведені на нашій сцені, мали ту свіжість і той приваб молодості, якого навіть найбільша рутина не може заступити.

За нею тоді божеволіли. Це не видумка, а суща правда. В Бережанах з вистави «Корневільські дзвони» мусіли вивести зі салі одного вищого урядовця, що здурів із захоплення Клішевською, Прикрий і жалюгідний інцидент. Але що ж! Амор – це невідступний товариш театру та ще в тих часах, коли не було кіно, коли театр у провінціональному городі був одиноким місцем, з котрого мистецтво розсівало свої чари.

Як називалася штука, на якій я перший раз був у нашім театрі в Бережанах, не пам'ятаю. Але дуже добре пригадую собі, які настрої я пережив цього вечора.

Вистави починалися в годині пів до восьмої. Молодь вже в сьомій бігла до замку, щоб зайняти якнайближчі стоячі місця. Старші не приходили скорше, аж на ратушевій вежі вибило чверть на восьму. Вони здебільшого мали наперед куплені білети й не боялися, щоб їм бракло місць, У перших рядах бачилося суддів, професорів, лікарів, адвокатів, священиків, офіцерів, цілу бережанську еліту. Дідо не любив сидіти близько сцени, бо казав, що чути суфлера і видно грим. Мав дуже добрий слух і не носив окулярів.

Перше, на що я звернув увагу, це була, розуміється, куртина, бурячкова з темнішими, аж до чорної краски включно, згортками й золотими прикрасами. Нова, а вже мала одну дірку, буцім її миша вигризла. А в тій дірці то появлялося, то зникало якесь цікаве, людське око. Мене це бавило, але я не питався нікого, що воно значить, бо знав, що в театрі треба сидіти тихо. Від тієї куртини заносило якимись особливими театральними пахощами. Перед куртиною сиділа музика. Декількох я пізнав, це були бережанські музиканти: Клех, Кліма, Стейкаль і Цізар, інших я не знав, – вони приїхали з театром. Музика почала грати. Мені найбільше подобався цей, що грав на басі. Він був малий, а бас такий великий. Мене дивувало, як він міг невеликими пальцями натискати на такі грубі струни.

Музика замовкла, дзвінок, і куртина підноситься вгору, як ролєта при вікнах у дідовій хаті.

Маленька зупинка – видно парубоцькі чоботи й жіночі чобітки, але це триває хвилину, чути голос: «Тягни!» – і занавіса підсувається високо, відслонюючи гурт святочно вдягнених селян на тлі якоїсь «вільної околиці».

Поміж ними пізнаю Марійку і її старшу сестру, Теофілю Романовичку. Марійка грає молоду сільську дівчину, Теофіля – старшу жінку. Марійку від першого слова пізнав я по її щебетливім голосі, вона так балакає, якби співала, а грає, немовби родилася сільською дівчиною. Теофіля нагадує мені тих поважних селянок, що я їх знав з Крегульця, тільки обі вони вранці дещо інакше, ніж у Крегульці селянки, вбиралися. Увесь час стежу за ними й змісту штуки не ловлю, він порозриваними шматками дістається до моєї свідомості.

На павзі високий жид, у сірім англєзі з плеканою бородою розносить у кошику невеличкі cipo-зелені грушки. Тітка купує кілька, їмо, знамениті, ще кращі від наших дуль і панєн.

Того старозаконного, в англєзі і без пейсів, я знаю. Він нині рано приходив з довгим списком театральних реквізитів і позичав у тіток, що в театрі треба було на нинішню виставу. Казав, що приходитиме часто, бо паня директорка посилає його до «вельможних панночок» і каже, що може йти туди, як у дим.

III

У дев'ятій годині військові трубачі трублять під замком, на хвилину приглушують слова, що падуть зі сцени, але мені пригадується, як то я перший раз їхав з Крегульця до Бережан і до міста доїздив якраз тоді, коли так само грали. Вибила й десята. Мені хочеться спати, але я того нікому не кажу, бо хіба тільки діти можуть спати в театрі. Аж скінчилася остання дія; оплески, куртина то спускається, то підноситься вгору. Актори виходять на сцену й кланяються. А потім перед спущеною занавісою стає котрийсь із них, дякує гостям, що так численно прибули, й заповідає, що театр буде грати завтра. Знову оплески, й оркестра грає прощального марша. Гості ще хвилину розмовляють зі собою, чекаючи, щоби другі вийшли, бо в дверях дуже тісно, хоч двері ті такі широкі, як брама, – а потім і собі йдуть. Скрипить деревляний поміст, тріщать старі сходи, коло каплиці стоїть грізний вояк на варті. Деякі гості вступають іще на морожене до цукорні Єгра, студенти розбігаються по станціях. За ними біжать спомини з нинішньої вистави. Чути голосні зітхання: «Ах, як вона грала, як вона грала!»

Місяць підсміхається із них.

Годинник на ратушевій вежі видзвонює північ, Єгер замикає цукорню, з готелю Сімона від'їздить остання бричка, Ринком від Адамівки в напрямі містечка переходить поліціянт у рогатівці і з кривою шаблюкою. Бережанці можуть спати спокійно.

*

З тої пори я часто бував у театрі.

Як полинялі, картини пересуваються переді мною: «Маруся», «Галька», «Верховинці», «Розбійники», «Дами й гусари», «Ніч у Апеннінах», «Зі ступеня на ступінь» й інші драми й комедії, свої й перекладні або перероблені з чужих літератур. За мого побуту в Бережанах наш театр приїздив кілька разів. Зразу під управою Теофілі Романович, а від року 1882-го під дирекцією Гриневецького й Біберовича.

Якийсь час грав на замку, а пізніше в деревляній буді на невеличкій площі перед замком.

Як я був у V клясі, то заходом Андрія Чайковського, великого любителя театру, збудовано на Адамівці, недалеко фари, літній, тимчасовий театр. Мав він просто небувалий успіх. Ходили всі, без різннці віри й національності. Театр мав артисток та артистів непересічної міри. Репертуар збагатився і нашими оригінальними творами, й перекладами з чужих мов. В оркестрі сиділо досить добрих музикантів, декорації малював декоратор львівського Скарбківського театру (мабуть, Балько), актори й акторки не грали «Чорноморів» у гуцульських одягах, ані «Довбуша» в наддніпрянських. Це вже був справжній театр, а не якась бідна мандрівна акторська трупа. Люди не йшли до нього ані з милосердя, ані з почуття народного обов'язку, лише тому, що хотіли побачити дійсно добру виставу.

На «Чорноморцях» та на «Корневільських дзвонах» бувало стільки народу, що театр аж тріщав. Ученики нашої гімназії ходили як замотиличені. Сипалися двійки; професори грозили, що дирекція заборонить ходити до театру, – не помагало. Для них був тільки театр, актори і, розуміється, акторки. Побачити їх, як грають, співають і танцюють, – це була їхня одинока мрія. Кинути на сцену китицю рож та якнайголосніше гукнути «Славно!» – це був їх святий обов'язок. Старша братія тільки й журби мала, де і яким способом добути 50 чи 60 крейцарів на другорядне крісло, молодші вдоволялися й стоячим місцем за 20 чи за 25 нових. Деякі з малих хитро-мудро діставалися до театру: то помагали добувати театральні реквізити, то перепускали їх знайомі молоді актори, що мешкали на студентських станціях, то непомітно після павз всувалися до салі.

Було двох таких з другої чи з третьої кляси, що в суботу могли ще піти на представлення, а на неділю не мали вже за що. Ні старих черевиків на продаш, ні лишньої книжки, нічого, ну нічого!

А якраз у неділю грали «Барона циганського» з Клішевською, Радкевичівною, Лясковським, Осиповичевою і, що найважніше, зі Стечинським у ролі багатого свинаря. Таж то люди гинуть зі сміху, дивлячися на нього і слухаючи, як він співає. І як тут не піти?

«Мусимо піти! – сказали собі хлопчиська і поставили на своїм. Паню обдурили, що йдуть на неділю додому, взяли від неї на дорогу хліба з ковбасою, сховали по плящині зимної води до кишені і пішли. До вечора грали в кічку в Руриськах і на Сторожиськах, а вечором – до театру. Купили білети, били браво, кричали «Славно!», одним словом, поводилися, як не можна краще. А по виставі не спішилися додому, лиш непомітно скрилися за декорації, що були наготовлені для завтрашньої вистави, і, як замкнули буду, перенеслися звідтіля під сцену. Там переспали ніч і пересиділи день, а під вечір, як стали сходитись музиканти й почалася звичайна сварка між ними за крісла, а між молодшими акторами за чоботи й шаровари, вони непомітно шульнули на салю, стали собі чемно в густих лавах студентських і захоплювалися «Бароном циганським» із Клішевською й зі Стечинським, якого пізніше так успішно заступав Рубчак.

Ні, ні, не було такої жертви, щоб її не приніс би бережанський гімназист для нашого театру.

А коли цей театр від'їхав, то гімназія ходила як задурманена. В місті було так пусто і нудно, мов у хаті, що в ній бракло когось дуже близького й дорогого. Не було куди піти ввечорі, а вечори ставали довші й довші, бо це до зими йшло, а не до весни. Нижчі гімназійники скоріш приходили до себе: потішали себе гадкою, що за якісь там два місяці прийде Різдво і поїдуть додому, але деякі їх товариші із вищих кляс просто миналися з туги. Витрачувалися на рожевий пахучий папір і замість домашніх завдань, писали сентиментальні листи до найдорожчих своєму серцю німф та жрекинь рідного мистецтва, Німфи відписали раз і другий, а потім... мовкли... На милування не було силування...

Коли яку комедію чи драму і коли якого артиста й артистку я тоді перший раз побачив на нашій сцені, того не беруся казати.

Між нинішнім днем а тодішніми часами повисла велика занавіса, на якій написано: «П'ятдесят кілька літ».

Нема кому піднести її вгору...

Довгою низкою пересуваються перед моїми очима наші актори й акторки, і то не лиш ті великі й незабутні, як Марійка Романович, Плошевський, Попілева, Клішевська, Лопатинська, Рубчакова, Юрчак та інші, але й такі, як Шеремета й Нижанківський, що сварився за ролі жидів, як Гембіцький на старості літ, як Підвисоцький, що грав комісара моральності в «Бароні циганськім», і як його дружина, незрівнянна сварлива молодиця (на сцені).

Усіх їх бачу, мов живих, чую їх голос і згадую їх гру. Але роки, місяці і дні забулися. Я дивився на сцену й схоплював образи, але про дати не думав. Був молодий, а молодість вражіннями живе й багатіє.

А все ж таки деякі вистави сильніше від других вбилися в мою пам'ять. Як примкну очі і на мить забуду про нинішню хвилину, то бачу як зараз «Настасю Чагрівну». Грає цю безталанну любку одного з наших найбільших князів Біберовичева. Хоч драма слаба, та як сильно вона її грає! В останній дії ведуть Настасю палити. Іде в білій, довгій сорочці, нижче кісток, з розпущеним волоссям. Щось говорить, – не маю сили вислухати, що. Мені ще й десять літ не було, не диво, що по ночах будився і – плакав. Не вмів інакше відгукнутися на ті незабутні вражіння.

То знов у серпні (так, це було в другій половині серпня) їду з Поручина з моїми батьком-мамою на виставу «Чорноморців». Які вбрання, які співи, яка гра! В Бережанах нараз побачилося козацьку Україну. Хоч ученики були на вакаціях, саля, а краще сказати, буда, аж тріщала. Довго, довго цілі Бережани співали: «Засвистали козаченьки в похід опівночі, виплакала Марусенька свої карі очі». Пісня за людьми літала.

То знов Осипа Барвінського «Гетьман Полуботок».

Дуже добре тямлю, як у дванадцятій вполудне вийшли ми з гімназії і на мурах побачили афіші, що заповідали цю історичну драму. А на окремих, довгих паперових стрічках було видруковано, що костюми й декорацію на цю драму коштували 5 000 гульденів. Це на бережанський рахунок неправдоподібна сума. Але ніхто з нас не сумнівався, бо кому ж і вірити, як не директорові театру?

Хоч які голодні, не спішилися ми до своїх станцій, – по два-три рази прочитували заголовок, дійові особи, прізвища артистів та артисток, увесь афіш згори додолини.

І на другий день лавою пішли до театру – українці, бо поляки ходили переважно на штуки народні зі співами й танцями, жиди також.

Хто пішов, не пожалував. Полуботка грав Біберович, царя Петра – Плошевський. Зелений, червоним сукном підшитий каптан, лосеві панталони, високі чоботи, тригранний капелюх. А яка маска! Які страшні очі! І як вони грали. Це був концерт. Усі костюми нові, декорації свіжі, незапорошені. Не знаю, чи коли-небудь наш мандрівний галицький театр вивінував так блискучо яку другу штуку.

І не забуду «Корневільських дзвонів» з Клішевською, молодшою Радкевичівною, з Яковичем (батьком славного Курбаса) і з Плошевським. Самі молоді артисти, голоси свіжі, чисті. Скільки краси в їх співі, кільки душі в їх грі! Чи міг хто забути Плошевського, як божевільного Гаспара, на деревлянім конику і з безумною піснею на устах? Або Яновича, як він ховається в залізний лицарський лаштунок і співає, або це чудове: «дігі, дігі, дігі, дігі, дігі, ді», що не одного доводило до божевілля? Може, й були такі, я до них не належу. Слова позатиралися у пам'яті, але мелодії бринять у вухах, перед очима являються не раз, мов чарівні привиди, обличчя й постаті наших незабутніх артистів. Бачу їх усіх, що грали в «Циганськім бароні», – і Клішевську, й Радкевичівну, і Стечинського, й Осиповичеву, Лясковського й Підвисоцького, але то всіх, усіх! Деякі ролі двояться і трояться в очах, бо я кілька разів бував на виставі тої знаменитої опери і деякі ролі бачив у декількох обсадах. Нині важко мені сказати, чи краще молоду циганку грала Лопатинська, чи Рубчакова. Обі грали й співали чудово. Пізніше був я на виставі «Циганського барона» у Відні (мабуть в Theater an der Wien)². Декорації, оркестра, хори, костюми – все те було незвичайне, блискуче, але з ансамблю я не затямив нікого, натомість ансамбль нашого театру тямлю увесь.

На сцені нашого театру у Львові, але геть пізніше, бачив я наших великих артистів – Садовського й Заньковецьку. Заньковецькою я був захоплений. Нагадалася Capa Бернар, Шарлотта Вольтер, Елеонора Дузе й Гелена Моджеєвська. Заньковецька не блідла при них, не була менша, а для мене, може, ще й більша, бо своя.

Так тоді ще, за моїх хлоп'ячих і молодечих літ, пізнав я майже ввесь український театральний репертуар і всіх визначніших артисток і артистів нашого театру.

Скільки гарних хвилин завдячую їм! Скільки разів ішов я до тих, буцімто театральних саль, де вони виступали, засмучений, зажурений, прибитий, а виходив з обновленою душею.

Скільки разів плакав і сміявся з ними, скільки разів спочував з бідними й приниженими, яких вони виводили на сцені, й гнівом запалювався до тих, що зло й кривду творили.

Спасибі Вам, діячі й діячки нашої недооцінюваної сцени! Який жаль, що ви своє високе мистецтво забрали на другий світ з собою! Лишилися по вас тільки деякі полинялі фотографії, деякі останки одягів і такі бідні спомини, як оці, що я тут написав.

---

¹ Очевидно – Словацького. – Рєд.

² Віденський театр (нім.). – Ред.

Богдан Лепкий. Життя і сцена. – Дніпро, Київ, 1991. –
Твори в двох томах. Т. 2. – С. 572-585.