Богдан Волошин

Франкові діти

Побратими

… Ще не минув листопад, а холодне зимове сонце уже запанувало у змерзлому львівському небі. У місті погрозливо тихо. Лише инколи на околицях лунали нечасті постріли з карабінів. Львів наче вимер, вулицями вірвус-вітер гонив сміття, клапті газет та прокламацій. Ба, ні – на Калічій горі, придивившись, можна було побачити дві маленькі скоцюрблені постаті. Двом хлопчакам таки вдалось чкурнути з дому на волю. Та й як не втекти – вулицями спацерують жовніри і стріляють зі справжніх фузий!

– А ми вас, сукінсинів, Юрку, будем гнати аж до краю землі! – гонористо під’юджував колегу дрібний на личку Збишко. – І буде русинам капут!

– То вам ляхам буде повний капут. Наші січовики посічут вас шабельками на макове зерно. А ще в нас є такі кріси завеликі, що від одного стрілу три поляки падають… – повагом відказував муровий Юрко. – Такого не може бути, щоби наші Львів зоставили! То наше місто!

– Який ти дурний, Юрку, – засміявся малий Збишко. – Яке то ваше місто, якщо його наш король збудував, Казимир Великий. Так нам в школі казали і портрет є нашого короля в книжках.

– Тому вашому королю наш князь писок напуцував і землю гризти примусив!

Збишко вже наготував гірку відповідь для Юрка, як з сусіднього провулка хтось затягнув підпилим фальцетом:

«Бендзє война з русинами,
Наш кумендар будзі з нами,
оде Львова до Кийова
за русинами марш, марш!»

– О, видиш – люди знають, що кажуть, -- шморгнув змерзлим носом затятий Збишко. – А ще мені тато казав, на двірець приїхав панцерник і він вас всіх постріляє як Мартинко Канарок жаб на Пелчинському ставі!

– Правдивий панцерник? – пожвавішав Юрко. – А твій татусь його видів?

– Ясно, як я тебе! Він же колійовець!

– От би його побачити…

– Не можна. Знаєш яка там охорона – жовнір біля жовніра, муха не пролетить.

Хлопці притихли. Юрка муляла думка про справжнього панцерника, а Збишко чекав, що скаже кремезніший і завше цікавий до всіляких авантур приятель Юрко.

Насправді вони були нерозлийвода. І навіть війна між українцями і поляками не вплинула на стосунки малих батярів. Їх знав увесь Клепарів та Янівська. Якось вони прославились тим, що вилізши на старі каштани біля Янівського цвинтаря, цюняли на голови перехожих. А потім, як ті прудкі вивірки, стрибаючи з дерева на дерево, втекли в глиб цвинтаря, де й ховались до смерку. Але ж їм тоді дісталось від татусів – одним із «освячених» виявився місцевий парох, який впізнав гавганів і відразу розповів усе їхнім батькам… Юрко тоді два дні не міг на лаву сісти і мусив стояти в клясі, а Збишко мав великі сині вуха. Взагалі –то вони були у нього клаповухі і трошки прозорі. Але після батьківської екзекуції хлопець красувався двома варениками з чорницею – синіми і зимними.

Числився за хлопцями і ще один (а чи один?) грішок. Якось вони знайшли дірку у паркані, якою можна було втрапити просто на обійстя австрійського чиновника Йозефа Міллера. Той був дуже прикрий – як тільки хлопці чіплялись до його повозу, наказував кучеру гаратати їх батогом по плечах. Так от, якось кухарка забула зачинити двері до пивниці. Батяри тінню шмигнули в криївку і потрапили в царство ріжних наїдків. Усі вони були надійно закриті в слоїках. Як не мордувались хлопаки, щоб їх відкрити, але піддався лиш один слоїк – з квашеними огірками. Пожадливо хрумаючи та плямкаючи, Юрко і Збишко вмить знищили овочі. І раптом батяриги лиховісно зблиснули зубами. Тоді по черзі зняли ногавиці і… від щирого серця випустили по кілька балясів до слоїка! Акуратно закривши її, поставили на полицю. Старожили досі розповідають, який страшний крик було чути з дому пана Міллера, коли захланний австріяк запхав руку в слоїк, щоби виловити «тверденького і хрумкого корнішончика».

Фатальний анабазис

– А ще мені тато казав, що наші будуть наступати на Підзамче і панцерник теж туди поїде, – пошепки сказав Збишко.

– Коли? – аж підскочив Юрко.

– Нині…

– То він же за Янівським цвинтарем буде їхати! Гайда тенди!

Хлопців наче вітром звіяло. Бігти самою широкою Янівською було лячно – звідтіля иноді було чутно постріли і лайку, тож друзі гайнули манівцями, минаючи широкі перехрестя та більші вулиці, намагаючись ховатись у тіні численних садочків та городів.

Аж ось і цвинтар. Шмигаючи між могилами, приятелі нарешті вибрались на пустир, що межував із залізницею. Щоб відхекатись, присіли на уламок акації. Вони були надійно заховані від людського ока – навколо бовваніли вкриті памороззю будяки та пирій. Натомість їм чудово був видний переїзд: тут колію перетинала дорога. Щоправда, нею нині ніхто не їздив – війна позаганяла львівський люд до кам’яниць. Лиш поодинокі перехожі квапливо минали відкрите місце, прямуючи у середмістя.

– А що у мене є… – лише тут, у надійній криївці, Юрко вирішив поділитись зі Збишком своїм багатством. І дістав з глибокої кишені споденок напуцовані до блиску набої до машингвера.

– Де ти взяв? – радісно запитав Збишко.

– В касарнях Бема назбирав. Я там таке місце знаю – там набоїв, як маку! Підемо?

– Файно. Але не зараз… Слухай Юрку, а давай ті набої викладемо на колії. Потяг над’їде – почнеться стрілянина. Ото сміху буде!

– Давай, брате!

І обидва неквапом почимчикували до колії. На щастя, дільниця наче вимерла. Уже смеркало і з овиду зникли останні перехожі. Лише потривожена синичка пискляво «пінькала» у спину друзякам.

По акції хлопці знову осідлали гілляку. Раптом понад деревами вдалині з’явились клуби диму.

– Юрку, їде! – першим помітив наближення панцерника меткий Збишко.

– Але махіна… -- відкрив від небаченого дива рота Юрко.

Було від чого дивуватись. Хлопці не раз ходили дивитись на потяги, і на двірець, і, навіть, на Підзамче, але такого паротяга вони в житті не бачили. Усе його чорне тіло було закуте в метал. З щілин-бійниць стриміли кулемети та кріси. Небо дряпали могутні жерла гармат. Важезна машина, гучно посапуючи димом і парою, поволі сунула рейками, наче підминаючи їх під себе. Скрипучим та грізним драконом-смочищем наближався панцерник до місця, де батяри порозкладали на колії набої.

В очікуванні феєрверку хлопаки витягли шиї понад бадиляччям і не зводили очей з чорної потвори. І ось – почалося! Спершу сухо ляснув один патрон, потім ще один, врешті почали тріскотіти усі набої.

Потяг стишив хід, врешті зовсім зупинився. Хоботом чудної комахи ворухнулось дуло кулемета в гнізді, і виплюнуло з ців’я жменю пекучих куль, що віялом розлетілись довкруж. Хлопці навіть не встигли зрозуміти, як їх здивовані, змерзлі обличчя вкрив пух посіченого чортополоху… Небо раптом перекинулось і впало на обох. Знову перелякано «пінькнула» синичка і затихла в кущах. Їй пощастило…

За хвилю панцерник важко ухнув клубом пари і знову спроквола покотився в керунку Підзамча. Десь там, з новою силою розгорявся бій за місто, яке не помітило, що на двох львів’ян стало менше. Самого Львова стало менше…