Кость Присяжний

Ріка Стоход

Мапа Волині вкрита блакитними рисками, які місцями перетворюються в сітку. Так зображені болота і осушувальні канали. Річки скеровані на північ, до Прип’яті і неподібні одна до одної. Десь в підмосковних схованках «Госфільмофонду» лежить так і небачений ніким фільм Миколи Вінграновського про малі ріки України – «Дніпра молодші доньки». У фільмі знято і Стоход.

Ріка ця труднозбагненна, тим більше, що тече серед баген. Тільки на мапах видно, що вона подібна до перекрученого джгута з синіх жил. Розкручуючись і стискаючись, пірнає він під Прип’ять навпроти Сваловичів, ховаючись під північною її відногою, огинає Нобель, щоби вирватись на поверхню уже під Бєларуссю і з лівого боку Прип’яті описати петлю пишним своїм джгутом.

Очеретяні, вільхові, вербові, рокитові зарості прорізані тихоплинними протоками, а то й темноводними безоднями, вкритими підступним килимом з плаваючих на торф’яних поплавках ядучо-зелених кущиках. Здавен по високій воді Стоходом плавили заготовані взимку в’язанки лісу – «ґонски» (gąski), тобто гусочки, які допливали від Поворська до Пінська за два тижні. Тяжкі колоди, несені повінню, видирали водяну рослинність разом з мулом і підтримували русло основної течії – «струги». У 60-х роках сплав лісу припинився. Ріка стала заростати.

Років тридцять тому в болотах, змахуючи хвостом з кутиків очей згустки золотистих мух, стояли мрійливі корови в чорнобілому камуфляжі. З аеродрому під Поворськом знімались п’ятикутники, камуфльовані на чорнобіло з додатком сірозеленого. На череві у них були довгасті кишеньки, як упаковка олівців. Постріли ракет чулись, як чиркання сірника. Коли ж літаки над очеретами долали звуковий бар’єр, корови, заплющивши очі, кидалися навсібіч черевом по твані, витискаючи з переповнених дійок струмені молока на згадку про Геродота.

Тридцять років тому багато сіл по берегах були «безперспективними». Ні електрики, ні газу, ні телебачення, ні радіо «Брехунець». Раз на тиждень автолавка привозила кільком невідселеним старим хліб, сіль, халву, макарони, поливані пряники, сірники. На дві сотні кілометрів від Поворська до Нобеля була єдина церква в Угриничах. На місці знищених церков стояли встромлені в земляні горбочки ковані хрести, врятовані з руїни, закутані поліським звичаєм в рушники і пасма тканини. Просто неба до них молились білоголові поліські жони.

Села відживають. У Бережниці у 90-х роках з’явилась електрика. Руїну видно лише по колишніх колгоспних спорудах. Люди стали підприємчими, всі не бідні, і нічого не просять у влади. Просять у Бога – погоди. Щороку – то залило картоплі, то не сохне сіно, то приморозки осипали зав’язь. По дворах верещать пили – ріжуть дерево на продаж. Голандцям продають очерет. У себе очеретяний дах став рідкістю.

Правда, нові часи приносять і несподівані наслідки підприємчости. Одної ночі вкрали ферми сталевого мосту, який сполучав Великий Обзир з Малим. Довелось збудувати новий, дерев’яний, солідний, на могутніх палях, аби не спокушати збирачів металобрухту.

За роки незалежности збудовано нові дерев’яні церкви на синодальний взір. Не менше збудовано і мурованих «Домів молитви» «штундами» (народна назва євангельських християн різних конфесій). В окремих селах протестантів більшість. В їхніх крамничках не продають ні алкоголю, ні тютюну. У штундів великі родини – десятеро і більше дітей, вмиваних, чемних і трудящих. Ці родини добре заробляють на грибах і ягодах – торік підняли заготівельні ціни.

Ріка ділить, вона ж і єднає. Ріка – границя, вона ж і дорога. Инших доріг тут обмаль. Села розвернуті до води. До ганків в очереті прокошені стежки. Сіно звозять з острівців величезними стогами на парованих човнах. Чоловік попереду, жінка позаду, через гору сіна один одного не бачать, покрикують один до одного, поволі ведуть катамаран до пристані. Як і тисячу років тому.

 Древні забуті слова тут мають зміст. Проточки загороджені єзами – загородами з кілків для лову риби. Єзи згадуються у літописах, за них велись судові суперечки, так само, як і за борті. Борті – архаїчні вулики – ще й сьогодні видно в селах, та й по берегах – могутні колоди високо в кроні вікових дубів. Їх захищали від ведмедів, вільно підв’язуючи під бортю колоду, набиту гострим кіллям.

 Борті передаються в спадщину від прадідів. Там, без депортацій і колективізацій, тисячоліттями живуть покоління диких лісових бджіл. Туди, як на Січ, збираються роЇ-втікачі. Хлопчаки здобувають мед, злизуючи з жердини, встромленої у вулик. Під Бучином вивішено на прибережних деревах з півсотні нових нумерованих колод, збитих з неокорених вільхових горбилів, щоб обдурити й заманути диких бджіл.

Бортники дали назву багатьом поселенням навколо княжих стольних градів. Заняття їхнє було небезпечним. В житійній повісти про бортника, який подався до лісу, алегорично мовиться: «пішов крізь ноги в нав’ї зріти», тобто, кожного разу, видершись на дерево, під ногами бачить власну смерть.

У бортників було спеціальне древолазне спорядження, яке вимагало певної вправи. Це деревлянські древолазці у 945 р. спорудили знаряддя кари для захланного князя Інгвара-Ігоря, зачепивши вервія за чотири верхівки дерев, і роздерли начетверо на поживу крукам.

Недалеко від впадіння Стоходу в Прип’ять лежить районний центр Любешів, відомий з 1484 року. У1558 р. належить кн. Андрієві Сангушкови-Каширському, у 1693 отримує права міста. У 1684-1693 рр. кн. Дольський закладає монастир Піярів зі славним колегіумом, де була багата бібліотека, хемічна лабораторія, фізичний кабінет. Тут вчився майбутній генерал, герой боротьби за незалежність і З’єднаних Штатів Америки, і Польщі (1755-1760) Тадеуш Костюшко. В 1743-1762 рр. повстала монастирська базиліка з фресками Гюбета (не існує).

На поч. XVIII ст. Вишневецькі будують резиденцію на місці замку кін. XVI – поч. XVII ст. Залишилась в’їздова брама і рештки замкового скарбця. На березі ріки було розплановано великий парк з каналами. Донині збереглись окремі правікові дерева і частина каналів, відведених від Стоходу.

Перед Прип’яттю дельта утворює обширні плавні з плесами, протоками, островами. Тут сторено біосферний заповідник. Не злічити птахів і звірів, які тут суть під охороною. Бобри і видри показуються серед білого дня. Рідкісний чорний лелека ходить по бережку під магазином, серед людей.

На лівім боці Прип’яті навпроти впадіння одного з численних рукавів Стоходу, на піщаних горбах лежить мальовниче село Сваловичі, де подекуди з садів визирають очеретяні дахи. В одній зі садиб, огородженій плетеним лозовим тином, – біостанція катедри зоології університету з Франкфурта на Майні. На порослих чебрецем і вересом дюнах стоїть спостережна дерев’яна вежа, з верху котрої відкривається на десятки кілометрів очеретяне царство плавнів.

За кільканадцять кілометрів на схід південне річище Прип’яті вливається в озеро Нобель, літописне Небль. На п’ятистах гектарах озера при вітрі розгулюються хвилі, як на морі. Береги оторочені подвійним колом очеретів і латаття. Східний берег підноситься піщаними кременистими дюнами, вкритими фіолетовим килимом чебрецю і вересу, з сосновими перелісками. Тут було найдавніше поселення на Волині часів раннього неоліту, де обробляли місцевий кремінь.

Однойменне поселення на озернім півострові відоме в джерелах з ХІ ст. Князь Ярополк Ізяславович був посаджений Всеволодом на княжіння у Володимирі з придачею Турова в 1078 році. До втечі в Ляхи у 1085 році дарує Печерському монастиреві «все добро своє – Небльську волость, і Деревську, і Луцьку». Небль, нинішній Нобель уже тоді був адміністративним центром, вірогідно, укріпленим городом. Природні умови сприяли якнайкраще захисту. Вузька коса на півтора кілометри вдається в озеро з півночі, розширюючись і підносячись на півдні. На узвишші серед озера височіє мурована церква, збудована у 1927 р. на місці давнішої. Тут був город, захищений валом і ровом, сліди яких ще можна відчитати. З ним пов’язаний героїчний епізод волинської історії, записаний літописцем літом 1262 року, коли з грабіжницькою метою на Волинь з Литви наїхав «...воєвода Тудіяминович Ковдижад і взяли вони здобичі багато. Князь Василько з сином Володимиром поклали уповання на Бога і на Пречистую Його матір і на силу Чесного хреста, і догнали їх коло Небля города. Побачивши військо, виладналися вони і стояли у три ряди за щитами по своєму звичаю. Василько пішов супроти них. І зіткнулися вони обоє, і литва, не видержавши, кинулася навтіки. Але не можна було втекти, бо обійшло їх озеро довкола. І тоді стали вони сікти їх, а інші в озері потопилися, і не остався з них ні один.

Князі пінські Федор, і Демид, і Юрій Володимировичі приїхали до Василька з питтям (ясна річ, зі згаданим поліським диким медом!) і стали вони веселитися, бачачи, що вороги їх побито, а своя дружина вся ціла. Тільки один воїн був убитий з війська Василькового – боярин Прейбор...

...Послав Василько здобич брату своєму королеві Данилу – коні в сідлах, щити, сулиці, шоломи...»

Нобель, зруйнований татарами у XVIII cт., існував як містечко Пінського повіту, з церквою, приналежною до Пінської єпархії до 1939 р. В совіцький час – село Дубровицького, а потім Заріченського районів Рівенської області.

Скоро цей куточок зміниться. Всі незаселені дерев’яні хати викуплені. Догадуємся, що тут виросте. Вабить полювання і рибалка, за дві години – відро білих грибів, вода, повітря, піщані береги. Вже смердять моторки, пластикове сміття, бумцик-попса. На щастя, не скрізь доїдуть авта.