Ольга Вербицька

Туга за елітою: спроба екзистенціального аналізу

Еліта, як сукупність найкращих представників певної сфери буття (політичної, мистецької, інтелектуальної, релігійної…), на відміну від інертної маси, «трісок, що їх несе течія» [1] , є чимось непересічним Однак, таке різке протиставлення, хоча і є традиційним, насправді не розкриває сутности співвідношення еліти та маси. Дослідження цього феномену крізь призму понять філософії екзистенціалізму показує, на думку автора, його нові аспекти, адже «розкриває нам етичне значення різних людських проектів, указує на необхідність зректися психології інтересу, так само, як і всієї утилітаристської інтерпретації людської поведінки…» [2] . Справді, характеризуючи сучасну еліту, не можна уникнути звертань до практичної філософії, яка ґрунтується на пріоритеті людської суб’єктивности і може дати нам відповіді на запитання, які досі залишаються відкритими для подальших інтерпретацій.

Еліта очима еліти: трагічність «буття-у-собі» і «буття-для-себе»

Еліта завжди прагнула зберегти своє місце під сонцем. Апологети елітарности, як-от Ф. Ніцше, Х. Ортеґа-і-Ґасет, Г.В.Ф. Геґель, Д. Донцов та инші, які належали до інтелектуальної еліти, робили все можливе, щоб утвердити провідне місце еліти взагалі, прищепити більшості думку про її відірваність від загалу, беззаперечну вищість над пересічними громадянами. Вони оминали очевидний, проте важливий факт виникнення еліти. Еліта не народжується сама по собі, вона викристалізовується у пласті людської маси. Саме маса, як це не парадоксально, не зовсім усвідомлено є співтворцем еліти, основою, про яку егоїстичні представники останньої дуже швидко забувають, займаючи владні позиції (хоча поняття «еліта» і «влада» не синонімічні, найвідвертіше еліта показує своє обличчя у царині влади). Еліта, що не має жодного впливу на инших, не може вважатися елітою у повному значенні цього слова. Більше того, еліту, яка отримує політичну владу, можна назвати «елітою еліт», адже саме вона сприяє (чи не сприяє) своєю діяльністю розвиткові та організації соціяльного буття еліт, які існують у инших сферах.

Таким чином, еліта, відриваючись від маси, дуже швидко стає байдужою до неї. Маса стає для неї чимось абстрактним, далеким, перетворюється на «підручний матеріал». Коли еліта замикається у собі, вона деградує, атрофується (як наслідок усвідомлення цього з’являється теорія відкритої еліти). Адже її основне завдання – ефективно, розумно організовувати та удосконалювати соціяльну дійсність, якій завдячує вихованням та існуванням.

Ж.-П. Сартр для розгляду свідомости запозичив у Геґеля три категорії – «буття-у-собі», «буття-для-себе», «буття-для-иншого» [3] . Якщо міркувати про еліту, то легко збагнути, що в ідеалі це люди, яким притаманно загострене почуття свідомости. Їх навіть можна назвати своєрідною духовною свідомістю суспільства. Однак, на сучасному етапі розвитку українського суспільства таке визначення є проблематичним.

«Буття-у-собі» Сартр розуміє як реальність, що протистоїть людській свідомості. Фактично, якщо перенести це поняття на еліту, такий стан «масовидного» буття відображає тільки процес формування індивіда. Він характеризується абсолютною пасивністю свідомости, виявляє неспроможність особистости актуалізуватися, спроектувати себе у світ, а також пізнати власні можливості.

«Буття-для-себе» за Сартром символізує активність свідомости. Застосовуючи це поняття до соціяльної практики, отримаємо ситуацію, у якій еліта організовує світ навколо себе, ще не усвідомлюючи своєї справжньої місії. Характерна для даного етапу мета – персональний розвиток, визнання і збагачення. Така еліта використовує весь свій інтелектуальний потенціал з марнославною метою. Кожна еліта «жадає влади», але не кожна розуміє її сутність.

«Буття-для-себе» відображає той процес, який Х. Ортеґа-і-Ґасет називає бунтом мас. На мою думку, таку історичну ситуацію можна пояснити не активізацією мас, а тим, що сама еліта втрачає деякі необхідні риси, які визначають її статус. Якщо безвідповідальність і недалекоглядність можна дозволити представникам маси, то це вже ніяк неприпустиме для представників еліти, від цього залежить надто багато.

Іманентна пов’язаність еліти та маси передбачає їх узгодженість. Культурне середовище об’єднує їх спільним контекстом. Тому еліта не може бути чимось чужорідним для маси і навпаки. Звідси випливає феномен «буття-для-иншого».

Еліта очима маси: адекватність «буття-для-иншого»

Складність даного питання полягає у тому, що, на противагу численним панегірикам еліти для еліти, маса свої думки у виді філософських трактатів не висловлює. Хоча це не означає, що точка зору маси зайва і несуттєва. Як слушно зауважує Баранцева К.К., «…дискурс про еліту на рівні масової свідомості має не меншу вагу, ніж науковий…» [4] . Ігнорування точки зору мас зумовлює однобічність розгляду даної теми. До того ж, говорячи «маса», належить пам’ятати, що це неоднорідне утворення. Дане поняття містить у собі не лише «мух на торговищі» [5] , у чому переконував Ф. Ніцше. Сюди входять і працьовиті індивіди, які репрезентують «середній клас», і талановита молодь, яка перебуває у процесі свого становлення.

«Буття-для-иншого» – досконалий стан еліти, коли вона усвідомлює свою відповідальність перед иншими. Инший у екзистенціалістів (зокрема, у Ж.-П. Сартра) позначає не лише инших людей, але також себе як иншого. Отже, еліта має зрозуміти, що її соціяльні обов’язки є передумовою утвердження власної ідентичности, від того, як вона їх виконує, залежить те, чи можна її назвати правдивою елітою, чи вона належить до категорії пересічних егоїстів.

Саме способом буття еліти визначається її правдивість чи фальш. «Справжнє буття», за М. Гайдеґером, неодмінно спрямоване у майбутнє, «несправжнє» застигло на теперішньому. Автентична еліта розуміє власну скінченність, тому думає про нащадків, фальшива – живе недалекими турботами і амбіціями.

Спрямованість на теперішнє і спрямованість на майбутнє: диференціація справжньої і несправжньої еліт

Теперішнє М. Гайдеґер змальовує як повсякденність, світ безособового буття (Dasman), прив’язаність до речей. Коли існує непереборна стурбованість сущим (матеріальним), істинне буття втікає з поля зору суб’єкта. Людина, втягнута у колообіг речей, перетворює своє життя на простір дріб’язкового страху. Вона забуває про себе, покладаючи відповідальність на натовп, який не здатний на прийняття рішень. Якщо такий суб’єкт входить до еліти, він турбується лише про власне збагачення, амбіції, статус. Він захоплений повсякденністю: безглуздими балачками ні про що, загрузанням у дріб’язковість, досяжними насолодами емпіричного світу. Він задоволений рутиною, яку називає стабільністю, і своїм престижним становищем. Такі риси найчастіше притаманні найнижчому у духовному сенсі прошарку суспільства. Коли ж вони зустрічаються і у лавах «найліпших», то це свідчить про повсюдне панування «духу невігластва». Кожному легше «зробитися деперсоналізованим об’єктом використання инших, піддаючись механічним звичкам та умовностям повсякденного існування, пристосовуючись до того, що є середнім, звичним і часто банальним» [6] . Коли індивідуальність розчиняється у посередності, то ніякий прогрес не можливий. Така ситуація зумовлена легкістю несвідомого буття і складністю свідомого. Лише «думаюча», незалежна особистість може якісно змінити суспільне буття.

Спрямованість на майбутнє притаманна лише небагатьом. Вона передбачає спроможність «забігати вперед». Справжня еліта має розуміти власну смертність, і у відведений їй час зробити все можливе для майбутнього. Саме майбутнє має бути критерієм для оцінки усіх її рішень, особливо щодо загальнонаціональних проблем. Згідно з Х. Ортеґа-і-Ґасетом, «…для людини усе має сенс тільки мірою того, наскільки воно скероване у майбутнє» [7] .

Туга за елітою: що вона означає і куди веде

У ставленні сучасного українського суспільства до еліти чітко проступає таке екзистенційне почуття, як туга. Туга з першого погляду видається чимось негативним, однак вона є природною реакцією на повсякденні реалії. Насправді туга є межовою ситуацією, тобто поступом у бік справжнього існування, відходом від буденности. Перебуваючи у стані туги, відходимо від омани, усвідомлюємо «неадекватність власної життєвої стратегії виклику Буття і втрату автентичності» [8] . Иншими словами, ми усвідомлюємо свої попередні помилки, щоб перегорнути сторінку і жити ліпше.

Безумовно, є туга за справжньою елітою. Це означає, що маса усвідомила неадекватність сучасної ситуації, неспроможність фальшивої еліти. Разом з цим удосконаленням маси слід чекати, що еліта, породжена нею, теж буде прогресувати. Безсумнівно, будь-яка справжня еліта мусить бути національною, жити ідеєю, яку повною мірою можна назвати суспільно значимою. А ще їй необхідна спроможність, сила волі втілити власне бачення у життя. Що бачимо сьогодні? Складається враження, що еліта не знає, куди йти, водночас намагаючись вести за собою. Такий похід під проводом деградованої еліти нагадує ходу за сліпцями, і звісно, нічого доброго принести народу не може.

Ще однією причиною туги є «елітоцентризм», зумовлене недавньою тоталітарною дійсністю України прагнення маси зробити з еліти панацею від усіх соціяльних негараздів. У тоталітарних умовах свідомість дуже швидко звикає до інертності, до постійного перекладання відповідальности на инших. У таких умовах не потрібно обирати, свобода є радше тягарем, ніж даром. У новій ситуації людина стає розгубленою, знедоленою. Вона забуває, що можна творити власними руками, а не чекати на зроблене кимось. Наслідком такого дискурсу є пасивність мас, ситуація чекання «політичного месії», що є перепоною для творення громадянського суспільства. Проте події Помаранчевої революції свідчать, що українське суспільство переступило тоталітарні межі і прямує правильним шляхом.

Взявши до уваги плюралістичні тенденції постмодернізму, важко досягнути консенсусу у дискусіях про еліту. Відсутня цензура, яка колись породжувалась самою елітою, вже не поділяє масу на ліпших і гірших. Успішно відмовившись від тоталітарної спадщини, ми часто впадаємо у такі крайнощі:

1) тоталітарна крайність – обожнення еліти;

2) ліберальна крайність – розпорошення і зникнення еліти.

Про обожнення еліти або ж «елітоцентризм» вже говорилося. Якщо ж брати ліберальні тенденції, то вони часто підміняють справжнє і несправжнє. Наприклад, літературною елітою здебільшого вважають письменників, що видають твори найбільшим накладом, хоча це свідчить радше про належність авторів до масової літератури (вони є елітою масової літератури, але не літературною елітою). Відбувається підміна кількісних вимірів якісними. Однак, у постмодерному світі инших критеріїв не існує. Ще одним фактором, який визначає вибір еліти, є фінансовий. Шлях до еліти легше долають заможні індивіди, а це посилює вірогідність «олігархізації» еліти. Таким чином, зростає вірогідність обрання псевдоеліти, яка керується винятково меркантильними інтересами. Підсумовуючи сказане, бачимо, що еліта не зникає, вона лише видозмінюється під впливом демократизації суспільства. Народ, який звик до «сильної руки» тоталітаризму, часто не асоціює ліберальну еліту з елітою як такою.

Проблема виховання, вибору та діяльности еліти

Ми живемо у тій реальності, яку створюємо самі, вибираємо еліту, на яку заслуговуємо, визначаємо власне місце у соціяльному бутті. Діяльність, наша активна позиція, згідно з екзистенціалістами, – це те, що робить нас людьми. І оскільки вибір постає чимось необхідним (навіть у випадку пасивности, пасивність – теж вибір), то ми «приречені на свободу». А свобода, як відомо, нікому не дається без відповідальности. Врешті, еліта творить себе сама своїми вчинками. Так відбувається відсіювання «полови від зерна», справжнього від фальшивого. На сучасному етапі розвитку українського суспільства спостерігаємо протилежне: виграє не найдієвіший, а найкрасномовніший, панує царство реторики, а не справедливости. Однак, чи надовго?

Говорячи про еліту, ми не можемо уникнути і таких запитань: «Яким чином вона формується? Чи можна її виховати?». Звичайно, еліта не може виникати ex nihilo, її формування зумовлене зовнішніми і внутрішніми факторами:

1) зовнішній фактор – культурно-соціяльне тло;

2) внутрішній фактор – інтелектуально-вольові особливості.

Еліта виховується у культурних традиціях і соціяльних стереотипах. Її не можна прирівнювати до рівня геніїв, які живуть майбутнім, мислять у глобальному масштабі і певною мірою відірвані від повсякденності. Еліта, натомість, живе тут і тепер, у рамках суспільних потреб та інтересів, хоча бачить перспективу теперішніх звершень.

Однак, креативний і альтруїстичний стиль мислення у сучасних умовах – радше рідкісний прояв поєднання самоосвіти і здібностей, ніж наслідок цілеспрямованого навчання. Це ще раз підтверджує ту думку, що еліта найчастіше творить себе сама, хоча і на певному суспільному тлі. До складу еліти входить той, хто прагне туди увійти і до того ж докладає для цього максимум зусиль. Небезпека полягає у тому, що на тлі пасивної споглядальности мас місце еліти можуть посісти випадкові люди. Тому виникає потреба контролю з боку мас, і чим «мудріші маси» (Х.-О. Ґасет посперечався би з таким словосполученням), тим ліпше вони здійснюють дану функцію. Вони посідають місце еліти лише тоді, коли бачать цілковиту неспроможність останньої успішно управляти суспільством. Натомість еліта теж здійснює контроль над масами, стимулюючи їх до організованості та духовного поступу.

Екзистенціальна філософія розгортає перед нами мораль дії і рішучости. Вона показує, що до еліти може увійти кожен, хто здатний зректися східної етики бездіяльности. Але, щоб стати представником еліти, необхідна наявність альтруїстичного далекоглядного світогляду на противагу надмірній амбіційності сучасних псевдоелітних структур. Наголошуючи на унікальності кожної людини, незалежно від приналежності до маси чи еліти, екзистенціалізм долає прірву між ними, відкриваючи поле для демократичного дискурсу.

---

[1] Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994.

[2] Сартр Ж.-П. Буття і ніщо. – К.: Основи, 2001.

[3] Там само

[4] Баранцева К.К. Ідіоматичні виміри дискурсу про національну еліту // Totallogy: Постнекласичні дослідження. 2001. – №5.

[5] Ніцше Ф. Жадання влади. – К.: Основи, 2003.

[6] Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem,1997.

[7] Гасет Х.-О. Там само.

[8] Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії: Проблема людини та її меж. – К.: Наукова думка, 2000.