Богдан Волошин

«Б’ютифул лайф»

І

День примружив око і сонце сховалось за хмарами. Мерлюньові це не заважало – чоловік лежав посеред старого цвинтаря і вчив жуків-рогачів паруватися.

– Ну що ви за матолки! Та вилізь ти на неї! – сопів у траві Мерлюньо. – О, добре, дуже добре, а тепер – вали! Де поліз? Та ж вимрете, як мамонти в Бурачковичах!

– Мерлюньо! Мер-лю-ньо-о! – почулось раптом із небес. – Мерлюньо, де ви? То я – поштар Геник Сідловецький! Маю до вас пильну справу!

Підвівшись, Мерлюньо знову боязко закляк, бо поштаря ніде не було видко.

– Так, час іти до психіятра... – прошепотів. Аж тут із хрускотом відчахнулась товстезна гілляка старої яблуні й на могилку колишнього війта Бурачкович пана Адама Купиздровського впав перестрашений поштар із сумкою та ровером.

– І що ви хотіли? – став над ним Мерлюньо.

– Там... вам... з Канади... посилка... велика, – хрипів з-під ровера поштар, – троюрідний брат... вам... вислав!

Мерлюня як громом в чоло вдарило – він знав, що літ сто тому хтось з родини повіявся до Канади на заробітки і не повернувся. Таких бурачківчани просто викреслювали зі списків живих і забували назавжди. Тож звістку про посилку з-за океану Мерлюньо сприйняв, як дар з тамтого світу.

– Де вона?! – ривком поставив на ноги Сідловецького.

– У ратуші лишив, біля мера Задупського... Щоб не вкрали!

– Та він її розпатрошить! Що, я Задупського не знаю? – закричав Мерлюньо, уже біжучи вуличкою вниз до Базарного майдану, посеред якого стриміла барокова ратуша.

– Чекайте, в книжці розпишіться, пане Мерлюньо! – закричав услід поштар. На його крик день знову примружився і сонце сховало свої палючі очиська за срібними окулярами хмар.

ІІ

Вже з порога ратуші Мерлюньо почув твердий голос пана Задупського:

– Хто за те, щоби відкрити посилку, прошу піднести руки. Відкриваємо!

– Я вам відкрию! Так відкрию, посліпнете в одну мінуту! – закричав у прочілі Мерлюньо.

Пан Задупський миттєво зреагував на його з’яву.

– О, пан Мерлюньо пожалували. Ми тебе теж записуємо до урочистого комітету з відкривання заокеанської посилки. Долучайся до нас, – бадьоро мовив мер, показуючи широким жестом на Пабля Карбівника, Юзика Шопу і Йосипа Папроцького.

– Шляк би вас лагоднонький трафив, то вони вже мою посилку ділять! – заревів Мерлюньо. – А не хочете, щоб я вам у зуби понасирав? Нє? То віддавайте пакунок!

– Мерлюньо, ти не можеш ігнорувати голосу громадськости!

– У носі мав! Та щоби я псом мав стати – не дістанете мого!

Мерлюньо рішуче шарпнув за пакунок, що лежав посеред столу, і кинувся до дверей. Нарід – за ним. Власник посилки, обхопивши її обома руками, наче немовля, пер під гору аж на край містечка, де неподалік лісу в присадкуватій хаті мешкав разом зі своєю Мариною.

Жінка зустріла його на порозі.

– Йой, Іване, що ти вкрав?! – сплеснула руками. І мала чого, бо за Мерлюньом під гору дерлись мало не всі Бурачковичі. Плакали діти, верещали жінки, голосно лаялись мужчини.

– Закривай, бабо, двері! – проревів до Марини, вриваючись у хату, мокрий Мерлюньо. – Нам посилка з Канади прийшла! Позавішуй ковдрами вікна...

Марина вмить вмовкла, рішуча складка з’явилась у кутику її вуст. Це, безумовно, означало, що в цю хвилю жінка була готова виконати будь-яке чоловікове бажання. Навіть віддатися йому неприродним способом, чого Мерлюньо безуспішно домагався від неї літ двадцять.

Мерлюньо помив з милом руки і взяв ножа. Останній раз таким урочистим був перед шлюбом. Але тоді чоловік уже добряче випив і світ йому видавався однозначно веселковим. Сьогодні ж Іван Дзядик був тверезим, і, як видавалось Марині, помолоділим літ на сорок.

– Боже, помагай, – прошепотів чоловік і ножичком почав витинати клейку стрічку на пакунку. Нарешті щільно напхана пачка вивалила бебехи на світ Божий. Марина кинулась до лахів, але Мерлюньо рішуче злапав її за рамено. Обережно, двома пальцями взяв папірець, який лежав зверху.

– Принеси окуляри і запали світло...

Озброївшись усім необхідним, Мерлюньо почав читати картку, на якій значилось, що канадсько-українська фірма «Міст до свободи» гарантує надходження пачок з Канади до України. А далі йшов перелік запаковних речей.

– Марино, я буду читати, а ти відкладай лахи на бік. Так будемо знати, чи нас не обікрали.

– 1. Кюстюм кремпліновий з гудзиками на шлюфках – 4 шт. 2. Подушка диванна – 7 шт. 3. Мешти шлюбні на цвяшках – 1 шт.

– Іване... мешти ріжні, – прошепотіла вражена Марина. – Один зелений, а другий помаранчевий.

– То буде презент для Карбівника. Родина, що б там не казали. 4. Сорочки на короткий рукав – 4,5 шт. 5. Пігулки – 17 кг...

Ще з півгодини Мерлюньо і Марина розбирали посилку. Усі речі були вживані літ двадцять тому, але чистенько випрані, а деякі навіть випрасовані. Та найгірше, половина з них була незрозуміла господарям. Як їх використовувати, не знав ні Мерлюньо, ні Марина. А на самому дні подружжя виявило красивий иноземний конверт з марками і англійськими написами.

– Того я нігди не прочитаю. Всьо, Марино, будемо кликали Задупського. Але спершу вберемося по-людськи.

Коли за квадранс Мерлюньо і Марина вийшли на поріг хати, навколишній люд занімів у глибокому шоці. Чоловік був вбраний в трішки замалий, але дуже пристойний костюм від Кардена, злегка витертий на колінах, у краватці такій широкій, що закривала всі його груди і вилазила на рамена. Марина ж вибрала собі рожевий халат до ванни, фіолетові рейтузи і пишну, поцяцьковану гумовими квітами, шапочку до купелі.

– Тут така справа, – звернувся до Задупського Мерлюньо, – родина вислала з Канади листа... А я по-їхньому, то може ви... за плату... читнете тоту цидулку?..

– А чи не казав тобі, що без комітету не обійдешся? Давай, тлумку, листа.

Задупський, який бував і в Аргентині, перебіг очима папір. Зблід.

– Що там?.. – передчуваючи недобре, прохрипів Мерлюньо.

– Яке нині число?

Марина метнулась до церковного календаря.

– Дванайціте.

– Він завтра приїжджає!

– Хто? – в один голос вигукнули Дзядики.

– Родич наш, Джон Дзядик ІV!

– Господи!... – Марина впала на купу лахів уже без свідомости. Мерлюньо навіть оком не змигнув.

– Пане Задупський, я на вас дуже, дуже надіюся...

– Поможу тобі, Мерлюньо, чоловіка треба так стрінути, щоб пам’ятав до самої смерти!

ІІІ

Усю ніч Бурачковичі не спали: по хатах смажилося, варилося, пеклося, місилося і квасилось. Карбівникова Марія спливала потом у хаті, де нараз на повну потужність гарували аж три самогонні куби, випродуковуючи в трилітрові сулії високооктановий первак. У Мерлюньовій світлиці товклася родина – скріпивши серце, Іван Дзядик наділяв родаків манаттям з посилки, щоб всі при стрічі гостя з-за океану виглядали якнайкраще; на Швабах з мордовні «Під круком» на всеньке містечко розносився істеричний крик піврічних поросят, з яких Місько Гітлер робив молочних – вибивав їм рискалем зуби і палив щетину паяльною лампою; зразу за лопушнянським мостом, що провадив через Стиранку до самого центру містечка, Пабльо Карбівник, Юзик Шопа і Мирон Кльоцок нашвидкуруч збивали з дикти тріюмфальну арку, яку відразу замаювали калиною, смеречиною і кропивою пані Текля Міллерова і мала Нуська.

Зранку триста осіб Мерлюньової родини на чолі з ним виїхало до Львова, щоб вчасно прибути до прильоту літака з Канади. Валка мала доволі мальовничий вигляд, віддалено нагадуючи картину «Сліпці» Пітера Брейгеля; піша, кінна і подекуди моторизована вервечка людей у химерних шляфроках, камізельках, чепчиках, капелюшках, диванних подушках, мода на які минула так літ тридцять тому, повагом просувалась на захід, здіймаючи темний шлейф куряви, який був негайно зафіксований на усіх розвідувальних супутниках Землі.

За якийсь час громада розташувалася в затісній залі аеропорту, зі стін якого на вселенський тлум позирали намальовані колгоспниці, сталевари й окуляристі науковці сталінських часів. Голосники хрипко прокричали:

– Здійснив посадку літак за рейсом N 748 Торонто-Шеннон-Львів-Колодруби-Бібрка. Встрічаючих просимо зібратись біля відстійника...

– Чулисте?! – гаркнув Мерлюньо. – То вже наш! Скоро відшукайте відстійник і робіть всьо, як я перед тим казав! Бабо Василихо, ви чого сі за сміттярку вчепили?

– Де ж то сміттярка? То відстойник, як той голос казав. Мерлюню, мене страшно мешти тиснут, шо ти дав... – і стара Василиха задерла до пупця довжезну комбінацію на бретельках з вишивкою на грудях: «Хеппі енд!». Покручені ревматизмом і поціцьковані жиляками ноги старенької були прикрашені дитячими сандаликами із кольоровими пряжками.

– Ніц вам не буде. Стрінемо мою родину і будете знову кривати Бурачковичами на босака! За мною, до відстійника!

При наглухо зачинених металевих дверях Мерлюньо вишикував усю родину, ретельно оглядаючи кожного і поправляючи на грудях таблички, на яких бурачковицькі діти понаписували порядкові номери родича та його ім’я. Груди самого Мерлюня прикрашав величезний плакат із писаними пальцем малої Нуськи літерами: «Мерлюньо (Іван Дзядик І)».

Нарешті двері рипнули і родина витягнула шиї. Спершу до людей вийшов... вийшло... щось таке, чого в Бурачковичах ніхто не видів. Бо й не дивно – королівські пінгвіни тут з діда-прадіда не водилися. Півтораметрове створіння з довгим дзьобом і чорними очицями, перевалюючись рушило на Мерлюньове братство, яке хрестячись, сахнулося до стіни. За пінгвіном поріг переступив високий лисуватий чоловік із торбинкою на плечі. Він здивовано обвів поглядом натовп і, прочитавши напис на грудях у Мерлюня, радісно вигукнув:

– Добриден! Я – Джон Дзядик ІV!

Нарід здивовано завмер. Усіх врятувала мала Нуська, яка на все летовище затягнула: «Многая літа-літа, многая літа-а-а!». До неї негайно приєдналось ще триста гартованих горлянок, від співу яких на злітній смузі заглох один аеробус, а пінгвін зробив спробу знести яйко. Отетерілий Джон Дзядик ІV вражено тримав на руках стару Василиху, яка кричала йому просто у вухо:

– А ти, дитинко, памнятаєш, як я тебе отою-во цицькою годувала?

Щоб дитинка згадала про цю незабутню мить, баба Василиха тицяла їй у писок поморщену ліву грудь, яку витягла десь аж з-за пояса. Мерлюньо кинувся рятувати гостя, підхопив його на руки, а решта громади вже схопила його і понесла безцінну ношу до замаєного «Запорожця». За якусь мить у бік Бурачкович вирушила довжелезна валка, яку замикав, дивно підстрибуючи, небачений у Галичині пінгвін.

ІV

Цьогорічний серпень був багатим на яблука, городину і мухи, які часом, особливо в спекотні дні, налякані курами, важко здіймались у небо, перетворюючи його чисті ризи у сіру подерту ряднину, якою старий Алозій Мужилівський протирав грубезні скла своїх окулярів. І сьогодні, перестрашена незвичним рухом в Бурачковичах, мушня дзижчала голосно і завзято над головами сотень мешканців містечка, які згуртувались навколо свого мера пана Задупського в тіні тріюмфальної арки. На самій її маківці стримів прив’язаний Пабльо Карбівник з цейсовським льорнетом мера, у який той зазвичай підглядав за юними бурачківчанками на річці.

– Юзику, візьми кількох людей з галузками і відганяйте мух до Стиранки, бо вони нас до приїзду гостя поїдять.

Юзик Шопа у вишитій сорочці сина, яка здусила його худющу шию, та ще кілька чоловік кинулися відганяти мух. Ті таки піддалися, зібрались у клин і полетіли в напрямку станції переливання крови імені Бруно Цвінкля.

Раптом Карбівник, який прів серед смеречини і кропиви, заверещав на всю вселенну:

– Їдут! Виджу «Запорожець» Мужилівських і фани! Валят просто через поле імени Марії Буркут!

Пан Задупський схопив прута і почав рівняти лави бурачківчан.

– Пане Алозію, підойміть ваші зуби з фоси. Катерино, візьми коровай на груди і вали допереду. Папроцький, піднесіть образ над головою! І як мені хто писне без команди – шкіру спущу!

Бурачківчани затерпли в німому чеканні, лиш чути було, як хлюпочуться русалки під мостом в Стиранці й астматично сопе, злазячи з тріюмфальної арки, Пабльо Карбівник. Спершу люди побачили хмару куріпок і жайворонків, що знялись у небо над полем імени Марії Буркут; потім у бік Бурачкович вистрибом пробігло з п’ятдесят зайців, аж за ними до мосту під’їхав «Запорожець» Мужилівського, вщент напханий родиною Мерлюня, серед якої стирчала голова дорогого гостя.

Перед прибулими постала пишнотіла Катерина з короваєм і рушинками, під якою застогнав міст. Вона низько вклонилась прибулим і завчено виголосила:

– Сердечно вітаємо дорогого земляка з приїздом на рідну землю, яка вигодувала його грудьми...

При останньому слові Джон Дзядик зблід і відступив у бік натовпу, залишаючи замість себе пінгвіна. Катерина ще раз вклонилась до самої землі, аж через виріз вишитої сорочки стало видно чорну латку не звиклого до майток лона, і гордо подала коровай пінгвіну. Птах із видимим задоволенням дзьобнув хлібину. Нарід заплескав, а пан Задупський просичав у вухо почервонілій Катерині:

– Дурна, то ж пінгвін, а гість зразу за ним...

Та вже було пізно, нарід бадьоро заспішив, несучи на руках і пінгвіна, і канадського гостя на Базарний майдан, де в тіні кінної фігури пам’ятника Шевченку ломились від страв столи.

Поки всі розсідалися, Мерлюньо стиха мовив Задупському:

– Чого ж ви не сказали, що Джон із жінкою приїде? Ми їй якийсь подарунок спакували б...

– Придурку, то не жінка, то – пінгвін!

Нараз і Джон, і пінгвін вдірвали голови від тарілок.

– О, єс, то є пінгвін Льольо, май френд. То-ва-жишшшш? Андестенд? Я був з ним на робота. Антарктита! Зимно... Я-я... – Гість погладив маленьку голівку птаха, який дзьобом роздирав кишку з шкварками.

Подали гарячий борщ. Канадець, який спочатку боявся пити самогонку, тепер цмокав язиком на повний келишок і лиш широко, на всі зуби, усміхався, раз по раз старанно виголошуючи «На здоров’я!».

– Слухай, Мерлюньо... Давай вийдемо ніби попісяти. Маю до тебе пару слів, – прошепотів пан Задупський. Обидва важко вилізли з-за столу і, похитуючись, стали за пам’ятником. Мерлюньо з полегшенням підливав постамент.

– Не подобаєтсья мені той пінгвін...

– Та чого ви, пане Задупський! – стріпнувши кутасика, усміхнувся Мерлюньо. – Файна звірина! Виділисте як воно холодець жерло? А бурачки? То би ся здало розвести в бурачковичах – пух має, мняса тоже, певне, не бракує. Можем навіть яйка змусити нести...

– Ну що ти за дурна худоба, Мерлюньо... – Задупський рішуче застебнув ширінку. – Як ти не розумієш, що канадець по смерті всьо своє багатство може відписати не тобі, а дурнуватому Льольові з довгим дзьобом. Ти не знаєш тих капіталістів, а я знаю!

Мерлюньо широко відкрив рота, некліпно дивлячись на Задупського.

– Пане мер, та ви що... Ратуйте! Я тілько, в такім разі, на вас маю надію... Половину вам віддам, тілько поратуйте!

– Я, калічко, маю плян. Треба гостю підкласти Катерину, а Льоля... – Задупський лиховісно зблиснув очима. Мерлюньо розуміюче потер руки.

V

По обіді вся громада потяглася на Старий цвинтар, де п’янесенького канадця знайомили з могилами предків. Сонце немилосердно пекло голови і таки досягло свого – Юзик Шопа і Пабльо Карбівник залишились поміж хрестами, розлого похрапуючи в тіні порослих надгробків.

Ведучи гостя до бурачковицької ратуші, пан Задупський крадькома підморгнув Мерлюньові. Той клапнув головою і на все горло затягнув: «Гей, стоп, Канада, старих баб не нада, молодих давайте, а ви, хлопці, грайте!». Порівнявшись з Катериною, Мерлюньо шепнув:

– Ходи за мною, є заданіє...

За станцією переливання крови Мерлюньо приступив до жінки:

– Значить, пан Задупський казали, щоб ти на ніч забрала канадця до себе і не перечила йому ні в чому. Дай йому такого жару, як колись паралітику Яцкові Купиздровському, що після ночі з тобою сам пішки до Лопушни добіг. Але дивисі мені, щоби на рано гість був живий і здоровий...

– Я вам що, Моніка Левінська яка?.. – надула повні уста Катерина.

– Моніка, не Моніка, але ми з паном мером віддячимсі – будеш мала шифер на хату, який пан Задупський обіцяв Пабльові Карбівнику, а від мене... – озирнувшись, Мерлюньо витяг з кишені пом’яту пачку тампаксів.

– А що то є? – спалахнули очі в жінки.

– Бог його знає, але, видко, щось дуже помічне, бо инакше якої холєри Джон би мав то висилати?

Тампакси вмить зникли у велетенській пазусі Катерини. Обидва змовники рушили до бурачковицької ратуші, де Джон Дзядик ІV обдаровував родину. Він сидів за меровим столом, по праву руку від нього стояв пан Задупський, а родина витяглась у чергу аж до горизонту.

Через півтори години у нього затерпли руки відлічувати дрібні купюри і посиніло ліве вухо, яке кожний вдячний родич взяв собі за правило цілувати. Лиш пінгвін байдуже никав, дзьобаючи час від часу торішнього дідуха під портретом Шевченка.

Раптом мало не всю світлицю заповнило дебеле тіло Катерини у віночку з квітів безсмертника і калини, загорнуте у потертий халат до ванни, який їй вділив Мерлюньо саме до візиту в ратушу. Джонові сперло дихання від небаченої повноти жіночих форм.

– То є наша Катруся... – порушив тишу бадьорий пан Задупський, – гордість Бурачкович і родини Дзядиків. Ви нині в неї будете спочивати, бо деньочок таки важкенький, хи-хи, вам випав... А наразі калинівочки крапелюсик спожийте!

Мер з хряскотом відкрив важкий, ще австрійський сейф і дістав корчагу, три келишки та вже накраяну рожеву шинку на пахучих шматках житнього хліба.

– О, ноу! Я більше не буду пити! – підняв до неба руки Джон. – У Канаді так не можна. Боліти жолудок!

– Пане Джон Дзядик ІV...

– Називайте мене Діді.

– Пане Діді, Канада далеко, ніхто не побачить. А наша калинівка від Карбівникової Марії мертвого на ноги поставить. Причащайтесь! Я і вашому фремду налию. Льольку, ти горівку п’єш?

Товариство весело зареготало і перекинуло по першій. Катерина непомітно попустила пасок на халаті – Діді некліпно прикипів поглядом до автентичної «юкрейн нейчер вумен».

VІ

Місяць виїденим яйком лежав на темній тарілці ночі, поцяцькованій крихтами зірок. У навколишніх хащах казилися коники, висюркуючи своє щастя, божевільно пахло матіолою, гвоздиками та дикою ружою, якою так любили обсаджувати обійстя бурачківчани. Не задля краси – соком з квітів заправлялась знаменита бурачковицька самогонка.

Але про це не знав Джон Дзядик ІV, виведений попід руки на ґанок ратуші Катериною і Задупським. Гість понюхав пахуче повітря і блаженно протягнув:

– О-о-о, Юкрейн! Ненька...

Обнявшись, усі троє рушили у бік Козачого горба, де просто за церковцею стояла хата вдови Катерини. Минаючи кущ шипшини, пан Задупський ніби ненавмисно копнув гілки, з-за них одразу озвався хрипкий голос зозулі «ку-ку-ку» і зблиснули Мерлюньові очі. «Зозуля» пантрувала клишоногого пінгвіна, який необачно відстав від господаря. Коли птах порівнявся з шипшиною, з-за неї Чаком Норрісом вистрибнув Мерлюньо і за секунду накинув птахові на голову свою шкарпетку.

Через хвилин п’ять птах із зав’язаним дзьобом і ногами спочивав на могилці колишнього війта Бурачкович пана Адама Купиздровського, блискаючи чорним оком на Мерлюня, який акуратно гострив ножа об крило кам’яного янгола, що схилився над пінгвіном.

– Видиш, Льольо, життє така смішна штука, що без вини можеш бути винуватий. А можеш і не бути, а всьо одно спочити в Бозі. Навіть без сповіди. І якого шляка тебе принесло до нас, га? Що ти за таке цабе, щоби наш родич, кров від крові Дзядик, мав тобі відписувати свої маєтки? Мовчиш. Правильно мовчиш, бо в твоїй мацьопій голові навіть і не поміщається думка, яка наша родина велика і бідна. Без Джонових долярів.

Мерлюньо попробував пальцем ножа і приступив до пінгвіна.

– Слухай, а може, ти сам на себе лапи накладеш? Не хочу гріх на душу брати...

Однак убивця заніс над дзьобатою головою ножа. Десь близько глухо закричала сова.

– Нє, не можу. А, я тебе в Кураниковій калюжі втоплю! Вставай, Льольчик, будеш нині за котє...

У цей самий час Катерина завела Діді до сіней своєї хати.

– А де Льольо?

– Льольові вже добре, пане Діді! – почувся з вулиці голос пана Задупського. – Дуже добре!

Катерина хутко роздягла гостя, залишивши його лиш у трусах, і запровадила до спальні, де й поклала.

– Кет, а я в Канаді... мільйонер! – белькотів з ліжка гість, розглядаючи при тьмяному світлі гасової лампи пишні груди Катерини. – Ай лав ю...

– Добре-добре, ю-ю. І що воно белькоче? Чого ж ти мову материнську забув, манкурт?

– О, манкурт? То спосіб на граня? Є? А я лав орал секс!

Катерина нерозуміюче дивилась на коханця. По хвилі той траснув себе долонею по чолі і скочив на рівні.

– Там кишеня в куртка. Банани. Я покажу. О, орал секс – то б’ютифул!

Обоє на голяса вилетіли в сіни, де висіла гостева куртка, і побачили виструнчених під стіною чотирьох різнокалібрових Катерининих дітей. У найменшого трирічного Андрійка із намертво стиснутих уст звисала бананова шкірка. Діді махнув рукою і повернувся до вдовиного тапчана, де до нього відразу припала Катерина.

– То нічо, маленький, тобі і так буде зі мною добре. Без бананів...

Вона рвучко загорнула його між грудей, при чому пара коханців відразу набула вигляду хот-дога.

У цю хвилю над Бурачковичами впала зірка і Мерлюньо стиха мовив Льольові:

– Ну, то вже, певно, твоя...

Біля його ніг чорною хвилею об берег билась Кураникова калюжа. Мерлюньо скинув з голови пінгвіна шкарпетку і помалу потягнув його у воду. Птах, почувши рідну стихію, заборсався у Мерлюньових руках і вивільнив сплутані паперовим шнурком лапи. Раптом дно під ногами вбивці скінчилось, і Мерлюньо з головою занурився у Кураникову пучину. Його тіло відразу схопили корчі, від зимних джерел, які били просто з дна озера.

– Рятуйте! – заверещав Мерлюньо. Він намагався втриматись на плаву, але важкі кросівки і карденівський костюм набрякли і вперто тягли його у глибінь. Мерлюньо вже змирився зі своєю потопленицькою долею – наковтавшись води, поволі опускався в пучину. Несподівано щось шарпнуло його за комір і виштовхнуло на поверхню. Уже на березі Мерлюньо прошепотів «Льольо» і зригнув водоростями.

... Діді востаннє шарпнувся в обіймах Катерини, сонним голосом замуркотів їй на вушко:

– Кет, королева... Ти – чудо! Ай хев в Канаді скотіш кастл. Правдивий замок. Ти в ньому будеш куїн... Ну, королева! Завтра їдем на літак до Канади...

– На холєру, Дідику, мені твоя Канада... – позіхнувши, прошепотіла жінка. – Ліпше лишайся в нас. Тебе Задупський комірником зробить. Заживе-е-ем...

Катерина ніби нехотячи припала до уст Діді, витягуючи з його волохатих грудей рештки подиху. Через півгодини до бурачковицького сонного царства додалось ще чотири душі: двоє закоханих у хаті під стріхою та Мерлюньо на березі Кураникової калюжі, який скрутився клубочком в ногах свого рятівника Льоля, що наче скіфська баба дрімав навстоячки. Усім снилося сонце – велике, як помаранча, і лагідне, як ціп’ятко.

VІІ

Через два місяці навколишні бурачковицькі ліси вбрались у багрянець, у бік вимріяного вирію потяглися журавлині ключі, рясно сипнуло на кемпах грибами. Бабине літо розплело сиві коси над притихлими в осінній зажурі Бурачковичами, які недавно прикрасив правдивий шотландський замок клану Маклаудів, що свого часу був куплений Джоном Дзядиком ІV і перенесений в Канаду, а тепер в такий самий спосіб доставлений і зібраний в містечку.

Посеред готичної зали за темним дубовим столом сидів чисто виголений господар замку і записував у товсту книгу, скільки збіжжя нині завезено до комори. По кутках зали порпалися кури і невмивані Катеринині діти. А вагітна господиня тріпала на дворі брюссельські гобелени з однорогами XVІ століття.

Діді скінчив роботу й щасливо потягнувся: перед ним у глечику парувала добірна картопля в мундирах, а поряд лежав товстий окраєць хліба, прикритий рожевим шматком сала. Чоловік визирнув у вікно з розбитим вітражем, дірку якого було заткнуто вишитим яськом. Неподалік між запалими могилками старого цвинтаря сидів Мерлюньо з пінгвіном Льольом, міцно стискаючи в руці синю склянку з самогонкою.

– Ну, дивись, Льольку. Береш у руку й підносиш до писка. Раз! Лик – і воно вже там... Попробуй, бо що то за хлоп, який келишка не годен випити. А на другий рік я тобі покажу, як жуки паруються!

– Б’ютифул лайф... – чи то сказав, чи виголосив молитву опецькуватий бурачківчанин Діді.