Барбара Лясоцка-Пшоняк

З історії Бенькової Вишні

Спроба опису місця

«Світ мого дитинства і юности увесь у Беньковій Вишні (тепер село Вишня Городоцького р-ну Львівської области. – Прим. ред.), – згадував Александр Фредро у Три по три, – Там довгі дні, довгі пори року, бо коли ж тривати усьому довго, як не у дитинстві. Я не копаюся у пам’яті, однак точно пам’ятаю» (1). Саме ця сердечна пам’ять письменника і визнання саме тієї землі своєю малою батьківщиною урятувало Бенькову Вишню від цілковитого забуття. Однак, вона стала радше атрибутом дитинства Фредра, аніж місцем розгаданої ідентичности. Навіть перед Станіславом Піґонєм, чудовим знавцем життя і творчости автора «Помсти», Вишня утаїла не одну таємницю (2). Збігнєв Гаусер, а власне він у короткому репортажі (3) згадав і Бенькову Вишню, і Рудки, відвідавши ті місця у 1991 і 1999 роках, не мав можливости ближче пізнати їх минуле, що призвело до кількох неточностей і прикрих помилок.

Бенькова Вишня, котра ділилася на чотири кути: Вишня, Голодовка, Каліча Гора і Загає, належала до рудківського ключа. Його центром було повітове містечко Рудки, яке, з часом, віддало свої владні повноваження поближньому Самбору. До названих маєтностей належали ще Новосілки, Ятвяги і Вістовичі. На початку ХІХ ст. Яцек Фредро докупив Яремків, але незабаром його продав. Наприкінці 30-х років ХІХ ст. додалися ще Підгайчики, а через 30 років – Никловичі.

У XVIII ст. кілька десятків років ці землі належали родині Урбаньскіх. Жидачівський підчаший Міхал на місці дерев'яного костьолика побудував у 1728 р., або кілька років пізніше, мурований храм (4), що був освячений через 13 років. 26 березня 1733 року той же Міхал Урбанскі брав участь у Laudum сконфедерованих руських земель, що проходив у Вишні. Разом з Людвіком, Францішком і Зиґмунтом Урбаньскіми він був обраний на час interregnum (міжвладдя) суддею від Львівської землі і Жидачівського повіту. Він також був послом до елекційного сейму. Дружиною Міхала була Ельжбета Дубравска, котра народила йому двійко дітей: Терезу і Йозефа. Донька доволі рано вийшла заміж за Йозефа Бутлєра. У них було дві доньки і все вказувало на те, що житимуть вони довго і щасливо. Тимчасом, у 1750 чи 1751 р. Йозеф несподівано помер. Зовсім ще молода вдова і гадки не мала проводити подальші роки на самоті. Схоже на те, що саме батько засватав її за Йозефа Бенедикта Фредра, сина свого доброго приятеля на засіданнях місцевих сеймиків Антонія. Шлюб відбувся у 1753 р. Фредри, очевидно, тішили себе ілюзіями, що обраниця, обтяжуючи нову родину своїми двома дітьми, принесе у посагу цілий рудківський ключ, або, щонайменше, саму Бенькову Вишню. Однак, ці надії виявилися марними. Маєток під Львовом, цінний власне своїм центральним розташуванням, Міхал Урбаньскі записав на сина. До посагу Бутлєрової удови відійшли родинне село Дзюрджів і 40 тис. злотих до нього (5). Але і цю землю орендував Йозеф Урбаньскі.

За яких обставин Рудки, Бенькова Вишня і довколишні села змінили свого власника, зараз важко встановити. Вірогідно, замішана у це була якась пані Урбаньска, яка вийшла заміж за Войцеха Сємєньского, що був сином львівського і жидачівського підкормчого Яна. 2 березня 1733 року Войцех був обраний маршалком конфедерації руського воєводства і задекларував непорушність шляхетських привілеїв. На виборах до елекційного сейму, що відбулися кілька днів потому, він здобув достатню кількість голосів, аби брати участь у прийнятті рішення про майбутнє польського трону у Варшаві. Войцех Сємєньскі прислужився Беньковій Вишні тим, що збудував тут палац. Однак, він так і не зміг звільнити рудківський ключ від нависаючого над ним боргу, котрий походив, поміж иншим, з численних пожертв на кошт місцевих костьолів і кляшторів. Борг цей збільшувався, руйнуючи господарства майбутніх власників. Лише відсоток від боргу станом на січень 1797 р. становив 4 тисячі 320 злотих.

Чергові зміни власників підтверджені збереженим до сьогодні юридичним і маєтковим Актом, що стосується Рудок і Бенькової Вишні у Судецькому повіті. Войцех Сємєньскі віддав рудківський ключ у посагу доньці Кунегунді, що виходила заміж за Франца Деболє. У них було четверо дітей: Йозеф, Фелікс, Маріанна і Стефан. Однак, жоден з них не став чи не стала спадкоємцем маєтку. Їхній батько, Франц виявися недбалим і марнотратним господарем, що залишив маєток у повній руїні. Після його передчасної смерті десь близько 1795 року щорічні суми, які він мав би виплачувати своїм кредиторам, становили 21 тисячу 478 злотих. Більшість з тих сум складали відсотки від позичених упродовж усього кількох років грошей під заставу маєтку дружини. Єдиним порятунком Кунегунди від банкрутства був продаж рудківського ключа.

Охочим на таку ризиковану операцію виявися Яцек Фредро, син Йозефа Бенедикта, котрий, беручи за дружину Терезу з Урбаньскіх, primo voto Бутлєрову, міг сподіватися, що її посагом будуть Бенькова Вишня з Рудками і Ятвягами. Напевно, він довго мучився розчаруванням, яке його спіткало. І хоч батько уже не жив кілька років, син напевно пам'ятав про ті його марні надії. А оскільки і сам давно вже хотів вирватися з підкарпатського відлюддя і переселитися поближче до центру політичного життя Галичини, вирішив не втрачати такої нагоди. «Контракт про продаж» Кунегунда Деболі підписала з Яцеком Фредром 11 лютого 1796 року. Але тільки 18 лютого наступного року він був уписаний у Державну книгу контрактів. Містечко Рудки, а також села Бенькова Вишня і Ятвяги були оцінені у 122 тисячі польських злотих. [...]

До Бенькової Вишні Фредри переїхали мабуть ще у 1797 році. Яцек хотів якнайшвидше реалізувати свою давню мрію жити і працювати у Львові. Алєксандр Фредро мав тоді тільки чотири рочки. Окрім нього, у новому домі оселилося ще п'ятеро дітей. Бо Юліан міг народитися уже за кілька місяців після переїзду Фредрів з Ненадової. У Беньковій Вишні, очевидно, народилися і наймолодші сини Яцека і Маріанни Фредрів: Генрик і Едвард. Зрештою, усі діти були тоді ще дрібні. Найстаршому, Яну Максиміліану, було не більше 14 років, молодша ж від Олеся (так називали малого Алєксандра Фредра. – Прим. ред.) Цецилія, котру удома називали Геся, мала тільки два рочки.

Палац, який колись збудував тут Войцех Сємєньскі, давно згорів, залишивши хіба руїни. Але ті «чорні комини, що стирчали і лякали навіть у полудень, з їх пивницями, скарбницею, коморами, де луна гула під склепіннями» (6), були вимріяним місцем дитячих забав, особливо хлопчаків. Адже там вони могли торкнутися стилізованого на романтичний кшталт минулого і перейматися його таємницями.

Тоді усі жили у флігелі. Хоч приміщення були невеликі, але зі смаком облаштовані Маріанною. Найбільш улюблені покої, такі, як блакитний кабінет, зелена зала, кімната для забав і спальня, Фредро зберігав у свої сердечній пам'яті до останніх років життя. Менший від флігеля будиночок називали «офіцинка» (від пол. Oficyna – флігель. – Прим. ред.). Власне там молодші Фредри «над книгою чола коптіли, але не докоптіли [...], зате висміялися на ціле життя, і то так щиро, і так без кінця, і так здушено, аби пан Травіньскі – учитель хлопців – не почув з иншого покою» (7). Прототипом усіх альтанок, що згодом з’явилися у Фредрівських комедіях, хоча б у тій же «Помсті», могла бути альтанка, що її називали шопа, обплетена трояндами і настурціями, «що вилися по березових прутиках аж під дашок».

Королівством Маріанни з Дембіцкіх, дружини Яцека Фредри, був сад. Це вона упорядкувала давні клумби, зробила спеціальні стежки і композиції з дерев і кущів, котрі тоді ще вдалося врятувати від знищення. З такою ж ретельністю вона закладала і нові газони і садила зелень, формуючи вигадливі фігури. «Бачу її, завше зайнятою садом, – роками пізніше згадуватиме Алєксандр, – вона змінила і розширила сад у Беньковій Вишні [...] Ті кілька ялин обабіч стежки, що провадить до студні, посадила власне вона, і кількість ялин, а їх було дев'ять, повторювала кількість ще живих тоді її дітей (8). Уже як самостійний власник Бенькової Вишні, Фредро поставить лаву на краєчку горба, з якого не раз буде приглядатися до тих дев'яти, потім до восьми, а потім до семи ялин, бо деякі, невідомо чому, почали умирати, як і діти пані Маріанни. «Важко зараз розпізнати, які з ялин були першими...» (9). Одним із найбільш улюблених місць забави усіх малих Фредрів – спершу дітей, потім онуків, врешті правнуків Яцека, був ставок. Там чергові покоління училися рибальству, плавали на човні, найохочіше без відома дорослих, скеровуючи човен на маленькій острівець, котрий здавався зачарованим. Часом бігли аж на кінець парку, щоб подивитися «на далекі поля, що тягнуться аж до Рудок, на довгий ланцюг синіх гір, що замикали горизонт» (10). Там був кінець світу. І кінець дитинства.

Для Алєксандра він прийшов 12 січня 1806 року. Той день був винятково морозяним. «Свічки у покоях Бенькової Вишні горіли червоним... але ніхто і не думав обрізати гнотик чи загасити свічки». Маріанна Фредро знайшла свій вічний спочинок у крипті рудківського костьолу. Яцек з дітьми поспішно виїхав до Львова. Для Бенькової Вишні закінчився восьмирічний період господарчого розквіту, упорядкування занедбаних справ і нездоланної радости її мешканців. Уперше після придбання садиба була віддана в оренду молодшому братові Маріанни, Войцеху Дембіцкому, котрий саме тут узяв шлюб з Кароліною Гумницкою. І напевне, саме у Беньковій Вишні народилися дві його доньки: Юлія і Марія. Увесь той час Яцек Фредро був недалеко, наглядаючи за садибою збоку, часто і охоче радив у скрутних ситуаціях, залагоджував клопоти.

Саме у Беньковій Вишні два його сини, Северин і Алєксандр після наполеонівської кампанії училися непростого мистецтва господарювання. Першим повернувся у рідні краї Северин. Йому вдалося утекти з полону, до якого він потрапив після битви під Ляйпцігом. Батько відмовив тоді орендарям і на пробу довірив Бенькову Вишню старшому синові (11). Набагато менше село Ятвяги дісталося кілька місяців потому сину Алєксандру. Це зовсім не означало, що обидва маєтки мали стати місцем заслання колишніх військових. Алєксандра доволі часто можна було зустріти у Львові, а навіть у Карлсбаді. Натомість Северин виявився значно більше, ніж брат, прив’язаним до землі. Він господарював щораз краще, допильновуючи, аби урожай картоплі і пшениці дав роботу шинкарям і гуральні. А що другої неділі він, на зміну з Алєксандром, влаштовував гучні забави, де кожен міг наїстися і напитися досхочу. На щастя, для гостей Новосілки, що після шлюбу з Доміцелею Конарскою перейняли функції Бенькової Вишні, були не надто далеко від неї.

Натомість, увесь рудківський ключ Яцек призначив для Алєксандра. Саме цей, такий инакший, аніж решта його дітей, син, у якого радість переходила у смуток, а відкритість до найближчих сусідила із замкнутістю до чужих, мав стати спадкоємцем родового маєтку. Тоді він ще не був полишений сам на себе. Різні господарські рішення йому підказував батько. Не раз він робив це у листах: «Мій Алєксандре, – радив синові заледве за місяць до смерті. – Писав через Жежніцкого [...], аби погодив їх з орендарем, не писав причини, прошу, скажи орендареві, щоб з ними погодився, бо так треба. Вони дають 150 ринських, мені здається, досить, а можливо, дали б і більше, якби з боку фактора на них не тиснули, бо це їх дратує. Тому я хотів би, аби він з ними погодився, бо боюся, щоб вони не подалися до циркулу [...] Гершкові з Б. Вишні дещо належиться за те, що він не возить пива, йому варто трошки попустити, тому скажи Сускому, аби не гнобив його новим акцизом. Як потрібна худоба, що є у нього на броварні, то можете забрати, бо він сам так обіцяв» (12).

Написаний далеко заздалегідь заповіт Яцека Фредри відкрили одразу після його смерті 8 або 9 лютого 1828 року. Ян Максиміліан дістав свою частку ще раніше. Северин через 10 років отримав Новосілки. Генрику батько записав свої родові маєтки – Цісне і Гошів. Двом наймолодшим синам, Юліану і Едварду, а також двом донькам частково віддав спадок грошима, а решту декларованих сум призначив на рудківський ключ. Найстарша донька Людвіка, удова за Антонієм Розвадовскім, повинна була через певну кількість років отримати дивіденди з Ятвягів, котрі разом з Беньковою Вишнею і Рудками перейшли до Алєксандра.

Можна лише здогадуватися про мотиви саме такого рішення Яцека Фредра. Алєксандр був тоді уже автором чотирнадцяти комедій, серед яких було п'ять одноактових, і однієї оперетки, також одноактової. Однак, літературна творчість була радше контраргументом до передачі зовсім непростих господарських обов'язків. Очевидно, батько побачив тоді у комедіографа такі важливі риси, як наполегливість, докладність, а особливо, розуміння законів природи і глибоко закорінену любов до родини, що не допустить занедбання чи кривди тих, хто разом дбають про розквіт маєтку. Час показав, що Яцек не помилився у визначенні характеру свого третього сина і точно визначив його господарські схильності. Алєксандр не тільки зберіг батьківський спадок, але потроїв його вартість, вирішуючи усі родинні справи з подиву гідною чесністю. Уже 7 березня 1828 року, через неповний місяць після смерті батька, він записав у новенькій рахунковій книзі: «Нагода[...] для Юліана 1000 флоринів у валюті віденській за рік 1827[.,.] Розвадовскій належиться до 1 квітня 20 дукатів, Генрику заплачено, Едвард узяв чеком 10 за станцію і срібну миску ціною 60 флоринів цісарської валюти» (13).

Записи видатків, які тоді називали експенсами, і доходів Фредро робив понад 18 років, хоча з часом усе з меншою регулярністю. Він повернувся до цієї звички у 60-х роках, але оскільки на той час уже давно не займався маєтком, нотатки були доволі лаконічні. Цей основний обов'язок кожного доброго господаря Фредро виконував майже до Весни народів. Напевно, трохи занедбав його під час свого кількарічного перебування за кордоном у період з грудня 1849 року до серпня 1655 року. Щоправда, у той час він кілька разів повертався до Галичини, не раз навіть на довший час, але або не провадив у той час бухгалтерії, або її знищив.

Записи з 20-х і 30-х років, коли Фредро ставав усе ліпшим господарем, є цінним і корисним джерелом для пізнання тих економічних процесів, що проходили на польських землях під владою Австро-Угорської імперії. Хоча, звісно, діяльність великого комедіографа може бути і винятком, адже вона була дуже успішною. Залізна дисципліна панувала у всіх термінах і розмірах обов'язкових сплат Бенькової Вишні, Рудок і Ятвяг.

[...]

Слід сказати, що Фредро і дуже уміло провадив оборот готівки. З обробітку землі, тваринництва і, передусім, з горілчано-лікерного виробництва мав чималі прибутки, які, наразі, не вкладав у розвиток господарства і не призначав їх на оплати, а тільки позичав, і то під чималі проценти. Для прикладу варто згадати тільки одну з таких типових оборудок. 26 липня 1841 року позичив своєму вуйкові, Евстахію Дембіньскому на рік, до 1 червня 1842 року, чималу суму у розмірі 3 тисяч ринських злотих під 6 відсотків. Сам Фредро також охоче позичав, найчастіше у родини. У братів Северина, Генрика і Едварда і у сестри Цецилії. Позичав також у Казімєжа Яблоновского, брата своєї дружини. З тих позичок він сплачував якісь давніші зобов'язання і завжди був у виграші.

Надзвичайно вимогливим був Фредро до виконання обов'язків найманих працівників і челяді, хоча пропонував їм дуже скромні суми винагород. Кожного з управляючих, а ними були пани Зброжек і Павліковскі, зобов'язав, як тоді було прийнято, провадити господарську книгу (14) і вимагав щотижневих звітів про виконані, і навіть заплановані роботи. Тільки деякі з них приймав без застережень. Частіше вимагав подальших роз'яснень. Чимало намірів рішуче відкидав: «Минулого тижня, – доповідав управляючий у 1842 році, – було продано 40 бочівочок горілки. – Дуже мало» – коментував Фредро. «Привозять багато такого сіна, – писав иншим разом, – яке не надається до січки, бо підгниле, а оскільки воно дешеве, то Ясновельможний Пан може наказати використати його як підстилку чи взагалі не використовувати». Це насправді розгнівало Фредра. «Щодо сіна, – відповідав він, – то уже не раз говорив, щоб не використовувати його як підстилку, а пускати тільки на січку. І ви повинні твердо триматися цієї позиції щодо підстилки». Однак, инколи, коли усі господарчі справи йшли так, як він хотів, Фредро міг бути добродушним. Якось пан Зброжек переказав йому прохання управляючих маєтком, хоча і не дуже вірив у його виконання: «Працівники просять Ясновельможного Пана трохи горілки на свята взамін за картоплю», – «По два кухлі кожному, але без заміни, дарую». Частина винагород, які працівники отримували натурою, була з легкої Фредрової руки подвоєна. Однак, такі жести були, радше, винятком. [...]

Після смерті батька Алєксандр Фредро більше часу проводив у Беньковій Вишні, займаючи, традиційно, кімнатку у флігелі. Натомість у альтанці, надалі сповитій настурціями, ніхто уже не шукав усамітнення, і офіцинка стояла дивно тиха, бо дитячі сміхи уже давно віддзвеніли.

Сад поволі здичів і тільки дев'ять ялин, посаджених рукою матері, уперто тяглися догори. Незалежно від тих змін, Бенькова Вишня залишалася його улюбленою малою батьківщиною. Саме сюди восени 1828 року він привіз свою дружину, Софію з Яблоновскіх, колишню дружину графа Скарбка, на яку йому довелося чекати 11 років. Зими панство Фредрів зазвичай проводило у Львові, а рештою пір року тішилися своїм заміським маєтком.

Спершу вони мешкали у флігелі. Син Фредрів, Ян Алєксандр, якого у родині називали Олесем, запам’ятав кілька вирваних з контексту подій, які точилися саме у тому флігелі. Вечоріється. Кілька осіб зібралося у кімнаті для забав, умебльованій у австрійському стилі. На фортеп’яно спирається молодий чоловік з темними вусами, одягнутий у чамару (czamara, давній чоловічий стрій. – Прим. ред.) і червону вовняну кракуску (чоловічий головний убір, що носили, головно, краків’яни. – Прим. ред.). Чому він мав її на собі у домі? – роками пізніше запитував себе Алєксандр. Мама грає марш князя Йозефа Понятовского. У кімнаті є також другий гість Фредрів. І звичайно, є тут і батько (15). Ця сцена розігралася, непевне, у 1832 р. Адже саме тоді у Беньковій Вишні гостювали учасники листопадового повстання Гебештрайт і Вілуцкі, котрі переховувалися у Галичині від репресій пруських влад.

Попри свої постійні намагання зібрати якнайбільше коштів, аби сплатити чергові суми посагів сестрам і братам, численні комісійні від капіталу, а також старі і нові борги Бенькової Вишні, Фредро від початку 30-х років почав збирати кошти на якусь ідею, яку наразі не оприлюднював. [...]

Метою Фредра було будівництво нового дому. Він мав постати на місці спаленого маєтку Сємєнскіх і офіцинки, а також зайняти частину парку. На жаль, Фредро не ліквідував колишніх пивниць і фундаментів, а тільки їх замурував. Вони замикали палац з південного і північного боків. Там, де колись стояла офіцинка, було його праве крило. Після першого капітального ремонту, що розпочав у 1873 році син письменника, Ян Алєксандр, під час якого колишній ґанок переробили на салон, на стіни кинувся грибок, котрого так і не вдалося позбутися. [...]

Деякі стверджували, що новий будинок був схожим на італійську вілу, описану в одному з романів Вальтера Скота. Инші казали, що це реалізація власного задуму Фредра. Правдоподібно ж, що його прототипом був випадково побачений рисунок у якійсь англійській книжці. [...]

Колишній флігель, як і новий дім, стояли на узвишші над ставом. Над його берегами Фредро наказав поставити пні, на яких можна було посидіти і які ліпше, аніж лавки, пасували до навколишньої природи. Став, острівець і зарослі над ставом було видно з тераси палацу, де влітку смакувалося підвечірками. Перед ґанком східного фасаду росла чудова подвійна липа. Власне ця порода дерев, разом із ялинами, були улюбленцями не тільки Фредра, але і його батьків. Саме липами обсадив Яцек широку алею, що поєднувала палац з фільварком.

Бенькова Вишня славилася чудовими городами і садами. Цим господарством займалася Софія. З весни до осені вона сама полола, обкопувала, мотичила і садила, не допускаючи до цієї роботи нікого зі служби, і навіть найманого садівника. Під яблунею, що росла на городі, був великий кам’яний стіл, за яким у сонячне пополудня пили чай. Від великого городу Фредро відрізав маленькі, дитячі. Він сам поробив на них стежки і поставив альтанку, в пам’ять про ту, колишню, яка зберігала колись не одну його мрію чи тривогу. У саду була стайня, де упродовж багатьох років спеціальне місце належало Кріпкій, «невеликій арабський кобилі, фаворитці його батька, подарованій стрийкові Генрику, коли той вирушав на війну 1830 року. Після воєнної кампанії Кріпка, завжди округла і весела, повернулася до Бенькової Вишні (16).

Радість і спокій, що панували усі 17 років життя Фредрів у маєтку, були потривожені подіями 1846 року. Тоді виникла думка придбати будинок з парком у Львові, хоча сам Фредро недолюблював столичне місто. Однак, безпека родини була важливіша від найбільших упереджень. Відносно швидко вдалося знайти найкращу, яка тільки могла існувати, ділянку під будову – між вулицями Словацького, Крашевского (тепер С. Крушельницької. – Прим. ред.) і Сикстуською (тепер П. Дорошенка. – Прим. ред.). На тому місці стояла хатинка, у якій мешкав якийсь стельмах. Поруч була стодола, в якій стояли поштові карети, віддані до ремонту. Фредро, не роздумуючи, придбав ділянку за 8 тис. флоринів. Однак, невідомо чому, не розпочав жодних будівельних робіт. Так, ніби відчував, що те місце йому не призначене і врешті він замешкає деінде.

Нагода трапилася наступного року. 10 липня 1847 року Фредро заплатив 20 тис. флоринів Шимону Сухоцкому за садибу на Хоронщизні (район вулиць Чайковського і Дудаєва. – Прим. ред.) [...]

У липні або серпні 1848 року Фредри, як звичайно, рушили до Бенькової Вишні. Виїжджали зі Львова пізніше, аніж зазвичай, бо Фредро брав активну участь у Весні народів. Тоді вони ще не підозрювали, що це буде їхній останній, такий довгий період життя у родинному гнізді. Сам палац не був тепер таким гостинним і безпечним, як було донедавна. Та все ж запланували залишитися у селі аж до 3 листопада. Уже навіть вирушили у зворотну дорогу, але отримали звістку про бомбардування Львова і повернулися назад. Залишались у Беньковій Вишня недовго. Боячись кривавих розрух, сховалися у поближніх Погірцях, у маєтку Константа Моравского. Фредро погано себе там почував і волів повернутися до власного дому. У маєтку Фредри відбули ще Різдво 1848 року. Особливо у це свято відчувалася туга за сином, який напередодні долучився до угорського повстання. Наступного 1849 року письменник ще кілька разів приїздив до Бенькової Вишні, аби впорядкувати поточні справи маєтку і забезпечити роботу усього господарства на час його від’їзду до Парижа. Однак, тодішні візити були дуже короткочасними.

Темного грудневого ранку Фредро залишив Львів на довгих п’ять років. Звичайно, за цей час кілька разів він змушений був приїжджати, і тоді відразу їхав до Бенькової Вишні, аби проконтролювати виконання виданих раніше розпоряджень. Хоча це не були уже ті колишні сентиментальні повернення і Бенькова Вишня все більше і більше належала минулому, його ставлення до маєтку було не менш сердечним.

Пізнього літа 1855 року Фредро остаточно вирішив повернутися до Галичини, хоча його сину Яну Алєксандру через його участь в угорському повстанні надалі був заборонений в’їзд на територію австрійської імперії. Тоді ж стало зрозумілим, що майбутнє Бенькової Вишні буде пов’язане з сином, а не з батьком. Нічого дивного, що у його листах до батьків іще з Парижа маєток займав щораз більше місця: «Що стосується віддачі Бенькової Вишні в оренду, – звірявся їм 7 квітня 1857 року, за неповних три місяці перед поверненням, – рішення повинен прийняти батько. Я не боюся праці, навіть більше, прагну до неї, але боюся свого невігластва у господарці, і вважаю, що якщо можна було б з користю віддати Бенькову Вишню на два роки, то я б зайнявся господарством у Ятвягах. Напевне, упродовж тих двох років, я буду залицятися, можливо, навіть оженюся, що відволікатиме мене від господарства. Можливо, варто запропонувати посесорові, що він може мешкати у частині дому, поки я буду парубком, а у випадку мого одруження я отримаю цілий будинок. Найбільше засіло в голові те, що одразу треба буде відбудувати стайню. Стара, та, що стоїть у парку і де останні роки доживала Кріпка, напевне уже валиться, а порядок повинен бути такий, щоб у стайні було як у покоях. Перебудова дому не є нагальною справою, візьмуся за неї, коли матиму гроші, або якщо одружуватимусь, але стайня – річ нагальна і необхідна. Уже тепер ламаю собі голову, де тимчасово поставлю коней. Навіть, якщо буду господарювати у Ятвягах, то мешкатиму у Беньковій Вишні, бо мушу за два-три роки упорядкувати помешкання» (17).

У листі від 13 квітня того ж року, відповідаючи на листа Софії Фредро, він подає свої чергові наміри: «Між иншими проектами, які готую для Бенькової Вишні, є завжди той, щоб засадити парк квітами різних ґатунків, щоб квітнули з весни до осені. Наприклад, там, де зараз вхідні двері номер 3, поставиться вікно і буде чудова грядка [...] Що ж стосується віддачі в оренду, то мені здається, що це варто зробити тільки на дуже і дуже вигідних умовах, бо врешті мені це буде лестити, а чи в одному, чи на двох селах буду господарювати – не велика різниця. Не святі горшки ліплять і не є то аж така трудна справа, аби з розумом і доброю волею нею за короткий час не опанувати» (18). Величину його ілюзій покаже майбутнє.

Правда, найбільш важливі з тих намірів він почав втілювати уже невдовзі після повернення до Галичини. Заручився він також дуже швидко, і уже 17 вересня 1857 року одружився з Марією Мір, яку найближчі називали Мізя. Відповідно до попередніх проектів, цілу осінь і трохи зими – за винятком іменин батька і Різдва – Ян Алєксандр провів у Беньковій Вишні, пристосовуючи її до нових завдань і своїх уподобань. Початково виявляв навіть чимало запалу, оскільки завжди був прихильником модернізації. Полюбляв також усе люксусове. Непогано дав собі раду з частковим ремонтом і переобладнанням палацу. Для Мізі призначалися різні столики, комоди і б'юрка. Для неї ж привіз фортепіано Pleyel, що не зовсім сподобалося його батькам. Вони вважали, що не варто було аж так переплачувати тільки для того, аби мати інструмент відомої фірми. Врешті, він купив пару шпаків, що мала б скрашувати самотність молодої дружини у час його вимушеної відсутности. На якийсь час усі ці дії Яна Алєксандра принесли сподіваний успіх, оскільки Мізя одразу прийняла Бенькову Вишню, називаючи її своїм home, що становило вираз найбільшої поваги до Фредрового маєтку. Як зреагував на таке означення письменник, не відомо. Для нього вона завжди була і залишалася тільки – і аж – родинним гніздом.

Значно важчим завданням для Яна Алєксандра виявилося самостійне загосподарювання цілого маєтку. Розуму і доброї волі, які він собі приписував, очевидно було замало і для фінансових калькуляцій, і для прийняття вдалих господарчих рішень, і для контролю над працею робітників. Навіть Мізя доволі швидко зорієнтувалася у недостатності умінь і вправи свого чоловіка: «Ти починаєш господарювати, не вміючи цього добре робити, як, зрештою, і я» (19). Батько, звісно, добре знав про цілковите дилетантство сина у господарських справах. Але і не дуже цьому дивувався, бо згадував той рік, коли сам, майже нічого не вміючи, перейняв господарство у Ятвягах. Отож, постановив вчинити зараз так, як колись учинив його батько: написати Яну Алєксандру якнайбільше інформації і вказівок. Так виникли «Нотатки», які Станіслав Піґонь уважав за свого роду «протокол передачі», у якому Фредро «показав стан справ, зазначив, які справи уже розпочаті, а які давно заплутані, зареєстрував борги і терміни заборгованостей і под. Він не ощаджував на загальних вказівках для сина, свого наступника [...] Вони подають докладний образ не тільки стану маєтку, але також основ і принципів, якими керувався Фредро-господар» (20).

Там були такі різні справи, що, доповнюючи одна одну, вони давали всебічний образ рудківського ключа. До нього входили орні землі, луки, пасовиська, яких, зрештою, було замало, ліси, парки і численні забудови різного призначення. Наприклад, пасовище у Рудках селяни винаймали усього за 40 флоринів цісарської монети щорічно. З ними обов'язково треба було щороку поновлювати контракт, аби не подумували про право власности. Можна також віддавати в оренду містечковий парк Митня, але найкраще тим, хто ту оренду сплачує. Його безпосередній доглядач до таких не належав. Батько нагадав також синові про роздрібнені частини поля, які не варто оминати увагою. Наприклад, поміж рудківськими землями було півтора морги поля, що його обробляла удова колишнього управляючого Павліковска. «Не забути, аби собі не привласнила» (21). Навіть такі окрайці землі, як «кавалок поля, котрий обробляв лісничий поміж селянськими угіддями, поблизу угерської дороги», чи кавалок поблизу хати при цегельні мусили бути враховані у всіх статистиках і обрахунках, бо ж вони належали до маєтку, складаючи його цілісність. Виявляється, Фредро був не тільки сумлінним господарем, але й суворим екзекутором. Варто нагадати, що «Нотатки» з'явилися через дев'ять років після скасування панщини. Однак, він і надалі вимагав від селян – звісно, у межах права – якихось звітів. Він, наприклад, стверджував, що «ліс може бути формою оплати праці. Лісничий повинен мати перелік тих, хто хоче відробити. Такий другий перелік повинен бути в економа. Вони повинні тримати зв'язок і вписувати. Економ за відробку за ліс дає квитанції, котрі той, хто відробив, повинен дати лісничому, аби той викреслив його з переліку». Жодна повинність не була забута.

Будівлі різного призначення теж повинні були бути під пильною увагою сина. Його чекали у тій сфері важкі рішення. «Селяни кидаються будувати школу. Але мені здається, що це привід, аби я відступив їм корчму, де вони нібито мають поселити учителя, а насправді – громадського писаря. Звичайно, корчми їм не віддам, а коли програю у суді, то тоді громада мусить віддати ту землю, на якій вона стоїть, або корчму розібрати». Рішучості Фредра у дотриманні права і контролю над власними маєтками сусідила підозріливість, яка, зрештою, була присутня у багатьох инших сферах його життя. Коли Ян Алєксандр, котрий, окрім господарського життя, віддавав перевагу далеким мандрівкам і бурхливому товариському життю, приступив до реалізації рекомендації з «Нотаток», він мав би бути враженим. А після того прийшло знеохочення. До усіх його клопотів з гуральнями, корчмами, орендами, стайнями і гноївками додалося ще й те, що Мізя за частину свого посагу відкупила у Болеслава Борковского сусідні з Рудками Підгайчики. Навіть батько, завжди охочий до збільшення маєтків, тим разом був проти.

Уже перші підрахунки доходів і боргів рудківського ключа, зроблені Яном Алєксандром, обурили його батька. А ідея звільнити узимку управляючого Клєчевского від обов'язків приїжджати до Бенькової Вишні і самому перейняти управлінські справи була цілковито безсенсовною. «То правдиве дітвацтво, – твердив він відкрито, – щоб ти був писарем у свого управляючого і брався за речі, яких не умів і уже не будеш уміти. [...] Самої поради замало, треба ту пораду виконати, тобто написати, а ти не умієш, тільки німецькою, не знаєш термінології і найпростіших форм, аби написати до влад» (22). Розгнівали старого Фредра фінансові звіти і прогнози. Реалізація задумів сина неуникно допровадила б до банкрутства. «З того усього випливає, – писав Алєксандр Фредро у тому ж листі, що був суворою доганою, – що добре управління Рудками, Беньковою Вишнею і Ятвягами, – чого слід чекати від управляючого – повинно після сплати 4000 флоринів мені і 3000 флоринів податку з кредитних товарів, разом 700, принести ще 6000 флоринів. А що стосується оборотного капіталу, то він завжди має бути дохідним. У випадках великих витрат він може бути замінений доходами дружини [...] Я здеконцентрований. Не хочу, щоб ти робив золото, але хочу розсудливого твого погляду на майбутнє. Тут, властиво, уже навіть не йдеться про охайність бюджету, а тільки про принцип, що з Бенькової Вишні, Рудок і Ятвягів можна сплатити тільки 4000 флоринів мені і 3000 флоринів податку і більше нічого – на те погодитися не можу. Усе це можеш повідомляти иншими словами» (23). Старий Фредро відчував, що син зменшить вартість рудківського ключа. За його колючими словами приховувалося безсилля.

Наразі Ян Алєксандр не міг ще зруйнувати Бенькову Вишню. Сяк-так він господарював чотири роки, а у складних випадках просив поради у батька. Звернувся, наприклад, у справі конфлікту з греко-католицьким священиком, який домагався безкоштовного дерева. «Встановивши раз і назавше обмеження на кількість палива, ми б усунули усі подальші можливі причини до суперечок, а гроші залишились би у кишені» – вважав Алєксандр Фредро (24). Коли одна суперечка була вирішена, одразу з'являлася нова. Тим разом її предметом були городи і хати на них. «Врешті-решт, ми уже сорок років є власниками тих наділів, на яких [...] поставили якусь нову хату там, де її ніколи не було. [...] Яким же чином ксьондз Гриневецкі хоче раптово отримати це у власність? Це треба присікти, паркан зруйнувати, а тільки потому почати переговори [...] Якщо у метриках ті наділи записані на церкву, то нема чого впиратися, бо ті кавалки того не варті, тільки переконатися, чи обидва, чи тільки один церковні» (25).

Мізя також хотіла мати свою частку у модернізації Бенькової Вишні. Вона зайнялася парком, істотно змінюючи його просторове планування і запроваджуючи невідомі ще тут сорти квітів і породи дерев. Вона наказала, наприклад, зрізати каштан, що ріс на газоні, і який дуже любили її тестьові. Правдоподібно, каштан уповільнював ріст платана. Софія приймала не усі нововведення, бо це був відхід у минуле її часу.

Важливою подією в історії Бенькової Вишні була смерть Мізі 7 січня 1862 р. Вона розпочала цикл драматичних подій, якими не можна було злегковажити і які, врешті, призвели до втрати Фредрами цього магічного для них місця.

Майже одразу після жалобної Служби Божої у рудківському костьолі і похованні дружини у крипті каплиці Фредрів, Ян Алєксандр переїхав до львівського будинку батьків на Хоронщизні. Осиротілі діти – трирічний Анджей, якого усі називали Руньом, і заледве кількаденну Марію – Мімі, віддав під опіку своїх батьків, чим порушив останню волю їхньої матері. Рудківський ключ і приналежні до нього Підгайчики врешті віддав у оренду. Так, при зміні орендарів і удосконаленні орендної умови, тривало до 1889 року. [...]

Тимчасом, у спорожнілому палаці запанували пустка і смуток. Більшість книжок з бібліотеки Алєксандра Фредра стояла у тих же шафах. На складі стояло понад тридцять коробок, де була поскладана зброя, що її він колись з таким захопленням збирав. У лютому 1859 року Ян Алєксандр на прохання батька усе перевернув догори ногами, шукаючи його старий палаш. Знайшов тільки половину піхви.

Ще у 1862 році, після смерті Мізі, до Бенькової Вишні приїжджала у якійсь справі Софія Фредро. Вигляд палацу, у якому не жевріла ані іскра життя, глибоко її засмутив. «Можеш собі уявити, яке враження справив на мене твій дім, добре, що хоч парк доглянутий, як би собі зичила» (26). Онука письменника, Мімі, зберегла значно чорнішу картину у спогадах про гніздо Фредрів: «Стоїть пусткою з часу смерті моєї матері. Садиба велика, темна, ніби заклята, величезні порожні покої, у яких стоїть небагато запорошених старосвітських меблів, дико зарослий парк» (27). Але врешті вона полюбила Бенькову Вишню, як, зрештою, усе, що пов’язано було з особою коханого дідуся: коні, стрільби, полювання, наполеонівські пам’ятки, але понад усе – дім, котрий зберіг стільки слідів від попередніх поколінь, і парк, який видавався їй найбільш чарівним з усіх знаних. З раннього дитинства, найпізніше з 1873 року, вона проводила тут вакації. Найбільше любила, коли з нею були батько, або старший на три роки брат. Але навіть тоді, коли татусь був за кордоном, а брат опановував військову справу у Відні, Бенькова Вишня пропонувала їй стільки цікавого, що вона ніколи тут не нудьгувала. Годинами ловила рибу, плавала човном і їздила верхи на коні з екзотичним іменем Ефенді, який дуже рівно і приємно галопував. Там же поглиблювала мистецтво готування, вчитуючись у спеціально для неї зі Львова привезену книжку пані Цвєрцяк, робила для знайомих з околиці перші у своєму житті прийняття. Від 1878 року і аж до шлюбу з Пьотрем Шембеком, що відбувся 2 червня 1881 року, вона проводила у Беньковій Вишні більшість часу. Виїжджала звідти тільки на свята, коли ціла родина зустрічалася у дядька Шептицького у Прилбичах, або ж ще на час карнавалу, коли львівські бали були обов’язковими для панночок на виданні. Але Бенькова Вишня залишалася країною її дитинства і юности.

Звичайно, що Бенькова Вишня змінювала свій образ. Вона набирала нових барв, з якими Александр Фредро не міг уже освоїтись. [...]

Відсутність щоденної опіки над Беньковою Вишнею неуникно провадила до її знищення. Це помічав Ян Александр, для якого, хоч і не так, як для батька, це було дуже болісно. Можливо, для того, аби запобігти подальшій деградації родової садиби, а можливо, аби підтвердити, що саме він є тепер власником цілого рудківського ключа, у 1864 р. він розпочав велике упорядкування.

[...]

Наразі йшов 1889 рік. У червні Ян Александр остаточно переписав спадковий маєток на сина, позбуваючись, водночас, усіх клопотів, з ним пов’язаних. Але водночас, помирала і пам’ять його дитинства, яка, зрештою, упродовж останніх кільканадцяти років ставала усе більш ущербною через зовсім непередбачувані зміни у Беньковій Вишні. Уздовж городу вже не росли два ряди каштанів. Деякі з дерев почали хворіти, отож довелося зрізати усі. На тому місці Олесь посадив липи. А у травні 1883 року над Беньковою Вишнею пройшла гроза, що вирвала з коренем стару подвійну липу, що росла навпроти ґанку. Напевно, та липа була частиною його пам’яті, бо він так писав до сина про цю, ніби незначну, подію: «Мені здається, що частинка мене і моїх спогадів, з тим пов’язаних, відійшла, і що Бенькова Вишня уже не є тією колишньою Беньковою Вишнею часів моїх батьків» (28).

Найбільшою ж любов’ю обдаровувала Бенькову Вишню, звісно, окрім самого комедіографа, його онучка Мімі. Вона справді любила палац, парк, став, чарівний острів, поля, ліси, і навіть Рудки, бо усі ті місця любив її дідусь. Її дитинство і юність, які були дуже бурхливими, назавжди поєдналися з тими краєвидами. Саме Бенькова Вишня, більше навіть, аніж Львів чи Хоронщизна, вплинули на формування її особистости. І вона віддячила тій блакитноокій, завжди до усіх щирій білявці взаємною любов’ю. Коли якогось червневого дня Мімі від’їжджала назавше до маєтку чоловіка Пьотра Шембека у Великій Польщі, довколишні мешканці прощалися з нею з великим жалем. Тоді вони вручили їй спеціальну медаль, зроблену з тієї нагоди. Як надзвичайно цінна родинна пам’ятка, вона і донині зберігається у потомків Мімі.

[...]

Коли б на шальки терезів, з одного боку, помістити усе те, що доброго дала Бенькова Вишня родині Фредрів, а з иншого боку, усі ті страждання, які були там пережиті, і за які, однак, не варто винити Бенькову Вишню, то що б переважило? Хочеться вірити, що переважили б перші шальки. У так званому перепохованні Фредра у Рудках, що відбулося у 1988 році, брали участь і нащадки Фредрів. У якийсь момент до правнучки поета підійшла скромно одягнута жінка середнього віку і запитала: «Чи Ви є онучкою Фредра, що приїхала на перепоховання?» Посмішка, якою їй відповіли, додала їй відваги і вона швидко додала: «То пані приїхала до себе!» Хто це був і як та жінка розпізнала представницю п’ятого покоління Фредрів? Ми не дізнаємося відповіді на це запитання. Зрештою, відповідь не така уже й істотна. Насправді важливим є тільки таємничий процес передачі пам’яти, котра у такий спосіб осягає більше, аніж одне життя.

Переклала І.М.

---

1 A. Fredro: Trzy po trzy. W: Pisma wszystkie, oprac. S. Pigoń, t. XIII: Proza, część pierwsza. Warszawa 1968, s. 180.

2 Піґонь не знав іще про документи купівлі Яцеком Фредром Бенькової Вишні від Кунеґунди Деболіни. Отож він помиляється, що маєток принесла разом із посагом його матір, дружина Йозефа Бенедикта, Тереза з Урбаньскіх, primo voto Йозефова Бутлєрова.

3 Z. Hauser: Śladami Aleksandra Fredry. «Rocznik Lwowski» 2002, s. 267-275.

4 Бурхливу і таємничу історію Рудківського костьолу подає R. Brykowski: Dzieje kościoła parafialnego w Rudkach, w: Powtórny pogrzeb Aleksandra Fredry. (Działalność komisji Fredrowskiej). Warszawa 1993, s. 5-10.

5 До кінця XVIII ст. обіговою валютою Галичини був польський злотий. Згодом запровадили флорини, розрізняючи водночас конвенційну і віденську валюти. Курс першої з них у металевих монетах був встановлений міжнародною конвенцією. Віденська ж валюта у паперових банкнотах мала змінний курс, але завжди нижчий, часом навіть на половину, від курсу конвенційного. У 70-х роках ХІХ ст. головна валютна одиниця отримала назву реньський злотий. В обігу були, правда щораз рідше, і найбільш цінні дукати, оперті на золотому запасі.

6 A. Fredro: Trzy po trzy, s. 145.

7 Ibidem.

8 Ibidem s. 199.

9 Ibidem.

10 M. z Fredrów Szembekowa: Niegdyś... Wspomnienia moje o Aleksandrze Fredrze z przedmową A. Grzymały-Siedleckiego. Lwów-Warszawa-Kraków 1927, s. 98. 13.

11 Станіслав Піґонь в Objaśnieniach do Trzy po trzy (A. Fredro, Pisma wszystkie, t. XIII: część druga: Komentarz. Warszawa 1969, s. 261) помилково приписав Новосілки Северинові. Цей маєток, придбаний Яцеком Фредром, Северин отримав у власність у 1818 р, коли одружувався з Доміцелею Конарскою.

12 J. Fredro do A. Fredry, Lwów, 14 stycznia 1828, w: A. Fredro: Pisma wszystkie, oprac. w: Korespondencja. Warszawa 1976, s. 429.

13 Raptularz z własnoręcznymi zapiskami gospodarczo-rachunkowymi Aleksandra Fredry t.III 7.III.1828 – 11.VI.1831, t. II: VI.1831 – 1834, t. III: 1835–1845 oraz 1847, rkps w Zakładzie Rękopisów Biblioteki Narodowej, sygn, IV 8448. Fragmenty ogłosił S. Pigoń w: A. Fredro Pisma wszystkie, t. XIII: Proza, część pierwsza. Warszawa 1968.

14 Збереглися «Dyspozycje gospodarcze Fredry z lat 1841–1843». Zakład Rękopisów Biblioteki Narodowej, sygn. IV 8447. Однак, варто мати на увазі, що таких книг було значно більше.

15 Цю сцену пригадав близько 1879 р. Ян Алєксандер Фредро (Спогад розміщено у книзі M. z Fredrów Szembekowej: Niegdyś..., Wspomnienia moje o Aleksandrze Fredrze, część druga: To i owo z moich wspomnień. Lwów 1927).

16 J. A. Fredro: Wspomnienia, s. 112.

17 J. A. Fredro do Z. i A. Fredrów, Paryż, 7 kwietnia 1857, «Listy Jana Aleksandra Fredry do rodziców, Aleksandra i Zofii z Jabłonowskich Fredrów», rkps w Zakładzie Rękopisów Biblioteki Narodowej, sygn. 8410, t. I.

18 J. A. Fredro do Z. i A. Fredrów, Paryż, 13 kwietnia 1857, ibidem.

19 M. Mierówna do J. A. Fredry, Lwów, 15 grudnia 1857, «Listy z Mierów Fredrowej do męża Jana Aleksandra Fredry z lat 1857–1862», rkps w Zakładzie Rękopisów Biblioteki Narodowej, sygn. II 8432.

20 S. Pigoń: Dodatek krytyczny do Notat [gospodarskich]. W: A. Fredro: Pisma wszystkie, t. XIII: Proza, część druga: Komentarz. Warszawa 1969, s. 202.

21 A. Fredro: Notaty [gospodarskie] W: Pisma wszystkie, t. XIII: Proza, część pierwsza. Warszawa 1968, s. 319. Trzy kolejne cytaty pochodzą z tego samego źródła.

22 A. Fredro do J. A. Fredry, [Lwów, 25 października 1858?], w: A. Fredro: Pisma wszystkie, t. XIV: Korespondencja. Warszawa 1976, s. 169.

23 Ibidem, s. 170.

24 A. Fredro do J. A. Fredry, [Lwów, 1859-1860], ibidem, s. 180.

25 A. Fredro do J. A. Fredry, [Lwów, jesień 1860], ibidem, s. 193.

26 Z. Fredrowa do J. A. Fredry, bdm., «Listy Zofii Fredrowej do syna Jana Aleksandra», rkps w Zakładzie Rękopisów Biblioteki Narodowej, sygn. II 8425, t. IV.

27 M. z Fredrów Szembekowa: Niegdyś..., s. 82.

28 J. A. Fredro do Andrzeja Fredry, [Beńkowa Wisznia, czerwiec] 1883, loc. cit., t. VI.