Олександр Литвиненко

Еліта, якої не існує

Дуже важко говорити про те, чого не існує.

Ви маєте на увазі українську еліту?

Є дві основні елітистські теорії. Одна виходить з того, що еліта – це ті, хто займають переважно найвищі позиції і володіють основними важелями впливу на прийняття рішень у тих чи инших площинах суспільного життя. Таким чином, можна говорити про еліту злодіїв, військову, мистецьку еліти, тобто йдеться про тих, хто посідає найвищі щаблі у відповідних соціяльних прошарках. Такої думки дотримувались Парето і Моска.

За иншою ж теорією під елітою розуміють людей, які здатні на вчинок. У російського поета Волошина є рядки «Истории потребен сгусток воли. Партийность и программы безразличны». Серед українських науковців таке уявлення про еліту мали Донцов і Липинський. Зокрема, Липинський розділяв тогочасних українців на свинопасів і козаків. Так от: козаки – то еліта, тобто поводирі суспільства.

Якщо дотримуватись другої концепції, то у сучасній Україні еліта відсутня. Замість неї маємо український істеблішмент.

З якої причини поки що рано говорити про наявність еліти у нас?

Причина у тому, що наш істеблішмент не усвідомлює своєї відповідальности за долю суспільства, адже саме спроможність брати на себе відповідальність за майбутнє відрізняє еліту від усіх инших суспільних прошарків. Еліта – це насамперед не права, а обов’язки. Еліта завжди функціональна, тобто до її числа належать не ті, хто дорвався до трибуни, чи до грошей, а ті, хто відчуває відповідальність і хто дійсно працює заради майбутнього.

А якщо говорити про таке поняття, як національна еліта?

Тут ми стикаємося зі складною ситуацією. Еліта безпосередньо пов’язана з державою. У свою чергу, як казав відомий нам усім Хосе Ортеґа-і-Ґасет, держава – це насамперед символи. То ж коли ми починаємо говорити про національну еліту, передовсім ми повинні розглянути, які існують типи держав. Національна еліта, як і національна держава, є достатньо недавнім винаходом історії. Нація, як суспільна реальність, фактично існує після 1789 року (Великої французької революції), яка окрім свободи, братерства і рівности проголосила ще й націоналізм. До цього існували держави імперські, релігійні (теократичні), демократичні (у сенсі полісні), деспотії і под. Кожному типу держав відповідає свій тип еліти. Національній державі відповідає національна еліта. І тут виникає велика проблема для нас, бо мені особисто не досить зрозуміло, чи можлива у XXI ст. національна держава.

А хіба наша держава не є національною?

Вона такою є, але ж ви бачите, які складності існують у її розвитку. Якби наша держава постала ще у 1991 році, то тоді б вона була суто національною і класично европейською. На жаль, цього не відбулося. Тепер особливості комунікативної всесвітньої ситуації, глобалізація призводить до того, що національна держава розмивається.

А хіба наша держава повною мірою включена у світові процеси?

Так, безумовно. Згадайте, як відобразився на нас прихід Буша до влади у США, або прихід «червоних чекістів» у Росії, які насправді і не червоні, і не чекісти.

До якої міри зовнішні чинники впливають на нашу еліту?

Дуже істотно впливають, бо вони «форматують» її, закладають рамки, у яких може існувати країна та її еліта. Ми з’явилися тоді, коли усі місця у світі вже було розподілено. Ми, певним чином, виглядали зайвою країною. Але наша еліта, тобто її особистісні представники (протоеліта) змогли зробити надзвичайно потужні речі. Те, що ми проіснували уже стільки років – насправді диво. 80 років тому, у такій самій ситуації Україна проіснувала б максимум 3 роки, її б «з’їли». Тепер же нас «з’їсти» не змогли.

Це нам просто пощастило, чи як?

Ні. Як не дивно, у складних ситуаціях наш істеблішмент спроможний більш-менш адекватно реагувати. Коли виникають реальні виклики, які можуть зашкодити майбутньому цієї протоеліти, то вона збирається з силами.

То ж ми її просто недооцінюємо?

Ні, ми її оцінюємо справедливо. Просто перший етап розвитку держави уже відбувся. Україна постала як держава, але вона не подобається переважній більшості населення. Завдання першого покоління істеблішменту (еліти) полягало у створенні держави Україна. Тепер має прийти друге покоління, у якого буде не менш складне, але вже инше завдання: зробити державу такою, щоб вона більше подобалась її громадянам, осучаснити її.

Часи змінюються. Наприклад, зараз ніхто вже не говорить про можливість приєднання до Росії, ну, майже ніхто. А згадайте, що було 10 років тому. Тоді це була цілком нормальна ідея.

Наскільки згуртованою є наша еліта?

Еліти є дуже часовозалежними. Статистично переважна більшість людей, що належить до певного покоління, має відповідні соціяльно-психологічні риси. Можна говорити про покоління шістдесятників. По-різному можна до них ставитися, але це надзвичайно активні люди. Можна казати про покоління, яке вже зараз відійшло, – покоління людей, що прийшли у політику у другій половині 60-х років і протримались до 88-89 року. Обидва ці покоління були більш соціяльно активними, ніж покоління, що йшли за ними.

Чому так? Є загальне правило, за яким більш потужним є покоління, яке зростає після кризи. Те покоління, яке зростало у війну чи кризу перебудови, є в принципі активним, але воно спрямоване на самозахист. Це покоління йде зараз у бізнес, науку, але не в політичну діяльність. Бо його мета – вижити. Покоління, яке зростає після кризи, навпаки, є соціяльно активним, і воно хоче змінити світ. Якщо покоління кризи пристосовується до світу, покоління після кризи хоче його змінити. І це є абсолютним фактом. Це ті люди, молодість і соціалізація яких припала на 70-ті роки. Погодьтеся, ми знаємо дуже багато таких людей серед політиків.

Дуже небезпечним, з політичної точки зору, є покоління вісімдесятників (тих, хто зростав у 80-ті роки), бо це – покоління передкризової ситуації, яке схильне до простих рішень. Зокрема, до цього покоління належить Юлія Тимошенко. При всьому конструктиві їхньої діяльности, це люди, схильні «рубати з плеча».

Великі зміни в країні і реальний прорив відбудуться тоді, коли до влади прийде покоління післякризове, якому зараз 15-20 років. Через 10-15 років це покоління дуже пришвидшить життя, а зараз відбувається процес накопичення потенціалу, енергії, процес позбуття минулого.

Є іще одна важлива особливість української політичної еліти, яка потребує змін. Сучасний український істеблішмент на 58% походить із сіл і на 25-30% – із малих містечок. Це відображає суспільство 50-х років. Не скажу, що це погано, проте воно не адекватно сучасному стану справ.

То ситуація мусить змінитися?

І вона змінюється. Упродовж часів незалежности голова Верховної Ради, прем’єр-міністр і Президент були вихідцями із села. Велика проблема нашої держави полягає у бракові міського. У нас люблять говорити про відродження села, але якщо ми хочемо відбутися як модерна сучасна держава, то повинна переважати міська культура. Переважна більшість людей (80%) зараз живе у містах. Світ урбанізується.

Побутує думка, що при розвиненому громадянському суспільстві еліта слабшає. Якщо ж навпаки, громадянське суспільство недорозвинене, то це «рай для еліт».

Є різні думки. Колись два політологи досліджували американські міста, і один наголосив на тому, що все вирішує еліта, а другий – запевняв, що все вирішує суспільство. Отже, теорія залежить від обраної точки зору. Але насправді проблема не в тому, хто що вирішує, проблема громадянського суспільства полягає у тому, наскільки закритими є еліти.

У Сполучених Штатах вони більш-менш відкриті. У нас на початку 90-х теж був час їх надзвичайної відкритости. Але зараз еліта починає певним чином «окуклюватися». Це негатив. І, на мою думку, одне з найважливіших завдань громадянського суспільства полягає у тому, щоб не допустити цього «окуклювання». Колись Алексіс де Токвіль писав, що у суспільстві не люблять багатих, але в американському суспільстві існує дуже багато потужних ниток, що пов’язують багатих із середнім класом. І от завдання громадянського суспільства полягає у тому, щоб натягнути якомога більше цих з’єднувальних ниток, щоб еліта розвивала себе функціонально відповідальною за долю усього соціуму.

Ким є наш істеблішмент у першу чергу: політиками, чи бізнесменами? Усе йде від грошей, чи все ж таки від влади?

Є старе висловлювання про те, що гроші породжують владу, але на Балканах влада породжує гроші. У нас достатньо балканська ситуація. Принаймні, була. Проте, поступово виникає розмежування між політикою і бізнесом. І от, мабуть, найпершим завданням є здійснити це реальне розмежування та побудувати механізми впливу грошей на владу і влади на гроші. Це не вдалося зробити росіянам. Росіяни пішли класичним шляхом, і у них влада перемогла гроші.

Чи може у нас скластися така ситуація?

Сподіваюсь, що так не буде. Якщо владу захоплять винятково гроші, то це призведе до швидкого занепаду. Якщо ж владу захопить винятково влада, то занепад буде тривати довше. Вихід у тому, щоб, окрім цих двох важелів, постало ще й суспільство. Тобто, вихід полягає у пануванні демократії. Це дуже складна проблема, бо світ рухається в авторитарному напрямку.

Нам треба приділяти більше уваги самоврядуванню. Тому особисто для мене найважливішою є не реформа законодавчої чи виконавчої влади, а реформа судової системи. Суд має перетворитися на реальну гілку влади.

Колись Лотман пояснював, чому у державах-нащадках Київської Руси надзвичайно поблажливо ставляться до права. Так склалося, що у нашій культурі будь-який договір – це договір «з дияволом» (натомість, на Заході йдеться про санкціонований Богом договір), і, відповідно, порушити його, можливо, не велика честь, але й не дуже злочин. Якщо нам вдасться змінити ставлення до права і судової системи, то, гадаю, багато що зміниться в українському суспільстві.

Розмовляла Оксана Гриценко