Жидівська дитина

Гінді Розенталь було вже одинадцять років. Батько її торгував волами, скуповував по ярмарках у мужиків худобу та й продавав більшим гендлярам.

Ґешефт ішов добре. [...]

Діти велися, нівроку їм. Сина оженили в сусіднім місті, де гендлював збіжжям, старша донька була вже також віддана, а менші дожидали дома свого часу.

Найцікавіша з усіх була Гінда. В школі була завше першою, а в скупості переходила матір. Часом, як отець приїхав із дороги, а гендель йому вдався, то давав дітям по крейцару; дві молодші зараз пішли і купили якусь лакітку, яблок або горіхів; Гінда споглядала жадним оком на них, бо сама була не від того, аби не з'їсти смачного яблока, та все-таки свого крейцара не віддала б за ніщо в світі. Не раз обходила перекупок, що сидять із садовиною, та й втягала в ніс приємний запах доспілих яблок, а крейцар так тиснула, що аж прилипав до руки.

Та все-таки подибала і її покуса. Перед гаманом поспроваджували до склепів різні речі, гарні і страшні маски, прибори до печива гаманів та й дещо на дрібні дарунки, які звичайно роблять собі тоді кревні і знайомі.

Гінді аж очі світилися, коли дивилась на ті прибори в склепику приятельки своєї мами. З малих і великих пачок випаковувала вона цукрові фігурки: дами в коротких сукнях, паничі в циліндрах і високих ковнірах, джокеї на конях і без коней, пташки, звірота, цвіти, і все те складала в невеличку шафу з шибами. Гінді понад усе подобався кошичок із трьома червоними ягідками. Прикриті зеленим листком, виглядали так принадно, що здавалось, немов справді були зірвані десь просто з якогось корча. Одна лиш біда, що кошичок із ягідками коштував аж цілих десять крейцарів, що чинило половину капіталу, який вона посідала. Насупроти того факту мовкли всі уподобання і жадоби посідання. Та коли прийшла знов до склепика і побачила кошичок, з якого ягідки всміхалися до неї, то сей вид томив її, виривав душу.

Одної днини продано багато з тих цукорків. Гінду огорнув великий неспокій. Могла колись прийти і не застати чудового кошичка; раз чула навіть, як якась жидівка питалася за нього.

Від того часу Гінда не мала спокою і зважилась, наконець, купити кошичок.

З гарячковим поспіхом припала до скринечки, де держала між своїми річами в коробці від сірників кількома шматочками зав'язані гроші, перерахувала цілу суму, взяла десять крейцарів і побігла до склепика.

Тут чекала її ще немила несподіванка, бо хоч знала, що кошичок коштує десять крейцарів, то купчиха зацінила п'ятнадцять, і аж по великім торзі зійшло знов на десять.

Як уже посідала предмет своїх гарячих бажань, утіха її потухла. Червоні ягідки не мали вже такої живої краски, зелений листок не манив уже так, якийсь несмак огорнув Гінду; болючо відчувала страту виданих грошей. Але чим більше давалась їй чути страта грошей, тим ціннішою ставала для неї набута річ. Вона ходила довго з кошиком по хаті і не знала, де би його примістити відповідно.

Врешті видався їй ріг шафи найвідповіднішим для поміщення свойого скарбу.

До мішаного почуття несмаку та втіхи прилучилося ще третє – неспокій. Раз завважала, що ягідки почорніли, і той страшний симптом виступав із кождим днем остріше. Коли одного дня пішла здоймати кошик із шафи, він розкришився в її руках і розсипався по купі старих, заболочених черевиків, що валялись за шафою.

З невимовним жалем позбирала розбиті кусники, поваляні в поросі, обчистила і почала по дрібочці класти до уст. Смак був не особливим, а що найгірше, що пісок і порох так їй скрипіли по зубах, що воліла би була зовсім виплювати, якби то не було надто великою стратою виданого гроша. Як уже не стало кошика, то жаль за змарнованими грішми взяв зовсім в її думці перевагу.

Се прикре чуття мучило її так довго, аж доки непередвиджений випадок не обернув її думок в інший бік.

До місточка приїхала якась пані, що давніше в нім жила, але потім була на кілька літ виїхала. Коли ще жила в місточку, мати Гінди відкуповувала в неї не раз стару одежу, тож тепер пані казала її прикликати до себе, бо мала дещо на збуток. Були то якісь старомодні шпильки та гребені, переношені рукавички, брудні коронки, пом'яті штучні цвіти і т. ін. Хоч мама вже тепер тим не гендлювала, то не могла відмовити пані і взяла те все з вимовою, що як не продасть, то назад принесе.

– Мамо, я се попродам між своїми товаришками, – сказала Гінда, оглядаючи кумедні гребені, криві шпильки та інші туалетові прибори.

– Стрібуй! – відмовила стара. – Але з сего не буде ніякого ґешефту, так річі мало продаються.

Гінда забрала принесені мамою річі в фартушок і пішла до міста між знайомих. Дещо зараз продала, а за деякими річами поприходили до неї аж додому. Мама аж здивувалася, що вона попродала те все так добре, а серце її аж тремтіло з радості, коли чула, як Гінда розумно приговорює та торгується.

Коли ж хотіла взяти від неї гроші і йти до пані обрахуватись, Гінда сказала, що вона сама піде до пані і з нею обрахується та що заробок належиться їй самій, а мамі припадає хіба факторне.

З панею пішов рахунок добре; вона була рада, що позбулася непотрібних уже тепер прикрас, і дала Гінді тільки заробити, що той заробок зовсім покрив страту на ягодах. Це її так заохотило, що вона раз по раз бігала до пані, чи не має ще що продати.

– Може, се, а може, те? – питала заодно, уздрівши що-будь із паниної туалети.

– Та ти попродала би все, так що й мені ніщо не лишилось би, – сміялася не раз пані.

Гендель ішов добре; Гінда виросла в очах не лише тата та мами, але цілого окруження. Всі дивились на неї як на особу великої вартості, що вже мала свій власний ґешефт.

Сусідки лиш поцмокували губами, а одна не могла віджалувати, що не має сина, якого могла би заручити з Гіндою, бо з такою розумною жінкою певне доробив би ся маєтку.

Наталя Кобринська. Вибрані твори. - Київ: Дніпро, 1980. – С. 177-180.