|
|
Кость ПрисяжнийСуд з лексиконамиСльотавого листопадового вечора 1971 року, повертаючись від завжди заболоченого Моршина, змерзлі, змучені і змочені, ми не дуже опирались запрошенню Оксани Мойсак на каву до мешкання на Новім Львові. У теплі, при каві ми скоро відтали, чому немало сприяла, окрім чародійської цілющої настоянки, гостинність господарів й справжні галицькі, ще передвоєнні манери (або, по-галицькі, «товариські форми», які з малих літ прищеплювали селянським дітям в гімназіях) тата Оксани, Михайла Миколайовича Мойсака. Судячи з скромного мешкання, цьому правнику з університетським передвоєнним дипломом немало довелось перетерпіти за нової влади. Розпитувати не випадало, зокрема в ті часи. Нам пощастило почути розповідь про небувалий суд, де йому довелось взяти участь в середині 1930-х років. Була це перша справа молодого правника, в якій мусив виступити як адвокат. Не дивно, що дуже хвилювався, бо справ подібних ще не бувало, не було прецедентів, на які можна було послатися. В невеликім покутськім місті гуцул, зійшовши з полонини на закупи, в розмові назвав крамаря «є в р е є м» . Крамара настільки обурило це нечуване доти звернення, що він звернувся з позовом до суду з вимогою притягти горянина до відповідальности за образу гонору. Захищати селянина мав пан Михайло Мойсак, вперше в ролі оборонця. Чутка про майбутній процес схвилювала як старозаконних міщан, так і правничі кола. Юристів цікавив перебіг справи, а особливо, яку тактику обере дебютуючий адвокат. Перед входом до залі суду стояло кілька дорогих автомобілів. Протискатись доводилось крізь неспокійний натовп єдиновірців позивача, яким забракло місця в залі. Увійшовши, оборонець в перших рядах серед грона елегантних панів упізнав кілька світил адвокатури зі Станіславова та зі Львова. Судова розправа поточилась, як звичайно, не раз переривана бурхливою реакцією публічности. Суддя кожного разу грозився перенести засідання. Нарешті, слово дістав оборонець. Обкладений найновішими лексиконами і свіжо виданою в Києві та Харкові українською белетристикою, він намагався довести високому судови, декламуючи прозу цілими сторінками, що тепер в Українській Радянській Соціялістичній Республіці скрізь вживається назва « є в ре й», (перепрошую пана позивача), а слово «ж и д» заборонено, його навіть немає в словниках, навіть самих грубих, і є закон, який навіть передбачає кару... Тут позивач не стримався, скочив з місця і вигукнув, – «Нє єстем євреєм радзєцкім!! Єстем польським жидем!!» під оплески залі. Врешті, настав час на перерву. Змучений суддя поздоровив адвоката, – «Захист пана успішний, але ж бачите, що коїться в залі, чуєте, що кричать під вікнами? Мушу присудити бодай гривну [1] , бо мене розтерзають... » – «Ваша честь, він тоді мусить корову продати. Дайте, проше, якийсь місяць відсидки. Пересидить в зимі, коли роботи не буде, ще й прогодується.» На тому й сталось. «Після процесу, – оповідав пан Михайло, – до мене підійшов відомий правник і повів: – Пан добре приготував оборону. Гратулюю, колего! Але, проше, як ви, українці, допустили, аби з вашої давньої і багатої мови зникло ше одне слово?1 На що я тільки й спромігся відповісти: – Бо так схотів Каганович!»2 [1] Штраф 1 «Повість времяних літ»–літопис за Іпатським списком – під 986 р. – «В лђто 6494...Жидове Козарстии приидоша...» В словнику Грінченка 23 слова з коренем «жид». Правописний словник Голоскевича 1930 р. вже не містить жодного згаданого слова. 2 Лазар Мойсеєвич Каганович, один з творців Голодомору в Україні, перше лихо, що пало на Україну з Чорнобиля, може, страшніше, як друге. Виходив на високі трибуни у вишиванці, як і усі Сталінські намісники в Україні – Косіор, Постишев, Хрущов. |
 ч
|
 |
|