Оксана Бойко

Соломон Роках

Штеттеле Белз

Містечко Белз, коханий мій Белз,
Маленька місцина, де моя родина,
і дім мій був...

Пам’ятаю тому з 20 вже літ,
Коли я йшов в далекий, незнаний світ,
Мої очі були повні слез,
Коли я прощав родинний Белз.

Містечко Белз, коханий мій Белз.
Маленька місцина, де моя родина,
І дім мій був.

Спомини про давні минулі роки
Так дорогі для мене.
Бідне серце моє стужене
Боляче ранять і колять.

Містечко Белз, коханий мій Белз.
Маленька місцина, де моя родина,
І дім мій був.

Містечко Белз, коханий мій Белз.
Маленька місцина, де моя єдина
Любила мене.

Галицьке містечко Белз до Другої світової війни було добре відомим в Европі. Юдеї вважали його Святим містом, бо у ньому жив один з чотирьох великих рабинів-чудотворців Східної Европи, саме тут славнозвісні священнослужителі виконували каліграфування Тори, суворо дотримуючись моральних засад, пам’ятаючи, що Священна Книга мусить бути правдивою і подобатись Владиці Світу.

1772 року, коли Галичина перейшла до Габсбурзької монархії, Белз був маленьким провінційним містечком. Його занедбаний стан і бездоріжжя призвели до втрати майже усіх адміністративних функцій, якими він колись володів, і слава відійшла у минуле. Щось залишилось на скрижалях історії, щось затерли війни та пожежі.

«Уславленим містом» назвав його поет XVI ст. Себастьян Кльонович. Як один з літописних Червенських городів, за своїм значенням Белз був рівний княжому Червену. Найдовше зі всіх княжих міст він залишався стольним градом, понад триста років володів статусом вільного королівського міста. Його історію творили визначні історичні постаті – руські князі Мстиславовичі і Даниловичі. З мазовецьким князем Земовітом пов’язана поява у місті польського елементу. Белз не оминали відомі мандрівники: француз Жільбер де Лянуа, німець Ліборій Накен, австріяк Еріх Лясота. Яскрава сторінка руської історії Белза закінчилася 1382 року вивезенням Владиславом Опольським чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. Саме вона оберігала місто в тяжкі хвилини.

У просторі Белза віддавна матеріялізувалася культура трьох громад: русинів, поляків і юдеїв. Белзька громада ізраелітів одна з тих небагатьох у Руському воєводстві, що замешкала у «місті в мурах» і отримала права міщан – incola Belzensis. Як і усюди, у Белзі юдеї провадили активний спосіб життя: займалися торгівлею та шинкуванням. Після найбільших знищень в пожежах та війнах, королі надавали їм привілеї, щоби вивести місто з кризи. Рік 1665 став для белжан переломним – тоді ізраелітів зрівняли у правах з християнами. Це призвело до витіснення українців та поляків на передмістя. Юдеї почали заселяти Ринкову площу, скуповували землі під свої синаґоґи, зокрема, від найбільших белзьких землевласників – отців домінікан. Сцену угоди між ченцем-домініканцем і юдеєм закарбувала барокова фреска XVIII в. на стіні келійної вежі Домініканського монастиря.

На кінець XVIII ст. Богом забуте провінційне містечко опинилося на марґінесі політичного і культурного життя. У проведеному австрійцями описі набутих земель Галичини, так званому меморандумі Перґена, зазначалося, що Белз має статус містечка лише тому, що у ньому мешкали ізраеліти – невід’ємний урбаністичний елемент галицького містечка.

Урбаністика Белза 1779 року зафіксована австрійським картографом Фрідріхом фон Міґом. Активними домінантами у краєвиді міста були муровані костьоли монастирів отців та сестер домініканського ордену на тлі спокійного міста.

Белз і надалі залишався б традиційним галицьким містечком, якби у його історії не з’явився великий духовний лідер юдейської громади. 1831 року в місті оселився Соломон Роках – засновник нової, після династії старозаконних рабинів Адлєрів (Самуеля, Байля, Арона і Хайма), белзької династії рабинів-хасидів.

Нова релігійно-містична течія в юдаїзмі – хасидизм, заснована Ізраїлем Баал Шем Товом у середині XVIII ст. на Поділлі, набула великого розвитку у всій Східній Европі. Основою доктрини хасидизму була кабала і надзвичайно велика роль цадика – духовного керівника. У першій половині XIX ст. у містечках Галичини цадики поділили між собою сфери впливу. Белзький цадик Соломон Роках поширював хасидизм на північну Галичину, Волинь та Угорщину. Легенди про чудотворних рабинів Рокахів оповідають, що їхній рід бере свій початок від царя Давида. Рабин Соломон Роках (Шолейм-Рейкеах, 1799-1855) був учнем «провидця з Любліна», який навчався в Межиріцького Маґіда. Соломон Роках став джерелом стисло викладеної філософії старозаконних традицій. Він створив у Белзі спеціяльний уклад життя юдеїв. Та основне – Соломон Роках володів неземним даром зцілення людей, і не тільки юдеїв, а й християн. Через те його називали чудотворним. Слава чудотворця, що допомагав у тяжкі хвилини, поширилася далеко за межі Галичини, Волині та Буковини. Белз став місцем паломництва. Сотні юдеїв – простих, мудреців і благочестивих з’їжджалися до Белза, аби дістати благословення від святого Ребе.

Соломон Роках за своїм планом збудував у Белзі величну синаґоґу та бет мідраш (будинок мудрости – навчальний заклад з бібліотекою, у якому самостійно вивчали Святе письмо). Велика белзька синаґоґа стала символом духовного життя юдеїв не тільки Галичини, але й цілої Східної Европи і упродовж багатьох років була священним місцем юдеїв. Белз повинен був стати наріжним каменем, місцем, де відкриються нові істини Тори. Згідно з повір’ям, саме до белзької синаґоґи повинен був зійти з неба месія, щоби врятувати свій народ. Саме до Великої белзької синаґоґи, як до святого місця, сходилися у святкові дні юдеї з далеких місць, саме звідси вони несли послання духовности у свої громади.

Великий чудотворний рабин Соломон Роках залишив землю 1855 року. Він знайшов спочинок на белзькому окопиську серед сотень мацев у невеликій мурованій капличці. Перед встановленою у ній мацевою завжди світилася лямпада. Туди приходили юдеї у важливій життєвій потребі, з проханням, щоби померлий заступився за них перед Богом. З меншими бідами зверталися до живого рабина-чудотворця.

Місце Соломона Рокаха посів його син Елізар Роках. Ребе Елізар Роках також вирізнявся натхненним служінням Богу. Для зміцнення хасидизму він заснував програму «День і Ніч», спрямовану проти світського впливу освіти. Своїх послідовників він скеровував на вірність Торі та на дотримання Заповідей. Під керівництвом Елізера Рокаха Белз перетворився на центр духовного натхнення. Його старанням в місті постав будинок талмуд тори (школи для хлопчиків, передусім, бідних і сиріт). Перед смертю засновник династії Рокахів, ребе Соломон благословив свого молодшого онука Ізахара на духовного провідника белзьких хасидів. Після могутнього Елізара, 1894 року мантія поводиря перейшла до Ізахара. Ізахар продовжував зберігати юдейські традиції та освіту, був світилом для лідерів юдаїзму в Галичині та Угорщині, і також вважався чудотворним рабином. І як колись, до Белза тисячами прибували паломники з різних країн за благословенням.

1912 року разом з паломниками до Белза примандрували французькі письменники брати Жером (1874-1953) і Жан Таро (1877-1952). Місто вразило їх жахливим брудом. Сліпучою білизною серед цього бруду вирізнялися лише гуси. Своїй мандрівці Таро присвятили роман «Тінь Хреста» (переклад з французької Ґустава Цвенґроша), у якому передано екзистенцію цього юдейського міста.

У вересні, напередодні першого числа Тишрея і свят Рош Гашани, якими починається юдейський рік, паломники з різним багажем натовпом вивантажувалися на маленькому белзькому вокзалі.

Місто розкинулося посеред рівнини, під низьким небом якої простягались мокрі луги, понурі ставки, болота та ліси, що наганяли нудьгу, а на кожному роздоріжжі височів хрест. Хрести ці були володарями тієї рівнини. Чому саме на цій християнській рівнині, що нагадувала нескінченну хресну дорогу, Бог Ізраїлю оселив свій народ?

До міста, тобто до кількох сотень низьких будинків, треба було пройти триста метрів, перейшовши переповнене русло ріки. Дерев’яними хідниками добиралися до площі Ринок, де у багні застрягали фіри паломників, прибулих дуже здалека. Там вештався гамірний натовп жебраків. Але правдивою, святою площею Белза була не Ринкова площа з каравансараєм, а площа за кілька кроків далі – така ж заболочена з дерев’яними хідниками. На ній стояв будинок Талмуд Тори з палацом рабинів. Його два яруси дивували у цьому невеликому містечку, зведеному врівень із землею. У глибині площі височіла Велика синаґоґа, прикрашена фантастичним аттиком, а поруч – бет мідраш, який служив відразу бібліотекою, їдальнею і нічлігом для паломників.

Домінантою краєвиду Белза була церква з бароковими банями, яка нагадувала християнину про присутність його Бога посеред цього маленького юдейського міста.

Саме містечко нагадувало театр, наповнений сценічними образами юдеїв в ярмулках, з пейсами, бородами та вусами, одягнених у чорні лапсердаки, підперезані білими пасками, і в білі панчохи. Цих людей вирізняла віра і традиції, яких вони дотримувались споконвіків. Щодня вони пам’ятали про Бога, здійснюючи приписані ритуали. Виходячи або входячи в помешкання, пальцями вони торкалися мезузи – згортку перґаменту з віршем молитви Шма, який прикріплювався до правого одвірку, і свого чола. Кожної п’ятниці, увечері, при заході сонця служка синаґоґи ходив по домівках юдеїв і вистукував дерев’яним молотком по дверях. Це означало, що настав шабаш і юдеям заборонялася будь-яка фізична, а може, й розумова праця.

Активне життя белзької юдейської громади перервала I Світова війна. Уже у перші дні окупації російські війська спалили майже усі будинки юдеїв на Ринку та прилеглих вулицях. Іссахар Роках змушений був покинути Белз, виїхавши до Мукачевого, але згодом повернувся назад.

Незважаючи на труднощі, життя белзької громади потрохи відроджувалося. Від 1926 року громаду очолював Арон Роках (1880 р. нар.), син Іссахара, підрабином був його син Моше Роках (1905 р. нар.). Аарон з раннього дитинства був аскетом, а його побожність вражала. Саме йому було призначено провести Белзький хасидизм через жахливі випробування та лиха. У часи II Світової війни усі святині юдеїв були понищені. Збережені руїни Великої синаґоґи, бет мідрашу та Талмуд Тори розібрали в часи совєтської окупації. Нині на місці цих споруд – пустир. Про белзьких юдеїв нагадують фраґменти окремих пам’яток: міква (ритуальна лазня) та перебудований, після I Світової війни, молитовний будинок Товариства «Ішре Лев», заснованого 1909 року впливовим белзьким жидом Файвелем Таубе для підтримки хворих і убогих. Лише кілька мацев вціліло на окопиську Люблінського передмістя Белза. Останній рабин з династії Рокахів помер в Ізраїлі.

Століття династія Рокахів утверджувала славу юдейського галицького містечка. Сьогодні вона записана на сторінках історії та залишається в пам’яті вихідців з Белза, розсіяних по цілому світу.