Назву «ківерці» історики пов’язують з назвою стародавнього племені
Тиверці, яке жило на берегах річки Дністер, у гирлі Дунаю. Наприкінці
XI – на початку XII століття під натиском кочових племен тиверці відійшли
на північ. Невеликими групами розселились вони і по Волині. З часом
найменування видозмінилось у «ківерці» і так закріпилося за місцем поселення
племені.
Перша згадка про поселення Ківерці, що за кілька кілометрів від Луцька,
датується XVI ст. Тоді це був маєток дрібношляхетської родини Ківерських.
У 1873 році таку ж назву отримала залізнична станція за 6 км від маєтку,
на колії Ковель-Рівне, що обслуговувала Луцьк. Її значення значно зросло,
коли у час І Світової війни побудували спеціальну гілку до Луцька, яку
у міжвоєнний період дотягнули до Стоянова, пов’язавши таким чином Волинь
зі Львовом. З залізницею розросталося і станційне містечко. У міжвоєнний
час у Ківерцях діяло лісництво, кілька тартаків і навіть невеличке летовище.
У 1929-1933 рр. у місті спорудили костьол Найсвятішого серця Ісуса,
що зберігся і донині.
Жидичин
Містечко лежить при об’їзній Луцькій трасі, з північного боку, за
6 км від центру Луцька і за 3 км на схід від траси на Ковель.
Жидичин вважається одним із найдавніших поселень на території Волинського
краю. Перша писемна згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі
під 1227 роком, отже, містечку уже понад 770 років. Приблизно відтоді,
із ХІІІ століття, відомий і Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
і його чудотворна ікона Святого Миколая, яка, за джерелами, датується
ХІІ століттям. Як свідчить той же Іпатіївський літопис, саме перед нею
у 1227 р. прихиляв коліна князь Данило Галицький: «Еха в Жидичин кланятися
и молитися к святому Николе». У 1236 році король Данило побував тут
вдруге. До слова, монастир у Жидичині заснований раніше, аніж Почаївська
лавра.
На жаль, ця найдавніша пам’ятка іконопису на Волині була втрачена
в роки І Світової війни. Евакуйована в один із храмів Житомира, вона
безслідно зникла. Набагато раніше, ще у 1496 р. татари на чолі з сином
Менглі Гирея, перекопського султана, спалили Жидичин разом із монастирем,
церквою. Незабаром Данило Галицький дав кошти на відбудову монастиря
і уже у XVI ст. він був найбільш потужною православною святинею на Волині.
Олександр Цинкаловський у краєзнавчому словнику «Стара Волинь. Волинське
Полісся» стверджує, що «Жидичин і його монастир були найбагатшими з
усіх тодішніх волинських монастирів. До цього монастиря належала ціла
волость над р. Стир, що складалася з сіл: Боголюби, Буремець, Невзлє,
Пальча, Рикані, Сапогків, Шапки (або Жабки) і Жидичин, як рівно ж в
торговицькій волості село Рідьків». Тоді в обов’язки жидичинських архімандритів
входило утримання частини укріплень Луцького замку.
У 1608 р. монастир підтримав Берестейську унію і став резиденцією
луцьких греко-католицьких єпископів, що водночас виконували і місію
архімандритів.
У 1650-1668 рр. монастир знову ненадовго навертається до православ’я,
що було наслідком козацьких воєн і Хмельниччини.
У 1703 р. на кошти холмського греко-католицького єпископа Йосипа Левицького
на місці колишнього дерев’яного монастиря почали споруджувати кам’яний,
будівництво якого тривало аж до кінця ХІХ ст. Відтоді композиційним
центром комплексу стала Миколаївська церква, а Палац митрополитів став
резиденцією вищої духовної ієрархії різних конфесій. Часто високе духовенство,
за свідченням документів, віддавало перевагу Жидичину перед Луцьком
і митрополити та єпископи проводили тут чимало часу, вирішуючи церковні
і державні справи. Опікунами монастиря у різні часи були князі Гольшанські,
Острозькі, Любартовичі та инші. Тоді ж у Жидичині діяла і духовна семінарія,
надавши містечку статусу духовного і просвітницького центру.
У 1826 р. греко-католицьку Луцьку дієцезію було ліквідовано і Жидичин
перестав бути резиденцією єпископа. У 1832 р. було заборонено діяльність
оо. василіан, їхні будівлі і святині перейняли православні і уже початку
1840 р. монастир припинив своє існування.
Натомість Свято-Миколаївська церква у Жидичині залишилась діючою.
У приміщенні семінарії розміщалась волосна управа. На території колишнього
монастиря було ще два флігелі і господарський будинок – у них працювала
народна школа, а згодом – однокласне училище. Приміщення келії було
підлаштоване під господарські потреби, а Палац митрополитів занепадав.
Ситуація змінилася у травні 1894 року, коли до Жидичина приїхав владика
Волинський і Житомирський Модест. Він оглянув сад, який давав прибутки
орендарю – чеху за походженням, побачив колишню резиденцію єпископів
і вирішив поновити право церкви на ці маєтності. Для пришвидшення процесу
владика Модест наказав передати сади і занедбану резиденцію у відання
Почаївської лаври.
Наступного, 1895 р. року владика Модест знову побував у Жидичині і
залишився задоволеним. Архімандрит почаївський Філарет відібрав монастирські
сади в орендатора- чеха, збільшив прибуток від них і швидко відбудував
приміщення, в якому планувалось зробити резиденцію єпископів з облаштуванням
всередині домового храму.
У 1898 році відбулось урочисте освячення домового храму, престол у
якому був висвячений на честь трьох віленських мучеників Антонія, Іоанна
та Євстафія.
У 1900 році єпископ Волинський надіслав до духовного собору Почаївської
Лаври петицію про потребу відновлення жидичинського монастиря. Однак,
Лавра тішилася прибутками із садів і не поспішала з рішенням. Палац
митрополитів і єпископів успішно руйнувався. У 1911 році у будівлі квартирувався
штаб 11 Ізюмського полку Його Імператорської величности Генріха Пруського.
З 1921 року у палаці розмістився притулок для дітей сиріт та інвалідів
І Світової війни, що утримувався на кошти Луцького сеймику. Це був єдиний
на Волині опікунський заклад, в якому викладали українською мовою –
саме так проголосила у своїй знаменитій промові у Польському сеймі сенаторка
з Луцька Олена Левчанівська.
У міжвоєнний період, у 1935-1936 роках споруда стала літньою резиденцією
українського митрополита Полікарпа Сікорського. У Жидичині під його
керівництвом працювала комісія з перекладу Святого Письма українською
мовою.
Міжвоєнний період у Жидичині, як і на усій Волині, характерний був
сплеском українських національних визвольних рухів. Історик Олександр
Дарованець зазначає, що у 1930-х рр. провідною силою в боротьбі за незалежну
Українську державу стала Організація Українських Націоналістів (далі
– ОУН). Одним із регіонів, де найміцніше вкорінилася ОУН, стала Волинь.
На його думку, історію діяльности ОУН на Волині можна поділити на такі
періоди:
1) 1929–1934 рр. (період організації структурних одиниць ОУН на базі
осередків УВО і підпільних пластових центрів та закріплення їхніх позицій
на Волині);
2) 1935–1937 рр. (період бурхливої організаційної розбудови й активного
витіснення комуністичних впливів);
3) 1938–1939 рр. (період поширення впливу ОУН майже на всю Волинь
та активної підготовки до майбутньої війни).
Навесні 1938 р. був організований надрайон №6 – Жидичин, якому підпорядковувались
осередки ОУН на північ від Луцька (Жидичин, Ківерці, Бодячів, Липляни,
Клепачів, Четвертня, Юліана). Поліції були відомі 12 осіб із цього надрайону,
у т. ч. надрайонний провідник Олекса Чесюк та члени проводу Іван Силюк,
Микола Кушнір, Теодор Міськовець. Чисельність місцевої мережі ОУН була
невеликою (8 членів, 8 симпатиків станом на серпень 1938 р.), бо надрайон
перебував на стадії відновлення після ліквідацій 1935–1936 рр. Згідно
з інформацією, яку польські правоохоронні органи здобули конфіденційним
способом, на початку 1938 р. С. Поліщук і А. Нагорний призначили О.
Чесюка провідником надрайонного проводу в Жидичині. Чесюк призначив
військовим референтом Івана Сілюка, а культосвітнім референтом – Миколу
Кушніра. Обов’язки оргреферента виконував сам Чесюк, що знову ж таки
є прикладом поширеної на Волині практики створення більш компактних
керівних структур шляхом зосередження кількох постів в одних руках.
У рамках цього надрайону організувалися три райони – Жидичин (провідник
Іван Солтис), Клепачів, Липляни. Навесні 1938 р. вони вже існували.
У тому ж Жидичині поліція заарештувала особовий склад надрайонного
проводу (7 грудня 1938 р. були затримані Олекса Чесюк, Іван Сілюк та
Микола Кушнір), районного проводу (провідник Іван Солтис, члени проводу
Павло Подригула і Григорій Пасічник) та 5 членів сільського проводу
ОУН (ймовірно, заарештовані 23 і 27 січня 1939 р.), а Теодор Міськовець
із Ківерців був переданий під нагляд поліції.
Вінцем великої ліквідації на теренах Жидичинського надрайону став
процес над членами надрайонного проводу. 14 квітня 1938 р. за належність
до ОУН Олекса Чесюк був засуджений до 8 років тюремного ув’язнення,
Іван Сілюк – до 5 років, Микола Кушнір – до 4 років. Крім того, всі
вони отримали по 5 років поліційного нагляду та по 6 років обмеження
у правах. Однак, ані польські, ані згодом совєтські чи нацистські репресії
не зупинили потужного національно-визвольного руху на Волині.
У роки ІІ Світової війни колишній Палац митрополитів на території
Жидичинського монастиря знову став прихистком для дітей-сиріт із Київського
притулку.
З 1947 року у будівлі розмістилась семирічна школа, яка у 1953 році
була реорганізована у середню і проіснувала тут аж до 1990 року, після
чого Палац митрополитів стоїть пусткою.
З 23 липня 2003 року офіційно відновлено Жидичинський Свято-Миколаївський
чоловічий монастир, намісником якого призначений ієромонах отець Марк.
Ченці передовсім відновили церкву св. Миколая, а споруди монастиря наразі
стоять у руїні і тільки величністю нагадують про колишню потугу.
Церкву св. Миколая прикрашають олійні розписи 1913 року, а під храмом
простяглися численні і розбудовані підземелля.
При монастирі діє недільна школа, яка уже нараховує більше 40 дітей
віком від п’яти до чотирнадцяти років.
Рокині
Село Рокині розташоване за 13 км на північ від Луцька, у Рожищенському
районі. Можливо, його історія і не є такою барвистою, як історія Гощі
чи Дермані, але сьогодні це село приваблює мандрівників і організованих
туристів не менше. У Рокині діє Музей історії сільського господарства
на Волині. Музей цей входить до складу місцевого архітектурно-дендрологічного
парку і є насправді типовим скансеном, тобто музеєм народної архітектури
і побуту під відкритим небом.
Мабуть, найліпше і з найбільшим почуттям гумору про цей музей написав
краєзнавець і мандрівник Сергій Кифоренко на своєму персональному сайті
().
Отож, після невеликих граматичних і стилістичних поправок, йому слово.
«Музей був заснований у 1980 році, а у 1983 Міністерство культури
України присвоїло йому статус «Народного музею». Навряд чи це принесло
йому якісь дивіденди або додаткове фінансування, але незважаючи на всі
економічні труднощі впродовж 25 років музей постійно поповнює свої експонати.
Нещодавно там навіть відкрили експозицію «Свободу не спинити». Вгадайте,
чому вона присвячена?
Тепер трохи про музей. Це типовий скансен. Є вітряк кінця ХІХ століття,
що перевезений з села Четвертня (Маневицький район, Волинської області).
У березні 1989 року він був відреставрований. На табличці, що встановлена
поблизу вітряка, написано, що він відноситься до так званого козлового
(стовпового) типу. Висота – 13 метрів, розмах лопастей – 18,5 метрів,
продуктивність помолу – 200 кг/год.
Є кузня. Перевезена у червні 1990 році з села Гута Лісівська все того
ж Маневицького району Волинської області. (оба на! Word виправив ту
Гуту на Бісівську ... ???)
Табличка розповідає, що господарем був коваль Іван Несторович Чеба,
що кузня з горном, міхами, ковадлом та иншим ковальським причандаллям.
Виявляється, що кузня та курна, тобто без комина.
Є декілька типових волинських садиб. Дві з них перевезені з сіл Березовичі
(Володимир-Волинський р-н) і Комарово (Старовижівський р-н). Навколо
садиб створені селянські двори з клунями, хлівами, криницями й тинами.
Садиби утворюють вуличку маленького волинського села. Нічого так вуличка
вийшла. Песик її невеличкий охороняє навіть. І звідки добермани на Волині
взялись?
І, звичайно ж, у кожному селі має бути церква. Тут, правда, не зовсім
церква. У скансені споруджено дерев’яну капличку за кресленнями каплиці
в селі Жадень (Рівненська обл.). Освячена на честь Вознесіння Господнього.
Варто зазначити, що місце для музею вибране дуже вдале: красивий ландшафт,
березовий гай, мальовниче озеро. Якщо додати до цих чинників цікаву
компанію й чудову погоду (а саме це було в нас вересневого дня 2005
року), то відвідини села Рокині запам’ятаються надовго.
І останнє.
Жодним чином не хочу применшити значення Рокині як позитивного місця,
але...
Виявляється, це третє місце в Україні (після Кам’яної могили та Десятинної
церкви в Києві) за потужністю позитивної енергії космосу.
Звідки я це взяв?
Йоп тить! Табличка висить!
Це визначили київські спеціалісти з біолокації.
Цікаво, як звали тих спеціалістів?
І що вони курили...?»
От такий от нестандартний погляд небайдужого мандрівника. Відвідайте
і ви Рокині і матимете своє бачення.
Новітня історія села Рокині має і ще одну, вкрай актуальну сторінку.
Очевидці свідчать, що під час виборів Президента 2004 року певні політичні
сили намагалися і у цій Волинській глибинці застосувати принцип «виборчої
каруселі». Приїхав тоді до Рокитного автобус з донецькими братами, які
і мали проголосувати відповідним чином. Назустріч їм, як шанованим гостям,
вийшов козарлюга з вусами, у свитці і шаблюкою при боці. Став при дорозі
у дуже дружній позі. Чомусь не сподобалося це братам донецьким і ті,
навіть не вийшовши з «броньованого» автобуса, розвернулись і поїхали
собі геть. Конфлікт було вирішено у зародку і, що найважливіше, мирним
шляхом з використанням історичних костюмів.
Рожище і околиці
Місто, що лежить на березі річки Стир, за 18 км на північ від Луцька,
уздовж залізничної гілки Рівне-Ковель, у 4 км вбік від головної траси.
Перші згадки про місцевість походять з 1377 року, відколи луцький
князь Любарт надав її у володіння луцьких і острозьких православних
єпископів, які з XVII ст. переходять у греко-католицтво. У 1567 році
місцевість здобуває права містечка, а у 1598 році, стараннями луцького
владики Кирила Терлецького, і маґдебурзьке право. У 1777 році греко-католицький
єпископ Кипріян Стецький будує тут свою резиденцію. Коли ж у 1826 році
Росія скасувала уніатський єпископат, маєток переходить у руки Стройновскіх,
згодом до князя Баґратіона-Імеретинського і Сєментковскіх.
Після поділу Польщі містечко опинилося у Луцькому повіті і мешканці
зайнялися обробкою вовни. До них приєдналися німецькі колоністи, які
спорудили у Рожищах свою євангелістську кірху. Найбільшого розвитку
містечко зазнало, звісно ж, з прокладанням залізниці Ковель–Рівне наприкінці
ХІХ ст. Тоді у містечку стався справжній демографічний вибух і кількість
його мешканців зросла з 900 до близько 5 тис. осіб. І Світова війна,
яка прийшла у місто з лінією фронту по ріці Стир, не тільки зупинила
розвиток, але й зруйнувала більшу частину Рожища.
У міжвоєнні роки Рожище ставало на ноги, розбудувавши річковий порт,
звідки курсували кораблі угору до Луцька і униз за течією до Чарторийська
і Пінська. У 1939 році місто налічувало 6,3 тис. мешканців, з яких 60%
становили євреї, більшість яких загинула згодом у місцевому ґетто.
У центрі міста стоїть великий, практично позастильовий католицький
костьол Преображення Господнього, збудований у 1921-1923 рр.
За совєтського режиму у ньому були конюшні, потім магазин. У 1992 році
храм повернули католикам і на ньому з’явилася таблиця пам’яті загиблих
у 1939-1945 рр. волинських поляків.
Напередодні ІІ Світової війни у тому ж костьолі зберігався культовий
образ Ісуса Христа Тарнорудського, що походив з місцевості Тарноруда
на Поділлі, звідки його у 1920 році привезли до Кракова, а у 1929 –
до Рожища. Врятований у час ІІ Світової війни, образ опинився у костьолі
містечка Зєльонка Пасьлєцка, де мешкають вихідці з Рожищ і околиць.
На західній околиці міста можна побачити істотно знищений великий
військовий цвинтар часів І Світової війни, де поховані австрійські
(зокрема, і вихідці з Галичини), німецькі, російські вояки, що загинули
у боях на річці Стир у 1915-1916 рр.
Довкола Рожища, у глибині від центральної траси, збереглося кілька
цікавих дерев’яних пам’яток, збудованих у часи існування тут уніатства.
До них можна доїхати місцевими автобусами з Рожища.
Найцікавіша зі згаданих пам’яток – церква Покрови у селі Городинь,
що за 18 км на південний захід. Збудована у 1762 році, вона щасливо
уникнула перебудов і простояла до наших днів у первинному архітектурному
задумі.
Істотні перебудови оминули також Михайлівську церкву у Щурині
(24 км на захід від Рожища) 1661-1767 рр. з дзвіницею XVIII ст.
Церква св. Луки у Доросині (дорогою до Щурина) і Святотроїцька
церква у Рудці-Козинській (8 км на північний схід від Рожища)
– обидві були збудовані у XVIII ст., і до обох у ХІХ ст. були добудовані
дзвіниці. У сусідньому з Рудкою-Козинською селі Пожарки Стефанівська
церква початку ХІХ ст.має цікаву особливість – незвичний
для цих місць чотириколонний портик.
Голоби
Існують версії, що назва «Голоби» пішла від назви людей, що возили
ліс. Їх у давнину називали «головби». В історичних джерелах збереглися
згадки про те, що місцевий люд справді возив ліс до Луцька – «справляв
службу возом і топором». Ще є версія, що назва походить від видозміненого
польського «goloborze» – «голого від бору або лісу місця». Ще є досить
наївна легенда, що ця місцевість належала жорстокому пану. Особливо
непокірних він начебто «голив» і віддавав у солдати.
Перша згадка про Голоби походить з 1544 року. У другій половині XVI
ст. власником був князь Микола Ярославович. За часів Польсько-Литовської
держави Голобами володіли магнати Козинські, Сангушки, Збаразькі, Ярузельські
(цікаво, чи не предки це останнього керівника соціалістичної Польщі?).
У 1711-1728 рр. Йозеф Ярузельскі збудував у Голобах величний костьол
і палац. Костьол св. Михаїла зберігся і донині, але стан його не найкращий.
Реставрація, що почалась після здобуття Україною незалежности, ніяк
не завершиться. І не дивно, адже невелика католицька громада селища
не має достатньо коштів, а Польща осилити реставрацію всіх костьолів
на нашій землі не в змозі.
За часів королювання Станіслава Авґуста село належало родині шляхтичів
Вільґів. На той час у Голобах проводилися великі ярмарки, куди з’їжджались
купці навіть з Литви. У другій половині XVIII століття Вільґи будують
на території села родинну садибу, розбивають парк і сад, облаштовують
великий став. Недоброзичливці і заздрісники свідчать, що Вільґи будувались
не на рівному місці, а закінчували будівництво, яке почали Ярузельські.
Садибний будинок Вільґів був зруйнований у ХІХ столітті. На початку
ХХ ст. на його фундаменті була побудована нова споруда, але й вона не
дожила до наших днів. Від колишнього садибного комплексу Вільґів залишилась
лише брама в’їзних воріт.
У 1783 році Людвік Вільґа виділяє кошти на побудову в Голобах православної
церкви св. Георгія.
У 1812 році на Волині, на марші до Москви зупинялося французьке військо
Наполеона. У самому містечку Голоби розміщувався штаб французьких військ
Шварценберґа. Після відступу французів тут деякий час перебував штаб
російського генерала Барклая де Толі.
У ХІХ ст. Голоби перейшли у власність Підгороденських, а згодом Ронкірів.
Останньою власницею села до 1939 року була Марія Кароліна з Ронкірів,
яка після І Світової війни частину своїх маєтків розділила між чеськими
осадниками.
У середині ХІХ століття споруджується залізниця Київ – Ковель – Брест-Литовськ,
що пройшла через Голоби. І, очевидно, що це був виграш у лотерею цілого
міста, бо саме від того, чи проляже залізниця через населений пункт,
чи ні, залежала доля поселення. Голобам поталанило. У 1863 році починає
працювати залізнична станція, а разом з нею і усі економіка містечка.
З початком І Світової війни на Волині знову ведуться активні бойові
дії, а по річці Стохід (південніше Голоб) проходить лінія фронту. Коли
світова війна переросла у совєтсько-польську, через Голоби знову кілька
раз проходила фронтова лінія. Отут місту поталанило значно менше.
За Ризьким договором між Совєтською Росією й Польщею, Волинь відійшла
до складу Польщі, а у 1939 році Сталін повертає Західну України до складу
відновленої совєтської імперії.
Селище Голоби включене до списку історичних міст і селищ України,
адже тут зберігся цінний ансамбль пам’яток XVIII ст. У найкращому стані
є бароково-класицистична Георгіївська церква, збудована у 1783
році воєводою чернігівським Людвіком Вільґе як греко-католицька. Усередині
зберігається дивовижної краси образ Матері Божої, перенесений зі зруйнованої
церкви василіан у сусідньому селі Погіньки. Поруч з костьолом – дерев’яна
дзвіниця у зовсім иншому, радше народному стилі, з галерейкою, очевидно,
початку XVIII ст. Окрім розкішного іконостасу, у церкві можна побачити
дивовижний розпис «Адам у раю», де поруч з Адамом сидить лев, дуже схожий
на ... Сталіна. Правда, такі асоціації приходять до голови тільки нашим
сучасникам, і аж ніяк не авторам розпису.
По сусідству з Георгіївською церквою стоїть костьол св. Михаїла
Архангела, змурований Йозефом Ярузельським у 1711-1728 рр. У 1783
році воєвода чернігівський Людвік Вільґа добудував до костьолу дві бічні
каплички. Костьол зазнав поважних руйнувань у часи І і ІІ Світових воєн.
З внутрішньої оздоби уціліли лише фрагменти фресок XVIII ст. Одночасно
з костьолом збудували і поверхову плебанію. З того ж століття
походить і будинок, що відмежовує костьол від вулиці.
Кількасот метрів далі від костьола, на головній вулиці зберігся маєтковий
ансамбль, закладений Йозефом Ярузельським на початку XVIII ст. Перший
бароковий палац згорів у 1870 році, а існуючий сьогодні набагато скромніший
маєток, що служив помешканням останнім власникам, спорудили наприкінці
XVIII ст. Будівля непогано збереглася, можливо тому, що стоїть порожня,
а не перебудована під склад чи конюшні.
Частиною, що залишилась від першого архітектурного задуму палацу,
є брама XVII ст., а також фрагмент палацового парку з фігурами 1711
року, які, щоправда, перенесені до чиєїсь приватної садиби на протилежному
боці вулиці. Камінні фігури святих стоять на окремих цоколях. Колись
їх було чотири: дві висотою по 5 метрів, а ще дві – на колонах висотою
аж 10 метрів. Дотепер збереглися тільки три, істотно пошкоджені скульптури.
До недавнього часу вони стояли на приватному подвір’ї у якогось заповзятливого
волинського господаря. Теж бізнес. І скульптури доглянуті, і краса на
подвір’ї, і копійка яка за огляд краси перепадає. Можливо, тепер щось
змінилося. Хоча, часом здається, що у приватних руках збережеться більше
і краще, аніж у державних. Головне, щоб берегли, а не продавали.
Ковель і околиці
Ковель на ріці Турія – найбільше після Луцька місто Волинської області,
центр Волинського Полісся, важливий комунікаційний і промисловий вузол.
Важко назвати Ковель атракційним для туристів, однак і оминути його
неможливо, хоча б тому, що саме звідти можна доїхати до багатьох значно
цікавіших міст.
Археологічні розкопки свідчать, що стародавні поселенці на території
Ковеля мали камінне знаряддя, списи з бронзовими наконечниками та римські
монети. У «старому місті» було знайдено кілька видовбаних колод-трун,
а на високому березі знайшлася кераміка з XII-XIV століть.
Поселення Ковлє виникло в часи військових походів Данила Галицького
1238-40 рр. Перша письмова згадка про це село відноситься до 1310 р.,
саме тут була тоді важлива переправа через ріку Турію з Литви до Русі.
Щодо назви поселення, то існує легенда, що на місці, де зараз Ковель,
колись стояла невеличка кузня і кілька хат, а довкола були ліси й болота.
Їхав тої давньої пори якийсь волинський князь на війну і зупинився біля
тої кузні, щоб напоїти коней. Вийшов коваль із кузні. Бачить, що гості
не прості, а цілий князь з військом, але чує, що говорять так, як і
в навколишніх селах. Отже, мають бути свої, може, й з Володимира.
– Дай, – каже, – князю, підкую коня на щастя. Щоб з моїми підковами
й додому вернувся.
– Добре, – каже князь, – але якщо ти вже такий вправний, то перекуй
усіх коней.
Три дні кував коваль підкови, але таки поперековував.
– Ну, – каже князь на прощання, – якщо збудуться твої слова, добру
плату матимеш, а зараз не дам тобі ні гроша.
З тим і поїхали.
Пройшло трохи часу, аж заїжджає князь зі своїм військом знову до
ковалевого двору. Везуть йому дорогі дари, бо жоден кінь не спіткнувся,
жоден підкови не згубив.
Хотів князь забрати коваля з родиною зі собою, щоб і надалі кував
йому підкови на щастя.
– Е, ні, – каже коваль, – бо то невідомо, що з того ще може вийти.
У твоїх хоромах, князю, я тобі милий не буду – то раз. А там, на твоїй
землі, може, й вода гинча, як у моїй криниці, і залізо не матиме того
гарту, а може, й сам я, відірвавшись від рідного місця, вже тої сили
в руках не матиму. Тож аби не повернулося твоє добро злом для нас обох,
хай буде, як є. Ліпше пришли мені молодих хлопців, бо живу сам на хуторі,
маю тільки дочок. Нема кому й ремесла передати. А мої підкови довго
носяться. Можна й тут буде твоїх коней кувати.
На тому й зійшлися. Прислав князь майстрів, побудували хороми,
а згодом наїхали й молоді ковалі. І стала тут кузня на все князівство.
А назви село так і не мало. Якщо питали якогось із майстрів на ярмарку:
«Де живеш, в якому селі?», то він не знав, як і сказати. Але всі вони
одказували однаково: «Живу в ковале».
У XIV ст. великий князь литовський Гедимін подарував Ковель князям
Сангушкам.
24 грудня 1518 р. у Бересті король Зиґмунд І надав Ковелю титул міста
і маґдебурзьке право. Він також дозволив проводити там два ярмарки щорічно
– на свято Воздвиження Хреста Господня, та на четвертий день Різдва
Христового. У 1547 році Ковель, з чималим уже населенням, перейшов до
польської королеви Бони Сфорца, дружини Зиґмунда І.
У XVI столітті у Ковелі був кравецький цех, а також пекарський, гарбарський,
шаповальський, панчішний, різницький і кушнірський. Завдяки ремісництву
і торгівлі місто швидко розвинулося. Про це свідчить і немала Ковельська
волость, до якої належали два містечка – Жижва і Миляновичі, та села
– Гриновичі, Шайно, Хотешів, Куйно, Красна Воля, Мощане, Дубова, Облапи,
Вербка, Гойшино, Бахова, Скулин і багато инших.
4 червня 1564 р. Ковель переходить до Андрєя Курбского – збіглого
московського князя, з умовою, що той має дотримуватися литовського і
місцевих законів, а також не порушувати прав ковельських міщан. Коли
князь Курбскій помер, його тіло було поховано в церкві св. Миколая у
с. Вербці. Уже у 1848 р. експедиція Київської археологічної комісії
не виявила ані кісток, ані труни Курбского.
Андрєй Курбскій (бл. 1528–1583) – князь, московський боярин, воєвода.
Утікаючи від терору Івана Грозного, емігрував до Литовсько-Руської держави
і отримав від короля Зиґмунда II маєтки на Волині, у Ковелі. Мав певний
вплив у релігійних справах на князя Костянтина Острозького. Вважається,
що Курбскій був письменником-полемістом (відомі послання та листи до
руських державних і церковних діячів, до Івана Грозного). Однак проф.
Едвард Кеннан (США) твердить, що ці пам’ятки пізнішого походження, а
сам Курбскій був неписьменним.
У першій половині XVI ст. століття у Ковелі релігійна громада і церква
були настільки зацікавлені в освіті дітей, що для підтримки шкільництва
платили учителям так званий «третій гріш» від місцевих церков і костьолів.
Чудовий приклад для наслідування, тільки часи тепер не ті. Щось не пригадується,
щоб якась церква поруч з новісінькими храмами, що ростуть, як по дощі,
збудувала чи бодай відремонтувала хоча б одну школу.
У XVII столітті і на початку XVIII Ковель починає занепадати і польські
королі віддають це місто, як поганий бізнес, в оренду. Так, у 1770 р.
Ковель отримав Дмитро Яблоновський за 18.000 золотих і 24 гроша. Після
двох років Ковель переходить до краківського воєводи Вацлава Жевуського.
Так наближається 1795 р., коли ціла Волинь, а з нею і Ковель, відходять
до Росії. Місто було оголошено «уездным городом Волынской губернии».
Єврейське населення втікає від погромів, населення міста з року на рік
зменшується, життя завмирає. У 1863 р. це колись велике і торговельне
місто нараховує ледве 37 644 мешканців з усіма передмістями.
Мало кому відома подорож Тараса Шевченка по Волині, і перебування
його у Ковелі у 1846 р. Поет залишив на папері рисунки багатьох пам’ятних
будівель, могил, зібрав чимало народних оповідань, пісень і казок. Про
цю подорож по Волині Шевченко написав у творі «Варнак».
У першій половині ХІХ століття ковельські міщани з біди полишали центр
міста і перебиралися на околиці, де можна було прожити з городництва.
Але все змінилося у другій половині XIX століття, коли через Ковель
пройшла залізниця до Любліна, Берестя, Києва. Відтоді символом міста
став вокзал, збудований 1907 року за проєктом відомого українського
архітектора О. Вербицького.
Із залізницею відродилися промисловість і торгівля. Місто знову почало
притягувати людей. Статистика 1893 р. нараховує в Ковелі 15 116
мешканців, з них шляхти – 696, міщан – 13 032, селян – 1 266. Православних
церков було 4, костьол – 1, синаґоґа – 1, єврейських божниць – 7. У
місті Ковелі було також дві школи – хлоп’яча і дівоча; дві лікарні,
вісім лікарів і дві аптеки. Крім того, був один єврейський притулок
для дітей, 1 друкарня, 2 фотостудії. Міські доходи того ж року нараховували
41 122 руб. Зареєстрованих ремісників було 384, робітників – 269, челядників
– 75. Торговельних свідоцтв було видано 1 097, крамниць нараховувалося
194.
Головним предметом торгівлі у Ковелі було дерево, яке сплавляли рікою
Турією до Ґданська.
Серцем Ковеля є розлога площа перед залізничним вокзалом, будівля
якого є пам’яткою архітектури ХІХ ст. Для тих, хто любить технічний
антикваріат, недалеко вокзалу стоїть старий паровий локомотив. Брати
з собою для приватної колекції не радимо, а от оглянути можна.
Назагал у Ковелі переважає нова забудова. У центрі міста збереглося
кілька кам’яниць кінця ХІХ – початку ХХ століть, пара-друга урядових
будинків з міжвоєнного часу, а у бічних вуличках – дерев’яні будиночки
з невмирущими городами.
Найбільш цікавою пам’яткою у Ковелі є дерев’яний бароковий костьол
Вознесіння Матері Божої, збудований у 1771 році у селі Вишеньки поблизу
Рожища і перенесений до Ковеля у 1994 році. Найбільш цінною оздобою
костьолу є відновлений бароковий вівтар кінця XVIII.
Довкола Ковеля і у самому місті є чимало військових поховань часів
І і ІІ Світових воєн. На кладовищі недалеко центру є окрема дільниця,
де поховані поліцейські, що загинули на службі у міжвоєнний час. Або
час був такий неспокійний, або вже дуже ревно служили тоді поліцейські.
Для мандрівників Ковель є чудовим місцем, звідки легко вибратися до
навколишніх містечок, які, инколи, є цікавішими, ніж Ковель – місто
залізничників.
Луків
Одне з найцікавіших місць в околицях Ковеля, що лежить за 23 км при
трасі і залізничній колії до Любомля і прикордонного переходу Дорогуск-Ягодин.
Село Луків відоме з XVI ст., коли воно належало Холмській землі. У
1557 році король Зиґмунд Авґуст дозволив тодішньому власнику села Станіславу
Мацейовському збудувати тут містечко Мацейовці і спорудити у ньому замок.
З часом назва містечка змінилася на Мацеїв. У тому ж столітті містечко
перейшло до Вишневецьких, а від 1593 року належало Сапєгам. У 1680 році
Мацеїв купує луцький староста Атаназій М’янчинський, який незабаром
отримав титул графа і посаду волинського воєводи. Мацеївський маєток
нараховував тоді 20 сіл. Атаназій був родоначальником сенаторської гілки
родини і творцем її багатств, а також блискучим офіцером військ Яна
ІІІ Собєського і учасником битв за Відень 1683 року. Він згромадив у
своїх руках чималі статки, а головною садибою був Мацеїв із родовим
замком у ньому. За місцевою легендою, саме у підземеллях замку воєвода
сховав численні скарби, привезені з-під Відня, які потім безуспішно
шукали усі наступні власники резиденції. Наприкінці XVIII ст. правнук
Атаназія, Францішек Ксаверій М’янчинський вирішив перебудувати старий
замок на більш зручний палац, який мав постати посередині чотиригранника
оборонних замкових мурів.
У руках М’янчинських маєток був до 1903 року, коли Францішек продав
оброслий боргами маєток православній семінарії з Петербургу. У міжвоєнний
час, коли Волинь знову була у складі Польщі, у палаці розмістився монастир
Непорочниць з каплицею, школою і учительською семінарією.
Статусу міста Мацеїв так і не отримав. У ХІХ ст., у міжвоєнний період
був містечком ковельського повіту, а у 1940 році уже совєтська влада
надала йому статут селища міського типу. Тоді дві третини мешканців
були євреями, більшість з яких загинула у місцевому ґетто. У 1946 році
влада повернула назву Луків, а назва Мацеїв залишилася як залізнична
станція.
При в’їзді до містечка, з півдня стоїть давня резиденція М’янчинських.
Збереглися вали і рів замку XVI ст., а також перекинений через них кам’яний
міст. У кутах чотирикутника, що колись був територією замку, можна побачити
невеликі горбки – сліди колишніх башт, а посередині – частково зруйнований
замок кінця XVIII – початку XIX ст. За «традицією» тепер тут розміщено
туберкульозну лічницю. Збоку примостився флігель, значно пізнішої
забудови, аніж палац. Територію замку оточують рештки англійського
парку кінця XVIII ст. З 1753 р. у ньому стояла рококова каплиця
родини М’янчинських.
Недалеко палацу, з двох боків центральної вулиці містечка, стоять
дві найбільші сакральні пам’ятки Лукова. Костьол святих Станіслава
і Анни, первинно ренесансовий, збудований на кошти Станіслава Мацейовського
у другій половині XVI ст. (добудовували його пізніші власники – Микола
і Анна Сапєги у 1596 р., Фридерик Сапєга у 1614 р. і Ева Сапєжина у
1636 р.), практично цілковито знищений під час воєн XVII ст., стараннями
Атаназія М’янчинського був відбудований на початку XVIII ст. уже в бароковому
стилі. У 1870 російський царський уряд переробив костьол на православну
церкву, і тільки у 1920 році католики повернули собі храм. Після ІІ
Світової війни храм зруйнований і стоїть пусткою.
З протилежного боку вулиці стоїть чудово збережена рококово-ренесансова
церква св. Параскеви. Збудована як греко-католицька у 1723 році
на кошти Атаназія М’янчинського, церква у 1829 стає православною. З
боку вулиці зберігся фрагмент мурованої огорожі, до якої у XVIII ст.
вбудовано дерев’яну, криту гонтою дзвіницю-браму.
Турійськ
Містечко, що вважається найдавнішою заселеною територією на Волині,
лежить у 18 км на південний захід від Ковеля, при трасі до Володимира
Волинського.
Турійщина заселялась у період пізнього палеоліту. Згодом тут, окрім
східнослов’янських, з’явились і племена тюркського походження, про що
свідчать пам’ятки старовини і топографічні назви деяких населених пунктів,
як-от: Дуліби, Туричани, Оса. Час заснування самого Турійська достеменно
не відомий. Проте археологічні знахідки дають підстави твердити, що
люди поселилися тут вже у VI-VII століттях, як і на територіях ряду
сіл, де були виявлені древні городища. А перша писемна згадка про містечко
датується 1097 роком у несторівському літописі «Повість временних літ».
У ХІ-ХІІ століттях територія сучасного району як частина земель історичної
Волині входила до складу Волинського, а згодом – до Галицько-Волинського
князівства. У різні періоди, крім Турійська, статус міст мали населені
пункти Миляновичі, Мацеїв (Луків), Серкизів, Озеряни, Дажва, Городилець
і Клевечко (Клевецьк). Три з них отримали маґдебурзьке право.
З історичних джерел відомо, що на старому замковищі, серед багон над
річкою Турія ще у XI-XV століттях був замок з цілою мережею підземних
ходів. Спочатку дерев’яний, а потім – мурований. У литовсько-руську
добу князь Роман Сангушко, володар Турійська, відбудував замок і зробив
його неприступним для нападників. Він же облаштував шпиталь при церкві
Святого Спаса. Турійськ був тоді одним з найбільших центрів ремісництва
і торгівлі на Волині.
У 1569 році була прийнята Люблінська унія. Турійський князь Іван Заславський
першим із староруського роду князів перейшов у римо-католицизм. Після
його смерті полонізацію продовжував син – князь Владислав Домінік. Саме
при ньому 1652 року у Турійську відбувся сеймик дворян Волинського воєводства.
У цей час в околицях містечка з’явилися загони Богдана Хмельницького,
у які масово вливалися міщани і селяни. Після смерті князя Владислава
Домініка турійський маєток дістався у спадок його дочці Теофілії, котра
через деякий час вийшла заміж за великого коронного маршалка князя Йозефа-Кароля
Любомирського. Ставши княгинею, Теофілія побудувала в містечку величний
римо-католицький костьол Святого Франциска Селезія. Як і Преображенська
церква, він був окрасою Турійська, сюди з’їжджалися віруючі з усієї
округи.
У 1793 році Турійщина у складі Волинського намісництва (з 1795 – губернії)
увійшла до Російської імперії.
Попри дуже давню і славну історію, у Турійську практично немає цінних
і вартих уваги пам’яток. Усі костьоли і палаци були знищені після 1939
року. Кому вони заважали, цікаво?
Купичів
Містечко за 17 км на південний схід від Турійська, при дорозі на Рожище.
На початку ХІІІ ст. цю місцину галицько-волинський князь Роман Мстиславович
надав володимирському православному єпископату. У руках владик Купичів
і околиці залишалися аж до другої половини XVI ст.
У складі Росії, на початку ХІХ століття маловідоме волинське село
Купичів набуває небувалого розголосу У ньому поселяються «обдаровані
царською ласкою» Ніколай Лєванідов із дружиною Дарією.
Дар’я (Наришкіна) була коханкою царя Алєксандра І (1801–1825). Щоби
цей зв’язок не набрав розголосу, цар домовився з майором кінноти Ніколаєм
Лєванідовим про його одруження з Наришкіною і подарував молодим 19 сіл,
зокрема і Купичів. Його і вибрали місцем свого проживання Лєванідови.
Це нам, з нашого Луцька чи Львова такий «весільний» подарунок на відкупного
видається не таким уже й поганим. А як на це подивитися з їхнього Санкт-Пєтєрбурга?
Це ж зі столиці колишній коханець красиво «заслав» живий компромат у
таку глушину, що далі нікуди. Майор Лєванідов поринув у будівництво.
Він збудував тут розкішний двоповерховий палац із прилеглими будинками.
Відкрив олійню, гуральню, вітряний млин, броварню, суконну фабрику.
А за селом, біля кладовища спорудив церкву Святої Трійці. Вона була
без приходу, слугувала усипальницею. Там після смерті був похований
майор Лєванідов. Його дружина Дар’я знайшла втіху у фанатичному служінні
церкві, і також була похована у церкві Святої Трійці. Отак мезальянс
російського царя прислужився до розвитку глухого волинського села. Як
побачимо, не тільки це.
Під час поділу Польщі містечко належало Загорскім. У 70-ті роки XIX
ст. на відкупленій у Загорскіх землі поселилася велика група чехів –
католиків і гуситів. Саме вони сформували новий образ містечка, перетворивши
його у центр культурного і релігійного життя волинських чехів, що мешкали
також у сусідньому містечку Озеряни і розпорошено по инших селах і містечках.
Чехи зазвичай займалися рільництвом, але й не цуралися ремесла, такого,
як млинарство, кравецтво, столярство, ковальство, теслярство. І звичайно
ж, броварство. Наприкінці ХІХ ст. у Купичеві діяла броварня, де варили
найсправжнісіньке чеське «волинське» пиво. Працювали також цегельний
і шкіряний заводи.
У міжвоєнний час Купичів складався з двох частин: Купичева чеського
з католицьким костьолом і гуситською каплицею, що нараховував близько
1 000 мешканців, переважно чехів, і Купичева українського з православною
церквою і понад 600 мешканцями.
Після ІІ Світової війни практично усі чеські колоністи емігрували.
До сьогодні Купичів зберіг отой описаний вище дводільний уклад з замкненою
у чотирикутнику вулиць колишньою чеською осадою і витягненою уздовж
шляху на Озеряни колишньою українською частиною. У чеській частині
збереглося чимало старих будівель, що істотно відрізняються від
українських.
У Купичеві можна оглянути і неоготичний костьол св. Вацлава, збудований
у 1907-1911 рр. Після І Світової війни у ньому був млин, згодом його
передали православній церкві, яка і відновила храм.
Колодяжне
Усі три місцини – села Колодяжне і Волошки, урочище Нечімне, що недалеко
від Ковеля, пов’язані з іменем Лесі Українки.
У Колодяжному, що лежить за 7 км від Ковеля на трасі Луцьк-Ковель,
розташований музей-садиба великої поетеси. Сусіднє, за 4 км від Колодяжного,
село Волошки відоме тим, що у ньому росте потужний дуб, що його називають
Дубом Косачів. Ще один величний Дуб дядька Лева росте в урощичі Нечімне,
що за 12 км від села Волошки. Саме це дике і прекрасне місце навіяло
Лесі Українці сюжет «Лісової пісні».
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (*25 (13) лютого 1871,
м. Новоград-Волинський – 1 серпня 1913, м. Сурамі, Грузія) – видатна
українська письменниця, яка писала у найрізноманітніших жанрах: поезії,
ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці
фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну
участь в українському національному русі.
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському.
Мати – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію
й оповідання для дітей рідною мовою добре знали в Україні), батько –
високоосвічений шляхтич, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі
роки пройшли на Волині: у Звягелі, Луцьку, Колодяжному.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти,
влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали
у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) – Михайло
Драгоманов, який згодом дружньо опікав небогу і всіляко допомагав їй,
– був відомим ученим, громадським діячем, тривалий час жив за кордоном
у Франції й Болгарії.
Леся Українка і її брат Михайло вчилися у приватних учителів, навчання
провадилося українською мовою. Пізніше Українка самотужки здобула різносторонню
освіту. Вона знала майже всі европейські мови, також грецьку й латинську,
слов’янські мови (рос. пол., болг. та ин.).
Так само добре знала Українка світову історію і у 19 років написала
для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована
у Катеринославі 1918). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкєвіча,
Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ин.).
Вимушені через недугу подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії,
Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі емоційно і розумово збагатили
письменницю. Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка
познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком,
М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською.
Остаточно соціально-політичний світогляд Українки сформувався після
цілорічного (1894-95) її перебування у М. Драгоманова у Софії.
1896 У. виступила з гострим протестом проти французьких поетів,
які вітали приїзд російського царя до Франції. У відозві, написаній
французькою мовою, вона дала блискучу характеристику Росії як тюрми
народів.
Любомль і околиці
Городищe на місці Любомля виникло близько чотирьох тисяч років тому
і тоді його площа займала близько чотирьох гектарів. Ще й сьогодні,
незважаючи на те, що городище повністю розоране, можна чітко бачити
контури його валів і ровів.
Перша писемна згадка про місто належить 1287 року. Цим роком в Іпатіївському
літописі датуються такі слова волинського князя Володимира Васильковича:
«Я хотів би поїхати до Любомля, бо не хочу мати діла з поганими (тобто
татарами)». За його князювання його улюблене місто стало відомим ремісничим
центром. У 1264 році князь побудував муровану церкву св. Георгія, яка
стоїть й понині. Василькович був не тільки будівничим, але і великим
книжником, зібравши у Любомлі одну з найбільших на той час бібліотек
релігійних книг. Одна із частин Галицько-Волинського літопису писалась
саме в Любомлі. У 1288 році Володимир Василькович помирає у так любленому
ним місті.
Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV століття Галицько-Волинське князівство
занепадає, до чого немало спричинилися регулярні татаро-монгольські
навали. Князівство стає предметом тривалої і запеклої боротьби між Польщею
і Литвою, в результаті чого галицьку землю дістають польські феодали,
а Волинь разом з Любомлем у 1340 році – литовські. У 1392 році у Любомлі
перебував польський король Владислав Яґайло. Місто йому так сподобалось,
що у 1412 році він побудував тут костьол, який зберігся до наших днів.
Після Люблінської унії 1569 року Любомль у складі Хомської землі остаточно
переходить до польської корони.
У 1521 році в місті була збудована велична синаґоґа. Єврейська община
в Любомлі була чисельною і вважалась однією з найстаріших в Україні.
У 1541 році місто отримало маґдебурзьке право, проте воно було тут
обмежене, бо магнати, що хазяйнували в місті, мало зважали на його жителів.
У 1569 році власник Любомля, польський король Зиґмунд ІІІ, віддав місто,
як частину посагу, своїй доньці.
Мешканці міста брали активну участь у війнах Хмельницького 1648-1654
рр., проте залишалися під владою Польщі. І тільки у 1659 р., після Гадяцької
унії, місто дістав у володіння гетьман України Іван Виговський, наступник
Богдана Хмельницького, який намагався продовжити його визвольну українську
справу.
До історії міста причетний також Павло Тетеря – Гетьман Правобережної
України (1663-1665). З 1648 р. – полковий писар, з 1653 р. – переяславський
полковник, що був у складі українського посольства в Москві у 1654 р.
Ставши гетьманом, Павло Тетеря проводив політику на відрив України від
Росії. У Любомлі гетьман урядував у 1660 р.
У 1671 р. за рішенням польського сейму Любомльське староство було
передане Єремії-Михайлові Вишневецькому-Корибуту, великому коронному
гетьману Польщі, як компенсація за збитки, які він поніс у часи Хмельниччини.
Після жахливої пожежі 1729 року, що розпочалась у жидівській дільниці
міста, у Любомлі вціліли тільки кам’яні будівлі.
У 1768 році Любомль стає володінням великого польського магната, гетьмана
Польщі, графа Ксаверія Браніцкого. Він отримує місто як нагороду за
те, що на сеймовому засіданні 1762 року врятував життя майбутнього короля
Польщі Станіслава-Авґуста Понятовского, і будує у ньому величний палац.
Однак, не мешкає у ньому, бо головною резиденцією вважає містечко Біла
Церква на Київщині. Натомість його онук, амбітний і авантюрний онук
Констант Браніцкі у 1824 таки оселяється у Любомльському палаці і викладає
хідники довкола кінськими зубами, покладеними на цементну основу. На
це потрібні були чималі кошти, і Браніцкі збільшили податки учетверо.
Аби міцно тримати у руках тих, хто мав ті податки сплачувати, володарі
міста запровадили замість прізвищ міщан відповідні номери. Цього уже
було забагато, бурґомістри Любомля збунтувались і подали скаргу до намісника
царя у Варшаві, великого князя Костянтина Павловича. Суд прийняв рішення
на користь міщан.
Після третього поділу Польщі події довкола Любомля розвивалися дуже
стрімко. У результаті затяжних військових дій, котрі розпочались саме
з Любомля, у 1795 році Західна Волинь, і Любомль зокрема, увійшли до
складу Росії. Любомль став волосним центром Володимир-Волинського повіту
Волинської губернії.
У час війни 1812 року в Любомлі проходила північна лінія дислокації
військ третьої російської армії генерала О.П. Тормасова, тут же упродовж
певного часу розміщувався і його штаб.
Після війни Любомль ще понад чверть століття був у власності графа
Браніцкого. Графу належали броварня, цегельня, шкіряний заводи, трактир
та десяток корчм. Російський цар поширив на польську шляхту привілеї
російського дворянства і визнав її право на всі земельні володіння.
Однак, як свідчать історики, заможна польська шляхта, скажімо, Браніцкі,
явно не вписувалася у рамки царського табелю о рангах, і, окрім того,
що було робити з тими біднішими шляхетськими родами, які, окрім документів
про родовитість, не мали ані землі, ані маєтків? Царські чиновники пропонували
здавати ці документи для перереєстрації й інколи більше їх не повертали.
Таким чином, дрібна шляхта була у своїй більшості зведена до рівня найбідніших
селян.
Наприкінці 30-х років ХІХ століття на 78 дворів припадало лише 266
десятин орної землі, в той час як за православними церквами Любомля
було закріплено понад 225 десятин.
У 1849 році царський уряд, очевидно, з остраху перед усе більшою політичною
активністю родини Браніцкіх, як і слід було очікувати, конфіскував їхні
володіння. Палац віддали міським урядовцям, а маєтки – чиновникам. Невдовзі
палац згорів під час пожежі, і донині вціліли тільки флігелі.
Після скасування кріпосного права наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
у Любомлі швидкими темпами розвивається промисловість і торгівля. У
1874 році тут було прокладено залізничну колію (Варшава–Ковель) зі станцією
у Любомлі. Тоді ж, окрім броварні, чотирьох шкіряних підприємств та
млина, запрацювали ще три потужні млини, лісопильний та винокурний заводи
і Любомль став значним торговельним центром Західної Волині. Розвиток
промисловости і торгівлі зумовив швидке зростання населення міста. Якщо
в 1860 році в Любомлі мешкало 2 784 осіб, то в 1896 році вже 6
969. Наприкінці XIX ст. 70% населення становили жиди.
З осені 1915 року по серпень 1920 місто перебувало під владою окупаційних
військ – німецьких, австро-угорських, польських. Економіка занепала,
значна частина населення емігрувала в східні райони, населення міста
зменшилось удвічі, в основному за рахунок зменшення кількости євреїв,
що втікали від погромів або були їх жертвами.
У часи ІІ Світової війни у Любомлі було одне із найбільших ґетто,
де загинуло близько 10 тис. осіб. Кільком сотням євреїв таки вдалося
врятуватися у довколишніх лісах.
Сучасний Любомль – це тихе, навіть заспане містечко, яке зазвичай
оминають туристи. А дарма. Хоча тут і не збереглася найцінніша пам’ятка
– ренесансна оборонна синаґоґа XVII ст., у містечку є що оглянути.
У східній частині Любомля, у теперішньому міському парку, добре збереглися
вали, де король Владислав Яґайло на місці колишнього городища
галицьких князів спорудив замок, що простояв до кінця XVIII ст. Тепер
це пагорб, оточений частково заповненими водою ровами, на вершині якого
стоїть пам’ятник загиблим у ІІ Світовій війні.
До колишнього замку прилягає територія резиденції Браніцкіх,
центром якої був звісно палац, споруджений у XVIII ст. Збереглося тільки
його південне крило, відновлене після воєнних руйнувань. Тепер у цьому
будинку стилю скромного класицизму з доволі знищеним портиком і чотирма
колонами, розташували крамницю.
Неподалік замкових валів стоїть Свято-Георгіївська церква XVI
ст., збудована на місці згорілої дерев’яної церкви, спорудженої ще за
князя Володимира Васильковича у XIII ст. Велику чотирикутну вежу з гострим
верхом добудували вже у XVIII ст.
Поруч із церквою варто оглянути костьол Святої Трійці – це
найстарша католицька святиня на Волині, споруджена королем Владиславом
Яґайлом у 1412 році. Згодом костьол істотно перебудовували, а після
ІІ Світової війни тут розмістили склад і магазин солі. У 1971-1974 рр.
під час так званої «реставрації» розібрали бічну каплицю і запланували
розмістити у костьолі спершу тартак, потім спортивну залу, і врешті
музей. Після здобуття Україною незалежности, у 1992 році споруду повернули
римо-католикам, і тепер нею опікуються отці францисканці з Ковеля.
Окрім названих святинь у Любомлі варті уваги одна з небагатьох вцілілих
на Волині придорожня капличка XIX ст., католицький цвинтар
з невеликим пагорбом, який, за переказами, і є місцем колишньої каплиці
Браніцкіх, а також місцевий краєзнавчий музей.
Вишнів
На південь від Любомля, обабіч міжнародної траси, лежить село Вишнів,
засноване у 1520 році. У ньому збереглася дерев’яна церква св. Косми
і Дем’яна поч. ХІХ ст., багато оздоблена дерев’яними різьбленими
деталями.
Радехів
При трасі до Володимира Волинського, за 7 км на південь від центру
Любомля, лежить село Радехів, засноване у 1510 році. У 1690 році холмський
катедральний канонік Войцех Рошковскі заклав тут монастир августинців,
зліквідований у 1832 р. Після августинців у центрі села залишився бароковий
костьол св. Михаїла з 1710 року, що тепер є православною церквою.
Збереглася і частина давнього костьольного муру з масивною брамою.
Штунь
Село на бічній дорозі, за 3 км від Радехова. Місцеві мешканці часто
міняли власників – почергово село належало Даниловичам, Садовським,
Виджґам і Прушинським, котрі продали його Браніцкім з Любомля. У 1850
році маєток, як і всі решта володінь Браніцкіх, конфіскувала, а згодом
поділила царська влада.
Цінною пам’яткою Штуні є барокова церква Івана Богослова 1777
року з дзвіницею-брамою. Сама будівля церкви є рідкіснім поєднанням
хрестово-купольної і базилікової композиції. Фасад споруди прикрашає
ефектний портал, а у багатій внутрішній декорації збереглися фрески
XVIII ст. у формі медальйонів і олійний живопис кінця ХІХ ст.
Римачі
Село, дорогою з Холма до Ковеля, що розтягнулося на березі Ягодинського
озера, за 10 км на захід від Любомля. Саме тут, а також у селах Болтуни
і Островки у часи ІІ Світової війни точилися запеклі бої, серед жертв
яких і загиблі у час кривавого українсько-польського етнічного конфлікту
1943-1944 рр. За 1 км на схід від станції Ягодин, за залізничною колією,
є військовий цвинтар вояків 27 Волинської дивізії АК.
Згорани
Над Великим Згоранським озером, за 15 км на північ від Любомля, при
трасі до Шацька, лежать Згорани з чудовими пляжами і краєвидами. Окрім
того, варто оглянути дерев’яну церкву св. Дмитра, збудовану у
1674 році як греко-католицька.
Обшиті при реставрації дошками зруби і пофарбована в яскраво синій
колір дзвіниця явно не додають їй краси та старожитности. Натомість
усередині збереглися малярство XVII-XVIII ст. і різьба ХVIII-XIX ст.,
що варті уваги.
Головне
Селище, розташоване у 12 км на північ від Любомля, при бічній дорозі
на Кримне. Уперше місцевість згадується у 1564 році як частина Любомльського
староства. Наприкінці XVIII ст. разом зі староством переходить у власність
Браніцкіх, а після конфіскації їх маєтків у 1831 року стає самоврядним.
Селище прикрашає класицистична Святотроїцька православна церква
з 1841 року, що своїм виглядом нагадує петербурзькі монументальні архітектурні
традиції.
Ратне
У місці, де Прип’ять перетинає трасу Ковель-Брест, на обох берегах
ріки лежить містечко Ратне.
Згадка про городище волинських князів у цій місцевості датується ще
1190 роком. У ХІІІ ст., під час литовського панування, містечко належало
луцькому князю Любарту.
У Ратному народився відомий маляр Петро Ратенський. Образи його
пензля потрапляли до найбільших православних святинь, зокрема Володимира
Волинського, Москви, Новгорода. Згодом він заснував монастир і став
його настоятелем. У 1308 році галицький князь Юрій Львович посилає його
до Константинополя з проханням до Вселенського патріарха призначити
Петра Ратенського митрополитом у Галич. Однак, на той час вакантним
було місце митрополита Київського і Всея Русі у місті Владімір на Клязьмє.
Туди і відіслали Петра Ратенського. Історики свідчать, що окрім таланту
художника, він мав дар бути мудрим і благочестивим пастором для своїх
вірних, за що його і було канонізовано. Однак, православна церква московського
патріархату вирішила зробити постать святого Петра інструментом у політичній
боротьбі з невірними. Йому приписують чи вперше озвучену ідею «собіранія
всєх русских зємєль вокруг Москви», підтримку ліквідації Галицької митрополії
і под. Хоча, що тут дивного. Російська православна церква завжди була
і залишається передовсім політичним, а вже потім духовним чинником.
А може, й справді образився тоді чоловік, що не дали йому престолу у
Галичі, а відіслали бозна куди, і почав мислити і діяти як та лисиця
у байці Езопа «Лисиця і виноград» – не досягала до грона і казала, що
воно і так зелене і несмачне.
У 1366 р. була підписана угода між польським королем Казимиром Великим
і великим князем Ольгердом, за якою Ратне, разом з усією Холмською землею
увійшло до польської корони. У 1420 р. поселення отримало з рук Владислава
Яґайла маґдебурзьке право. На початку XVI ст. у містечку уже був католицький
костьол, збудований на кошти старости Якуба з Секлюк.
Місто лежало на важливому шляху з Берестя до Києва і найбільшим джерелом
міських доходів було «мостове мито», яке брали за переїзд через ріку
Прип’ять.
У XVII містечком володіли Сенявські, а у XVIII – князі Любомирські.
У 1773-1775 рр. Ратне було у руках Плятерів.
Після входження до Росії місто Ратне втратило статус міста і стало
селом Ковельського повіту Волинської губернії. У першій половині ХІХ
ст. на місці старого тракту збудували новий поштовий.
У міжвоєнний період Ратне входило до ґміни Голоби, у 1940 р. отримало
статус селища міського типу.
Під час нацистської окупації у Ратному було ґетто, де загинуло більше
тисячі жидів, а кількасот утекло і врятувалося.
Сучасне Ратне зберегло небагато пам’яток. Фрагменти типової містечкової
забудови з ринком можна побачити у західній від траси частині. Там,
у дільниці під назвою Підзамче можна шукати і сліди давнього старостинського
замку. Знайдете, чи ні – це вже инше питання. Очевидно, що він стояв
трішки оддалік міста, на вищому березі Прип’яті. Колись замок оточувала
ще й менша річечка Тур, від якої залишилось тільки кілька брудних каналів,
що відділяла замчище від решти міста.
У цій дільниці, посеред приватних будиночків, стоїть і колишня греко-католицька,
а тепер православна церква Різдва Богородиці 1793 року. Неподалік церкви
– давній костьол Чесного Хреста, збудований у 1784 році луцьким каноніком
Міколаєм Фалішевскім на місці колишнього костьолу XVI ст. Після ІІ Світової
війни костьол перебудували і тепер у ньому продуктова крамниця.
Ратне, що поєднане швидкісною магістраллю з Ковелем, є добрим вихідним
пунктом для сплавів рікою Прип’ять, або піших мандрівок уздовж ріки.
Аж до самого кордону з Бєларуссю ріка плине тут поміж підмоклих лугів
і недоступних боліт.
Шацьк. Шацький національний природний парк
Шацький національний природний парк лежить у найдальшому північно-західному
куті України, поблизу збігу кордонів з Бєларуссю і Польщею. Саме його
називають найбільш привабливою для туристів територією Волині. Хоча,
можна посперечатися. Мандрівники – вони усі різні. Хтось милується природним
ландшафтом і дивовижами натури, а для когось більш цікавими є збережені
чи напівзруйновані пам’ятки, за якими прочитується історія краю.
Шацький національний природний парк, один із перших в Україні, був
створений у 1983 році для збереження одного із найцінніших природничих
і ландшафтних регіонів Волинського Полісся.
Парк розташований у Любомльському районі Волинської області і займає
площу 32,5 тис. га. Основна частина парку розміщена на вододілі рік
Західний Буг і Прип’ять і лежить в оточенні лісових масивів. Територією
парку проходить дорога Львів-Брест, що робить парк доступним для туристів.
Природні умови парку своєрідні. У геологічному сенсі парк характеризують
як пологу рівнину, яка має незначний нахил поверхні в північному напрямку
і абсолютні висоти в межах 160-190 метрів над рівнем моря. Підняття
поверхні різко змінюються великими заболоченими пониженнями.
Однак найбільш характерна риса – наявність великої кількости озерних
котловин. Усього на території парку розташовані 22 озера. Серед них
найбільше озеро України – Світязь, площа якого перевищує 27 кв. км,
а глибина – 58 метрів.
Рівень води в озерах нижчий, аніж у р. Прип’ять. Озера відділені від
річки низьким вододілом і відносяться до басейну Західного Бугу. Утворення
озер – Світязя, Пулемецького і Пісочного – пов’язують з карстовими процесами.
Клімат району Шацьких озер помірно континентальний, вологий, з м’якою
зимою, нестійкими морозами, значними опадами (до 600 мм), нежарким літом.
Максимум вологих днів припадає на жовтень. Це також становить істотну
інформацію для мандрівників і відпочиваючих.
У Шацькому парку і його околицях проростає понад 800 видів рослин,
з-поміж яких 23 види є під охороною на території України. Це види, котрі
зустрічаються на болотах: ліпарис Лезеля, жирянка звичайна, лілія кучерява,
тайник овальний, сальвінія плаваюча.
Ліси – основний тип рослинности парку. Переважають соснові насадження
40-річного віку, є вільхові і березові ліси. Усі ліси, як і озера парку,
оточені болотами, тому найбільшою неприємність для подорожнього є комарі
і різні инші кровопивці, які виростають тут до мутантних розмірів.
Своєрідністю парку є і луки, що зустрічаються невеликими ділянками
між лісами та на припіднятих частинах навколо боліт. Велика кількість
озер, каналів і инших водойм є добрим середовищем для прибережного різнотрав’я,
тростини, різних плаваючих рослин.
Усе це, разом із неповторним поліським колоритом, зробило Шацький
національний природний парк центром туризму і рекреації не тільки регіону,
але й цілої України і наших сусідів, хоча туристична і рекреаційна інфраструктура
залишається на дуже низькому рівні і є, переважно, сезонною. Але озерна
вода найвищого класу чистоти компенсує усе.
Озеро Світязь вражає своїми розмірами. Береги його переважно
піщані і доступні, не лісисті, а вода позбавлена рослинности. Найкращий
вид на озеро і острів з «несподіваною» назвою Острів можна споглядати
з пагорбу поблизу церкви у селі з такою ж «несподіваною» назвою Світязь.
Такі ж чудові краєвиди можна побачити і з піщаних дюн на західному березі
озера. Ці дюни, названі Татарськими Горами, творили колись мініатюрну
пустелю з рухомими пісками. Тепер тут підростає молодий сосновий лісок.
Озеро Пісочне кожен львів’янин, який тут побував, вважає рідною
львівською землею. Можливо тому, що відпочинок на Пісочному нагадує
замріяне і заглиблене у себе пиття кави. Світязь, у порівнянні з Пісочним,
нагадує ярмарок, суєтний і голосний.
Окрім природничих принад, на території парку можна оглянути і кілька
цікавих місць, де збереглися пам’ятки людської діяльности. Ці пам’ятки
не залежать від сезону і їх можна оглядати цілорічно.
Найбільш цікавими є залишки дерев’яної архітектури і типового стилю
осадської забудови. До найбільш збережених належить село Пульмо,
що лежить між озерами Світязь і Пулемець. Це типове село однієї вулиці,
що розтягнулося на 5 км уздовж широкої, брукованої дороги, по обидва
боки якої стоять дерев’яні хати. На центральному майдані стоїть дерев’яна
церква св. Михаїла ХІХ ст. Цікавим є також типовий волинський
цвинтар на піщаному пагорбі, порослому старими соснами. Там можна побачити
і зовсім старі дерев’яні хрести, і новіші муровані надгробки, більшість
з яких, за волинським звичаєм, помальовані характерними пастельними
кольорами. Зі сходу до села провадить також типовий для Полісся прямий
тракт, обсаджений березами.
Иншим цікавим селом однієї вулиці зі старою забудовою є село Острів’я
на березі озера Острівське. Посеред старих дерев, над озером стоїть
дерев’яна, первинно греко-католицька церква св. Варвари.
Ще одним «одновуличним» селом є Піща дорогою до прикордонних
переходів з Бєларуссю. На березі піщанського озера стоїть дерев’яна
церква Казанської Божої Матері, збудована у 1801 році як греко-католицька.
Поблизу – мальовничий цвинтар зі старим хрестами. Цікаво, чи можна сказати
про цвинтар, що він мальовничий?
На території парку є села і з більш складною, нерегулярною структурою
забудови. Наприклад, Мельники, що притулилися на межі розлогих
відкритих торфовиськ, або Ростань, де збереглася дерев’яна церква
ХІХ ст., чи село Світязь, що мальовничо розкинулось над озером
з тим же іменем. У цьому, останньому, можна оглянути муровану класицистичну
церкву св. Петра і Павла з 1846 р., архітектура якої нав’язує
до петербурзького стилю.
Найбільшим поселенням на території парку є містечко Шацьк на
березі озера Люцимер. Шацьк не має вкорінених міських традицій, бо статус
міста поселення отримало тільки у 1957 р. Уперше ж село Шацьк згадане
у 1410 р. як приналежне до Любомльського староства. Більша частина забудови,
разом з дерев’яною церквою Різдва Богородиці ХІХ ст., має сільські риси.
Околиці Шацька були ареною найбільш запеклих битв під час польсько-большевицького
протистояння вересня 1939 року. Загалом тоді полягло близько двох тисяч
осіб з обох боків.
Шацьк є добрим початковим пунктом для пішої мандрівки уздовж долини
Прип’яті у південній частині Шацького національного природного парку.
Холм
Давнє князівське, королівське місто Холм, чия назва має виразне давньослов’янське
походження, збудоване на м’яких пагорбах. Ще у прадавні часи ця місцевість
приваблювала поселян. Численні археологічні знахідки дають змогу стверджувати,
що перші сліди людських поселень на цій території походять з пізнього
палеоліту.
Перші ж писемні згадки про Холм датуються ХІІІ ст. Відтоді холмські
землі й уся надбужанська територія була предметом війн і суперечок поміж
русинами і поляками. Початок боротьби за територію припадає на 981 р.
На короткий проміжок часу міста Червоної Руси відвоював у своєму київському
поході 1018 року Болєслав Хоробрий. У 1031 році сини Володимира Великого
повернули ці території у володіння Київської Руси. З того часу і аж
до XIV ст. Холм є частиною руських князівств, зокрема Галицько-Волинського,
вирішальну роль у створенні якого відіграв князь Роман Мстиславович,
що об’єднав Володимиро-Волинське і Галицьке князівства. Після смерті
князя його справу продовжив син Данило Романович.
Надбужанські землі були дуже важливими для князя Данила, адже були
віддалені від територій монгольських набігів і давали змогу зберігати
сили і певну незалежність. Попередня столиця – Галич, перетворилася
на місто постійних боярських заколотів і Данило Романович вирішив перенести
престол спершу до Угровська, а згодом, у 1237 році до набагато привабливішого
Холма.
Невдовзі у княжому Холмі збудували потужну фортецю, що здатна була
витримати татарські навали, зокрема, під проводом хана Батия у 1241
році, коли татарські війська переходили через Холм дорогою до Кракова.
Місто стало не тільки княжою столицею, але і містом перебування православного
єпископа, що також переїхав з Угровська. Довкола фортеці розрослося
і місто, до якого князь запрошував русинів, поляків, німців, найчастіше
ремісників, що працювали при дворі.
На жаль, у 1257 році усе це добро знищила потужна пожежа, причиною
якої стала «якась баба» і полум’я від якого, як стверджує очевидець,
було видно у самому Львові. До слова, цей запис вважається першою писемною
згадкою про Львів, майбутню столицю Галицького королівства. А якби «окаянна
баба» Холм не запалила, то і про Львів не згадали б. Це про роль жінки
в історії. Від замку, церков і міста залишилось тоді суцільне згарище.
Врятувати вдалося тільки образ Архангела Михаїла. Князь невдовзі відбудував
свою столицю, але колишньої краси будівель відтворити уже не вдалося.
За часів Данила Галицького і завдяки йому Холм став справжньою столицею
і впливовим містом.
За правління наступників Данила Галицького істотно посилилась експансивна
політика як Польщі, так і Литви, процвітала феодальна роздробленість,
які провокувала боярська верхівка. Попри те, Холм залишався одним з
головних міст князівства, місцем поховань володарів Галицької Руси –
Шварна, сина Данила Галицького, і його онука Юрія І, який, як і його
дід, прийняв титул короля Руси.
У 1340 році розпочалися півстолітні війни за Галицьку Русь між Польщею,
Литвою і Угорщиною. За Холм у 1377 році воював Людвік Угорський, але
після перемоги місто дісталося не йому, а угорським старостам.
У 1387 році польська королева Ядвіґа остаточно повернула Холм під
польську корону, а її чоловік Владислав Яґайло у 1387 році надав місту
маґдебурзьке право.
Часи відносного спокою закінчилися у XVII ст. Численні війни, марші
через місто чужинських і своїх військ загальмували розвиток міста. У
1648 році до Холма вступило козацьке військо Богдана Хмельницького,
яке спалило місто і пограбувало околиці. Таких же руйнувань завдали
російські (1655), шведські (1656) і угорські (1657) війська. Разом з
війною, як завжди, прийшли голод і епідемії. Холмський замок остаточно
зруйнувався і його, через брак коштів, ніхто більше не відбудовував.
Наступне століття також розпочалося з руйнувань, яких завдали Холму
шведські, російські і саксонські війська у час Північної війни.
Громада Холма була тоді барвистою. Щораз більшою ставала кількість
євреїв, що селилися у центрі міста, хоча до ради міста надалі обирали
з-поміж українців і поляків.
Найбільшими маєтками і, відповідно, впливами, володіли роди Жевускіх,
Суходольських, Венґілінскіх і Вольських.
Після третього поділу Польщі Холм і довколишні землі опинилися у складі
Західної Галичини, що до 1809 року залишалася частиною Австрії. Землі
за Бугом увійшли до складу Російської імперії. Через чотири роки, після
успішної військової операції Юзефа Понятовского Холм входить до Варшавського
князівства.
Після поразки Наполеона до Холма знову вступають російські війська
і згідно з рішенням Віденського конгресу Холмскі землі залишились під
польською короною, яка, однак, сталася частиною Російської імперії.
З того часу і до 1915 року місто було під владою російського царя.
Чергові важливі адміністративні зміни наступили тоді, коли 1912 році
російська влада створила Холмську губернію і безпосередньо зарахувала
її до територій Російської імперії.
Від перших днів урядування Росії греко-католицька церква піддавалася
гонінням і жорсткій русифікації. Врешті, у 1875 році Росія заборонила
греко-католицьку церкву, а усіх греко-католиків записала як православних.
Ті ж, хто не зрікся віри, були переслідувані і гнані.
Упродовж ХІХ ст. місто активно розвивалося, імпульсом до чого послужила
залізниця, що у 1877 році поєднала Холм з Ковелем, Варшавою, Любліном.
Мешканці міста надалі були багатобарвною і багатомовною громадою.
У той час жидівська громада була найбільшою у місті і становила від
35% до 75% від загальної кількости мешканців. Католики і «підпільні»
греко-католики становили від 30% до 50%. До половини ХІХ ст. відносно
мало було православних, скажімо, у 1849 році лише одна особа. Після
ліквідації уніатської церкви і напливу російських окупантів кількість
православних зросла до 36,6%.
Період російської окупації закінчився у 1915 році, другому році І
Світової війни, коли Польща опинилася під німецько-австрійською окупацією.
Місто Холм стало австрійським.
У міжвоєнний період Холм був у складі Любельського воєводства. Тоді
у місті діяло чимало українських, жидівських, польських організацій.
Кожна громада мала свою пресу. Українці читали «Нове життя», поляки
– «Zwierciadło» («Дзеркало») i «Kronikę Nadbużańską»
(«Надбужанська хроніка»), жиди – «Chelmer Sztyme» («Голос Холма») i
«Chelmer Wochenblat» («Холмський тижневик»). У скромних театральних
залах йшли вистави українською, польською і мовою їдиш.
З початком ІІ Світової війни Холм і околиці знову стають свідками
і учасниками драматичних воєнних дій. 25 вересня 1939 року до міста
входять частини Красной Армії, а уже 9 жовтня Холм опиняється у руках
німецьких військових з’єднань. У час війни було знищене практично усе
єврейське населення міста.
Після закінчення ІІ Світової війни Холм стає повітовим містом у складі
Польської Республіки. Через місто проходить найкоротший шлях з Варшави
до Києва, а за 29 км збудовано найбільший сучасний прикордонний перехід
Дорогуск-Ягодин.
Тепер Холм, давня княжа столиця Галицько-Волинського князівства, уже
у Європейському Союзі. Прірва між колишніми землями одного князівства
зростає. Штучні кордони, що збереглися з часів Сталіна, поділили землі
і людей. Можливо, колись це зміниться, але наразі так не виглядає.
