Володимир Меламед

Між двома Світовими війнами (1919–1939 р.)

Єврейське населення Львова, що проживало у місті практично з часів його заснування, тобто упродовж семи століть, становило, після закінчення Першої світової війни, певну етнокультурну спільноту, яка існувала в рамках так званої єврейської віросповідної громади у Львові. Кожний єврей, якщо він не змінив віросповідання, принаймні формально належав до громади. Таким чином, під громадою як такою залежно від контексту розуміється і загал єврейського населення, і конкретна організація, яка діяла в межах чинного законодавства.

Єврейське населення Львова пройшло тривалий, складний і доволі тернистий історичний шлях. Розвиток єврейської громади у місті зумовлювався значною кількістю чинників – як внутрішніх, суто єврейських, так і зовнішніх, які спричинялися до епохальних подій у краї. Вагомість внутрішніх (єврейських) і зовнішніх (неєврейських) чинників визначалася залежно від історичного періоду. Зокрема відбувалися і епохальні зміни¹. Так, будучи певною мірою автохтонним населенням міста на етнічній українській території, євреї неодноразово ставали підданими різних держав, з відповідними наслідками. Наприкінці XVIII століття, після поділу Речі Посполитої, львівські гебреї підданими австрійських Габсбурґів, а на початку XX століття, після закінчення Першої світової війни і відновлення незалежности Польщі вони ідентифікувалися вже як громадяни цієї держави. У ситуації, коли українці становили лише територіальний етнос, така опосередкованість громадянства євреїв щодо корінного народу Галичини завжди викликала певні труднощі, оскільки вони були у трикутнику загальної екзистенції: державний народ – територіальний недержавний народ – єврейська етнокультурна спільнота. У міжвоєнний період (1918-1939 рр.) у кордонах другої Речі Посполитої до такого трикутника входили: поляки, українці, євреї. Навіть послуговуючись суто геометричними формами, можна стверджувати, що цей поліетнічний трикутник ніколи не міг бути рівностороннім, а центр взаємодії трьох значних етнокультурних груп Львова не був ні сталим, ні визначеним. У геополітичному плані такий розподіл сил викликав доволі складні міжетнічні відносини. Якщо по лінії поляки – українці вони були принаймні визначені, то по лініям взаємодії євреї-поляки, євреї-українці відносини ускладнювалися взаємним впливом. У перші повоєнні роки також давався взнаки чинник так званого австрійського громадянства. Ідеться не стільки про ментальні категорії, скільки про чинність певних положень законодавства колишньої імперії, закладених наприкінці XIX століття. Щодо статутів єврейських віросповідних громад, то на теренах Галичини до 1927 року чинним було австрійське Положення від 21 березня 1890 року².

З кінця 60-х років XIX століття єврейське населення стабільно становило третину загалу міста і було другою за кількістю після римо-католиків віросповідною громадою. Слід зазначити, що як австрійська, так і польська урядові статистики майже не послуговувалася категоріями національности. Визначальним для національної ідентифікації був віросповідний критерій. За ним визначалася національно-віросповідна приналежність, а саме: римо-католики (як більшість поляків), греко-католики (як більшість українців) і Мойсееве віросповідання (як більшість євреїв), Окрім того, визначалася ще невелика група євангелістів, а також група, до складу якої входили особи, що не потрапили до вищеназваних спільнот. Певною ознакою національности могла служити тільки рідна (материнська) мова, яка дозволяла ідентифікувати особу не лише з конфесійною громадою, а й з національною спільнотою. Проте подання рідної (материнської) мови в міжвоєнний період також зумовлювалось різними чинниками, зокрема соціально-політичними. Динаміка змін основних віросповідно-національних груп починаючи з другої половини XIX століття свідчить про відносне зменшення римо-католиків – поляків, абсолютне і відносне зростання греко-католицького, українського населення, а також абсолютне і відносне збільшення єврейського населення міста. Відсоткове конфесійно-національне співвідношення населення наведено у таблиці 1.

Таблиця 1.
Національно-конфесійне співвідношення населення Львова упродовж 1861-1931 рр. *

Рік	Віросповідання
	Римо-католики  %	Греко-католики, %	Євангелісти %		Мойсееве віросповідання %	Инші, %
1869	53,0	14,2	1,6	30,7		0,5
1880	54,3	14,5	1,7	28,1		0,5
1890	53,6	15,3	1,5	29,3		0,3
1900	52,5	16,6	1,6	29,0		0,3
1910	51,2	19,1	1,5	27,8		0,4
1921	50,99	12,4	1,2	35,0		0,3
1926	49,6	13,6	1,2	35,1		0,4
1931	50,48	15,9	1,23	31,91**		0,48

* Джерело: Tomaszewski E. Pochodzenie ludności m. Lwowa (Według danych mieskiego biura statystycznego i ewidencji ludności z 1931 r. bez wojska skoszarowanego i służby bezpieczeństwa). – Lwów, 1939. – S. 17.
** Відносне зменшення відсотку єврейського населення пов’язане із збільшенням загального населення міста у 1931 р. після створення «Великого Львова» (приєднання значної кількости приміських громад).

Тенденція до акумулювання Львовом населення инших місцевостей Галичини, яка накреслилася наприкінці XIX століття, була притаманною і упродовж міжвоєнних десятиріч: якщо у 1890 p. ще переважав відсоток мешканців, які народились у місті, то у 1931 р. більше половини їх народилося поза межами Львова³. Єврейське населення, яке іммігрувало до Львова упродовж 20-30-х років походило в основному із теренів Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств. Переважали іммігранти з міст (60-70%), вихідці із сільської місцевості становили 26-39%⁴.

У період між двома світовими війнами єврейська громада Львова була найбільшою у Західній Україні і єврейське населення міста продовжувало збільшуватися. Так, у 1921 р. у Львові проживало 77 000 євреїв, що становило 35% усього населення, у 1939 р. єврейське населення становило уже 110 000 осіб, тобто 33% від усього населення. У 1941 р., у зв’язку з німецькою окупацією Польщі, єврейське населення зросло за рахунок біженців до 150000 осіб.

Численне єврейське населення Львова не було однорідним у релігійному і соціально-політичному сенсах. У житті міста воно відігравало значну роль, однак роль ця не була ані однозначною, ані визначальною. У сфері економіки діяльність єврейських підприємців зосереджувалася, в основному, у сфері комерції, посередницької діяльности, швейної, харчової, деревообробної і металообробної промисловостей. Значну роль відігравав єврейський кооперативний рух, що групувався навколо Спілки єврейських кооператорів. Частина єврейських підприємців об’єдналася у рамках Економічного блоку – організації, що займала проурядову асиміляторську позицію. Економічний блок, очолюваний у 30-і роки депутатом сейму І. Еґером, мав підтримку ряду єврейських комерційних організацій – зокрема ремісничої спілки «Яд Харузім», Товариства підприємців і дрібних торговців, асиміляторських товариств. Існували також єврейські економічні структури й окремі підприємці, які тяжіли у своїх політичних поглядах до сіонізму, що виражалося в їхній підтримці відповідних національних організацій.

Економічний блок як суспільно-політична організація частково впливав на діяльність правління Єврейської релігійної громади Львова. Він перебував у стані конфронтації з тими комерційними структурами, що тою чи иншою мірою підтримували сіоністський рух.

Єврейська інтелігенція також не була однорідною за своїми політичними поглядами. Спектр її політичних переконань розподілявся від радикально-сіоністських до асиміляторських. Політичне життя львівського єврейства у міжвоєнний період характеризувався наявністю кількох основних суспільно-політичних напрямків, а саме: ортодоксально-релігійного, сіоністського у різних його проявах, соціал-демократичного, соціалістичного й асиміляторського.

Вважалося, що інтереси усіх львівських євреїв, поза їхніми політичними переконаннями чи за їх відсутности, незалежно від приналежності до ортодоксального іудаїзму, хасидизму чи до реформаторської синаґоґи, виражала Єврейська релігійна громада. Крім міста, до її складу входили ще 52 приміські громади. На цій території у 20-і роки проживало близько 80000 євреїв, а з початку 30-х років, у зв’язку з формуванням «Великого Львова» – уже близько 100000. До 1928 р. головою громади був урядовий комісар (з 1919 по 1924 р. цю посаду обіймали Якуб Діаманд, з 1924 по 1928 р. – професор Маурицій Алерґанд), а керівним органом – Віросповідальна рада. З 1928 р., у зв’язку з прийняттям нових нормативних актів, що регулювали організацію єврейських віросповідальних громад, у їхній структурі, з’явилися Радa і Правління як законодавчі і виконавчі органи, а безпосереднім керівником виконавчої структури громади став голова Правління. Структура громади, крім Ради, складалася з таких, підпорядкованих Правлінню, відділів: релігійного, шкільного, суспільної опіки, допомоги бідним, фінансового, організаційного, пожертвувань, нерухомости, охорони здоров’я, контролю. Діяльність цих підрозділів була безпосередньо пов’язана з життям львівського єврейства, тому зупинимося на їхній роботі докладніше.

У віданні Правління громади було кілька синаґоґ, зокрема Темпель (Синаґоґа реформаторів), середні і вищі релігійні школи – відповідно Талмуд-Тори і Єшиви. Релігійна служба громади курувала роботу бійні (ритуальний забій великої і дрібної худоби для готування кошерної їжі), а також ритуальної лазні. Питання, пов’язані з розширенням Нового єврейського цвинтаря, також входили до компетенції релігійного відділу.

Громада утримувала власну загальноосвітню школу ім. Абрагама Кона, засновану ще у 1844 р. єврейськими прогресистами-реформаторами. Школа давала світську і релігійну освіту, базовану на вивченні давньоєврейської мови і культури. У цьому ж приміщенні була трирічна професійна школа для єврейських ремісників.

Для підготовки відповідних учительських кадрів був організований Єврейський педагогічний інститут. До його програми входило вивчення Танаха (Старого Завіту), Талмуду, різних коментарів до Біблійної літератури, а також івриту, єврейської історії і сучасної єврейської літератури. Крім Педагогічного інституту, громада також фінансувала єврейські просвітительські товариства «Тарбут» і «Мітет». На курсах цих товариств особлива увага приділялася вивченню давньоєврейської мови. Єврейська громада опікувалася також низкою професійних шкіл: Ремісничою школою ім. А. Коркіса, Жіночою професійною школою, Єврейською торгову школу і сільськогосподарською фермою на Сигнівці. Бібліотека громади, заснована у 1901 р. Соломоном Бубером і Самуелем Горовіцем, наприкінці 20-х років нараховувала близько 19000 томів на івриті, польською і німецькою мовах.

Як і колись, Єврейська релігійна громада активно діяла на ниві добродійности. Вона брала участь у фінансуванні основних фондів з відродження Палестини – Керен Каємет (Національний фонд для купівлі землі у Палестині) і Керен Гаесод (Основний фонд з відродження Палестини). У Львові громада фінансувала ряд благодійних установ для сиріт і бідних. Добре обладнані будинки для дітей-сиріт були на вулиці Янівській (вул. Шевченка)*, вул. Зборовських (вул. Донецька), площі Стрєлецької (пл. Д. Галицького). Громада спеціально виділяла кошти для охорони материнства і дитинства. Відповідна установа, де можна було одержати допомогу і консультацію, розташовувалася на вул. Шпитальній, 33. Спеціальна допомога виділялася організаціям, що опікувалися дітьми дошкільного віку, учнями, інвалідами, працюючими дівчатами, імміграційним організаціям (HIAS і Ezra)

Найбільші асигнування виділялися громадою на утримання нової Єврейської лікарні, побудованої й обладнаної на кошти промисловця і директора банку М. Лазаруса. Її відкриття відбулося у 1903 р. Відтоді лікарня постійно розширювалася і модернізувалася. У 1935 р. у ній нараховувалося 200 ліжок, а її амбулаторія була найбільш відвідуваною у місті. Медичне обслуговування надавалося усім, незалежно від віросповідання і національності, для малозабезпечених людей воно було безкоштовним. За своїм оснащенням Єврейська лікарня вважалася найліпшою у місті і служила обов’язковим місцем практики для майбутніх лікарів. Поруч з лікарнею був будинок для літніх людей, розрахований на 100 осіб, що також фінансувався громадою.

Громада виділяла кошти і для товариств охорони здоров’я і гігієни: ТОЗ (Товариство хорони здоров’я євреїв у Польщі), «Дембіна» (Комітет оздоровчих літніх таборів), «Рефуох» (Товариство з надання допомоги хворим і видужуючим євреям). Витрати на суспільну опіку, охорону здоров’я і гігієну становили істотну частину бюджету громади. У звіті Правління громади за п’ятирічний період у 1934 р. відзначалася постійна тенденція збільшення витрат на соціальні програми й охорону здоров’я.

До складу Правління Львівської єврейської релігійної громади на виборній основі входили представники різних політичних партій і релігійних організацій. Релігійні кола були представлені організаціями «Агудас Ізраель» і Вільною організацією ортодоксів. Своїх представників у Правлінні громади мав Єврейський економічний блок, що стояв на асиміляторських позиціях. Сіоністський рух був представлений «Загальними сіоністами», релігійною організацією «Мізрахі» і Сіоністською партією праці «Гітахдут». Соціал-демократію представляв Загальноєврейська робітнича спілка – «Бунд». Показовим у політичному сенсі є склад Правління і Ради Єврейської релігійної громади Львова наприкінці 20-х – початку 30-х років. Місця в Правлінні розподілялися у такий спосіб: голова Віктор Хаєс – асимілятор, віце-голова Леон Ваґль – ортодокс; члени правління: Макс Ґлясерман – «еґеровець» (прихильник керівника проурядового Економічного блоку І. Еґера.– В. М.), Герш Ґальбер – сіоніст, Мойсей Ґіршшпрунґ релігійна організація «Агудас Ізраель», Ітамер Ґірштріт – «еґеровець», Рубін Марґуліс – «Мізрахі», Йосиф Орнштейн – «еґеровець», д-р Ігнацій Райс – сіоніст, д-р Адольф Шор – симпатизував сіоністам⁵. У Раді громади сім осіб представляли єврейські економічні проурядові структури, четверо були членами «Агудас Ізраель», двоє були колишніми ортодоксами, троє – мізрахістами (релігійними сіоністами. – В. М.), п’ятеро – сіоністами й одна особа – член Загальноєврейської робітничої спілки (Бунд)⁶. З кінця ж 20-х років намітився перехід сіоністів в опозицію. Таке становище зберігалося практично до другої половини 30-х років. Упродовж двох міжвоєнних десятиліть у керівництві громади переважали представники різних комерційних структур, релігійні ортодокси, однак кілька посад обіймали також сіоністи.

Вибори 1924 р. у Віросповідальну раду громади хоча і не принесли абсолютної перемоги сіоністам, однак у 1-й основній виборчій курії їхні депутати здобули більшість. Вибори до Ради громади, що відбулися у 1928 р. уже на підставі нового виборчого закону, що значно розширив кількість виборців і покінчив з куріальною системою, також не принесли сіоністам перемоги. Керівні посади в Раді і Правлінні зайняли прихильники проурядової орієнтації: асимілятори, представники так званого економічного блоку і релігійних ортодоксів.

Результати виборів могли бути обумовлені й орієнтацією польської влади, що воліла бачити у керівних органах єврейських громад, як правило, людей позапартійних чи представників релігійних сфер. У цьому сенсі характерним є повідомлення урядового комісара Львова до Воєводського управління про результати виборів керівників Єврейської громади Львова від 23.02.1928 р.: «З огляду на те, що обрані д-р Мойсей Алерґанд, Леон Ваґль, Ігнацій Еґер є позапартійними, а Йосиф Вітельз належить до релігійного товариства Агуда, вважаю результати виборів позитивними для суспільства»⁹.

Незважаючи на постійні фінансові труднощі, складне політичне й економічне становище в регіоні й у світі, усі служби і підрозділи Релігійної громади працювали напружено і плідно. Офіційно представляючи усе львівське єврейство, Громада підтримувала службові стосунки з польською адміністрацією, різними партіями й організаціями. Відносини з міською адміністрацією носили діловий характер.

Трохи инші критерії лягли в основу єврейсько-українських відносин. Вони були важливим чинником, що мав певний вплив на суспільно-політичне життя обох народів. Варто виділити ряд аспектів цих відносин у політичній і економічній сферах, а також у сфері спілкування на побутовому рівні.

Упродовж жовтня 1918 p. на теренах східної Галичини відбулися істотні події, пов’язані з українськими державотворчими процесами. Так, 19 жовтня 1918 p. у Львові Українська Національна Рада проголосила, що «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині творить одноцільну українську територію. Ся українська національна територія уконституйовується отсим як українська держава. Взивається всі національні меншости на сій українській області – причім Жидів признається за окрему національність, щоб уконститувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної ради»⁸. На порозі створення національної держави у жовтні 1918 р. була і Польща, тобто державотворчі процеси відбувалися і серед польського населення Східної Галичини, що не могло не спричинитися, у близькому майбутньому, до конфліктної ситуації.

Львівські євреї, які не були представниками ні державного, ні хоча б територіального народу, також були на хвилі національного піднесення, яке зумовлювалося вірогідністю близьких демократичних перетворень і здобуттям національно-культурної автономії. Певні надії покладалися також на розбудову Палестини і створення там власного національного осередку. Одночасно в єврейському середовищі відбувалась і певна переоцінка цінностей. Для окремих кіл єврейської спільноти, передусім для асимільованої інтелігенції як для австрійських патріотів, падіння цісарського дому, а, значить двоєдиної монархії, було певною трагедією.

Проблема конкретного вибору постала перед єврейською громадою зі всією гостротою після подій 1-го листопада 1918 р., коли владу у місті та на теренах Східної Галичини обійняла Українська Національна Рада, а у Львові розпочався українсько-польський конфлікт. Чи було єврейське населення міста, а насамперед його суспільно-політичні провідники, готові стати на боці того чи иншого табору? Очевидно, що ні. Причини полягають не у рівні політичної зрілости єврейської спільноти, чи навіть у політичній поляризації єврейського суспільства. Йдеться про єврейську ментальність, яка формувалася упродовж двох тисяч років розсіяння і вигнання, гноблення і утисків. Замкнене коло суто єврейських проблем подолати було занадто важко. До того ж, львівські євреї пам’ятали погроми, що вчинили під час окупації Східної Галичини російські козачі підрозділи.

З перших днів листопадових боїв у Львові утворився Комітет єврейської безпеки, що проголосив нейтральність єврейського населення в українсько-польському конфлікті⁹. Для забезпечення спокою і порядку створювалась єврейська міліція, частково озброєна карабінами, яка мала зайняти постерунки в єврейських дільницях міста. Зберігати нейтральність у час бойових дій було досить нелегко. Так, Комітет єврейської безпеки 14 листопада 1918 p. змушений був скерувати світовій громадськості телеграму, в якій повідомлялося про жахливе становище цивільного населення у Львові та висловлювалось прохання надати допомогу: «Сотки жертв поміж невинним цивільним населенням, цілі частини міста в обсягу стрилів видані на поталу голоду. Євреї проголошують у Львові, як і в цілій Східній Галичині, повну нейтральність. Не зважаючи на це Поляки рекрутують в займлених частинах міста єврейських мужчин насильно до боротьби проти Українців...»¹⁰

На єврейське населення міста, особливо ту його частину, що була сіоністично орієнтована, не могли не впливати декларації Української Національної Ради щодо признання иншим народам прав нації. Так, у відозві до народу від 1 листопада 1918 p. проголошувалось надання усім громадянам Української держави, не залежно від національности і віросповідання, рівних громадянських прав¹¹.

Природно, що українці у своїх визвольних змаганнях шукали союзників. Вони з радістю вітали кожний прояв підтримки, здійснений в той чи инший спосіб. Широкого розголосу набуло повідомлення Начальної команди українських військ про допомогу відділу єврейської міліції в районі вулиці Клепарівської. Повідомлялося про спільні бойові дії єврейської міліції з українськими відділами проти польських сил¹².

З часом, після окупації Східної Галичини польськими військами, повідомлення такого типу перетворились на підставу для низки звинувачень державної адміністрації проти львівських євреїв. Упродовж певного періоду, вже після листопадових подій, у польських державних колах вперто обговорювались так звані антипольські вчинки євреїв. Так, повідомлялося, що вони у листопаді 1918 р. були озброєні і стріляли у польських військових¹³.

Єврейська інтелігенція, яка підтримувала сіоністські ідеї, хоча й була вихована на польській культурі, розуміла слушність національно-визвольних українських змагань. Проголошення нейтральности не означало іґнорації єврейською стороною боротьби українців за створення власної держави. Внаслідок українсько-польської війни єврейське населення опинилось між двох сил, а громадськість була поставлена перед альтернативою. Окрім того вибір цей мусив бути не лише політичним, а у воєнний час і суто практичним, тобто з врахуванням долі цивільного населення. Тому у політичному сенсі сіоністські кола підтримували ідеї української державности, а випадках небезпеки для мирного населення ті ж кола проголошували нейтралітет. Характерно, що єврейські діячі декларували нейтралітет щодо воюючих сторін не залежно від того, яка з них була при владі: чи то у Львові, що з кінця листопада 1918 р. був під польським контролем, чи у Станіславові, новій столиці Західноукраїнської Народної Республіки. Єврейська преса відзначала, що українська адміністрація визнає право представництва Єврейських національних рад, а Єврейська рада Східної Галичини у Станіславові визнана верховним представницьким органом, який має право визначати кількість податків, що стягуються державою з єврейського населення¹⁴. Однак, єврейське населення надалі було у небезпеці, тому з’їзд Єврейських національних рад, що проходив у Станіславові 18-20 грудня 1918 p., також проголосив нейтралітет в українсько-польській війні¹⁴.

Проголошення нейтралітету не означало повного невтручання євреїв у боротьбу на тому чи иншому боці. Можна наводити приклади допомоги євреїв українцям, що мали місце під час збройної боротьби, згадувати конкретних осіб, які брали у ній участь, проте навряд чи це буде доказом одностайних симпатій щодо української справи, оскільки також можна навести приклади участи євреїв у боротьбі на польському боці. Це було природно у політично поляризованому єврейському суспільстві.

Єврейсько-українські стосунки у міжвоєнний період не були однозначними, однак на загал переважало взаєморозуміння, а навіть взаємне притягання, особливо у політичній сфері. Ряд єврейських і українських політичних партій входили до парламентських блоків, мали своїх представників у польському сеймі.

У зв’язку з убивством Самуїлом Шварцбардом Симона Петлюри у 1926 р. в українській і єврейській пресі з’явилася серія статей, присвячених міжнаціональним стосункам. Слід зазначити, що в українській пресі спрямованість статей була дуже різноманітною – від різкої антиєврейської до помірної. Коли пристрасті вляглися, переважаючим став раціональний підхід, пов’язаний як з історичним минулим обох народів, так і з перспективою їх подальшого спільного проживання.

Дуже чітко охарактеризував єврейсько-українські стосунки кінця 20-х років лідер Галицької крайової сіоністської організації д-р Леон Райх. У його статті, опублікованій у газеті «Хвіля», пропонувалося не розпалювати пристрасті різними взаємними обвинуваченнями у зв’язку з процесом Шварцбарда, оскільки, як говорилося в статті, тут, переважно, говорять захисники Шварцбарда і захисники Петлюри. Райх підвів підсумки: «Дивлячись у майбутнє, багато про що повинні обговорити представники різних народів, що пов’язані між собою почуттям взаємної поваги і розумінням взаємних прагнень, адже ми разом є піонерами ліпшого майбутнього, солдатами ідеї волі і вільної України»¹⁶. Ці прекрасні слова можуть і сьогодні служити стрижнем єврейсько-українських відносин. Примітно, що з ряду питань позиція українських демократичних партій, зокрема Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), збігалася з позицією сіоністських партій.

У газеті «Діло» за 1927 рік з’явився ряд статей, в яких давалася оцінка єврейсько-українським відносинам і пропонувалося зберігати добрі зв’язки між обома народами. Газета, зокрема, писала: «З останніх подій, страшних і кривавих, шкідливих і трагічних для обох сторін, потрібно, за прикладом представників єврейського народу, зробити зовсім инші висновки. Слід відшукати першопричину нещасть, об’єктивно і з розумінням висувати вимоги не тільки до инших, але і до себе, необхідно провести переоцінку цінностей, переродитися, відкинути егоїстичну самоціль, шкурні інтереси, і тоді инакше складуться українсько-єврейські відносини»¹⁷. У наступному номері газета «Діло» продовжувала цю тему: «Йдеться не про Шварцбарда, а про набагато більш важливу і глибоку справу, про справу українсько-єврейських відносин, тому що вони мають величезне значення»¹⁸.

Приблизно у тому же дусі висловлювався один з українських політичних діячів, президент УНДО д-р Д. Левицький: «Український народ, усвідомлюючи перспективу спільного проживання на одній землі з єврейським народом, усвідомлює, що таке співіснування повинне укладатися мирно і дружньо. Він не дозволить вивести себе з рівноваги провокаціями елементів, не обтяжених відповідальністю за спільне проживання обох народів. На шляху свого розвитку ми будемо співпрацювати з тими євреями, які надали докази своїх симпатій до українських визвольних прагнень, які довели діями, що ніколи не запропонують свої послуги гнобителям нашого народу. З ними нам по дорозі, тому що вони працюють разом з нами заради блага спільного майбутнього обох народів і розділять з нами долю і недолю. З ними у нас, поза всяким сумнівом, знайдеться спільна мова»¹⁹.

У тому ж 1927 р. українські демократичні і сіоністські партії докладали зусиль для створення нового об’єднаного блоку національних меншин. З цього приводу висловила свою думку газета західноукраїнських комуністів «Світло», яку важко запідозрити в симпатіях до сіоністів. Стаття називалася «УНДО і єврейські сіоністи. Про що говорив депутат Ґрінбаум»**: «Сіоністський «Наш Пшеґльонд» від 8.11.1927 р. подає бесіду з депутатом Ґрінбаумом з нагоди створення так званого Блоку національних меншин. Депутат Ґрінбаум сказав, що переговори у справі створення блоку ведуться вже давно і тепер підходять до завершення. До нього повинні увійти всі ті націоналістичні угруповання, що створили у 1922 році так звану «шістнадцятку». З блоку виключені комуністичні і прокомуністичні партії. Східногаліційський сіоністський виконком не повідомив ще про своє ставлення до блоку, оскільки переговори з УНДО не закінчені. Однак, депутат Ґрінбаум дотримується думки, що перешкоди між УНДО і єврейськими сіоністами незабаром вдасться усунути»²⁰.

Фракція представників єврейських партій і організацій у польському сеймі і сенаті розгорнула активну діяльність у політичній, економічній і культурній галузях. У січні 1928 р. у Львові відбулися збори представників єврейських політичних партій з приводу виборів до сейму. Були підведені підсумки попередньої діяльности єврейських парламентаріїв, що представляють Львів у сеймі і сенаті Польщі. Колишній депутат, д-р Зомерштайн відзначив, що депутати-сіоністи зі Східної Галичини завжди голосували за пропозиції національних меншин, особливо, коли йшлося про надання культурно-політичних прав для українців і німців. Крім того, вони вели боротьбу в сеймі за заборону репресій проти инакомислячих і політв’язнів, а також за відповідність усіх прийнятих постанов демократичним принципам²¹.

Питання, пов’язані зі співробітництвом і підтримкою українського населення, завжди були складовою частиною політичної діяльности ряду єврейських партій, особливо сіоністських. Так, на засіданні партійної ради Сіоністської організації Східної Галичини, що відбулось у травні 1928 р. у Львові, висловлювалися думки про необхідність тісного союзу з національними меншинами, і насамперед з українцями (у межах усієї Польщі. – В. М.). Щодо доцільности співробітництва з польським урядом, то звучали доволі радикальні висловлювання. Так, колишній депутат сейму д-р Інслер, зокрема, заявив: «Польські сіоністи повинні йти рука в руку з національними меншинами і з ними спільно працювати, без усяких компромісів і пактів з будь-яким польським урядом, що є нашим постійним ворогом і ворогом инших національних меншин. Тому ми є опозицією сіоністського виконкому, яка не дотримується цієї лінії»²². Д-р Інслер висловив думку опозиції, яка, за його словами, становила 25% членів політичної ради. Однак, в економічній сфері у єврейсько-українських стосунках не було такої єдности, як у політичних. Навпаки, у 20–30-і роки в економічних відносинах намітилася певна конфронтація, що було пов’язано з жорсткою конкуренцією у період кризи і після неї. Про наявність таких ускладнень говорилося на Єврейській економічній конференції на початку 1930 р. у Львові.

Природно, що єврейсько-українські відносини не зводилися тільки до політичних союзів. Не слід вважати, що всі єврейські й українські партії однозначно співпрацювали між собою. Так, існували серйозні розбіжності між єврейськими асиміляторськими партіями польського напрямку й українськими націоналістично-радикальними партіями. Українські націоналісти різко і негативно реагували на будь-який прояв єврейсько-польського політичного зближення, незалежно від того, хто брав участь у ньому з єврейського боку – асимілятори чи сіоністи.

Комуністична партія Західної України вважала сіоністські партії реакційними і ворожими трудящим. Політика КПЗУ стосовно сіоністського руху відповідала аналогічній політиці ВКП(б) у Совєтському Союзі. Про антисіоністську політику КПЗУ свідчать як публікації у друкованому органі партії – газеті «Світло», так і документи її ЦК. Наприклад, циркуляр №3 ЦК КПЗУ, виданий у червні 1931 р., повідомляв про проведення на території єврейського району антисіоністської акції, приуроченої до XVII Міжнародного сіоністського конгресу в Базелі. У циркулярі, зокрема, говорилося: «Метою акції є боротьба з ілюзіями гасел, поширюваних керівниками сіоністів у зв’язку з XVII Міжнародним сіоністським конгресом, розвінчування перед єврейськими трудящими масами фашистського й імперіалістичного характеру сіоністського руху, знайомство з історичними досягненнями євреїв у СССР, розкриття перед єврейськими масами нашої програми їх суспільного і національного визволення, відрив пролетарських і напівпролетарських елементів від сіоністських партій. Слід у всіх професійних спілках і инших організаціях скликати збори, на яких необхідно обрати делегатів на місцеву антисіоністську конференцію. На конференції варто також обрати антисіоністський комітет як легальний орган, що керує антисіоністською секцією»²³. Инші матеріали КПЗУ, присвячені єврейському питанню, зазвичай, також мали антисіоністську спрямованість. КПЗУ не підтримувала і Єврейську сіоністську робітничу партію Поалей Сіон, соціал-демократичну (Бунд), Трудову партію («Хітахдут»), вважаючи їх недостатньо революційними і позбавленими класового підходу. Тільки Загальноєврейська партія праці мала підтримку з боку КПЗУ. Серед західноукраїнських комуністів була значна кількість євреїв, в основному представники молоді.

Незважаючи на економічні труднощі і складну політичну обстановку, український і єврейський народи не стали ворогами, навпаки, по обидва боки були взаєморозуміння і співробітництво. І хоча у великому спектрі думок не було єдности, усе-таки переважали тенденції до зближення двох спільно проживаючих народів. Українське суспільство цікавилося проблемами єврейського народу, відгукуючись на значні події в його житті.

У 1925 р. зусиллями єврейської громадськости Діаспори і Палестини в Єрусалимі був відкритий Єврейський університет. Як для державотворення, так і для розвитку науки в Палестині, його створення мало колосальне значення. У Львові ця подія також широко відзначалося і не тільки єврейською громадськістю.

З цього приводу висловилися різні українські суспільно-політичні організації. Свої вітання Єврейській релігійній громаді скерували Українське педагогічне товариство, газета «Діло», товариство «Просвіта» й инші. Так, газета «Діло» від 1 квітня 1925 р. писала: «Редакція «Діла», найстаршої газети, що завжди виступала на захист національних прав пригноблених народів, з почуттям щирої симпатії стежила за кожним новим проявом національної свідомости єврейського народу на українських землях, де обом народам довелося боротися за право вільного розвитку, нині, коли весь єврейський народ святкує великий день відкриття своєї святині науки, передає вам вітання в зв’язку з перемогою єврейської національної ідеї в царині культурних досягнень»²⁴.

У привітанні від товариства «Просвіта» говорилося: «Представник просвітительських і культурних зусиль українського народу товариство «Просвіта» повинно тішитися культурним досягненням єврейського народу. Тим більше, що створення Єврейського університету в Єрусалимі є гарантією всебічного відродження однієї з найдавніших культур»²⁵.

У довоєнні десятиліття у Львові інтенсивно діяли різні єврейські політичні партії і громадські організації, між якими часом точилася інтенсивна боротьба за голоси виборців. Економічна криза, погіршення політичної обстановки в Европі у зв’язку з приходом до влади нацистів у Німеччині, обмеження англійською владою еміграції до Палестини – усе це мало своє відображення у суспільно-політичних процесах, що відбувалися у середовищі львівського єврейства. Незважаючи на різні політичні підходи і релігійні погляди, з ключових питань висловлювалася, як правило, єдина думка. Єврейська громадськість була єдина в рішенні бойкотувати гітлерівську Німеччину, у питанні надання різних видів допомоги бідним верствам населення, а також людям, що постраждали від економічної кризи. Була також єдність поглядів з питань фінансування системи освіти і доброчинности.

Численні партії й організації по-різному формулювали свої цілі й програми, спираючи при цьому на різні верстви населення. Чисельність членів партій коливалася в межах від кількох сотень до декількох тисяч осіб, але за ними стояла набагато більша кількість співчуваючих. Щоб уявити собі суспільно-політичне життя єврейського Львова міжвоєнного періоду, необхідно зробити екскурс в історію діяльности низки партій і організацій, що представляли основні напрямки єврейської політичної думки того часу. Такими організаціями були: асиміляторські, ортодоксальні, сіоністсько-релігійні, загальносіоністські, сіоністсько-трудові, сіоністсько-соціалістичні, народно-демократичні, соціал-демократичні, комуністичні. Окрему групу складали культосвітні організації, куди входили шкільні, громадські і благодійні товариства. Третю групу складали комерційні організації – «Спілка комерсантів», Торгово-промислова палата, «Спілка дрібних торговців», «Єврейська реміснича спілка» і инші. Познайомимося з діяльністю ряду політичних і громадських організацій, починаючи з релігійного союзу «Агудас Ізраель».

Діяльність цієї партії зосереджувалася в основному на проблемах релігійного життя. Як правило, партія була лояльною до польської держави і негативно ставилася до соціалістичних і сіоністських партій. За структурою «Агудас Ізраель» була світовою організацією євреїв-ортодоксів, охоплюючи в міжвоєнний період своїм впливом близько 20% світового єврейства. Ініціатива створення цієї організації належала з’їзду рабинів-ортодоксів, що відбувся у 1914 р. у Катовіцах. Безпосередніми її засновниками були рабини Фрідман з Чорткова, що згодом проживав у Відні, і Альтер з Гури Кальварії (Польща). Організація перебувала під могутнім впливом кальварійських цадиків, що ворогували з цадиками з Белза. Керівництво «Агудас Ізраель» було у Франкфурті-на-Майні, Єрусалимі, Відні і Варшаві. Регіональна організація Східної Галичини була у Львові на вул. Казімежівській, 35 (вул. Городоцька). Діяльність організації поширювалася на територію Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств. На всій цій території організація Агудас Ізраель на початку 20-х років нараховувала близько 4500 активних членів і значну кількість співчуваючих. До складу Львівської організації входило близько 500 дійсних членів²⁶, а міський комітет «Агуди» розташовувався на вул. Старозаконній, 5 (вул. Мстислава Удатного). До міської організації «Агудас Ізраель» входили також окремі невеликі товариства, а саме: товариство ортодоксальних єврейських робітників «Поалей Агудас Ізраель», що нараховувало близько 100 членів: об’єднання ортодоксальної молоді «Цейрей Ізраель», об’єднання жінок «Бнос Агудас Ізраель». У Львові «Агудас Ізраель» утримувала кілька релігійних шкіл: школу «Есодей Гатора» на вул. Сербській, 4; «Мецивтей Ортора» – вищу талмудичну школу на вул. Старозаконній, 5; школу для дівчат «Бейт Якуб» на вул. Браєровській, 20 (вул. Богдана Лепкого)²⁷.

У січні 1931 р. у Львові відбулася крайова конференція організації, що розглянула питання, пов’язані з пресою, з вихованням ортодоксальної молоді, становищем у релігійному середовищі і недопущенням його розколу, освоєнням Палестини. Пролунала гостра критика на адресу асиміляторів і сіоністів. Висловлювалася думка, що «Агудас Ізраель» варто вважати не партією, а організацією, що має вплив на все єврейство, а також виражалася традиційна підтримка польській державі і бажання з нею співпрацювати. Основне своє призначення «Агудас Ізраель» вбачала не у політичній діяльності, а в служінні, образно кажучи, «сторожею» Тори, тобто національно-релігійному способу життя, традиціям. Члени «Агудас Ізраель» вважали себе представниками істинного Ізраїлю – «Клаль Ізраель». Не випадково у своєму привітанні на конференції депутат сейму І. Еґер підкреслив, що без «сторожі» Тори немає єврейства. Від імені міста конференцію вітав його віце-президент Віктор Хаєс, що одночасно був тоді головою правління Львівської єврейської віросповідальної громади. Він відзначав розуміння ортодоксальних традицій тими членами Єврейської громади, які самі не належать до ортодоксів. «Агудас Ізраель» закликала під свої прапори всіх ортодоксів в ім’я збереження релігійної «сторожі», що захищає єврейський народ. Організація висловлювалася за більш інтенсивне освоєння Палестини і за зміцнення ортодоксальних виховних установ на її території.

Значний вплив, особливо в середовищі інтелігенції і молоді у Львові і у всій Східній Галичині, мали партії й організації сіоністського напрямку. У національно-єврейському русі розвивалися і діяли партії широкого спектру – від релігійно-консервативних до соціалістичних. З 1918 р. у Польщі існували чотири регіональні сіоністські федерації з центром відповідно у Варшаві, Львові, Кракові і Вільно.

Основоположниками сіоністського руху у Львові на початку XX століття були Гершон Зіпер, Озія Тон, Абрагам і Якуб Коркеси, М. Браунде, Леон Райх. Уперше як активна політична сила сіоністи виступили у 1907 р. на виборах до австрійського парламенту. Об’єднавшись з українськими партіями, вони одержали два мандати (X. Габель і проф. Махлер), а голосами тільки єврейських виборців ще один мандат у Бродах (Л. Станд). Під час наступних парламентських виборів, у 1911 р., сіоністи не здобули в Галичині жодного мандата. З 1920 р. у Львові знову почала діяти Крайова сіоністська організація (у Східній Галичині. – В. М.), що координувала роботу більшости сіоністських партій і груп. Безпосередньо поточною роботою крайової організації відав її Виконком, так звана Екзекутива.

Центристську позицію в сіоністському русі займали «Загальні сіоністи». У їхніх руках також було керівництво Світової сіоністської організації в Лондоні. Питання, пов’язані з відродженням Палестини і створенням там єврейської держави, «Загальні сіоністи» прагнули вирішувати в основному політичними засобами. У Галичині вони надавали значної ваги питанням внутрішньої політики і парламентської діяльности. З 1921 р. «Загальні сіоністи» почали зазнавати утисків з боку новоствореної фракції «Хітахдут» (Міфлегет Аводах Ціоніт – сіоністської партії праці), що спровокувало певні зміни у їхній внутрішній політиці.

У 1924 р. на виборах в органи правління Львівської єврейської віросповідальної громади «Загальним сіоністам» під керівництвом депутата сейму д-ра Леона Райха вдалося об’єднати у своєму блоці значну частину підприємців і ремісників. Навіть після опротестування результатів цих виборів і призначення урядового комісара для Громади «Загальні сіоністи» на чолі з Л. Райхом змогли зберегти свої позиції. Вибори до Ради і Правління Львівської громади 1928 р. не були вдалими для сіоністів. Вони недооцінили вплив на комерційні і ремісничі сфери колишніх керівників громади, одним із яких був депутат сейму Ігнацій Еґер. Домігшись певного впливу, Еґер почав створювати нові громадські структури в економічних сферах («Львівська спілка комерсантів») проурядової орієнтації.

Для обрання на керівні посади своїх представників сіоністам у 1928 р. не вистачило більшости в Раді і Правлінні. Тому головою Ради був обраний член проурядової партії (Позапартійного блоку співробітництва з урядом) Ігнацій Еґер, його заступником – ортодокс Якуб Вітельз. Правління очолив колишній урядовий комісар громади, позапартійний професор права Маурицій Алерґанд, його заступником став також ортодокс Леон Ваґль. Після виходу у відставку в 1929 р. професора М. Алерґанда головою Правління з мінімальною перевагою був обраний також прихильник проурядової орієнтації Віктор Хаєс.

Різні партії й організації входили до складу Крайової сіоністської організації. Її центральним виконавчим органом був Крайовий виконком, що розташовувався у 30-і роки на вул. Коперніка, 19. Друкованим органом Крайової сіоністської організації була щоденна газета «Хвіля», що видавалася польською мовою в 1919–1939 р. у Львові. Ця газета була одним із найбільш стабільних і масових єврейських видань Польщі. Усього вийшло 7352 її числа. У 20-і роки визнаним лідером сіоністського руху у Львові був д-р Леон Райх, що очолював партію «Загальних сіоністів» і Виконком сіоністської організації Східної Галичини***. Після його смерти у 1930 році партію і виконком очолив доктор Еміль Шморак. У 30-і роки до складу виконкому входили віце-президенти – д-р Зомерштайн і д-р Кімельман (радикал), генеральний секретар – д-р Ротфельд, члени правління – д-р Батієр, д-р Ландау, д-р Люстіґ (ревізіоніст), Матфес (радикал), д-р Розмарин, сенатор д-р Шрайбер і Ступ. Львівський виконком підпорядковувався безпосередньо нейтральним органам у Лондоні. У його керівництві були представники різних напрямків – від загальних сіоністів до радикалів і ревізіоністів. У Львові перебував також місцевий комітет Крайової сіоністської організації, що поширював свою діяльність тільки на місто, який, разом з регіональним, був на вул. Коперніка, 19. У 30-і роки його очолював адвокат Герман Датнер.

За даними на 1925 р., партійна організація загальних сіоністів у Львівському воєводстві нараховувала 1500 дійсних активних членів і близько 15000 співчуваючих²⁸. За даними на 1930 р., до складу Львівського міського сіоністського комітету входило близько 4000 осіб²⁹. Цифра ця визначена за кількістю шекелів – добровільного фіксованого внеску у фонд відродження Палестини. «Загальні сіоністи» домінували у структурі Національного фонду з купівлі землі в Палестині («Керен Каемет») і у фонді відродження Палестини («Керен Гаесод») – Підставовий фонд. У Львові періодично проводилися крайові сіоністські конференції, що, як правило, проходили в залі клубу «Яд Харузім» на вул. Бернштайна, 11 (вул. Шолом-Алейхема).

У Львові організації загальних сіоністів активно діяли як у галузі відродження Палестини, так і у внутрішній політиці. Партійна рада Крайової сіоністської організації виступала за перетворення Єврейської релігійної громади Львова в національну громаду, яка стала би центром єврейського національного, релігійного, громадського і культурного життя. Сіоністи прагнули до повної демократизації виборчої системи в єврейських громадах, до поширення виборчого права на жінок, зниження вікового цензу за аналогією з виборами до польського сейму. У внутрішній політиці загальні сіоністи основною вважали боротьбу за національну автономію, досягнення якої вони пов’язували з відродженням Палестини. Сенс такого зв’язку розкривається у численних резолюціях сіоністських з’їздів і конференцій і полягає в наступному: національна автономія дасть можливість зосередитися на відродженні Палестини. Цим було обумовлене прагнення сіоністів створити загальнонаціональне єврейське представництво замість релігійного як на рівні громади, так і польських парламентських інститутів; йшлося про перетворення Релігійної ради в Головну національно-єврейську раду. У цій галузі, а також у прагненні отримувати субсидії з різних державних і комунальних фондів на потреби освіти і доброчинности діяльність сіоністської організації співпадала з діяльністю несіоністських партій, що перебували на платформі польської державности, наприклад, Єврейської народної партії (фолькістів), що будувала свою програму на досягненні євреями національно-культурної автономії в Польщі. У питанні відродження Палестини «Загальні сіоністи» віддавали перевагу конкретним, практичним крокам, заснованим на політичних рішеннях. Міжпартійною єврейською організацією, що займалася питаннями еміграції, було Палестинське бюро.

Спадкоємець Леона Райха на посаді керівника Крайової сіоністської організації Еміль Шморак продовжував у 30-і роки розробляти регіональні програмні документи в рамках «Загального сіонізму». Кредом програми побудови національної єврейської держави було положення про необхідність підпорядкування інтересів окремих класів, верств чи професійних груп національним цілям. Кожен єврей, що живе в Палестині, повинен був вважати себе, передусім, піонером, що втілює прагнення цілого народу. Боротьбу за інтереси класів чи груп належало відкласти до того часу, коли вона вже не послабить справу визволення. Підкреслювалася шкода фракції і необхідність інтеграції сіоністського руху. Висувався ряд вимог до мандатної влади (англійської. – В. М.), особливо підкреслювалася необхідність виділення території для єврейських поселень, фінансування освіти на івриті, охорони здоров’я відповідно до европейських норм, а також створення умов для значної єврейської еміграції. Робилися заяви про невизнання «Білих книг»**** англійського уряду як актів, що зневажають права єврейського народу, гарантовані мандатом Ліги націй.

В основному позиція «Загальних сіоністів» Східної Галичини збігалася з програмними засадами, прийнятими на міжнародних сіоністських конгресах. У рамках крайової сіоністської організації у Львові діяли окремі галузеві і професійні організації: молодіжні – «Ахва», «Агават-Зіон», «Гадаат», «Цейрей Єгуда», а також «Брит Авода-Менорах», товариство з освоєння Палестини «Гехалюц-Піонер», жіночі спілки: Гурток єврейських жінок, Організація єврейських жінок для роботи в Палестині (ВІЗО), що у політичному сенсі дотримувалися «Загального сіонізму».

У середині 20-х років у середовищі львівських сіоністів з’явився новий радикальний напрямок – ревізіонізм, пов’язаний з діяльністю Володимира Жаботинського. У 1923 р. Жаботинський вийшов зі складу виконкому Світової сіоністської організації, протестуючи тим самим проти її пробританської політики. На його думку, слід було почати боротьбу проти Великої Британії, влада якої обмежувала еміграцію і підтримувала арабів. Иншим ключовим питанням програми ревізіоністів була вимога до Світової сіоністської організації проголосити кінцевою метою руху державотворення по обидва боки Йордану. Ця вимога була відкинута більшістю голосів на XV і XVII сіоністських конгресах, що було пов’язано з побоюванням посилення ворожнечі арабів і виникнення загрози заселенню і розвитку Ерец-Ізраель (Палестини). Крім цього, ряд видатних діячів сіоністських соціалістичних партій і робітничого руху в Палестині віддавали перевагу соціальним завданням, ідеям побудови сильної держави. Вони бачили мету сіонізму у створенні в Ерец-Ізраель ідеального суспільства на засадах соціальної справедливости, виражених в ідеології соціалізму чи комунізму. Друга світова війна і події після неї підтвердили правомірність поглядів ревізіоністів. Так, після створення держави Ізраїль Давид Бен-Гуріон, непримиренний у минулому супротивник Жаботинського, звів принцип «державности» до вищого ідеалу сіонізму. Погляди В. Жаботинського частково поділяв голова Галицької крайової сіоністської організації д-р Л. Райх і деякі инші представники «Загального сіонізму», а також ортодоксально-сіоністської партії «Мізрахі». Однак, при цьому вони не виступали проти помірної лінії керівництва Міжнародної сіоністської організації.

Організації сіоністів-ревізіоністів почали створюватися у Польщі у 1926 р. Одним з ініціаторів їхнього створення був єврейський поет Яків Коен. У Львові у 1926 р. з’явився окружний комітет сіоністів-ревізіоністів Східної Галичини. До складу правління увійшли лідери львівських сіоністів-ревізіоністів – д-р Мойсей Люстіґ (голова), Юда Орнштейн, Менаше Вольф (секретар). Міський комітет ревізіоністів очолював викладач гімназії Я. Ротман. На початку 30-х років ревізіоністи ще входили до складу Загальнокрайової сіоністської організації і підпорядковувалися рішенням її виконкому, у якому їх представляв д-р М. Люстіґ. Опорою союзу сіоністів-ревізіоністів у Львові, як і всюди, були молодіжний рух «Бейтар», а також воєнізовані загони резервістів «Брит Гахаяль». У рамках молодіжного руху діяло скаутське товариство «Брит Трумпельдор», що на початку 30-х років нараховувало близько 200 членів. На той час до складу самої партії входило близько 100 осіб³⁰. У середині 30-х років вплив сіоністів-ревізіоністів значно посилився, особливо це стосувалося молодіжних організацій. Так, у Львові в 30-і роки діяло товариство «Менора», що було спілкою єврейської сіоністсько-ревізіоністської молоді. У 1931 р. товариство нараховувало близько 500 членів і продовжувало розвиватися, створюючи філії у провінції³¹. Товариство очолював викладач гімназії Я. Ротман. За даними Львівської поліції, деякі члени товариства «Менора» були озброєні вогнепальною зброєю на випадок нападу представників польської шовіністичної партії національних демократів. Оскільки Львівське міське староство відмовило членам товариства Я. Ротману, Д. Ріку й А. Фреунду в праві носіння зброї, вони придбали її нелегально³².

Сіоністський рух не був однорідним. Хоча загальні сіоністи і радикально налаштовані ревізіоністи певний час входили до складу однієї крайової організації, на виборах вони, як правило, виступали окремо. Основні розбіжності між загальними сіоністами і ревізіоністами стосувалися засобів і методів державотворення. Голова Крайової сіоністської організації д-р Е. Шморак писав у 1930 році з цього приводу: «Ревізіонізм має свої заслуги в сіоністському русі, вони (ревізіоністи) виступили проти англійського уряду, що грає негативну роль у важкій боротьбі сіоністів за створення національного осередку в Палестині; ревізіонізм також виявив на конгресах наші політичні недоліки»; і далі: «У даний час ревізіонізм не створив кращих ліків для наших хвороб. Правда, він знайшов нові ліки, але пропоновані засоби настільки небезпечні, що легко можуть отруїти наш організм і знищити його»³³.

Основним принципом у сіоністському русі все-таки була спільна робота в ім’я спільних цілей. Примітний факт урочистої зустрічі Володимира Жаботинського 11 січня 1930 року на Львівському вокзалі, де були присутні: голова Крайової сіоністської організації д-р Е. Шморак, скаутський загін товариства «Брит Трумпельдор», рабин Глазерман, керівники ревізіоністів Східної Галичини, представники єврейської преси і студентської молоді.

Якщо між ревізіоністами і «Загальними сіоністами» основні розбіжності стосувалися політичних методів і засобів побудови національної держави в Палестині, то у відносинах «Загальних сіоністів» з радикалами («Радикальними сіоністами») переважали проблеми внутрішньої політики. Йшлося про позицію фракцій стосовно польського уряду. Галицькі «Загальні сіоністи» з метою вирішення конкретних завдань тяжіли до співробітництва з урядом, а радикали, чиї позиції були сильні в центральних воєводствах Польщі, очолювані депутатом Й. Ґрінбаумом, таке співробітництво, як правило, відкидали.

Фракція радикальних сіоністів виникла у Львові в середині 20-х років на тлі конфлікту між сенатором д-ром Міхалом Рінґелем і депутатом сейму д-ром Леоном Райхом. Суть питання полягала у виборі концепції національної політики всередині країни. Радикали, як опозиційна група, що підтримувала Й. Ґрінбаума, утворила у Львові Окружний комітет радикальних сіоністів у наступному складі: д-р Рінґель, д-р Інслер, д-р Кімельман, д-р Ландсберґ, д-р Донер. Організаційно фракція продовжувала входити до складу Крайової сіоністської організації. Вплив «радикальних сіоністів» у Східній Галичині не був значним, що підтверджується результатами виборів на сіоністські конгреси.

Вибори на сіоністські конгреси супроводжувалися гострою політичною боротьбою між різними партіями. Так, у червні 1931 року у Львові проходили вибори делегатів на XVII Міжнародний сіоністський конгрес у Базелі. Результати виборів у Східній Галичині відображали розстановку сил у сіоністському русі (дані на 16 червня 1931 р.): за списком №1 (загальні сіоністи) – 10 605 голосів – 7 мандатів; за списком №2 (Мізрахі) – 5 828 голосів – 3 мандати; за списком №3 (Блок Праці) – 12 575 голосів – 8 мандатів; за списком №4 (сіоністи-ревізіоністи) – 7 870 голосів – 5 мандатів; за списком №5 (радикали) – 854 голоси – без мандата³⁴.

Про основні програмні положення і цілі боротьби можна скласти уявлення за змістом листівки ревізіоністів, що закликала виборців віддати їм свої голоси за наступну програму: «Якщо Ви не задоволені ситуацією в Палестині, хочете порвати із системою колонізації, заснованою на філантропії, прагнете до усунення порочного антисіоністського режиму, хочете більш дешевої, а також безкоштовної землі для трудящих у Палестині, хочете покінчити із системою «сертифікатів», якщо ви є прихильниками приватної ініціативи, згодні з тим, що уряд, який збирає податки, повинен утримувати школи, будувати дороги і підтримувати громадські інституції, вважаєте, що охорона єврейських поселенців повинна бути у наших руках, хочете, щоб конгрес був справжнім парламентом єврейського народу, якщо вашою метою є Єврейська держава, а не тільки Духовний центр, – у такому випадку голосуйте за список ревізіоністів, провідним кандидатом якого є послідовник ідеї Герцля – Володимир Жаботинський»³⁵. Незважаючи на те, що XVII Сіоністський конгрес не прийняв програму ревізіоністів, їхній вплив у Львові, особливо у другій половині 30-х років, продовжував зростати.

Релігійний напрямок у сіонізмі представляла організація сіоністів-ортодоксів «Мізрахі», що діяла під гаслом: Торах ве Аводах (Тора і Праця). Керівництво організації «Мізрахі» негативно ставилося до світського характеру Сіоністської федерації Польщі, вбачаючи у ньому ворожі для релігії тенденції. Релігійно-сіоністська організація «Мізрахі» мала свої відділення у Східній Галичині з центром у Львові. Регіональне бюро «Мізрахі» було на вулиці Слонечній (вул. П. Куліша). На початку 30-х років регіональна організація нараховувала близько 3 000 членів³⁶. У Львові під впливом релігійних сіоністів перебували: Товариство з поширення єврейської освіти і культури – «Мерказ Рухані» і «Мітет» – організація, що утримувала польсько-єврейські школи, а також молодіжні організації «Цейрей Мізрахі» і «Гехалюц Мізрахі». До складу виконкому Львівської регіональної організації «Мізрахі» у 30-і роки входили д-р Шимон Федербуш, Мойсей Райх, Рубін Маргуліс, Абрагам Купферштайн, д-р Маєр Ландау, Соломон Яветц³⁷.

Якщо ревізіоністи займали вкрай праві позиції в сіонізмі, то соціалістична і трудова партії була на його лівому фланзі. Йдеться про сіоністську Партію праці «Хітахдут» і Робітничу соціалістичну партію «Поалей Сіон» (Робітники Сіону). Визнаючи основною сіоністську ідею створення національної єврейської держави і застосовуючи для досягнення цієї мети соціалістичні методи, Партія праці («Хітахдут»), особливо після об’єднання з правим крилом партії Поалей Сіон у 30-і роки мала істотний вплив у сіоністському русі. Основна діяльність партії зосереджувалася на питаннях, пов’язаних з еміграцією до Палестини і створенням там єврейської держави. Саме цей напрямок і став вирішальним при відокремленні у 1921 році майбутнього «Хітахдута» з руху «Загальних сіоністів». Спочатку «Хітахдут» виступав на виборах разом з «Загальними сіоністами». За результатами виборів до сейму і сенату 1922 року в Східній Галичині мандати від «Хітахдута» відповідно здобули: Цві Гелер, Адольф Зільберштайн, Копель Шварц і Макс Бенесток. У міжнародному масштабі ідеологами «Хітахдуту» стали Мартін Бубер, Роберт Велтш і Хаїм Арлозоров.

У Львові «Загальні сіоністи» продовжували відстоювати пріоритети внутрішньої політики. Таким чином, позиція Партії праці стосовно польської держави відрізнялася від позиції єврейського кола в сеймі, що підписав у липні 1925 р. угоду з польським урядом. Угоду від імені парламентської фракції підписав тодішній голова Крайової сіоністської організації д-р Леон Райх. Згідно з цим документом, єврейські політичні партії й організації повинні були сприяти польській державності і консолідації населення країни. Натомість польський уряд обіцяв урегулювати низку єврейських питань: забезпечити реальну рівноправність, безперешкодний прийом на державну службу; полегшити діяльність сіоністських організацій; гарантувати умови при прийомі до вищих навчальних закладів; вирішити проблему примусового недільного відпочинку; протидіяти антисемітизму. Коментуючи необхідність угоди, Леон Райх роз’ясняв, що євреї, не будучи ні державним, ні територіальним народом, не можуть постійно перебувати у стані конфронтації з польським урядом, «у євреїв горить земля під ногами». Однак, польський уряд практично не виконав положень угоди і вона втратила свою силу, а галицькі сіоністи поступово перейшли в опозицію до уряду.

Партія «Хітахдут» спільно з партіями українського національного відродження висловилася проти підписання вищеназваної угоди, оскільки «Хітахдут», як і Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), не визнавав Східну Галичину складовою частиною Польщі. Ще в середині 20-х років партійна організація нараховувала у Львові близько 300 постійних членів і 1500 співчуваючих³⁸, і надалі її чисельність зростала. Друкованим органом Львівської організації якийсь час були газети на їдиш «Фольк унд Ланд» (Народ і країна) і «Дос Фрає Ворт» (Вільне слово). Регіональна організація партії розміщалася у Львові на вул. Браєровській, 3 (вул. Б. Лепкого), міський комітет – на площі Ринок, 17. Крайова конференція «Хітахдут», що проходила у Львові у 1929 році, показала, що партія користається впливом не тільки в сіоністських колах. Її підтримали такі організації, як Крайова сіоністська організація, партія «Мізрахі» (сіоністи-ортодокси), Єврейська віросповідальна громада, фонди «Керен Гаесод» і «Керен Каємет», товариства «Езра», «Тарбут», «Гекалюц Гордонія», «Гашомер Гацаїр». У 30-і роки Львівську організацію очолювали: д-р Н. Брюстіґер, д-р К. Шварц, професор Меґлер і професор Вербер. У 1930 р. львівський «Хітахдут» став одним із трьох ініціаторів створення Крайовий шекелевої комісії зі збору коштів (шекелів) для створення у Палестині національної єврейської держави. Крім Партії праці, до комісії увійшли: Крайова сіоністська організація і партія «Мізрахі». Планувалося залучити індивідуальних і колективних учасників комісії – так званих «шекелівців». Усього намічалося залучити близько 60000 учасників³⁹. У середині 30-х років у Львові під впливом «Хітахдуту» перебували кілька студентських спілок: Товариство єврейських студентів філософії, Товариство єврейських слухачів права, Товариство єврейських медиків, Товариство єврейських техніків.

Єврейська академічна молодь об’єднувалася у Сіоністсько-соціалістичний союз. Ця організація видавала польською мовою щомісячник «Думка і дія». Єврейська академічна молодь Львова на загал підтримувала сіоністський рух, пропагуючи його цілі через свої друковані видання. Статті, опубліковані у тодішніх молодіжних виданнях, дають уявлення про погляди єврейської учнівської молоді на проблеми, пов’язані зі створенням у Палестині національної держави. Ось як про це писав журнал «Думка і дія»: «Палестина повинна стати не притулком для окремих груп, але могутнім резервуаром, що зосереджує в собі максимум творчих сил народу і має можливість впливати на нормалізацію нашої (євреїв. – В. М.) суспільної структури, господарського і культурного життя, як у ній самій, так і за її межами. Палестина повинна стати для нас національною батьківщиною, будівничими якої будемо ми самі, а біля воріт країни напишемо: Wrong or Right – my Country (Неправильно чи правильно, але це моя країна)»⁴⁰. Активну позицію займав Академічний сіоністсько-соціалістичний союз і з національного питання у внутрішній політиці. Так, у 1934 р. у Львові Союз випустив спеціальне звернення, що закликало єврейську молодь при вступі до Університету на питання анкети: «національність» і «рідна мова» писати відповідно: єврей чи єврейка, іврит чи їдиш, хоча така відповідь зменшувала шанси молодих людей стати студентами.

Єврейські сіоністські робочі партії, що перебували на платформі соціалізму, були представлені у Львові Єврейською соціалістичною робочою партією – правою і лівою, що згодом об’єдналися відповідно з «Хітахдутом» і «Бундом». Партія «Поалей-Сіон права» у внутрішній політиці була на платформі соціал-демократії, а її зовнішня політика характеризувалася соціалістичним сіонізмом. Безпосередньо у Львові партія, співпрацюючи з українськими соціалістичними і робітничими партіями, проводила політику, спрямовану на демократичні перетворення, захист економічних і суспільних інтересів єврейських трудящих. Слід зазначити, що боротьба за демократичні перетворення усередині країни і за економічний добробут партія нерозривно пов’язувала з питаннями еміграції єврейських робітників до Палестини. Лідери партії вважали, що шляхом робітничої еміграції єврейський пролетаріат пов’язує боротьбу за державотворення в Палестині з боротьбою за громадянські права у Польщі. Боротьба за робочі місця в країні й еміграція до Палестини, де створювалися нові місця праці, на думку керівників партії, були вирішенням своєрідної єврейської робітничої проблеми. Ідеологи «Поалей-Сіон» навіть узвичаїли термін «пролетарський палестинізм». Характерними у цьому сенсі були партійні програмні установки і гасла. Так, заклики до 1 Травня 1926 року проголошували: За пролетарський палестинізм, за зміцнення єврейських позицій у Палестині! Хай живе 1 Травня! Хай живе міжнародна солідарність пролетаріату! Хай живе Поалей-Сіоністський рух! Хай живе соціалізм!⁴¹

У сфері внутрішньої політики партія «Поалей Сіон» висувала такі основні вимоги: однакове для робітників усіх національностей право на працю; недопущення антисемітизму й ортодоксально-сіоністської реакції; рівноправність єврейської мови і єврейської світської школи.

З 1918 р. «Поалей-Сіон», як і «Хітахдут», не визнавала Східну Галичину складовою частиною польської держави. Під впливом партії «Поалей Сіон права» перебував ряд спілок у Львові – Спілка пекарів, Спілка виробників цукру, Спілка торговців, Спілка металістів (секція слюсарів), а також робітничий спортивний клуб «Метал». У середині 20-х років у партії налічувалося близько 100 дійсних членів і близько 350 співчуваючих⁴². Розкол у робітничій соціалістичній партії «Поалей Сіон» на правих – прихильників II Інтернаціоналу і лівих – прихильників III Інтернаціоналу – відбувся в 1920 році. Праве крило партії у національному питанні висловлювалося за широке співробітництво з різними несоціалістичними угрупованнями. «Поалей Сіон ліва» з питань внутрішньої політики відрізнялася значним радикалізмом, у програмні положення партії входило усуспільнення засобів виробництва і перебудова суспільної системи на основі принципів соціалістичних партій Західної Европи; створення інтернаціональної монолітної пролетарської організації в Польщі. З національного питання домінували положення культурно-національної автономії. У цілому діяльність партії адекватно відображала сутність сіоністсько-соціалістичного руху.

У Львові організація партії «Поалей-Сіон ліва» у середині 20-х років була нечисленною. Вона нараховувала 60 постійних членів у місті і близько 300 прихильників на території воєводства⁴³. Галичина не була регіоном традиційного впливу цієї партії, як, наприклад, регіони Варшави і Лодзі. З початку 20-х років у Львові спостерігався перехід прихильників лівого крила партії у Загальноєврейську робітничу спілку (Бунд) і Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Що стосується «Поалей Сіон правої», то вона у 1933 р. на території Східної Галичини об’єдналася з партією праці «Хітахдут» у єдину «Хітахдут-Поалей-Сіон».

Типовою робітничою соціал-демократичною єврейською партією у Львові був «Бунд», чи Загальноєврейська робітнича спілка. У 1920 р. на конгресі у Львові було прийнято рішення про злиття Єврейської соціал-демократичної партії з «Бундом» у Загальноєврейську робітничу спілку. Окружний комітет «Бунду» у Львові координував діяльність своїх організацій на території Східної Галичини. Розміщався він на вулиці Котлярській, 2. Керівництво партії у Львові складалося з кількох осіб. На початку 30-х років її головою був д-р К. Айнауґлер, а заступником – А. Рох. Ще в середині 20-х років у Львівському відділенні партії нараховувалося близько 100 постійних членів і 1000 співчуваючих⁴⁴. У 1932 р. у складі «Бунду» нараховувалося вже близько 500 робітників⁴⁵. Друкованим органом Львівської організації була газета «Арбайтер Штіме» (Голос робітника). Партія в силу своїх програмних установок негативно ставилася до польського уряду й активно співпрацювала з українськими робітничими партіями і Польською соціалістичною і соціал-демократичною партіями. Традиційною була також участь «Бунду» у спільній боротьбі українських, польських, єврейських трудящих за політичні й економічні права. Поряд з єврейською соціалістичною робітничою партією «Поалей-Сіон» «Бунд» брав активну участь у підготовці різних заходів. Мітинги єврейських трудящих у місті звичайно влаштовувалися на площі Збожовій (район вул. Зернової), після чого колони з оркестром проходили вулицями міста.

У Львові при «Бунді» діяла Крайова рада професійних спілок «Культурамт», до якого входив ряд галузевих професійних спілок: швейників, металістів, деревообробників, будівельників. У рамках «Бунду» у Львові також діяв ряд організацій єврейських трудящих, керівні органи яких розміщалися на вул. Котлярській, 2 у будинку, що належав партії. Це були гуманітарні організації і професійні спілки – «Культурна Ліга», Спілка будівельників (відділення малярів і лакувальників), Спілка деревообробників, Спілка металістів, Спілка робітників швейної промисловости. Внутрішня політика «Бунду» зосереджувалася, в основному, на економічних, гуманітарних і політико-правових аспектах життя євреїв. Еміграцією до Палестини партія, як правило, не займалася.

Схожий з Бундом шлях розвитку пройшла молодіжна організація «Цукунфт» (Майбутнє). У 1918 р. склад організації значно зріс за рахунок вступу до неї гімназіальної молоді. Однак, у 1920 р. в організації відбувся розкол, у результаті якого ряд регіональних відділень – львівське, перемишлянське, дрогобицьке – увійшли до Організації комуністичної молоді, створивши у ній окрему єврейську секцію. У 1926 р. «Цукунфт» була відроджена в первісному виді, після чого намітився ріст організації. Одночасно була створена спортивна секція «Скіф». У Львівському воєводстві у 1932 р. нараховувалося близько 500–600 членів організації «Цукунфт»⁴⁴.

З приходом нацистів до влади у Німеччині «Бунд» у Львові, як і в инших містах Польщі, почав боротьбу з гітлеризмом через бойкот німецьких товарів і послуг. Природно, що до організації бойкоту закликали передусім єврейське населення. Крім того, партія вела антигітлерівську агітацію і пропаганду. Уже восени 1933 р. під егідою «Бунду» у Львові проводилися збори на тему боротьби з гітлеризмом. Характерно, що при цьому представники «Бунду» критикували «Загальних сіоністів», сіоністів-ревізіоністів, партію «Поалей-Сіон», а також XVIII Міжнародний сіоністський конгрес за недостатньо активні виступи проти німецького фашизму. Обговорювалися також питання матеріальної допомоги жертвам німецького терору і надання допомоги в еміграції. Акції бойкоту передбачалося проводити аж до падіння гітлерівського режиму.

Однією з украй лівих єврейських політичних партій була створена у Львові в 1931 р. Загальноєврейська партія праці (ЗЄПП), що перебувала на комуністичних позиціях. Значний вплив на новостворену партію мала КПЗУ. Так само, як і «Бунд», ЗЄПП входила до складу II Соціалістичного Інтернаціоналу. Упродовж короткого часу на території Галичини з’явилося кілька десятків її місцевих комітетів. У Львові регіональна партійна організація розташовувалася на вул. Чацкого, 6 (вул. Чорноморська, що поєднує пл. Вічову з пл. Старий Ринок). Друкованим органом Загальноєврейської партії праці став щотижневик «Унзер Веґ» (Наш шлях), редакція якого розміщалася на вул. Замарстинівській, 10. Між ЗЄПП і «Бундом» точилася боротьба за вплив серед єврейських робітників. Офіційний орган «Бунду», газета «Арбайтер Штіме» писала, що ліві (члени ЗЄПП. – В. М.) узяли верх у ряді єврейських робітничих спілок⁴⁷. Загальноєврейська партія праці підтримувала тісні зв’язки з КПЗУ, остання ж використовувала її напівлегальне становище для розширення свого впливу в єврейському робітничому середовищі. За даними львівської поліції, Герш Браєр, що очолював партію в 1931-32 р., був призначений на цю посаду Центральним комітетом Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)⁴⁸. У вищевказаний період до складу керівництва партії входили також М. Месхулін (скарбник) і Я. Еґіт (секретар).

З публікації щотижневика «Унзер Веґ» також випливало, що партія за своєю орієнтацією близька до комуністичної, а програми діючих єврейських рухів і партій для неї недостатньо радикальні. Однак, уже у 1932 р. кількість членів партії у Львові зменшилася, знизився також її вплив у робітничому середовищі. ЗЄПП боролася за вплив в основному у тих же робітничих спілках, що і Бунд, оскільки недоцільно було вести агітацію в організаціях, що перебували під впливом сіоністсько-соціалістичних робітничих партій. У 1932 р. вплив ЗЄПП у єврейських несіоністських робітничих спілках у Львові оцінювався так: робітники голкової промисловости – 50%, робітники-деревообробники – 50%, транспортні робітники – 100%, хутровики – 50%, перукарі – 100%, чинбарі – 100%, малярі і лакувальники – 30%, спілка торгових і конторських підсобників – 50% членів спілок⁴⁹. Джерелом нових членів для ЗЄПП була ліва опозиція «Бунду» і робітничих партій. КПЗУ намагалася впливати на широкі верстви євреїв як шляхом їхнього прямого членства у своїй партії, так і за допомогою ЗЄПП. Одним з таких засобів політичної боротьби було проведення КПЗУ антисіоністських акцій, що відповідало комуністичній ідеології.

Ряд єврейських політичних партій і організацій на позиціях польської державности зосереджували свої зусилля в основному на проблемах внутрішньої політики, центральне місце серед яких посідали питання національно-культурної автономії. У Львові до таких можна було віднести активно діючу Єврейську народну партію (фолькістів), Єврейський городянський клуб, Єврейський громадянський союз, Союз поляків Мойсеєвого віросповідання, Товариство ім. Бернарда Гольдмана, Об’єднаний громадянський комітет.

Єврейська народна партія розпочала свою активну діяльність у Львові у першій половині 20-х років. У лютому 1923 р. у місті побував її лідер Ное Прилуцький. Його виступ у залі єврейського клубу «Яд Харузім» був присвячений роз’ясненню програми і завдань партії. У програмі фолькістів знайшли своє відображення характерні вимоги національно-культурної автономії: демократизація держави, повна рівноправність єврейського народу, підвищення добробуту єврейських мас і всієї країни, боротьба з проявом антиєврейських настроїв і реакційних сил усередині єврейського суспільства. Оголошувалося, що партія прагне єврейської і демократичної політики. На початку 30-х років Львівську організацію партії очолювали Й. Арнольд і В. Тицкер. Міська організація партії розміщувалася у Львові на вул. Бурлярда, 4 (вул. С. Бойко).

У 1924 р. у Львові на основі угоди між різними єврейськими рухами і товариствами, що не підтримували платформу сіонізму, був створений Громадянський комітет. З програмної заяви комітету випливало, що його основною метою було створення відповідних умов для єврейського населення, що дозволяють йому жити у згоді з польським християнським суспільством. Комітет докладав значних зусиль для досягнення більшости у складі керівництва Громади й обмеження участи в ній сіоністів. На сторінках преси його представники стверджували, що значна частина єврейського населення Львова, принципово не приймаючи сіоністську програму, продовжує відчувати себе євреями і, перебуваючи на національно-польській платформі, прагне до згоди і гармонії з польським суспільством⁵⁰. Природно, що такі висловлення не слід сприймати однозначно. У сіоністській пресі можна було зустріти твердження протилежного характеру. Політична поляризація була характерним явищем у єврейському суспільстві Польщі міжвоєнного періоду. Певні верстви населення, наприклад, частина представників торгово-промислового капіталу, ремісничих кіл, інтелігенції, дотримувалася асиміляторських поглядів: євреї були під впливом як сіоністських партій соціалістичної орієнтації, так і соціал-демократичних і комуністичних робітничих організацій. Частина творчої інтелігенції, значна частина академічної молоді, а також представники ремісників, робітників, дрібних підприємців і торговців віддавали перевагу радикально-ревізіоністській сіоністській орієнтації. Політична неоднорідність львівського єврейства прослідковується і на прикладі молоді. Єврейська молодь активно підтримувала і безпосередньо брала участь у діяльності радикальних сіоністських воєнізованих організацій («Бейтар» чи «Брит Трумпельдор»), і одночасно чимало молодих євреїв брало участь у нелегальній діяльності Комуністичної партії Західної України. Однак розходження в політичних поглядах, як правило. не були перешкодою для спільної роботи в ім’я національного відродження і державотворення. Однак наступні історичні події, насамперед Катастрофа Европейського єврейства в роки Другої світової війни, довели життєвість і обґрунтованість саме сіоністської національно-визвольної ідеї, а також неминуще значення цінностей традиційного іудаїзму.

Не слід забувати, що чимала частина львівських євреїв продовжували дотримуватися ортодоксального рабиністичного іудаїзму чи хасидизму. Не менше ста ортодоксальних товариств і організацій зосереджували свою діяльність в основному на релігійних питаннях, взаємодопомозі і доброчинності.

Асиміляторський рух, як і сіоністський, не був однорідним. У 30-і роки у Львові асимілятори були представлені низкою товариств і організацій: Єврейським міщанським (міським) клубом, очолюваним д-ром Озією Васером (до складу клубу входило близько 250 членів, в основному представники інтелігенції); Єврейським громадянським союзом під головуванням директора банку Віктора Хаєса (союз нараховував близько 120 членів зі сфер інтелігенції і підприємців): Союзом поляків Мойсеєвого віросповідання (голова д-р Бруно Блюменфельд; до союзу входило близько 100 осіб, в основному представники інтелігенції); Союзом об’єднаної студентської молоді (голова – магістр Юзеф Фель; до складу союзу входило близько 200 осіб); Товариством імені Бернарда Гольдмана (голова – д-р Е. Руф; до складу товариства входило близько 50 осіб, в основному представники інтелігенції)⁵¹.

Під впливом асиміляторського руху також перебував ряд комерційних організацій: Центральна спілка комерсантів і підприємців (голова М. Улям; до складу спілки входило близько 150 осіб); Львівське товариство комерсантів (голова – депутат сейму І. Еґер; товариство нараховувало 1500 членів); Організація комерсантів і підприємців (голова Віктор Хаєс; в організацію входило близько 150 осіб); Товариство кустарів-ремісників «Яд Харузім» (голова – Макс Глясерман; до складу товариства входило близько 100 членів); Спілка дрібних торговців і лоточників (голова – Й. Орнштейн; товариство нараховувало близько 1200 членів)⁵². Під впливом асиміляторського руху був також Союз євреїв – учасників боротьби за незалежність Польщі.

Діячі, що очолювали як різні комерційні структури на позиціях асиміляторського руху, так і представники сіоністських організацій, а також ортодокси часто співпрацювали разом у рамках благодійних організацій. Так, у складі Комітету єврейського порятунку спільно працювали підприємець М. Мунд, сіоніст Г. Розмарин, ортодокс Л. Вагль.

У міжвоєнний період на міжнародній арені здобувають популярність єврейські політичні діячі Львова і Східної Галичини. Вони активно працювали в польському сеймі і сенаті. Як правило, це були високоосвічені люди з університетською або вищою теологічною освітою, багато з них мали учені ступені. Серед них були представники різних суспільно-політичних напрямків: сіоністи, релігійні ортодокси, соціалісти, представники промислового і фінансового капіталу, асимілятори. Незважаючи на розходження у політичних поглядах, усі вони були віддані своєму народу. Йдеться про М. Алерґанда, М. Бенестока, Б. Бруменфельда, О. Васера, Я. Вітелза, Ю. Вурзеля, Б. Ґауснера, Г. Гелера, С. Ґутмана. Я. Діаманда, І. Еґера, А. Зільберштайна, Е. Зомерштайна, А. Інслера, М. Люстіґа, Р. Мельзерову, Й. Парнаса, Г. Райзеса, Л. Райха, М. Рінгеля, Г. Розмарина, О. Тона, Ш. Федербуха, М. Фростіґа, В. Хаєса, Е. Шморака, Д. Шрайбера й инших. Ще у 1922 році в результаті обрання до законодавчих органів Польщі ряду депутатів-євреїв ними був створений Союз депутатів і сенаторів-євреїв Східної Галичини. «Загальних сіоністів» у ньому представляли депутати Г. Розмарин, Л. Райх, Д. Шрайбер, М. Фростіґ, К. Айденштайн, Р. Мельзерова і сенатори Ф. Ротенстрайх, Й. Вурзель, М. Рінґель. «Мізрахісти» (релігійні сіоністи) були представлені С. Федербухом і Б. Ґауснером. Представниками Сіоністської партії праці Хітахдут були А. Зільберштайн, Ц. Гелер і М. Бенесток. У Союз входив також безпартійний депутат Г. Райзес⁵³.

Для єврейського Львова міжвоєнного періоду характерною була наявність цілої гами релігійних, гуманітарних, благодійних товариств – як аполітичних, так і прихильних до різних політичних напрямків. У 20–30-х роках у Львові існувало не менше сотні різних єврейських товариств, значна частина яких займалася релігійно-благодійною діяльністю. Деякі поєднували своїх членів за професійною ознакою.

Активно діяла єврейська громадськість у галузі гуманітарної допомоги, освіти й охорони здоров’я. Товариств й організацій такого роду нараховувались десятки. Ось деякі з них: Єврейське гуманітарне товариство «Бней Бріт»; Центральний єврейський комітет порятунку; Товариство заступництва хворих Львівської єврейської громади; Товариство опіки єврейськими дітьми; Товариство допомоги бідним і хворим євреям у Львові; Єврейське товариство з оздоровлення дітей «Дембіна»; Товариство притулків для єврейських дітей; Товариство для охорони здоров’я єврейського населення Польщі ТОЗ; Товариство з надання допомоги хворим і видужуючим євреям; Товариство опіки хронічно хворими євреями; Товариство з надання допомоги розореним євреям; Культосвітнє товариство «Тарбут»; Товариство допомоги єврейській молоді, що навчається у середніх школах; Товариство з організації загальноосвітніх шкіл «Міцеон Теце Тора»; Товариство з будівництва будинку для єврейських студенток; Товариство Студентська кухня для надання матеріальної допомоги єврейським студентам і инші.

Існував також ряд академічних (студентських) товариств, що розміщалися у приміщенні Єврейського академічного дому на вул. Св. Тереси, 26а (О. Невського). Єврейська студентська молодь у більшості тяжіла до сіоністського руху. Спортивна діяльність була представлена клубами «Бар Кохба», «Гапоель», «Маккабі», «Рекорд» і иншими.

Жіночий рух був представлений різними напрямками – від ортодоксально-релігійного («Бнос-Агудас Ізраель») до сіоністського – Гурток єврейських жінок і Об’єднання жінок, що готуються працювати в Палестині (ВІЗО).

Багато товариств не мали політичного чи релігійного характеру, а були культосвітніми організаціями. До них можна віднести Артистично-літературне товариство, Громадянський клуб, Драматичну студію «Маска», Гурток аматорів краєзнавства, Товариство «Фрейдгоф», Економічне товариство, Товариство друзів Єврейського університету в Єрусалимі, Товариство з поширення й охорони правди і права, Єврейський народний університет ім. А. Ейнштейна й инші.

У єврейській громаді традиційно значну увагу приділяли опіці сиріт, незаможних і хворих. Для цього існували спеціальні фонди, затверджені Львівською віросповідальною єврейською громадою, а також відповідні товариства, наприклад: Товариство позички і взаємодопомоги, Комітет опіки єврейських сиріт, Товариство «Єврейський притулок для бездомних», Товариство з надання допомоги і будівництва притулку для осиротілих єврейських дітей, Товариство з надання допомоги розореним євреям і инші. Функціонував також ряд притулків.

Чималу роль у суспільно-політичному житті львівського єврейства відігравала преса і різні періодичні видання. Єврейська періодика виходила трьома мовами: івритом, їдишем і польською. Як правило, існування цих видань не було тривалим – від декількох місяців до декількох років. Винятком були газета сіоністського напрямку «Хвіля», що виходила з 1919 по 1939 р., газета радикальних сіоністів «Морген», що видавався з 1920 по 1939 р., і громадсько-благодійне видання «Пшеґльонд Сполечни», що видавалося з 1927 по 1939 р.

Свою періодику видавали різні єврейські політичні партії й організації, спілки і товариства. Одні видання мали явно виражений політичний характер, в инших домінували економічні проблеми, існував і ряд незалежних видань.

Газети і журнали ряду політичних партій видавалися, в основному, на їдиш чи івриті. Польською мовою, як правило, друкували свої видання різні асиміляторські і комерційні єврейські організації, а також ряд сіоністських організацій. «Хітахдут», Виконком крайової сіоністської організації, сіоністи-ревізіоністи, молодіжні організації видавали свої газети і журнали двома мовами, однією із яких був польська. Ось найменування деяких видань на їдиш і польською: «Їдише Тогблят» (Щоденна єврейська газета) – видання ортодоксальної релігійної організації «Агудас Ізраель» (Товариство Ізраїля); «Дос Фрає Ворт» (Вільне слово) – видання об’єднаної сіоністсько-трудової соціалістичної партії «Хітахдут» – Поалей Сіон», «Фольк унд Ланд» (Народ і країна); «Фольк унд Арбейт» (Народ і праця); також видання Партії праці «Хітахдут», «Дер Наєр Юдишер Арбайтер» (Новий єврейський робітник) – видання соціалістичної робітничої сіоністської партії «Поалей Сіон», «Арбайтер Штиме» (Голос робітника) – видання єврейської соціал-демократичної партії «Бунд»; «Унзер Вег» (Наш шлях) – видання Загальноєврейської партії праці; «Ді вох» (Тиждень) – видання Комуністичної партії Західної України, на їдиш; «Морген» (Ранок) – газета радикальних сіоністів; «Бойовик» (Борець) і «Бейтар» – щомісячники воєнізованих організацій сіоністів-ревізіоністів; «Ціль» – видання, присвячене проблемам відродження єврейської держави в Палестині; «Думка і Чин» (Помисел і дія) – видання соціалістичної студентської сіоністської молоді; «Наша опінія» (Наша думка) – видання, що симпатизує загальним сіоністам; Інформатор Палестинський – видання, що висвітлює життя єврейських поселенців у Палестині; «Наше Конто» – журнал для єврейської шкільної молоді; щотижневик «Пшелом» (Перелом), присвячений пропаганді сіоністських ідей; журнал «Зев млодих» (Клич молодих) – сіоністське молодіжне видання, що висвітлює палестинські проблеми; «Контратак» – газета національно-сіоністського напрямку; «Кунтерсей Ахва» – молодіжне сіоністське видання; «Трибуна сіоністична» – орган центрального комітету сіоністських студентських союзів.

Різні єврейські економічні організації і комерційні товариства також видавали ряд газет і журналів польською мовою: «Газета Купецка» (Комерційна газета), «Хандель – Пшемисл – Жемесло» (Торгівля – Промисловість – Ремесло), «Оброна», «Платформа» (Позиція), «Трибуна Купецка» (Комерційна трибуна), «Газета Поранна» (Ранкова газета).

До суто асиміляторських видань можна віднести щомісячник «Правда». Свої видання мали також різні єврейські професійні спілки і спортивні товариства, а також Львівська єврейська громада: «Працовнік умисловий» (Працівник розумової праці), «Рольнік жидівський» (Єврейський хлібороб), «Бюлетень Тарбута», «Ехо Ужендніче» (Відлуння службовця), «Ґміна Жидовска» (Єврейська громада). Особливо слід зазначити видання, що проіснувало тривалий час (1927–1939 р.), – щомісячник «Пшеґльонд сполечни» (Суспільний огляд), присвячений суспільним проблемам і опіці над дітьми.

Ряд газет видавався на івриті: «Ітонейну» (Наша газета); «Ганоар» – видання організації Ганоар Гаіврі; «Гаменагей» – видання «Бейтара»; «Ганоар Гаціоні» –видання організації загальносіоністської молоді; «Хасолел» – видання єврейської творчої молоді; «Ерец Ізраель» (Країна Ізраїлю) – видання Єврейського товариства народної і середньої школи; «Хаор» (Світло) – видання Союзу вчителів Мойсеєвого Закону у загальноосвітніх школах Польщі; «Хашахар» (Ранкова зірка) – видання Товариства єврейських жінок, а також инші видання сіоністської спрямованости: «Олім» (Висхідний), «Мізраха» (До Сходу).

Єврейська преса міжвоєнного періоду відображала розташування політичних сил у суспільстві. На її сторінках нерідко розгорталася гостра політична боротьба, тим більше, коли справа стосувалася виборів усіх рівнів.

Особливо гострі дискусії зав’язувалися між асиміляторами, ортодоксами і сіоністами, представниками соціалістичних, комуністичних робочих організацій і прихильниками проурядової орієнтації. Видання єврейських соціалістичних, соціал-демократичних і комуністичних організацій значну увагу приділяли проблемам боротьби єврейських трудящих за свої права, підготовці і проведенню різних зборів, мітингів, першотравневих демонстрацій; вони, як правило, негативно ставилися до польського уряду. Релігійно-ортодоксальні видання концентрували свою увагу на проблемах релігійного виховання і навчання, виражаючи в основному лояльність до польського уряду. Але, незважаючи на розходження, що існували між партіями, товариствами, виданнями, усі вони, як правило, докладали зусиль для поліпшення становища львівського єврейства. Так, ряд крупних підприємців, фінансистів, комерсантів, перебуваючи на позиціях польської державности й асиміляції, не заперечували необхідности створення національної єврейської держави в Палестині, вони також виділяли кошти на благодійництво.

Незважаючи на погіршення в 30-і роки економічного становища єврейського населення Львова, продовжували функціонувати численні благодійні, просвітительські й оздоровчі організації. Варто враховувати, що в політичному плані цей період також не відрізнявся стабільністю. У червні 1929 р., листопаді 1932 р. у Львові відбулися антиєврейські виступи, що з 1935 р. стали набувати практично постійного характеру, особливо почастішали випадки побиття студентів-євреїв. Листопадові 1932 р. антиєврейські виступи були спровоковані членами польської націоналістичної молодіжної організації. Ексцеси продовжувалися з 27 листопада по 1 грудня. У результаті вуличних заворушень постраждало близько 150 осіб. Згідно з поліцейським повідомленням, напади на євреїв відбувалися в основному у центральній частині міста⁵⁴, що свідчить про досить байдуже ставлення влади до того, що відбувалося. Крім цього, було здійснено кілька вибухів у єврейських районах: у синагозі по вул. Підзамче, на Єврейському цвинтарі. Відзначалися також напади на єврейські магазини.

З другої половини 30-х років помітно погіршилася міжнароднe становище, що було обумовлено фашистською агресією в Европі. У зв’язку з цим більш активно стали діяти різні сіоністські організації, особливо зайняті підготовкою людей до роботи в Палестині, а також ті, що безпосередньо здійснювали процес еміграції, надавалася також допомога біженцям з Німеччини. Єврейська віросповідальна громада, перебуваючи у важкому фінансовому становищі, як і раніше фінансувала медичні, благодійні і просвітительські установи і програми. Про швидке погіршення економічного становища єврейського населення Львова наприкінці 30-х років свідчить Передпасхальне звернення керівництва Громади і Рабинату: «Брати і сестри! Допомагайте в міру можливості, пропагуйте нашу акцію Великодньої допомоги. Громадяни євреї, пам’ятайте про нашу традицію і не дайте знедоленим відчути горе і голод у радісні дні свята Великодня. Пам’ятайте, що допомога потрібна тим, хто сам недавно допомагав бідним»⁵⁵.

Після 1933 р. єврейська громадськість Львова розпочала активну кампанію економічного бойкоту фашистської Німеччини. У ній взяли участь практично усі рухи, партії й організації. Створювалися антигітлерівські комітети, проходили збори протесту. Характерним у цьому плані були збори протесту Товариства єврейських жінок, що готуються працювати в Палестині (ВІЗО). Його резолюція говорила: «Засуджуючи нелюдське ставлення до єврейського населення, приєднуємося до загального економічного бойкоту Німеччини. Єврейські жінки, глибоко обурені знищенням досягнень свободи, прогресу і загальнолюдських цінностей, приєднуються до протесту усього культурного світу»⁵⁶. Був також створений антигітлерівський комітет єврейської молоді, що діяв під девізом: «Бойкотуємо товари гітлерівської Німеччини. Об’єднавшись, переможемо»⁵⁷.

У травні 1934 р., під час проведення комунальних виборів в органи міського самоврядування, єврейські партії й організації продемонстрували небувалу раніше єдність, створивши Об’єднаний єврейський виборчий блок. У нього ввійшли навіть організації, що раніше перебували на діаметрально протилежних позиціях.

Сіоністи-ревізіоністи, відчуваючи загрозу нової світової війни, розгорнули інтенсивну діяльність з формування єврейських воєнізованих організацій, яких не існувало упродовж тисячолітньої історії в діаспорі. Ряд таких організацій функціонував перед війною у Львові. Активно працювали Бейтар, Брит Гахайяль, инші молодіжні організації. На випадок війни передбачалося провести реєстрацію добровольців, здатних володіти зброєю.

У червні 1939 р., перед Другою світовою війною, Володимир Жаботинський відвідав Польщу. У зв’язку з цим журнал «Бойовик» – видання львівського воєнізованого товариства сіоністів-ревізіоністів «Брит Гахайяль» – помістив добірку матеріалів, присвячену ідеям сіонізму. Так, у статті «Героїзація сіонізму» відзначалося: «Ідея сіонізму – це революційна ідея, иншими словами, ідея героїчна», тому що «Якщо Гілель (давньогебрейський учитель Закону і філософ, I ст. до н.е. – В. М.) виклав весь зміст Тори в одній фразі: «Не роби иншому того, що було б неприємно тобі», то зміст сіонізму можна виразити словами: «Розпрямся, розправ крила, сміливо дивися усім у вічі і відчувай себе вільним, як людина, що знає мету»⁵⁸.

Проявом розуміння єврейською спільнотою небезпеки внутрішніх чвар і відсутности згуртованости стала організація напередодні комунальних виборів 1934 року «Об’єднаного єврейського виборчого блоку» у Львові. Блок було створено внаслідок угоди між суспільно-політичними силами різних спрямувань. У ньому була представлена майже вся єврейська громадськість Львова, про що свідчить його склад: виконком Крайової сіоністської організації, Організація релігійних сіоністів «Мізрахі», «Організація сіоністів-ревізіоністів», виконком «Руху за єврейську державу», партія «Агудаc Ізраель» (релігійні ортодокси), організація «Махзіхе Гадат» (релігійна), «Центральна спілка купців і підприємців», «Львівське товариство купців», Товариство ремісників «Яд Харузім», «Товариство дрібних торгівців», «Спілка єврейських городян», «Спілка євреїв – учасників боротьби за незалежність Польщі», «Спілка єврейських інвалідів», а також ціла низка корпоративних купецьких і ремісничих товариств⁵⁹. Таким чином, до блоку увійшли ті політичні і громадські утворення, що раніше традиційно були у стані взаємної конфронтації.

Виборчий блок висунув низку політичних та економічних вимог щодо становища львівських євреїв. Програмна відозва містила як загальні, так і конкретні гасла та вимоги, а саме: захист гідности єврейського народу, досягнення політичної і економічної рівноправности, ставилася вимога пропорційної участи євреїв в органах комунального самоврядування і міського управління, надання їхнім представникам посади віце-президента міста. До речі, посаду віце-президента міста у першій половині 20-х років обіймав д-р. Філіп Шляйхер, а наприкінці 20-x – на початку 30-х рр. – Віктор Хаєс. Висувалися також вимоги забезпечення єврейським робітникам робочих місць, допомоги безробітним, надання зубожілим податкових пільг, допомоги для системи загальної і професійної єврейської освіти, надання дотацій громаді та її організаціям, а також можливости отримання зубожілими дешевих помешкань⁶⁰.

Єврейський об’єднаний блок не здобув тієї третини мандатів, яка була б пропорційною кількості єврейського населення міста: було отримано 16 мандатів⁶¹. До такого результату спричинилося і балотування євреїв як кандидатів від инших партій (Позапартійного блоку співпраці з урядом, Польської партії соціалістичної). Від єврейського блоку до міської ради були обрані: Г. Гешелєс, В. Хаєс, Е. Шморак, д-р. Клафтерова, І. Орнштейн, Л. Розенкранц, М. Райх, Я. Мунд, А. Ротфельд, І. Зейлер, Г. Шлейхер та инші⁶².

На початку 1935 р. президент міста пан Дрояновський повідомив керівництво громади про розпуск найближчим часом її ради і правління та призначення урядового комісара⁶³. Підставою для такого рішення міського управління стала проблема незатвердження бюджету громади упродовж усього 1934 p. Згідно з чинним законодавством, бюджет віросповідної громади, представлений її правлінням і затверджений радою, подавався на остаточне затвердження до Міського управління. Упродовж 20-х років бюджет громади затверджувався на початку року, як правило, у січні-лютому, натомість з початку 30-х, у зв’язку з загальною кризою і руйнацією господарки громади, його почали затверджувати із значним запізненням: у середині і навіть у другій половині поточного року. Однак минув 1934 р., а бюджет громади так і не було прийнято, такий стан речей спричинився до звернення Міського управління до Воєводське управління з пропозицією запровадження комісарського правління⁶⁴.

Ситуація, що склалася у громаді, не перешкодила на парламентських виборах 1935 року створити єдиний виборчий комітет, до складу якого увійшли як сіоністи, так і релігійні ортодокси, а також прибічники проурядової орієнтації⁶⁵. Серед сіоністів по виборчому округу №70 у Львові депутатський мандат виборювали д-р. Зомерштайн, д-р. Розмарин і д-р. Роттенстрайх. На партійних зборах більшість отримав д-р. Зомерштайн, кандидатуру якого підтримали неєврейські виборців⁶⁶. Сіоністи закликали підтримати кандидатуру д-ра Зоммерштайна як представника усього єврейського населення Східної Галичини..

З наближенням воєнної загрози для Польщі з боку нацистської Німеччини, єврейська громадськість Львова, зокрема студентська молодь, проголошувала на необхідності консолідації усього суспільства на демократичній платформі⁶⁷. Та ж єврейська студентська молодь, що зазвичай була першою жертвою польських націонал-шовіністів, проголошувала свою готовність стати на захист краю. Навряд чи така ініціатива із зрозумінням сприймалася певними польськими політичними колами, про що свідчать незаконні обмеження прав єврейських громадян упродовж підготовки до комунальних 1939 р. виборів у Львові⁶⁸.

Попри неприхильне ставлення певних політичних сил єврейська спільнота Львова проголосила повну підтримку держави в її майбутній боротьбі за незалежність⁶⁹. З нагоди річниці Першої польської конституції 3 травня 1939 р. у Львові, на площі Св. Духа відбулась урочиста передача «Товариством єврейських купців» шести автоматичних карабінів місцевому полку піхоти⁷⁰. Про щиру підтримку єврейським населенням Львівського воєводства заходів щодо зміцнення обороноздатности країни свідчать результати підписки на позику повітряної оборони. Згідно з повідомленнями польських офіційних осіб, 71,7% загальної суми зібрали поляки, 24,95% – євреї 11,96% – українці⁷¹. Одночасно єврейська громада у Львові відчувала катастрофічний брак грошей, про що неодноразово повідомляла у пресі, нагадуючи необхідність сплати членами громади общинного податку та ліквідації давньої заборгованости⁷².

З перших днів Другої світової війни єврейська та українська парламентські репрезентації від імені своїх народів однозначно висловили підтримку польській державі в її боротьбі з нацистською навалою. Василь Мудрий, – голова українського парламентського клубу від Східної Галичини – підкреслив, що українці зроблять усе можливе для захисту держави⁷³. Голова єврейського парламентського кола депутат Зайдельман заявив, що єврейське населення без жодних застережень віддає себе до диспозиції найвищого командування війська, наголосивши, що воно є готовим до випробувань⁷⁴. Виконком Крайової сіоністської організації у Львові також звернувся з відозвою до єврейського населення міста, закликаючи стати на захист незалежности Польщі⁷⁵. В одному із останніх чисел «Хвілі» повідомлялося про реєстрацію до6ровольців⁷⁶.

Упродовж двадцяти років міжвоєнного періоду в економічному, політичному та соціальному житті єврейської громади Львова відбулася значна кількість подій, які спричинилися до формування нових критеріїв та підходів до національного розвитку. Єврейській спільноті була притаманна як внутрішня, так і зовнішня боротьба. Внутрішня боротьба точилася в умовно єврейському просторі, що був обмежений певним колом суто єврейської екзистенції. Вона відзначалася різноманітністю стереотипів, критеріїв, форм та засобів. Зовнішня боротьба, чи, радше, протистояння зовнішній загрозі і тиску, що в основному ототожнювались з офіційним польським суспільством, була більш одноманітна і досить конкретна, оскільки йшлося, насамперед, про основні громадянські права єврейського населення. Зазнавши виснаження і втрат єврейське суспільство прийшло до певної консолідації., не оминувши, правда, певного фаталістичного погляду на близьке майбутнє.

Ще продовжували діяти політичні партії, численні товариства й організації, працювали єврейські театри, виходили єврейські газети і журнали, були відкриті синаґоґи і молитовні доми. Але наближалося 1 вересня 1939 р. – день початку Другої світової війни і Катастрофи европейського єврейства, що не має аналогів у світовій історії. Голокост (Катастрофа) львівського єврейства почався наприкінці червня 1941 р. і тривав упродовж трьох років нацистської окупації аж до звільнення міста радянськими військами наприкінці липня 1944 року.

* У дужках зазначені сучасні назви вулиць.

** Грінбаум – один з керівників сіоністської організації в Польщі (радикальний сіоніст, депутат сейму).

*** Ряд сіоністських організацій не визнав офіційної назви Східна Малопольща.

**** Англійський уряд видав ряд «Білих книг», що обмежували еміграцію євреїв до Палестини.

---

¹ Dubnow S. The Sociological View оf Jewish Ніstory // Modern Jewish Thought. – New York. 1977. – P.93, 94.

² Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ). – ф. 701, оп. 3, спр. 787, арк. 6; Chajes W. Gmina Zydowska we Lwowie (Sprawozdanie) // Miesięcznik Zydowski. – T. l – Warszawa, 1934.

³ Tomaszewski E. Pochodzenie ludności m. Lwowa. – S. 8.

⁴ Tomaszewski E. Pochodzenie ludności m. Lwowa. – S. 9.

⁵ Державний архів Львівської області (ДАЛО). Фонд 110, опис 4, справа 201, лист 8.

⁶ ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 201, лист 8.

⁷ ДАЛО, фонд 1, опис 14, справа 2570, лист 72.

⁸ Діло. – 1918. – 20 жовтня. – С. 1.

⁹ Діло. – 1918. – 5 листопада. – С. З.

¹⁰ Діло. – 1918. – 16 листопада. – С. 4.

¹¹ Діло. – 1918. – 2 листопада. – С.1.

¹² Діло. – 1918. – 19 листопада. – С.З.

¹³ ЦДІАЛ. – Ф. 701, оп. З, спр. 505, арк. 1.

¹⁴ Chwila. – 1919. – 22 kwietnia. – S. 2.

¹⁵ Chwila. – 1919. – 15 stycznia. – S. l.

¹⁶ Chwila. 1927. №3090.

¹⁷ Діло. 1927. №241.

¹⁸ Діло. 1927. №224.

¹⁹ Діло. 1927. №245.

²⁰ Світло. 1927. №108.

²¹ ДАЛО, фонд 121, опис 3, справа 106, лист 3.

²² ДАЛО, фонд 1, опис 51, справа 589, лист 42-44.

²³ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 982, лист 23.

²⁴ Центральний державний історичний apxів України, м. Львів (ЦДІА). Фонд 701, опис 3, справа 691, лист 26.

²⁵ ЦДІА, фонд 701, опис 3, справа 691, лист 27.

²⁶ ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 124, лист 9.

²⁷ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 939, лист 41.

²⁸ ДАЛО, фонд 1, опис 52, справа 2853, лист 4.

²⁹ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 975, лист 72.

³⁰ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 984, лист 90.

³¹ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 984, лист 37.

³² ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 984, лист 41.

³³ Chwila. 1930. №4103.

³⁴ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 982, лист 3.

³⁵ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 982, лист 28.

³⁶ ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 124, лист 8.

³⁷ ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 124, лист 8.

³⁸ ДАЛО, фонд 110, опис 52, справа 2853, лист 5.

³⁹ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 196, лист 29.

⁴⁰ Myśl i Czyn. 1934. №4(7).

⁴¹ ДАЛО, фонд 121, опис 2, справа 169, лист 110.

⁴² ДАЛО, фонд 1, опис 52, справа 2853, лист 6.

⁴³ ДАЛО, фонд 1, опис 52, справа 2853, лист 7.

⁴⁴ ДАЛО, фонд 1, опис 52, справа 2853, лист 7.

⁴⁵ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 942, лист 10.

⁴⁶ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 942, лист 11.

⁴⁷ Arbeter Sztyme. 1932. №33.

⁴⁸ ДАЛО, фонд 121, опис 2, справа 117, лист 1.

⁴⁹ ДАЛО, фонд 121, опис 2, справа 117, лист 27.

⁵⁰ ДАЛО, фонд 271, опис 1, справа 494, лист 7.

⁵¹ ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 124, лист 4.

⁵² ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 124, лист 4.

⁵³ ДАЛО, фонд 1, опис 57, справа 531, лист 1.

⁵⁴ ДАЛО, фонд 110, опис 4, справа 437, лист 2.

⁵⁵ Gmina Żydowska, 1937, №2.

⁵⁶ ДАЛО, фонд 110, опис 1, справа 156, лист 8.

⁵⁷ ДАЛО, фонд 121, опис 2, справа 223, лист 7.

⁵⁸ Bojownik. 1939. №6. S. 7.

⁵⁹ Chwila. – 1934. – 25 maja. – S. 3.

⁶⁰ Chwila. – 1934. – 25 maja. – S.3.

⁶¹ Chwila. – 1934. – 19 maja. – S.6.

⁶² Chwila. – 1934. – 30 maja. – S.6.

⁶³ Chwila. – 1935. – 3 stycznia. – S.4.

⁶⁴ Chwila. -1938. – 21 stycznia. – S. l.

⁶⁵ Chwila. – 1938. – 25 maja. – S. l; – 1939. – 19 lutego. – S. 10; – 1939. – 25 lutego. – S. l.

⁶⁶ Chwila. – 1938. – 25 maja. – S. l.

⁶⁷ Chwila. – 1939. – 2 kwietnia. – S. 5.

⁶⁸ Chwila. – 1939. – 21 kwietnia. – S. 6.

⁶⁹ Chwila. – 1939. – 30 kwietnia. – S.l; – 1939. – 1 mają. – S. l; 1939. – 4 maja. – S. 3.

⁷⁰ Chwila. – 1939. – 4 maja. – S. 3.

⁷¹ Chwila. – 1939. – 12 maja. – S. 3.

⁷² Chwila. – 1939. – 24 czerwca. – S.3; ЦДІАЛ. – Ф. 701, оп. 3, спр. 2150, арк. 27.

⁷³ Chwila. – 1939. – 3 września. – S. 2.

⁷⁴ Там же... – S. 2.

⁷⁵ Там же... – S. З.

⁷⁶ Chwila. – 1939. – 7 września. – S. 3.