Рогатин

Rogacin (пол.), Rohatyn (нім., угор.), Рогатин (рос.), Rohatin

Рогатин – місто поміж Львовом (69 км) і Івано-Франківськом (60 км), Тернополем і Стриєм.

Перша згадка про Рогатин сягає 1184 року, коли поселення входило до Галицько-Волинського князівства часів князя Ярослава Осмомисла. Як місто воно вперше згадується у буллі Папи Боніфація ІХ перемиському єпископу 1390 р.

У 1415 р. йому надано маґдебурзьке право і починається бурхливий розвиток. 1444 р. Рогатином управляє Міколай Параба з Любліна (Mikolaj Paraba z Lublina). 1460 р. Рогатин належить роду Парайтів з Ходеча (Parait z Chodecza), як дар короля Казимира IV Яґелона. У той час Рогатин мав найтісніші торгові контакти з Жидачевом. З огляду на потреби розвитку міста руський воєвода Анджей Одровонж (Andrzej Odrowąz) просить короля надати Рогатину право на проведення щорічних ярмарків і у 1461 р. Казимир IV Яґелон дарує Рогатину, а також Тисмениці, Теребовлі, Гологорам, Язлівцю таке право.

Рогатин входить до Галицького староства і його представники засідають у Галицькому сеймику, згодом у сеймику у Судовій Вишні. Місто населяють українці, поляки, німці, про що свідчить перелік імен тогочасних поважних городян: Йоганнес, Петрусь, Рафал, Отто (Johannes, Petrusi, Raphal, Otto).

Важко сказати, коли у Рогатині оселилися євреї. Однак, вже у XV ст. почалася їх міграція на Червону Русь із Сілезії, Західної Польщі та Угорщини. В одному з документів, укладеному зі шляхтичем Яном Скарбком і датованому 1463 р., ми знаходимо ім’я торговця худобою у Рогатині Шімшона з Жидачева (Shimshon mi-Zydaczow) – найбагатшого купця у Рогатині у 1447-1467 рр.

 З того часу євреї почали мешкати тут на стало. У XV-XVI ст. їх було ще небагато. Це не була організована громада, а галицький прикагалок львівського кагалу. З того часу відомо, що податок з продажу горілки 1582 р. збирав такий собі Мендель Ісаакович (Mendel Isakowicz). ТодіРогатин належав короні, це не було «вільне» місто і привілеї отримували тільки католики. 1523 р. сандомирський воєвода Отто з Ходеча (Otto z Chodecza) клопочеться про спеціальний дозвіл проводити у Рогатині ярмарок кожної суботи від Пасхи до Хрещення св. Івана (24 червня). Після смерті Отто з Ходеча місто знову почало належати королю. Управляв ним староста Іван Боратинський. 1535 р. Зиґмунд І Старий підтверджує маґдебурзьке правоміста. А 1539 дарує право будувати довкола міста фортифікації.

У 1572 р. місто вже має 115 власників будинків, 18 піднаймачів і 36 громадян, які мешкають поза мурами. 1615 р. під Рогатином відбувається битва між козаками та коронним військом гетьмана Жолкевского.

Зміни відбулися, коли 1633 р. король Владислав IV дарував гебреям певні привілеї. Вони були підтверджені королями Яном Казимиром та Михайлом Корибутом Вишневецьким. У грамоті Владислава IV надано право гебреям селитися у місті, мати синаґоґу, цвинтар, купувати і продавати, тримати корчми і продавати там горілку, пиво та мед, гнати горілку, торгувати худобою, і все це на ринковій площі. Євреї урівнюються у правах з иншими міщанами Рогатина – «rowno z mieszczanami tamecznymi wedlug przywileju i starodawnego zwyczaju». У тій же грамоті обумовлені і податки.

Рогатин, як місто, в якому тоді вже мешкала значна гебрейська громада, постраждав від козацько-шляхетських війн Богдана Хмельницького. На загал у тій війні найбільше постраждало 9 головних гебрейських громад, а саме – у Львові, Богородчанах, Бучачі, Бродах, Жовкві, Тисмениці, Олеську, Золочеві та Рогатині.

На той час усім гебрейським життям Речі Посполитої керував Ва’ад чотирьох земель (Va’ad arba aratzos). Це був головний орган жидівського самоврядування у Речі Посполитій. Він діяв від середини XVI ст. до 1764 р. Ва’ад чотирьох земель був найвищою формою єврейської автономії у рамках держави, який був коли-небудь досягнутий у Европі. Такі ж Ва`ади обиралися і у окремих воєводствах. Так, 1658 р. на сеймику Руського воєводства у Судовій Вишні було дозволено створити Ва’ад Руського воєводства, тобто Галичини – Ва’адей Геліот (Va’adei Gelilot). На чолі такого Ва’аду стояли 3-5 парнасів, яких обирали кожного року і яких мав затвердити воєвода. У місті жидівським самоврядуванням керував кагал (власне, правління кагалу) з 3-5 тувімами (tuwim) – достойними городянами. Хоча офіційним головою кагалу був рабин (raw), але був ще і суддя даянім (dayanim), проповідник – даршан (darshan), писар – софер (sofer), служка при синаґозі – шамаш (shamas). Представником кагалу перед владою був штадлан (shtadlan). З огляду на те, що рогатинський кагал був малим, його штадланом у Львові був мешканець Львова Селіґ зі Львова (Selig).

У середині XVII ст. розпочинається процес усамостійнення львівських прикагалків від львівського кагалу. Першими просять про це короля Яна ІІІ Собєского жиди Жовкви. При нових каденціях у Ва’ади обирають і представників Рогатина. У 1664 р. проти монополії Львова виступають представники єврейських громад Бучача, Жовкви, Яворова, Коломиї, Бродів. Тому змінюється їх представництво у Ва’аді. Так, на з’їзді 1720 р. у Куликові Ва’ад Руського воєводства вже складався з 14 членів: 5 з Жовкви, 3 з Бродів, 1 з Богородчан, 1 зі Стрия, 1 з Рогатина, 1 із Золочева, 1 з Бучача. Головою Ва’аду обрано ґаона раббі Єгошуа Фалька зі Львова (Gaon Rabbi Yehoshua Falk mi-Lwow), автора книги «Пней Єгошуа» (Pnei Yehoshua). Представником Рогатина був Цві Гірш (Zvi Hirsh).

Розпочинається і процес переселення жидів зі Львова до менших міст, де вони бачать для себе кращу перспективу.

1670 р. старостою міста стає Зиґмунд Кароль Пшаромскі, який разом з маршалком сеймику у Судовій Вишні Адамом Миколаєм Сенявскім активно розвиває місто. У 1765 р. у Рогатині уже 539 мешканців. Головне заняття міщан – торгівля. В архівах Львова збереглася рекордна кількість грамот, які надають привілей Рогатину торгувати тим чи иншим товаром. Чого вартий перелік лише років, коли вони надавалися: 1438, 1525, 1535, 1539, 1567, 1581, 1603, 1663, 1669, 1676, 1729, 1738, 1796 рр.

З архівних джерел відомо, що 1792 р. у Рогатині була дерев’яна синаґоґа.

Результатом «Жахливих років» (Tach VeTat) для жидівських громад України, а по суті, громадянської козацько-шляхетської війни 1648-1649 рр., стали духовні бродіння у гебрейському середовищі. З’явилися свого роду самозванці, які проголошували швидкий прихід месії. Це були юдейські єресі сабатіанства та франкізму. Месіанські бродіння в умах гебреїв дійсно породила Хмельниччина, яку не змогли адекватно пояснити ортодоксальні талмудисти. Тоді мало хто задумувався над соціальними аспектами конфлікту. Всі пояснення зводилися до релігійного контексту. Попри певне перебільшення щодо кількости жертв погромів, що відбувалися у ході цієї війни, все ж книга Натана Нати Гановера (Nathan Nata Hannower) «Ієвен мецула» (Безодня бездонна, Венеція, 1653) дещо окреслює масштаби втрат, яких зазнав жидівський світ України. Назва книги взята з Книги Псалмів (у жидівській традиції Пс.69:3, в християнській Пс.68:3). Автор використовує гру слів: перше слово на івриті означає Грецію, тобто православ’я, з яким ототожнювалося козацьке військо Богдана Хмельницького. Батько Натана Нати – Моше Гановер (Moshe Hannower) загинув 1648 р. в Острозі саме під час повстання, тому він писав цю свою книгу як хроніку страшного розгрому жидівських громад на Україні. Сам Натан Ната теж загинув 1683 р., однак від рук угорських повстанців, у містечку Угорський Брод в Моравії. В релігійній свідомості євреїв ці катастрофи почали асоціюватися з близьким приходом месії. Своєрідним пророком приходу нового месії став Натан з Гази (Nathan ha-‘Azzati, Avraam Nathan Binyamin ben Elisha Halevi Aschkenazi 1644, Єрусалим, – 1680, Скопле). Він побачив месію в екзальтованому (і, очевидно, хворому) релігійному містику Сабатаю (Шабтаю) Цві (Sabbataj Zwi, 1626-1676). Разом з тим, корені цього месіанізму крилися у всій гебрейській містичній традиції, починаючи з містиків Єгуди Хасида (Yehuda ben Shmuel he-Chasid, Yehuda Regensburger, 1150?-1217, Реґенсбурґ), раббі Авраама Абулафії (Avraam ben Shmuel, 1240, Сарагоса – 1291, Прованс, Італія), раббі Їцхака Лурії Ашкеназі (Yizhak Luria Aschkenazi,1534, Єрусалим – 1572, Цфат). Месія мав врятувати весь єврейський народ і змінити світ. А для того він мав якось його змінити, повернути його у первісний стан, коли світ був єдиним з Богом, викорінити з нього зло, яке з’явилося у ньому після гріхопадіння. Жидівські містики вважали, що месія повинен здійснити акт, який вони називали – тікун – щось надзвичайне, яке врятує світ. Це діяння не могло укладатися у звичні людські уявлення. З огляду на це для нового месії заповіді, які Бог дав Мойсею на горі Сіон, не були чинними. Цей ризикований шлях призвів до того, що Шабтай Цві не лише робив непояснимі вчинки, але врешті перейшов у іслам. Його послідовник Якуб Франк (Ya’akov Frank, Jakob Frank, 1726-1791) теж взяв на себе роль месії і пішов далі. Він довів доктрину тікуна до крайніх перверсивних форм. Зерна цієї жидівської єресі впали в благодатний ґрунт саме там, де нещодавно відбулась чергова єврейська катастрофа – на Поділлі.

Першим агентом сабатіанства у Рогатині був проповідник Еліша Шор (Elisha Schorr), нащадок раббі Залмана Нафталі Шора (Rabbi Zalman Naftali Schorr), автора трактату «Тевуос Шор» (Tevuos Shor). Він поширив свій вплив на свою велику родину. Їх підтримали Єгуда Лейб (Yehuda Leib) та Нота Криса (Nota Krysa) з Надвірної. Підтримав їх і кабаліст Моше Давид з Підгайців (Moshe David mi-Podhajce). Таким чином, поза Поділлям твердо підтримали цю єресь три міста – Рогатин, Підгайці та Надвірна.

Таку ж тверду підтримку у Рогатині отримав і Якуб Франк – наступник Сабатая Цві. 1755 р. він відвідав Могилів, Копичинці, Озеряни, Буськ, Давидів, Львів, а потім і Рогатин, де його приймала родина Шорів. З його візитом пов’язана і низка скандалів, наприклад, організація сексуальних оргій, в яких, з дозволу чоловіка, брала участь і дружина Шломо Шора (Shlomo Schorr). Причому вона залучила до забави не тільки членів секти, але й свекра, шурина Ліпмана Шора (Lipman Schorr). Раббі Яков Емден (Rabbi Yaakov Emden) у своїй книзі «Сефер Шімуш» (Sefer Shimush) описав, як швидко послідовники цієї секти впадають у перверзію і починають бачити у Сабатаю Цві божество. Матеріалом стали свідчення про діяльність сабатіанів, які розглядалися у рабинічному суді Сатанова.

Тим не менше, Франк мандрує Галичиною, до Підгайців, Копичинців, і 1756 р. зупиняється у Ланцкороні у домі Гірша (Цві) (Hirsch (Zvi), брата Лейби (Leib), сина Сабатая, і його дружини Хаї (Chaja), дочки Еліші Шора, яка влаштовує там пристанище для оргій. Пікантністю є те, що Франк має протекцію у римо-католицького єпископа Дембовского (Biskop Dębowski). Дембовський інспірує два диспути між франкістами та регулярними юдеями. Протагоністом франкістів виступає раббі з Ланцкорони. З боку франкістів виступають Еліша Шор, його син Шломо (Shlomo), Нота Криса. Вони навіть пишуть полемічну франкістську петицію «Звинувачення та відповіді». Коли Дембовскі помирає, Франк втрачає патрона і переїжджає до Туреччини. Туди ж переїжджають і його послідовники, а з ними і Еліша Шор. Однак турки дізнаються від гебреїв про перверзії, які з ним пов’язані, переслідують і ув’язнюють Шора. 1757 р. він помирає у турецькій в’язниці. Так закінчується його історія.

Натомість Франк встигає написати листа до єпископа Любенского (Biskop Lubienski), де просить його прийняти у католицтво. Знову влаштовуються дебати для гебреїв у Галичі. З 12 вересня 1759 р. до 15 листопада 1760 р. 48 франкістів з Рогатина перейшли у християнство. Після усіх інтриг Франка нарешті 1760 р. арештовують у Варшаві. Разом з ним як в’язень сидить і Ян Воловскій – охрещений Шломо Шор. Його син Францішек Лукаш Воловскі став секретарем Станіслава Августа Понятовского. А його онук Ян Канті (1803-1864) став державним секретарем Королівства Польського у складі Росії і автором її цивільного кодексу. Він заснував і квартальник «Biblioteka Warszawska».

У Рогатині з франкізмом бореться раббі Давид Моше Авраам (Rabbi David Moshe Abraham), автор книги «Міркевет Гамішне» (Mirkevet Hamishne), де пише,що «головою секти є Еліша, з гнилими і паскудними зубами, який звив своє гніздо у місті Рогатині і відомий як Еліша з Рогатина».

Після поділу Речі Посполитої 1772 р. Рогатин у складі Золочівського циркулу належить княгині Софії Любомирській. У 1798 р. Рогатин переводять у Бережанський циркул.

1810 р. у Рогатині мешкає 1 282 євреї. Права кагалу обмежуються, разом з правами семи членів правління. Євреїв пробують вчити сільському господарству, для чого переселяють 12 родин у колонію «Новий Вавилон» неподалік Болехова. Їм пробують заборонити ходити у традиційному одязі, змушують говорити німецькою, дають німецькі прізвища. Відкривають світські німецькомовні школи – у Рогатині нею керує Шломо Корнфельд (Shlomo Kornfeld).

Головна проблема того часу – боротьба з високими податками. 1819 р. вибухає конфлікт між євреями та збирачем податків Томашем Собєнскім (Tomasz Sobienski) і справа доходить аж до Відня. У 1830 р. головою кагалу є Беньямін Вундерліх (Benjamin Wunderlich), проти якого періодично проводять кампанії самі євреї.

Австрійська державна майнова комісія 1826 р. констатує, що гебрейська громада Рогатина вже має муровану синаґоґу. Тоді ж до Рогатина доходить і хасидський рух. Його приносять у Рогатин великий раббі Їцхак Маєр’л з Перемишлян (Rabbis Yitzchak Meir mi-Przemyslany), знаний як Маєр’л з Перемишлян (Meir’l mi-Przemyslany), Єгуда Гірш Брандвайн з Стратина, Стратинський раббі (Yehuda Hirsch Brandwein mi-Stratyn) (Stratyner Rabbi) та Їцхак Єгуда з Баранівки (Yitzchak Yehuda mi-Baranowka), який мав найбільше послідовників у Рогатині.

Натомість послідовників Гаскали у Рогатині у ХІХ ст. було не так багато. Якщо у таких культурних центрах, як Львів, Броди чи Тернопіль людей дійсно цікавило шкільництво, то в приземленішому Рогатині – тільки податки, які таки відміняє революція 1848 р. Однак тільки до 1851 р.

Політичне життя у Рогатині розвивається повільно. На перших виборах до Австрійського Райхсрату 1848 р. від міста обирають землевласника Сабріна Смаровского (Sabrin Smarowski).

У 1857 р. у Рогатині мешкає 5 101 осіб, з них 3 000 гебреїв.

Раббі Єгуду Гірша Брандвайна з Стратина змінює його старший син раббі Авраам Брандвайн (Rabbi Avraham Brandwein). Наступним 1865 р. стає раббі Наум Брандвайн (Rabbi Nahum Brandwein). Потім він переїжджає зі Стратина до Бурштина. Стратинський хасидизм поширюється і у Рогатині, і у Белзі, Чорткові, Боянові, Гусятині.

1868 р. у Рогатині обирають міську раду з 32 радних – 18 римо-католиків, 7 греко-католиків, 7 юдеїв. Щораз потужнішим стає просвітницький рух маскілів. Його представники Шмуель Остерн (Shmuel Ostern), Лейб Вайдман (Leib Weidman), Шмуель Голдер (Shmuel Holder) та Маркус Наґельберґ (Marcus Nagelberg) навіть засідають у міській раді.

З 1866 до 1868 р. рабином Рогатина був раббі Елізар Горовіц (Rabbi Eliezar Horowitz), син відомого рабина з Станіславова раббі Мешулама Їссахара Горовіца (Rabbi Meshulam Yissachar Horowitz). Йому подобався хасидизм і він зійшовся з цадиком Єгудою Цві з Роздолу (Tsaddik, Rabbi Yehuda Zvi mi-Rozdol). Наступним рабином Рогатина до 1894 р. став раббі Маєр Єгуда Лейб з Поморян (Rabbi Meir Yehuda Leib mi-Pomoriany). Його з 1896 р. до 1905 р. змінив раббі Натан Левін з Бродів (Rabbi Natan Lewin mi-Brody), який не загострював проблем між хасидами, маскілами та мітнаґдімами – різними релігійно-політичними течіями.

У той же час з’явився у Рогатині і сіоністський рух, який істотно секуляризував життя гебрейської громади міста. Жидівська інтелігенція Рогатина стала більш націоналістичною. Першим сіоністом у Рогатині став Шалом Мельцер (Shalom Melzer, 1871-1909), людина дуже релігійна. Він організував першу сіоністську організацію Бней Ціон (B’nai Zion). Раббі Натан Левін теж увійшов до сіоністського клубу містечка і навіть був обраний його керівником. Щоправда, на уродини цісаря чи инші державні свята він не забував виголошувати офіційні «німецькі» промови. У клубі проходили гарячі дебати, скажімо, про необхідність гебрейської гімназії у Рогатині. 1894 р. Рогатин був представлений на з’їзді Товариства на підтримку Ерец Ізраель та Сіону (Chevrat Yishuv Eretz Yisrael Zion) та Любові до Сіону (Ahavat Zion) у Тарнові. Шалом Мельцер та Аврум Златкіс (Avrum Zlatkis) представляли Рогатин на сіоністському конгресі у Станіславові 1898 р.

Коли раббі Натан Левін переїхав до Ряшева, штетл розділився у виборі кандидатур на рабина Рогатина. Їх було кілька: стрілиський раббі Маєр Шмуель Генґе (Strelisker Rabbi Meir-Shmuel Henge), раббі Аврум Давид Шпіґель (Rabbi Avrum-Dovid Spiegel), стратинський раббі Елізер Ланґнер (Stratyner Rabbi Eliezer Langner). Зрештою всі отримали своє місце.

У місті кипіло і культурне життя, де була своя чудова музична група родини Фаустів (Faust). Як правило, вони грали на великих гебрейських маніфестаціях.

У 1910 р. у місті 7 664 мешканців, з яких 3 254 євреї. Вони були значним електоральним потенціалом. Особливо драматично проходили вибори до Райхсрату 1907 р. Сіоністи виставили свою кандидатуру раббі др. Шмуеля Рапапорта (Rabbi Dr. Shmuel Rappaport), якому протистояв польський претендент, представник польських націонал-демократів др. Владислав Дулєба (Dr. Wladyslaw Duleba). Белзькі цадики підтримали польського націоналіста і він виграв, бо за нього проголосували хасиди. Мало того, Дулєба платив по 5 корон за кожен відданий за нього голос, що призвело до скандалу.

Під час війни багато гебреїв утекло до Австрії, Богемії, Моравії, де вони громадилися в евакуаційних таборах. У серпні 1914 р. російські війська підпалили єврейський квартал та арештували 570 євреїв-чоловіків – як юнаків, так і старих. Всіх їх депортували до Росії. У червні 1915 р. місто відбили австрійці. 1917-1918 р. євреї почали повертатися до Рогатина і відбудовувати свої будинки.

За ЗУНР рогатинські євреї притримувалися нейтралітету у протиборстві поляків та українців. Громада обрала Єврейський національний комітет для захисту від воєнних лихоліть. Українська влада співпрацювала з єврейською міліцією. У цій справі особливу допомогу надавав Єврейський національний комітет зі Станіславова.

У червні 1919 до Рогатина увійшли польські війська. У 1921 р. у місті залишилося тільки 5 736 мешканців.

Хоча життя поволі нормалізувалось, але нова влада була доволі прохолодно наставлена щодо євреїв. Це стосувалося і торгових війн між поляками, євреями та українцями, адже усі вони застосовували просте правило «Swoj do Swego». По суті, це була одна з форм взаємного бойкоту. До всього, поляки та українці організували два кооперативи, які витісняли євреїв з ринку і змушували до еміграції.

На той час у Рогатині була Велика синаґоґа (Beth Haknesset Hagadol), кравецький малий шул (Schneider Shulechel), шевський малий шул (Schuster Shulechel), великий бет мідраш (Beth Medrash), малий бет мідраш (Beth Medrash Shabse Tzvinekes), малий хасидський клойц, Чортківський клойц (Czortkower Kloiz), Стратинський клойц (Stratyner Kloiz) та ще два клойци, яких утримували два инші рабини, а також традиційно – хедер, мікву. Будувався Жидачівський клойц (Zydaczower Kloiz). Таким чином, у Рогатині були представлені всі можливі різновиди юдаїзму, тільки хасидських династій було щонайменше три. Загальну картину доповнювала і велика кількість громадських та політичних організацій, до яких після війни долучилися організації соціалістів і комуністів. Зрозуміло, що більш-менш подібна ситуація була і в инших штетлах Галичини. На відміну від гебреїв, українці та поляки мали по одному храму і, відповідно, «Просвіту» та «Сокіл».

За офіційною польською статистикою, 1931 р. у Рогатинському повіті мешкало 6 111 євреїв.

Сьогодні можна знайти рештки гебрейського кіркута, який розміщений на північний схід від центру міста, коло станції між вул. С. Бандери та вул. Б. Лепкого. Тут збереглося до 20 мацев. А також божницю зламу ХІХ-ХХ ст. Вона перебудована під житло у північно-східній частині середмістя.

Kehilat Rohatyn ve-ha-seviva, M. Amihai, David Stockfish, Shmuel Bari, Tel Aviv, 1962.