Виборець

У місті, боже милий, кого там не було! Людей – тьма-тьменна; усі пани, панотці та й писарі з сусідніх сіл. А жидів уже – як тих тарганів! А усі крутилися та бігали, як посолені. Яким примістив безпечно коні та й зачав оглядатися за війтом. Тут подибався він з чоловіком, також виборцем із другого села, та й став розпитуватися про війта, чи сей його де не бачив?

– Ні, – каже виборець, – я не бачив, але ходім, може, найдемо.

Іно що поступилися, причепився до них жидок із найбільшого заїзду у місті.

– Кланяюся панам виборцям! – говорив жид, потрясаючи шапкою у воздусі.

Виборці ішли не оглядаючися. Жид не відступався. Він захвалював свої ковбаси, студенець та бохонці.

– Іди до лиха! – муркнув Яким. – Як схочу їсти, то і без тебе попоїм!

– А нащо вам, пане виборець, іти десь та й купувати, коли у мене все можна мати задурно?!

– Ха-ха-ха! – засміялися виборці. – Задурно даш, але гроші возьмеш? Правда?

– Чому гроші? – каже жидок. – Як кажу – ні, то – ні... – Жид підійшов ближче і понизив голос: – Чому гроші? Як пан з Ківковець буде послом, то будуть гроші, ковбаси і бохонці задурно, розумієте?

– Щезай, проклята жидово! – гукнуло щось над їх головами, гейби з гармат вистрілило. – Ти будеш людей баламутити? Юда продав Христа, а ти, єго син вірний, ведеш людей на зраду!

Яким побачив Маландевича. Се був міський чоловік, найбагатший з усіх міщанів; мав велику славу і поважання на цілий округ. Жидів не любив на перехід і всюди, де лиш заводили тверезість, там він перший був і йшов напереді з хрестом. Жид змішався.

– Пане Маландевич, пане Маландевич! – бовкотів невиразно, низько кланяючися.

– Мовчи, пся...

Маландевич не скінчив, бо надбігли два молоденькі панотці, котрі взяли його набік і стали щось потиху говорити. Жид пропав, гейби крізь землю провалився.

* * *

Перед радою повітовою, де мали відбуватися вибори, було так глітно, що годі було перепхатися, а голови людські подавалися, гейби хвилі в ставу, гойдані вітром. Далі трохи порідше стояли люди купами і вели всілякі розмови.

Яким зачув знакомий голос, що доходив здалека. Голос то підносився, то знижався, часом гудів, гейби хтось говорив у порожню бочку, то притихав, і слова плили тихо, спокійно, як шепіт води мілкого потока. Яким оглянувся. Се був панотців панич. Він переходив від купи до купи людей, просив і заклинав, аби пошанували самі себе, аби показали, що вони люди, ґазди, русини, аби не давалися на підмову, не зводилися обіцянками, не запродували своїх голосів.

– Тримайтеся, братя! – говорив він палко. – Ваша доля у ваших руках, від вас залежить доля Русі.

Голос його перервався. Він палкими очима споглядав на купи народу і читав з їх лиць силу свого слова.

Яким не міг винести того погляду і спустив униз очі. Заморочений гуком голосів і новими вражіннями, черв'як сильно завертівся десь під самим серцем і викликав протяжний довгий біль. Погляд молодого чоловіка мішав його і прибивав до місця, а коли він знов підніс очі і споглянув навкруг себе, намість панича побачив лице секвестратора. Секвестратор був умучений, як косар в полудне, а піт горохом ллявся йому з чола. Він перепхався через купи людей, отерся майже о Якима і пішов далі. Яким оглянувся і побачив високу піку й чако жандарма. Секвестратор щось йому шептав на ухо. Жандарм подивився на всі боки. Нарешті їх погляди оперлися о кількох людей, відки Якимові здавалося, що чує голос панича Никольця.

* * *

Іван ішов з двома людьми і голосно говорив.

– Тьфу! до чорта, – сказав високий чоловік. – Оден сюди, другий туди! Лоточать, що аж голова тріскає! Чоловік вже врешті не знає, що робити!

– Та на те є розум, – каже Іван, – аби чоловік знав, що робити.

– Розум розумом, але в такій крутні і розум не поможе. Говорять: свій, свій, а кажуть вибирати пана!

– Та-бо ви не розумієте, о що тут іде! Тут не йде о те, чи він пан, чи мужик, але о те, що ківковецький пан – поляк, а зі Львова – русин.

– А що нам з того за користь?

– Які ви дивні! Подумайте самі: як ви процесуєтеся та й не можете самі на термін стати, то кому ви даєте «пленіпотенцію»? Тому, з ким процесуєтеся, чи тому, хто вас боронить? А з ким ми найбільше напроцесувалися, як не з польськими панами? Де поділися наші ліси і пасовиська? Право мужицьке усюди пропадає, бо він темний, непросвічений. Лиш одні попи та пани русини, що за нами вступаються! Скажім же тепер, – говорив Іван далі, – скажи сам, чоловіче: якби ти мав за собою право, чи треба би тобі свідків підкуплювати?

Якимові кров ударила до лиця. Маленький, звитий вчетверо папірчик засичав, а виразні круглі нумера засвітили, як очі гадюки...

* * *

Розпочалися вибори. Майже при самих дверях ради повітової стояв панич Никольцьо і кождому виборцеві, що переходив коло нього, додавав смілості і відваги. Якима хтось сильно потрутив. Се був той самий жандарм, що говорив із секвестратором.

– Арештую вас в ім'я права! – сказав він до панича, випростувавшися, як свічка.

– Кого? Мене? За що? – запитав змішаним голосом панич. Його бліде лице ще більше поблідло, а очі блиснули гнівом. – Ви? Мене? За що? – крикнув він знов з усієї сили. – За те, що я говорю людям те, що вони самі повинні знати? Чому не арештуєте тих, що їх на зле зводять, грішми підплачують?!

А як його вже брали, він відвернувся і ще раз сказав:

– Люде, тримайтеся!

Його голос звучав дивно, і при ободрюючих словах чути було другий звук: «Усе, усе пропало!»

Межи людьми зробився пополох. Якимові немовби ножем потягнуло по тілі. Він остовпів. Йому здавалося, що кождий дивився на нього, показував пальцем, що се він той збаламучений, підплачений негідник.

– А що, Якиме, за ким будете голосувати? – запитався його ненадійно війт із-за плечей.

Яким оглянувся, але не сказав ані слова.

– Ну, ходім! Уже час! – сказав війт і пішов наперед. Яким пішов за ним, аби не стояти на місці. Але в душі його виколювалася інша, певна, незмінна думка: збутися тяжкого ворога, що вертів мозок, пришибав душу і палив грудь.

В його голові все перемішувалося, у висках стукало, в ухах дзвонило, а гадка крутилася, перлася, гейби запертий дим у комині. Одно було ясне: збутися яким-небудь способом клятих грошей, що палили розжареним вуглем, шпигали розжареним зелізом.

Піт виступив на його чоло, а серце товклося каменем. Він дивився на присутніх, бачив кожде лице, кожде порушення, але чому то так все було, чому не так усі заховувалися, – він не знав; а втім, йому се було байдуже: його займала одна думка і вся здригалася відразою.

– Яким Мачук! – закликав той сам голос ізсередини, що викликував других перед ним.

Яким вийшов насередину і став перед столом, за котрим сиділа комісія.

– На кого даєте голос? – сказав грубий, підсадкуватий панок.

Яким мовчав.

– На кого голосуєте? – спитав панок нетерпеливо.

Яким мовчав, сопів, трясся цілим тілом, аж руки у нього тремтіли. Він витягнув гроші і поклав на стіл. Пани при комісії зжахнулися.

– Що се? – запитав панок, підскочивши.

Якимові гейби камінь спав із серця.

Він промовив чистим, грімким голосом:

– Мені дали сі гроші, але я їх не хочу, кладу тут перед цілою комісією, а голос даю на руського посла! – і вимовив ім'я і прізвище пана зі Львова.

В залі настав приглушений, довгий шум...

– Славної Славно! – відізвалося кілька голосів.

Староста почервонів як буряк.

– В залі агітувати не вільно! – крикнув він зі злістю. – Бо інакше скажу випровадити!

* * *

Голосування тривало вже недовго. Порахували голоси – двадцять голосів руських більше.

При комісії зачалися острі переговори. Відкинено кілька голосів, де ім'я чи прізвище було зле вимовлене, але все-таки в користь русинів виходила надвишка. Ніякі викрути приятелів ківковецького пана не помагали – все було в найбільшім порядку.

Всі, що нетерпеливо ждали кінця виборів, змішалися тепер з виборцями. Гамір і веселість змагалися. Кождий рад був знати про найменшу подробицю, тож кождий осібно і усі разом голосно розповідали про недавно пережиті хвилі.

На телеграфі не могли собі дати ради, а весела вість летіла світами.

Жиди, гейби скажені, зачали кричати: «Vivat!» А межи ними могли виборці бачити тих, що ще недавно бігали за ківковецьким паном та й запрашали на студенець та й ковбаси.

Яким чув, що його ім'я переходило з уст до уст.

– Де він? Як називаєся? Відки? – допитувалися з усіх боків, а деякі витягали папір і записували.

– Се мій парафіянин, – сказав гордо старенький панотець, підпровадивши до Якима кількох своїх товаришів і молодих панів.

Панотці і панове стали Якимові віншувати, а декотрі і цілувалися. Одному аж сльози крутилися в очах, коли він стискав Якимові руку і говорив:

– Коли вже таких маємо селян, то Русь не пропаде, але пропадуть її вороги, бо нарід приходить до пізнання, чим він є і чим повинен бути!

Яким не міг опам'ятатися. Його брало диво, він споглядав на себе, немов на яку загадку. Що се мало бути за пізнання, про котре йому говорили, він не розумів; чув лише, що в нім відзивалося якесь незвісне віщування, якийсь не знаний досі голос.

«Чого всі ті люде так побиваються, чого борються, плачуть? Чи в тім не ховаєся щось більше, як він досі добачив? Чи не криєся більша сила, що всіх тих людей переймає одною душею, що і в нім обудила немов нове житє?» Але тоті всі чувства перемагала радість, несказанне глибоке вдоволення.

Він вернув додому, як п'яний, хоть горівки і до рота не брав. Жінка вже не могла діждатися. «Що Яким зробить із грішми?» – палило її нетерплячкою від кількох днів. Та коли вчула, що він гроші віддав, розсердилася.

– От і розумне зробив, – сказала гнівно. – Люде раді би, коби відки гроші роздобути, а він мав та кинув чортові в зуби!

– Ей, жінко, дай спокій! – сказав Яким, стягнувши брови. – Ти того не знаєш і не розумієш, то і не мішайся! То недобрі були гроші...

Жінка втихомирилася. Злих грошей вона не хотіла. Кажуть, що крадене вдесятеро відпаде, а злий гріш міг би звести на нінащо і ціле ґаздівство.

Наталя Кобринська. Вибрані твори. – Київ: Дніпро, 1980. – С. 170-175.