Олена Огнєва, Кость Присяжний

Устилуг

Розташоване містечко, як і підказує назва, на впадінні Луги до Бугу між Лугою та Студянкою, і тому мало відігравати значну роль в обороні західних кордонів князівства. Поселення існувало тут ще в епоху міді (ІІІ тис. л. до н. е.) У літописі згадується вперше під 1150 роком, коли Великий князь київський Ізяслав Мстиславич, зять короля Ґейзи, поставив там «на покорм» своїх угорських союзників, але з певністю можна твердити, що Устилуг був у числі Червенських городів, відвойованих Володимиром Великим. До сьогодні збереглося п’ятикутне замчище (ІХ-ХІІІ ст.), оточене валами з битоЇ глини, які висотою не поступаються валам стольного Володимира, прорізане зі сходу, від міста брамою. Від Устилуга Буг стає судноплавним. Правдоподібно, звідси у 1041 р. почав Ярослав похід лодіями на мазовшан на допомогу швагрові Казиміру, одруженому з сестрою Ярослава Добронігою.

Після смерти останнього Галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича у 1340 році Великий князь Литовський Гедимін поставив свого наймолодшого сина Любарта (в хрещенні – Дмитра) Волинським князем. За допомогою Великого князя Литовського Кейстута Любарт оволодів Волинською, Холмською та Белзькою землями.

У 1385 році шлюб польської королеви Ядвіги з Великим князем Литовським Ягайлом оформив Кревську Унію Польщі і Литви, підтверджену в 1413 р. у Городлі над Бугом. Свидригайло Ольгердович (в хрещенні православне ім’я Лев, католицьке – Болеслав), Великий князь Литовський (1430-1432) вів невдалу боротьбу з Ягайлом і своїм двоюрідним братом, вірним прихильником Польщі Жигмонтом Кейстутовичем за владу. Після смерти Свидригайла в 1452 р. Великий князь Литовський Казимір Ягайлович скасував Волинське князівство, а за Люблінською унією 1569 р. Волинь відійшла до Польщі.

Устилугом володіє до 1545 р. князь Лев Курцевич; з цього славного литовського роду походив відомий православний діяч Єзекиїл Курцевич, архимандрит Запорізького Трахтемирівського монастиря і православний єпископ володимирський з 1620 р. У 1545 р. власником Устилуга стає Я. Крупський; з 1577 р. місто переходить Хелмському каштеляну М. Лисаковському, у XVII ст. ним володіють князі Вишневецькі, у XVIII ст. князі Любомирські. З 1765 року власники спробували перейменувати місто в Ружиямполь але назва не прижилася, протримавшись ледве до кінця XVIII ст. З 1795 року Волинь по Буг – під владою Росії. 26 жовтня 1812 р. на полях між Володимиром і Устилугом відбувається битва між французами і росіянами. Наполеонівське військо відходить на терени Польщі.

Географічне положення міста спричинилося до його розвитку. З XVI-XVII ст. насилюється попит на волинську пшеницю, дерево, поташ. На експорті до Европи будується пишнота магнатських палаців і замків – з надвірним військом, возами столового срібла, парками з оранжереями й театрами. Через Устилуг вивозять хліб не лише з Волині. У 40-х роках XVII cт., наприклад, значним експортером хліба був Київський чашник Феліціан Тишкевич. В Устилугу існують великі шпихлірі зерна не тільки купецькі, а й магнатські. Звідси кораблям лягає шлях Бугом на Віслу, до Ґданська, до ганзейських портів Балтики.

Дерев’яне місто неодноразово горіло і відроджувалось. Його нищили і загони повстанців Наливайка, і наскоки татар, і сваволя війська. У 1570 р. у місті було 36 димів, крім городників, а після козацьких воєн у 1658 р. місто нараховувало лише 10 димів. Незважаючи на українську руїну 2-ї пол. XVII ст., Північну війну, Устилуг у XVIII ст. не являє ознак занепаду.

На французькім плані з початку ХІХ сторіччя на південь від городища видно регулярно розплановане місто. Читається ринкова площа з ратушею, торговими рядами, оточена міщанськими будинками, очевидно, дерев’яними. Розміри площі значні – приблизно 125 х 115 м. Ймовірно, ми ще бачимо на цим плані місто на Магдебурзькім праві, відбудоване після татарського знищення у 1653 р. Безпосередньо на східну сторону Ринкової площі виходить фасад монастиря. Це монастир капуцинів з костьолом , збудований у 1747 р., який був закритий царською владою у 1832 р., в помсту за допомогу польським повстанцям.

З цього власне монастиря походив місіонер-капуцин Елізеуш Глембоцький, який в другій половині XVIII cт. сорок років волочив через «Сибір неісходиму» санки зі складаним вівтарем, задовольняючи на канонічних просторах московської Церкви духовні потреби засланців-католиків, яких не бракло за Уралом ще з часів Баторія, і куди Москва, як і тепер, намагалась не допускати католицьке духовенство.

Після закриття монастиря костьол став парафіальним. За монастирем з півдня розпланований кватеровий сад площею біля гектара. Перед костьолом невелика площа з розп’яттям, звідки алея приводить до півкруглого квітника перед палацом над крутим берегом Луги, з оточеним стіною кватеровим садом і англійським парком. Правдоподібно, це палац Любомирських – «Містечко … мало колись оздобу з прекрасного палацу дідичів» – писалося у 1867 р. в «Encyklopedyji powszechnej». Три алеї розходились від південного фасаду палацу трьома променями – західний сполучав палац з костьолом, а два позосталих виходили на володимирський шлях, обсаджений подвійними рядами дубів. Кілька 300-літніх пнів від тих алей збереглося.

Від старовинного планування Устилуга збереглось лише замчище та брукований володимирський шлях з оновленими однорядними насадженнями. Забудова присунулась ближче до брукованого шосе. Зникло променеве планування, вірогідно, після пожежі 1881 р., яка обернула містечко на попіл – згоріло тоді 130 будинків, коли у 1892 р. їх налічується заледве 125, відбулось радикальне перепланування. Тоді більш як 80% населення складали євреї. Буг обмілів і міжнародна торгівля занепала. Багато мешканців у 1915 році було депортовано до Курської губернії, а в Другу світову війну євреїв поглинув Голокост.

На місці Ринкової площі сьогодні – асфальтовий пляц з типовим Будинком культури. На місці костьолу і монастиря, де ще у 1970 році лишались руїни, територія вирівнена і посаджено молоді деревця. Під древнім городищем прикордонники і митники перевіряють авта – діє митний перехід.

Кількатисячне прикордонне містечко не заслуговувало більш як кілька рядків в енциклопедіях, якби не було пов’язано з ім’ям митця світової слави –Ігора Стравінського. Він був справжнім громадянином світу, належить рівно Росії, Україні, Швейцарії, Франції, Сполученим Штатам Америки. Завдяки Стравінському музичний фольклор Волині та Поділля через «Петрушку», «Весну священну», «Весіллячко» назавжди залишиться в історії світової музики.

У 1889 році приїхав до Устилуга батько композитора, Федір Гнатович Стравінський (1843-1902), відомий оперний співак. Народжений в родинній садибі під Мінськом, колишній випускник Безбородьківського Ліцею в Ніжені, студент юридичного факультету Київського Університету, він, після закінчення Петербурзької консерваторії співав на оперних сценах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Петербурга – Маріїнському театрі.

Творча діяльність Ігоря Стравінського почалась у будинку Носенків, а продовжувалась у так званій «Старій Мизі», домі, що був побудований в 1907 р. на місці колишньої садиби князів Любомирських. «Особливістю цього дому, що побудований за моїм власним проектом, були два великі коминки з димарями та балкон в бік ріки», – згадував композитор. Збереглись дві столітні алеї, посаджені Ігорем і Гурієм Стравінськими. Зараз у перебудованому до невпізнання у 50-ті роки минулого сторіччя будинку – музична школа і музей композитора. Перед будинком – пам’ятний знак з характерним профілем митця.

«...Я проводив там хоч би частину кожного літа. Устилуг був райським куточком для творчости, і я перевіз туди з Петербурга свій великий рояль Бехштейна»,– визнавав композитор. Серед написаних в Устилузі творів – два шедеври, які у 1913-14 роках струснули Парижем: «Весна священна», картини язичеської Руси, з присвятою Ніколаю Реріху, та опера «Соловей». Чи дійде колись до міжнародних фестивалів пам’яті композитора, при тому, що сусідні Володимир, Грубешов, Замостя і Нововолинськ можуть забезпечити гостей необхідним комфортом?