Ігор Лильо

Закарпаття – екскурси географічний та історичний

Географія

Для багатьох громадян України стереотип сприйняття терміну Західна Україна обмежується переважно візією Львова, Івано-Франківська, Тернополя, чи ба, навіть Волині. Час від часу в цю компанію потрапляють і Чернівці. Водночас, навіть для мешканців Галичини таємницею залишаються щоденне життя «найзахіднішої» України, тобто Закарпаття. І якщо мешканців Росії все ще продовжують лякати «бандерівським» Львовом, то будь-хто з мандрівників буде здивований кількістю дитячих таборів та просто туристів з-поза східного кордону на теренах Закарпаття. Срібна Земля, Центр Европи і географічно найзахідніша область України живе власним життям, що, на мою думку, часто повністю визначають терміни: ліс, кордон, транзит, контрабанда.

У совєтський час відвідини Закарпаття могли видатись мандрівкою в «українську Швейцарію». Щоправда, цей райський куточок був майже закритий для закордонних гостей. Прикордонний статус передбачав необхідність отримання різноманітних дозволів. Часи змінилися, а прикордонні пости та охорона стратегічних тунелів залишились. Про всяк випадок. Тому на перевалах раптово виринають блокпости, де оцінюючим поглядом вас запитають про мету візиту. Можна лише уявити, яке в цій ситуації задоволення отримує пересічний «англосаксон» мандруючи закарпатськими теренами. Для нього це додаткова атракція. Для пересічного ж громадянина України ці кордони всередині держави чомусь до болю схожі на режим у колонії, де перед кожними дверима пост з фотокартками схильних до втечі чи агресивних в’язнів. Однак, можна до цього ставитися і позитивно. Здається, ось зараз перетнеш КПП і ось воно – заграниця…

Перше, що помічає львів’янин після перетину «кордону» – це якість доріг. Головні магістралі за горами видаються ліпшими і дещо впорядкованішими. А допоки їдеш горами – все наче рідне, майже галицьке. Але гори поступово маліють, а радіо раптом вибухає словацько-угорсько-російськими ФМ станціями. І тільки ледь чутно, час від часу «…говорить радіо Ера». Приїхали… Українські акценти у мові стають м’якішими. Жінки експресивно перемовляються незнайомою говіркою. Навколо заправних станцій частішають авто зі словацькими, чеськими та угорськими номерами. Людність починає скидатись на міні Вавилон. Угорці, роми, словаки, русини, росіяни, українці, румуни. Ця національна барвистість Закарпаття – наслідок бурхливого історичного минулого.

…Пітекантропи стали неандертальцями, неандертальці - кроманьйонцями, кроманьйонці індоевропейцями, індоевропейці слов’янами, слов’яни білими хорватами, білі хорвати русинами, русини стали українцями… Але серед українців донині трапляються і пітекантропи, і неандертальці і кроманьйонці…
З книги П. Чучки «Деца у Нотаря»

Історія

Закарпаття істотно відрізняється від инших регіонів України. Відчувається, що упродовж багатьох століть економічно, політично та етнічно на ці терени впливала Угорщина. Цікаво, але в розмовах з сьогоднішніми жителями найліпші спогади залишилось про панування иншої влади – чехо-словацької. Зрештою, нецікава, але дієва статистика свідчить, що за короткий міжвоєнний період ХХ ст. чехи справді встигли добре розвинути соціальну та економічну структуру Закарпаття. У містах постала більшість сучасних функціональних громадських будівель із своєрідною архітектурною довершеністю. У 1921 році в Ужгороді з’являються кінотеатри, у 1927 році створено єдину в Европі ромську школу. У 1929 році в місті збудовано перший у Закарпатті аеропорт. У 1920-их роках в краї виходило близько шістдесяти періодичних видань. Для чиновників збудували кілька гарних дільниць в Ужгороді та Хусті. Розвивалась економічна структура, активізувалось громадське та національне життя. Чехо-словацька держава намагалась провадити виважену національну політику. Однак, всі влади так чи инакше були змушені рахуватись з історичними традиціями та численною перевагою на Закарпатті саме українського фактору. У всіх офіційних назвах краю знаходимо його віддзеркалення: «Карпатська Русь», «Угорська Русь», «Підкарпатська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна».

Археологічні дослідження свідчать, що Закарпаття було заселене ще в часи пізнього палеоліту. Є численні знахідки з часів неолітичної доби (бл. 4 000 p. до н.е.). Це так звана Буківська культура, дещо споріднена зі знаменитою Трипільською культурою Центральної України. В останніх століттях перед початком нашої ери ці терени опанували кельтські племена. Инколи археологи знаходять свідчення про появу тут скіфів та сарматів. Загалом, Закарпаття завжди було тереном постійного перемішування різних етносів.

У середині ІХ ст. край став частиною Велико-Моравської держави. Після її занепаду, у Х-ХІ ст. тут осіло плем’я білих хорватів, що збудувало укріплені городища. У другій половині Х ст. Закарпаття перейшло під вплив Київської Руси. Є окремі відомості, що місцеві вояки навіть долучились до походу князя Олега на Константинополь. Після смерти князя Святослава (972 р.) білі хорвати спробували відірватись від Київської держави, через що у 981 і 992 рр. з метою «заспокоєння» підлеглих походи сюди здійснив князь Володимир Великий. У свій час правителем частини Закарпаття був галицько-волинський король Лев Данилович, а у 1394-1414 рр. як наджупан (управитель) Берегівським округом керував князь Федір Корятович, котрий разом з дружиною перейшов сюди з Поділля.

Угорці, заснувавши на Паннонській рівнині міцну державу, завжди із зацікавленням спостерігали за цими теренами. Як нащадки кочового народу, вони не потикались у гори, але вміло використали усобиці, що виникли в Київській державі після смерти Володимира Великого. Угорський король Стефан І Святий (1000-1038) поширив свій вплив на Верхнє Потисся, а його син Емерих додав собі титул «князь русинів». З того часу і аж до середини ХХ ст. з невеликими перервами Закарпатський край постійно перебував у складі Угорської держави.

Різкої зміни історичний розвиток Закарпаття, як і всієї Центрально-Східної Европи, зазнав у 1241 р., коли частина монголо-татарських загонів під керівництвом Бату-хана перейшла через Верецький перевал. Непрохані зайди захопили і зруйнували Мукачеве, Ужгород, Тячiв, Солотвино, багато сіл. Через рік, на зворотній дорозі з Угорщини вони знову сплюндрували край. Це спричинило значне знелюднення теренів. Тому король Бейла IV у 1254 р. запросив німецьких та iталiйських виноробів (вiнцелерів) оселитись на спустошених землях.

1290 р., по смерті короля Ласло IV в Угорщині настало безкоролів’я. Покійний король був останнім чоловіком по прямій лінії династії Арпадовичів. У пошуках наступників місцеве панство зазирнуло за кордон. Після низки інтриг та змов, у 1308 р. до влади прийшла так звана Анжуйська династія. Син сестри короля Ласло IV – Марії, італієць на ім’я Карл Роберт посів престол. Але не всі локальні правителі охоче підпорядкувались новій владі. Могутні та багаті керівники жуп (провінцій) Унга, Берега та Угоча підняли повстання. У 1317 р. коаліція феодалів зазнала остаточної поразки. Молодий король відсвяткував перемогу і наблизив до себе вірних союзників, таких як граф Філіп Другет. Монарх віддячив спільникам численними маєтками та привілеями.

За часів правління короля Карла Закарпаття постійно переживало нові колонізаційні хвилі. Найсильнішим було переселення волохів, словаків, німців (саксів), угорців. Наприкінці XIV ст. уздовж нинішнього українсько-румунського кордону відбувалась активна колонізація на засадах волоського права. Через брак джерел, найбільш таємничим в історії Закарпаття є XV ст. Винятком є хіба згадки про правління короля Матіаша Корвіна (1458-1490), який за добре ставлення до підданих став героєм фольклору.

Тим часом, у гірській місцевості тривала так звана «галицька колонізація». Лемки заселяли комітати Унг, бойки – Берег, а гуцули – Марамарош. Щоправда, ставлення до українців в угорської влади було упередженим. Як і в Галичині, вершиною кар’єри русина могла стати посада священика. Тому упродовж віків виразником та представником позицій українців залишалась саме Церква.

Невідомо, як могли б розвиватися події, якби не 1526 р. У фатальній для угорців битві біля річки Могач вони зазнали поразки від турецької армії. Тоді загинув король Лайош II, останній з угорської династії роду Анжу. Так, більша частина країни стала васалом Туреччини, а Західна і Північна частини опинилися під владою австрійських Габсбурґів. Ситуація ще більше ускладнилась, бо на підконтрольних Габсбурґам теренах почались релігійні та міжусобні конфлікти між католицькою Австрією та протестантською Трансільванією.

На додаток місцеві князі не бажали коритися турецьким правителям. Для їх «заспокоєння» у 1566 р. турки навіть здійснили черговий похід на терени Закарпаття i Словаччини. Тоді було пограбовано та спалено такі місцевості як Берегово, Севлюш, Вари, Мочола, Буча, Гута, Бене. Багато людей загинуло, господарства руйнувались. Усе це спонукало локальну владу до необхідности додатково зміцнювати існуючі оборонні укріплення та будувати нові. Навколо малих та великих замків активно творились господарські та суспільні осередки. Так на території порівняно невеликого за площею Закарпаття постало майже два десятки оборонних замків.

На тлі політичної нестабільности XVII ст. на Закарпатті розгорнувся процес підготовки та укладення унії між православною та католицькою церквами. Довгі перемовини завершились 24 квітня 1646 р., коли в Ужгороді за присутности численного духовенства та вірних відбувся церковний Собор, що схвалив підписання документу. Однак, реально процес приєднання вірних візантійського обряду до унії з престолом Св. Петра тривав ще кількадесят років.

Тим часом, Закарпаття знову переживало черговий період військових дій. Частина феодалів та місцевого населення підняли прапор національно-визвольної боротьби проти австрійської влади під проводом Ференца ІІ Ракоці. Повстання тривало з 1703 до 1711 рр. Значна частина місцевих українців долучилась до нього. Попри поразку, що її зазнали повстанці, австрійська влада все ж була змушена розпочати спроби адміністративного та економічного реформування краю.

Пригадую, як десь дорогою між Виноградовом та Хустом мені зустрівся цікавий чоловік, що випасав кілька овець. Антропологія взагалі велика річ, а цей рудий пастух, здавалось, наче виринав з дитячих спогадів про казки братів Грім. Тоді подумалось – ось так, мабуть, виглядають закарпатські німці. Слово за слово, розговорились, і виявилось, що він справді один з тих вже не численних нині германців, що почали селитись на Закарпатті ще у 1728 р. коли Мукачiвсько-Чинадiївська домiнiя перейшла у власність архієпископа Франца Шьонборна, а від нього до його небожа Фрідріха-Карла Шьонборна-Бухгайма (1674-1746 рр.). Завдяки політичній підтримці та вдалому господарюванню позиції родини постійно посилювались. Уже у 1919 році її земельні володіння налічували 134 тисячі гектарів, що складало дев’яту частину всієї землі Підкарпатської Руси. Правління Шьонборнів залишило по собі добрі спогади серед місцевих жителів. Саме з ними пов’язують факт запровадження багатьох закарпатських новацій. З ініціативи родини у 1770 р. у маєтках домінії вперше на промисловому рівні почали вирощувати картоплю та шовковицю. Картопля у неврожайні на хліб роки стала порятунком від голоду для малоземельних селян краю. Родина будувала розкішний палац поряд з Мукачевом. Останній з династії Шьонборнів – граф Ґеорґ-Ервін фон Шьонборн-Бухгайм у 1944 році був змушений залишити замок Берегвар і перебрався до Австрії. Однак, навіть по тому, як останні представники родини залишили Закарпаття, вони не втрачали контактів з краєм. Графиня Крістіна Шьонборн-Бухгайм, яка зараз мешкає в Австрії, добре відома на Закарпатті як меценат. 22 жовтня 1997 р. їй було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Мукачева».

Саме Шьонборни активно спроваджували у свої володіння чергові хвилі німецьких колоністів. Більшість з прибульців оселились у селах Коропець, Березинка, Кучава, Шьонборн, Грабово, Пузняківці. Німецькі поселенці, або як їх ще називали місцеві жителі – «саси», перенесли на Закарпаття характерний для рідних Саксонії, Тюрінґії, Франкенії, Швабії чи Тіролю тип господарювання. Німецька ретельність і наполегливість у поєднанні з гарним кліматом і підтримкою влади призвела до того, що на початку ХХ ст. загальна чисельність німців сягнула 94000. І це попри те, що їх громади пережили складні часи міжусобних війн та мадяризацію. На жаль, у часи Другої світової війни частина німців Закарпаття підтримала ідею Адольфа Гітлера називати себе «карпато-германцями». Цей крок їм одразу ж «пригадала» совєтська влада. Більшість з них були позбавлені усіх громадянських прав. З 1944 р. чоловіків у віці від 18 до 55 років мобілізували, а решту відправили на підневільну працю у віддалені північні райони СССР. Лише після початку «хрущовської відлиги» різними шляхами німці змогли повернутись на батьківщину. Згідно з останніми переписами, через економічні негаразди та значну еміграцію в останні роки німецька громада краю істотно зменшилась.

На початку XIX століття австрійська влада, намагаючись вирівняти рівень краю з иншими провінціями імперії, інвестувала у розвиток краю значні кошти. Тут з’явилися перші великі підприємства. Економічний ріст був перерваний революційними подіями «Весни народів», що охопила Европу. 27 березня 1848 р. в Ужгороді, у час угорської національної революції та спроб повалення монархії, проголосили Закон «Про скасування кріпацтва і феодальних повинностей селян». Однак, це не заспокоїло бунтівників, і для придушення революції Габсбурґи звернулись за допомогою до царської Росії. Угорська революційна армія зазнала поразки. Владу монархії знову було відновлено. Та все ж австрійська влада змушена була піти на корекцію власної національної та економічної політики. З 1849 до 1850 р. Ужгород став центром Руського округу – нового територіального утворення у складі Австрійської імперії. Місто продовжувало швидко розвиватись. У 1869 році почав роботу перший на Закарпатті лісопильний завод, у 1872 стала до дії залізниця, яка з’єднала Ужгород і Чоп. У 1897 році з’явився телеграфний зв'язок між Ужгородом та Будапештом, а у 1902 запрацювала Ужгородська електростанція. У 1861 р. угорською мовою почала виходити перша газета «Карпатський вісник». У 1874 р. винахідник А. Єнковський зі села Стеблiвка сконструював машину для збирання пшениці, що стала прототипом теперішніх комбайнів. У 1907 р. в Ужгороді збудовано перший професійний театр.

Щоправда, промислові успіхи мало зачіпали інтереси сільського населення, серед якого переважали етнічні українці. На додаток, відірваність краю від процесів загальноукраїнського національного життя у поєднанні з важкими умовами буття та майже тотальною мадяризацією спричинились до значного засилля в середовищі місцевих українських інтелектуалів спочатку про-австрійських а згодом москвофільських настроїв. Велике враження на українську інтелігенцію справили події 1848-49 рр. Сила, що її продемонструвала тоді російська армія у боротьбі з угорцями, які були для українців головною потугою на Закарпатті, справила колосальне враження. Ідеї москвофільства та панславізму потужно охопили уми провідних інтелектуалів. Одним із найактивніших діячів руху був священик І. Раковський, редактор «Церковної Газети». Росія підтримала ці тенденції, спрямовуючи їх у напрямку творення ідеї існування за Карпатами окремого «русинського народу».

Одначе, найбільшою проблемою Закарпаття все ж залишався постійний земельний голод та безробіття. Індустріальна база була надто слабкою, щоб дати роботу всім бажаючим. Як результат, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. тут спостерігалась велика заробітчанська еміграція до США та Канади. Упродовж 1870-1913 рр. із закарпатських комітатів Австро-Угорщини лише до США виїхало понад 180.000 осіб. На думку окремих дослідників, нелегальна еміграція могла сягнути значно більшої цифри. Серед инших країн еміграції закарпатців були Уругвай, Канада, Аргентина, Австралія. Нащадки цих емігрантів і сьогодні підтримують активні зв’язки з батьківщиною.

Одразу після розпаду Австро-Угорщини частина українського населення виявила бажання до об’єднання з Українською Народною Республікою. Попри те, 8 квітня 1919 р. було утворено Центральну Руську Народну Раду, яка під впливом емігрантських кіл у США проголосила про намір об’єднання з Чехословаччиною. Саме це рішення 10 вересня 1919 р. підтвердив Сен-Жерменський мирний договір. Першим губернатором Закарпаття призначили Георгія Жатковича. Щоправда, попри щедрі обіцянки, чеський уряд ще довго опирався перетворенню регіону на окремий автономний округ під назвою «Підкарпатська Русь». Лише 20 лютого 1920 р. було підписано відповідний указ.

«Угорське питання»

Багато століть Закарпаття з невеликими перервами було частиною Угорської держави. Закономірно, що саме угорці залишили в його історії, мистецтві, побуті, звичаях, кухні помітний влив. Сам факт, що поміж иншими народами австрійської імперії саме угорцям вдалось перетворити її на дуалістичну країну, свідчив про духовний та політичний потенціал угорської еліти та народу загалом. Будапешт завжди намагався опиратись на окраїнах на місцевих керівників саме угорського походження. До початку Першої світової війни угорці були привілейованим станом. Особливо їхній вплив відчувався у містах. Сюди призначали нових чиновників, намагались економічно та політично «підтягнути» Закарпаття, перетворити його на лояльну до метрополії провінцію. Щоправда, політика мадяризації мала й негативний відтінок. Значна частина неугорського населення була поставлена перед фактом, що для отримання доброї освіти чи просування по службовій драбині слід було цілковито підпорядкуватись реаліям політичного життя. Часто особисті успіхи досягались виключно за рахунок втрати національної ідентичности на користь добровільної чи примусової мадяризації. Доба угорського панування закінчилась у 1919 р., коли Закарпаття стало частиною Чехословаччини. Ліберальна політика центрального уряду в Празі спричинилась до національного відродження инших народів краю. Попри те, чисельність угорців продовжувала складати 120 тис. осіб. Лише Друга світова війна та совєтський період правління призвели до масової еміграції угорців, через що їх чисельність значно скоротилась.

Міжвоєнний період позначився на Закарпатті значними позитивними зрушеннями. На жаль, процес розвитку перервала загроза, що насувалась із Заходу та Сходу. Міжнародна ситуація не сприяла подальшому розвитку автономії Карпатської України. Наприкінці 30-х рр. Закарпаття стало місцем боротьби між угорцями та поляками, що прагнули шляхом поділу краю створити спільний угорсько-польський кордон і для цього навіть посилали диверсійні групи з метою поширення в краї безладу. Офіційні Будапешт і Варшава намагались проштовхнути у Берліні відповідне рішення щодо формальної згоди Гітлера на майбутню окупацію.

У 1938 р., після ганебного поділу Чехословаччини, центральний уряд нарешті погодився на створення на Закарпатті автономного уряду на чолі з Августином Волошином. Уже у лютому 1939 р. відбулись демократичні вибори до парламенту Карпатської України, який проголосив незалежність і обрав Президентом А. Волошина. Священик та великий патріот свого народу, він спробував втілити в життя багато добрих ідей. Але німецькі та угорські фашисти вирішили розв’язати питання по своєму. 15 березня 1939 р. угорські війська М. Горті окупували Закарпаття і, подолавши героїчний опір нечисленних та погано озброєних загонів «Карпатської Січі», встановили свою владу. Частина уряду на чолі з прем’єром Ю. Реваєм змогла виїхати через Румунію на політичну еміграцію. Угорська окупація краю супроводжувалась терором та репресіями. Замість обіцяної автономії, знову почала проводитись політика тотальної мадяризації. Окупанти всіляко намагались штучно підтримувати існування «русинської» мови і культури, толерували діяльність русинофілів і одночасно гостро переслідували кожну спробу української національної активности. Політичні організації були заборонені. Попри те, що політичний режим Й. Сталіна також неприхильно дивився на спроби створення українцями Закарпаття власної держави, ситуація на Галичині инколи виглядали більш привабливою у порівнянні з місцевими реаліями. Саме тому у період 1940-41 рр. відбувались численні втечі національно свідомої молоді в Галичину. Війна між Німеччиною та СССР лише загострила непрості суперечності в житті закарпатців. Окрему трагедію у час фашистського правління пережили такі народи, як євреї та роми, яких знищували фізично згідно з доктриною нацистської расової політики.

Тим часом, спостерігаючи за поразками нацистів на східному фронті, ще з літа 1943 р. Угорщина розпочала створення у гірських районах Карпат системи оборони, котру було названо «лінією Арпада». Вона тяглась на 350 кілометрів уздовж вершин гірських хребтів, а її ширина в окремих місцях доходила до 120 км. Рубіж додатково посилювали 99 опорних пунктів, 750 дотів, 343 дзоти, 439 відкритих вогневих позицій та 400 кілометрів протипіхотних та протитанкових траншей. На додаток, на підступах до с. Ясеня, Яблунецького та Татарського перевалів було встановлено дванадцять кілометрів колючого дроту, через який пропущено струм у три тисячі вольт. Попри те, частинам совєтської армії таки вдалось подолати цю систему ціною життя понад 10 000 солдат. На жаль, инколи ще й сьогодні відголоси минулого турбують мешканців та гостей краю. До найбільш знаних решток «Лінії Арпада» належить бункер у с. Верхня Грабівниця та дот у с. Підполоззя.

Прихід восени 1944 р. совєтських військ 4-го Українського фронту частина населення сприйняла як визволення. Місцеві жителі показували найзручніші переправи, допомагали харчами. 26 листопада 1944 р. з’їзд Народних комітетів проголосив про приєднання Закарпаття до Совєтської України. Після остаточного вирішення питання щодо делімітації державного кордону між СССР та Чехословаччиною у 1946 р. було утворено нову адміністративну одиницю УССР – Закарпатську область.

Щоправда, як і мешканці Галичини, закарпатці у перші роки совєтської влади зазнали жорстоких репресій з боку сталінського режиму. Передовсім терор був спрямований на ліквідацію національно свідомої частини місцевої громади та розгром Греко-Католицької Церкви. Багато лиха наробила примусова колективізація. До 1950-х рр. у гірських районах за підтримки місцевого населення тривала боротьба загонів Української Повстанської Армії (УПА). Тим часом у долинах влада відважилась на застосування етнічних чисток щодо місцевої німецької та угорської людности, огульно звинувачуючи їх у співпраці з фашистами. Найбільші втрати та масова еміграція спостерігались у Тячеві, Берегові, Виноградові та Мукачеві.

Післявоєнні десятиліття стали для Закарпаття часом перебудови економічної і соціальної інфраструктури. Формально совєтська влада голосно декларувала особливу турботу про мешканців гірських районів. На жаль, далеко не завжди проголошені гасла втілювались у життя. Через свій прикордонний статус Закарпаття залишалось закритим тереном і фактично втрачало шанс на розвиток та отримання вигоди від розвитку туристичної інфраструктури. На щастя, добре помітні на Закарпатті ознаки родинної та громадської спільноти не перетворили його мешканців на «homo sovietiсus» і дали змогу зберегти високу національну свідомість.

Останні роки ХХ століття були сповнені важкими випробуваннями. Окрім проблем через перерозподіл владних повноважень між новими політичними та економічними групами, стались потужні стихійні лиха. Повені та снігопади 1998, 1999, 2001 років мали катастрофічні наслідки. Стихія супроводжувались людськими жертвами. На думку багатьох мешканців, однією з головних причин біди стала дика, непродумана вирубка реліктових лісів. Иншою, особливо відчутною саме для Закарпаття проблемою залишається високий рівень безробіття, через що багато людей, особливо з гірських районів, і надалі змушені шукати кусень хліба у сусідніх Угорщині, Словаччині і Чехії. Місцеві та президентські вибори в Україні 2004 р. загострили до краю політичне протистояння. Особливо напруженою була ситуація під час виборів міського голови Мукачева. Сьогодні про їх наслідки нагадує встановлений у приміщенні міської ради пам’ятник «невідомому бандитові», котрий до болю нагадує знаного політика, прізвище якого починається на літеру Я.