Іван Монолатій

Другі як перші: коломийські поляки за австрійської доби

Перефразовуючи відому німецьку оповідку про міста за цісарщини, австрійські міста Галичини часто порівнюють з кораблем задоволень із українською командою, німецькими офіцерами, а потім, дуже швидко, з польськими керманичами і гебрейськими пасажирами на борту. Кораблем, що під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом. Годі й вигадати щось химерніше та нетривкіше для Центрально-Східної Европи ХІХ – початку ХХ ст., як компанію українця, німця, поляка і гебрея на одному судні! Але саме такою була реальність співжиття у містах і містечках Галичини за цісарської доби.

Найчисленнішою етнічною спільнотою Коломиї після гебреїв були поляки. Їхній перший наплив до Коломиї і розселення в межах тогочасного міста були пов’язані з хвилею польської колоні­зації після загарбання у XIV ст. Галичини. Без перебільшення, польська мова, зокрема і польська культура, мали істотний вплив на коломийське життя XIV–ХІХ ст. Тому, посідаючи важливе місце серед низки вузлових пунктів польського світу, Коломия аж до 1848 р. не була осередком українського відродження.

Польські маґнати і шляхта, великі землевласники доміну­вали в усьому політико–економічному житті міста ХІХ – поч. ХХ ст. Органи державної виконавчої влади і само­врядування, правосуддя, управління освітою тощо пере­бували в руках поляків, а фактично – під контролем місцевої польської земельної аристократії. Поступово під тиском поляків відступали давні закони, а чинов­ники, поставлені дбати про використання в адміні­страції німецької мови, само собою, переходили на польську. Відповідно, і частина українського населення, а подекуди й гебреї, особливо шкільна молодь, студенти, службовці й навіть робіт­ники, з чисто практичних міркувань розмовляли поль­ською мовою.

За австрійських часів поляки і далі переважали в усіх професійних групах і галузях міської економіки, крім сільського господарства.

Серед місцевих поляків спостерігався великий відсоток чиновників, які вірою і правдою служили Габсбурзькій монархії, однак мали власний запал державотворення, політичні поривання й культурні ініціативи. У 1862-1907 рр. почесними громадянами міста стали десять коломийських поляків: перший асесор Коломиї Щепан Каміньскі (1862 р.), член Коломийської повітової ради, посол до Галицького сойму, власник земель у Джуркові Кшиштоф Боґдановіч (1874 р.), коломийський староста Евґеніуш Куч­ковскі (1876 р.), президент Коломийської повітової ради, власник земель у Загайполі Францішек Ясіньскі (1876 р.), комісар Коло­мий­ського староства Юзеф Янікєвіч (1882 р.), власник копа­лень і рафінерій нафти у Печеніжині Станіслав Щепановскі (1885 р.), професор гімназії Леопольд Вайґель (1886 р.), радник Коломийського староства Северин Баньковскі (1897 р.), римо–католицький декан і канонік Жиґмонд Павловскі (1907 р.), громадський діяч Фердинанд Павліковскі (1907 р.). Єдиним українцем, який отримав високе муніципальне відзначення, став греко-католицький священик, директор гімназії, письменник о. Амброзій Шанковський (1871 р.).

Упродовж ХІХ – поч. ХХ ст. чисельність поляків в етніч­ній структурі Коломиї стала назагал стабільною, однак сут­тєво не збільшилася. Якщо ідентифікувати римо-като­ликів лише з поляками (відповідно до їхнього віросповідан­ня), можна твердити, що у 1911 р. римо-католики складали лишень 25 % (8244 осіб) (у той час як гебреї – 51%, а українці – 24% населення міста із селами Дятьківці та Шепарівці).

Помітний слід у церковному житті Коломиї кінця XVIII – початку ХХ ст. залишила і римо-католицька Церква, яка об’єднувала поляків, а подекуди – німців та українців. У 1775 р. (за иншими даними – 1788 р.) за проектом відомого італійського архітек­тора Б. Меретина (Мереттіні, Мердерера) в стилі бароко будують величний пара­фіяль­ний римо-католицький костел Діви Марії (нині – греко-католицька парафіяльна церква св. Йосафата Кунцевича). З польської мініатюри відомо, що це був великий кам’яний собор, стіни якого чітко членувалися на яруси й були при­крашені пишним архітектурним декором, вікна великі й витягнуті по вертикалі. У 1830 р. храм частково згорів, майже цілком було знищено його зовнішній вигляд. Під час відбудови костелу, що тривала аж до 1895 р., значно змінено його зовнішній вигляд та інтер’єр, спрощено декоративну пластику фасадів, зменшено різні кам’яні деталі та скульпту­ру головно­го фасаду.

На поч. ХХ ст. до костелу належа­ли 600-800 містян. До коломий­ської парафії римо-католиків належали 22 села з приблизно 11 тис. вірних. У пам’яті коломийців цей храм був відомий як «простонародний», тобто такий, до якого ходили люди прості, часто дуже бідні, сподіваючись на небесне покровительство Діви Марії. У костелі висів чудотворний образ Пресвятої Діви Марії, або «Коломийської Божої Матері», ви­везений 2 квітня 1946 р. Петронелею Коссовською і Зузанною Переймою до Польщі.

Другим костелом нового періоду Коломиї став костел отців–єзуїтів, зведений у 1896-1897 рр. в псевдоґотичному стилі на нинішній вулиці Івана Франка. Резиденція єзуїтів вважалася не лише важливим осередком катехизації та освіти, але й латинізації та ополячення коломийців.

Історія будівництва нового костелу цікава і повчальна. Так, 1887 р. коломийці-латинники надіслали листа до церковної влади з проханням спровадити до міста єзуїтів для місійної праці, а також побудови костелу. Угоду про будівництво храму підписали 19 серпня 1895 р. Будова мала мати 45 метрів завдовжки і 22 завширшки. Її обіцяли звести за чотири роки. Планувалося, що костел відвідуватимуть 22 тисячі парафіян з самої Коломиї та околиць. Наріжний камінь костелу отців єзуїтів посвячено 2 серпня 1896 р., у день святого Ігнатія – покровителя однойменного ордену. Будували храм за ескізами інженера Н. Кжичковського, проектанта Народного дому в Коломиї. Кошторис будови виносив 48540 золотих ринських. Будівництво костелу завершено 31 жовтня 1897 р. Вже 12 грудня священик Голамбек з дозволу римо-католицького архієпископа Львова Моравського посвятив дзвони. Під час урочистостей були присутні 72 пари «чесних батьків» міста, які пожертвували на потреби храму 582 золотих ринських. Коломиянка Л. Михалевська подарувала костелу «пушку срібла» (наповнену сріб­ними монетами торбинку), отець-ректор з Добромишля В. Баудіс пожертвував срібну посудину, в якій виставляють святі дари; робітниці братства святого Йосифа – килим, а сестри-бенедиктинки зі Львова – тканину для престолу. Відразу ж після відкриття костел отців-єзуїтів стали називати «панським», на відміну від парафі­яль­ного. Тобто таким, прихід якого становили середні та вищі прошарки польського суспільства. При храмі діяли різні церковні братства, отці-єзуїти володіли величезною книгозбірнею старо­друків, нотни­ми виданнями.

До 1895 р. духовну працю серед католиків західного обряду виконували священики окремого коломийського деканату (від 1880 р.), а згодом їх доповнили ченці ордену єзуїтів. При парафіяльному костелі існували «Братство капличне» (засн. 1861 р.) і товариство взаємної допомоги мешканців Коломиї «Jutrzenka» («Ранкова зоря») (засн. 1875 р.). У костелі отців-єзуїтів на поч. ХХ ст. діяли товарис­тва «Святої вервиці», «Найсвятішого серця Ісуса і Марії», «Товариство під опікою св. Йосифа для працівників фабрик у Коломиї» та ин.

Найвідомішою коломийською виставкою кінця ХІХ ст., до якої причетні відомі поляки, була етноґрафічна. Вона діяла 15-30 вересня 1880 р. і була другою з черги крайовою виставкою. Їй передували етноґрафічні виставки у Стокгольмі, Відні, Парижі та Львові. Вона засвідчила великі таланти українського народу, стала важливим джерелом для написання низки етноґрафічних і наукових праць, а також дала поштовх до створення майбутнього коломийського музею. «Ознайомившись з творами і плянами її від самого початку аж до закінчення і увіковічнення тієї вікової справи, сміло твердимо, що вистава коломийська перевершила усі сподівання, заімпонувала світові різноманітністю цінних зібрань … була незвичною в прямому значенні того слова», – писав М. Туркавський.

Етноґрафічна виставка була орґанізована на вул. Зеленій (тепер – бульвар Лесі України, вірогідно, в теперішньому міському парку ім. К. Трильовського). Наукове керівництво цією виставкою здійснювали Оскар Кольберґ і Леопольд Вайґель. Виставковий комітет складався з 15 членів, переважно поляків на чолі з В. Дідушицьким зі Львова. На цій виставці експонувалося майже 10 000 предметів з Коломийського і Косівського, Городенківського і Снятинського, Заліщицького і Борщівського повітів. Найширше були представлені вироби українців Покуття, Поділля і Гуцульщини, незначною мірою – поляків, вірменів і циганів.

 Коломийська етноґрафічна виставка складалася з двох відділів – етноґрафічного і природних багатств. У першому були представлені: лляні й конопляні вироби, ліжники; народні строї (24 комплекти); кушнірство (кептарі); оздобні вироби (люлько-файки тощо); бондарство; точені вироби; гончарство; писанки; продукти, зокрема вироби з сиру; вірменські вироби з Кутів; моделі хат; гончарське знадіб’я; кінська збруя; мисливські вироби; музичні інструменти; предмети й описи обрядів; малюнки, картини й світлини; мапи; циганські вироби; колекція старожитностей (монети, грамоти). У другому відділі можна було побачити свійських тварин гуцулів; дерев’яні вироби (меблі); рослини; а також «мінеральоґію» – воду з Буркута.

Під час цієї виставки у Коломиї відкрили пам’ятник польському поетові-романтику Францішеку Карпінському – уродженцеві Коломийщини. А з нагоди виставки виготовлено бронзові й срібні пам’ятні медалі, які й нині зберігаються в коломийських колекціонерів і є рідкістю. На кошти від етноґрафічної виставки (650 золотих ринських) на «Затишку» було закуплено площу під будову майбутнього Народного дому (в джерелах – Інститут «Руський народний дім» у Коломиї). З приводу цього львівська ґазета «Рада» 1928 р. писала: «... Ще в 1890 році, коли українське життя почало набирати сили, свідомість усього громадянства стало швидко підніматись, найшлися люди, які розуміючи вагу цієї справи, стали запопадливо збирати гроші на фонд Народного Дому в Коломиї. Зібрано грошей, закуплено в найкращій частині міста площу і поки що вибудовано в одній її половині великий двоповерховий дім, а на другій половині площі (від вул. Т. Шевченка) мала бути пізніше після пляну добудована театральна саля».

 З політичного погляду 1895-1896 рр. у Коломиї й далі відбуваються віча. Темами цих зібрань були переважно соціальні проблеми, менше – політичні. Цікаве віче відбулось у місті, присвячене 30-річній праці Михайла Драгоманова, авторитет якого у Галичині, й зокрема в Коломиї, був надзвичайно великим. Цікаво, що в ньому брали участь навіть поляки, а з Перемишля надійшла вітальна телеґрама від польської радикальної молоді. Це віче закінчилось урочистим ювілейним вечором, а оскільки його проводили галицькі радикали, то очікувалося, що І. Франко виступить з новою програмою. Проте тут Каменяр дав уперше зрозуміти, що від соціалістичних ідей він відмовляється.

Водночас з українськими багатолюдними вічами в 1880-1890-х рр. і на початку ХХ ст. в Коломиї також відбувалися віча галицьких москвофілів та українського вчительства. Якщо перші не мали великої підтримки серед українців і дуже часто інспірувалися поляками, то учительські віча 1904, 1907, 1910 і 1912 рр. збирали сотні педагогів, які виступали з вимогами впровадження в школах української мови, надання вчителям права вільно виконувати всі громадянські права тощо.

Відомо, що найвагомішою подією 1860-х рр. на Покутті стало відкриття 1861 р. в Коломиї чотирикласної гімназії з німецькою мовою навчання.

Ще 1849 р. Коломийська окружна «Руська рада» на чолі з М. Верещинським клопоталася перед найвищою владою про відкриття у Коломиї гімназії. Але аж 1860 р. на домагання українських послів-депутатів у Віденському парламенті та в Галицькому соймі Г. Шашкевича, Г. Яхимовича, С. Литвиновича та инших влада погодилася на відкриття гімназії в Коломиї. У самій Коломиї з приводу цього засідала міська рада, де і українські, і польські радні одноголосно висловилися за відкриття такого навчального закладу. Проте коли з‘ясувалося, що українські учні можуть кількісно переважати, а тому мовою викладання може стати українська, поляки запротестували та внесли до столичної влади прохання призупинити відкриття гімназії. Після вимушеного врахування польських претензій у вересні 1861 р. в Коломиї відкрили міську нижчу 4-класну гімназію. 1869 р. їй надали статус гімназії реальної нижчої.

1871 р. гімназії було надано статус державної вищої гімназії. Утримували її на кошти галицьких фондів (50%) і на кошти міської ради (50%).

Рідною мовою викладали лише українську граматику та реліґію. Пізніше, 1867 р., місцевим полякам вдалося домогтися переходу гімназії на польську мову навчання. Згідно з даними щорічних звітів, учнями гімназії були переважно поляки, українці та гебреї, а деколи – вірмени. На прохання громадської ради в кінці 1870 – на початку 1871 рр. 4-класна гімназія була реорганізована у вищу 8-класну. На кінець 1876 р. в гімназії навчалося 295 учнів, з них 5 приватистів; українців було 114, а крім того, 160 поляків і 21 гебрей. Приблизно таке ж становище залишалося і в 1881/1882 н.р.: 150 поляків, 129 українців, 51 гебрей, 7 вірменів.

Зростання числа учнів-українців і сприятлива для україн­ців політика «нової ери» в 1890–х рр. поставили питання про відкриття окремої української гімназії в Коломиї.

У березні 1892 р. в Галицькому соймі відбулося обговорення клопотання посла Д. Савчака про відкриття української гімназії в одному з міст – Чорткові, Бучачі або Коломиї. Сойм ухвалив таке: «Вказаним місцем для основаня такої гімназії є Коломия. За тим промовляє не лише заява коломийської ради повітової і географічне положенє, але також та обставина, що в тім місті є польська гімназія, отже, молодіж польська і руська буде мати нагоду пов‘язати взаїмні, а дуже пожадані відносини».

Заснувати українську гімназію в Коломиї ухвалив Галицький сойм постановою від 30 лютого 1892 р., а імператор Австро–Угорщини Франц Йосиф І підтвердив її 7 вересня 1892 р. Польськомовна «Ґазета Львувска» повідомила, що «Єго Величність цісар звелів найвисшою постановою з дня 4 вересня 1892 року найласкавіше дозволити на постепенне отворенє гімназії з викладовою рускою мовою в Коломиї».

Відкриття наразі лише паралельних класів з «руською мовою навчання» (в межах державної польської гімназії) відбулося 21 вересня 1892 р. Перші два роки українські класи були під керівництвом дирекції польської гімназії. 4 вересня 1894 р. управителем цих класів призначили вчителя класичних мов Станиславівської польської гімназії Софрона Недільсь­кого (1857–1917). У рескрипті Міністерства освіти у Відні зазначено: «... Керівникові рівнорядних руських кляс поручається керівництво педагогічно-дидактичне й адміністраційне тих кляс, але під контролею головного заведення... Шкільні свідоцтва, каталоги та инші записи будуть писані на руських блянкетах, взагалі внутрі закладу всі агенди будуть проваджені в мові руській, в кореспонденції до Шкільної ради крайової будете вживати мови польської. Урядова печатка гімназіальна буде спільна».

У березні 1900 р. українські паралельні класи відділено від польської гімназії і утворено самостійний навчальний заклад – «Ц. к. (цісарсько-королівська) гімназія з руским викладовим язиком в Коломиї».

Коломийські поляки дбали і про організаційне оформлення свого шкільництва. Так, 1889 р. вони створили філію польського «Stowarzyszenie Pedagogiczne», до діяльності в якій намагалися залучити і українських учителів. На цей же період припадає спроба завести в народних школах латинський алфавіт при вивченні навіть української мови. Таке рішення було прийняте на повітовій конференції народних учителів у Коломиї 31 травня 1882 р., під натиском інспектора Слоньовського (ймовірно, поляка), проте, зустрівши активний опір української громадськости, воно так і не було втілене в життя.

На поч. ХХ ст. поляки мали в Коломиї 14 навчальних закладів – від так званих виділових до мішаних і приватних шкіл. Впродовж цього періоду найхарактернішою рисою розвитку польського шкільництва була гостра конфронтація між польськими та українськими педагогами, учнівською молоддю. Помітну роль у полонізації місцевого населення відігравала польська державна чоловіча гімназія, яка діяла в 1891-1939 рр. В 1907 р. відкрито державну жіночу польську гімназію.

Рескриптом намісництва від 17 травня 1897 р. в Коломиї створено фонд ім. Франца Йосифа з метою відкриття захоронки та вищого навчального закладу для дівчат без різниці віросповідання. На рахунок фонду засновниками перераховано: касою ощадности – 30 тис. злр (60 тис. корон) і християнською радою – 3,1 тис. злр (6,2 тис. корон) та земельна ділянка. За ці кошти фонд закупив ще одну ділянку землі на вул. Крашевського, 19 (тепер – вул. І. Франка), на якій 1899 р. побудував триповерховий будинок. 18 травня цього ж року фонд уклав угоду з конвентом Сестер Урсулянок, згідно з якою останні власним трудом і коштом мали утримувати захоронку для дітей (в иншій частині міста), а також відкрити й утримувати вищий навчальний заклад для дівчат з польською мовою викладання. 2 серпня 1899 р. дев'ять сестер-монахинь прибуло до Коломиї.

Приватна жіноча польська гімназія Сестер Урсулянок розпочала свою роботу 1900 р. Це був восьмикласовий навчальний заклад гуманітарного типу. 1900 р. відразу відкрито п’ять класів, а перша «матура» відбулася 1912 р. Навчальна програма, ймовірно, відповідала програмам, затвердженим для державних середніх шкіл такого типу. Обов'язковими були предмети: релігія, польська, французька, німецька, латинська мови, географія, історія, фізика, математика, хімія, фізкультура та малювання. Українська мова вивчалась як надобов’язковий предмет, а в 7 класі не передбачалася для вивчення зовсім. Велике значення мала багата матеріальна база закладу. У розпорядженні школи було шість шкільних кімнат, два кабінети, канцелярія, 23 господарські приміщення, подвір’я (600 м²) і город (8100 м²).

Поодинокі випадки, які свідчили про можливість консенсусу між українськими й польськими інтересами в галузі шкільництва, були радше винятками, ніж правилом. Так, від часу заснування і до початку Першої світової війни школа ім. Шевченка розміщувалася в будинках польської школи ім. Яховича, яка проводила навчання зранку, а школа ім. Шевченка – після обіду. Приміщення цієї школи стояло навпроти кам’яниці Білоуса, де містилася військова команда. Не сприятливішою була ситуація в школі ім. Святого Володимира, розташованій на Надвірнянському передмісті. Станом на 1904 р. тут навчалося 250 дітей, з них 150 українців, 50 гебреїв, 50 – латинників (римо-католиків, серед яких більшість становили українці). Незважаючи на статус україномовної школи та на співвідношення учнів української і польської національности, учителька Томашевска змушувала дітей щодня молитися по-польськи, а також співати пісню «Serdeczna Matko», в якій замість слів «o Matko Boska» вимагала співати «Krolowo polska». 1910 р. на Кутському передмісті існувала 4-класна школа з польською мовою викладання, хоча приблизно 75% дітей говорили по-українськи, і жодні заходи місцевих жителів не змогли змінити ситуацію.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. крім українських коломийських часописів тут видавалися ґазети й польською мовами. З них відомі такі: «Jutrzenka» (1870-?), «Gazeta Pszcelnica» (1874), «Gazeta Nauczycielska» (1883-1893), «Głos Nauczycielski» (1884-1889), «Gazeta Podkarpacka» (1885), «Kurjer Kołomyjski» (1885-1886, 1909-1914), «Pomoc Własna» (1886-?), «O własnych siłach» (1888-1891), «Gazeta Kołomyjska» (1892-1914), «Żydowska polityka ludowa» (1906-1907) та ин.

Упродовж 1881-1910 рр. міське населення Коломиї зросло кількісно, змінилося співвідношення між основними національностями. Погляньмо на порівняльну таблицю:

Населення Коломиї у 1880-1910 рр.

			За віровизнанням та національністю
Роки	Всього населення		Греко-католиків (українців)		Римо-католиків (поляків)		Ізраєлітів (гебреїв)		Инших
	Абсол.	%	Абсол.	%	Абсол.	%	Абсол.	%	Абсол.	%
1880	23 109	100	4 226	18,3	5 951	25,8	12 002	51,9	930	4,0
1910	42 676	100	8 769	20,5	13 713	32,2	18 930	44,3	1 264	3,0
Приріст населення Коломиї упродовж 1880–1910 рр.
	19 567	84,7	4 543	107,5	7762	130,4	6928	57,7	334	35,9

Бачимо, що приріст міського населення за 30 років становив 84,7%; так, гебреїв збільшилося на 57,7%, українців – на 107,5%, а поляків – на 130,4%. Тому першою національною спільнотою тепер були не гебреї, як це було 1880 р., а поляки, які тоді посідали 2-ге місце.

У Коломиї австрійського періоду народилися відомі поляки, про яких знають у сучасному світі: римо-католицький єпископ і архиєпископ Львова Ян Єванґеліста Новіцкі (син Еміля і Сабіни з Ґонсьоровських) (25.12.1894 – 14.08.1973, Любачов, тепер Польща), діяч Євангелістсько-Реформованої Церкви, кальвініст-духівник, капелан 1-ої польської Панцерної дивізії генерала Ст. Мачка Роман Мазєрскі (9.08.1899 – 1959, Лондон, Велика Британія), митець Флоріян Коженьовскі (1910 – 1995, Краків, Польща).

Про «анатомію» коломийських виборів і специфічну роль у них поляків свідчать факти російської займанщини періоду Великої війни.

Зазвичай вибори завжди, за будь-якого політичного режиму були процедурою, яку сучасники визначали подібно до холери. Це стосувалося як виборів загальнодержавних, так і місцевих.

Ще 8 лютого 1917 р. бурмистр С. Букоємський надіслав листа начальникові Коломийського повіту з проханням звільнити його від обов‘язків міського голови, покликаючись на незадовільний стан здоров‘я. Виходячи з цього, у рапорті до чернівецького ґубернатора вказувалося, що в такому разі новим бурмистром можна було б призначити довголітнього члена маґістрату українця Йосифа Капка, який «является вполне подходящимъ для заняття этой должности».

Для більшої арґументації такої думки у рапорті наводилася думка радних маґістрату: «щоб на засіданнях Маґістрату число поляків не перевищувало числа русинів в цели встановленія рівноваги». Для цього пропонувалося ввести у склад маґістрату ще чотирьох українців: директора української гімназії Прокопа Мостовича, колишнього директора приватного банку Захара Скварка, завідувача українською народною торгівлею Коновала і суддю Андрія Аронця. Фактично, як виявилося пізніше, це була особиста позиція вже колишнього бурмистра, українця С. Букоємського.

У такій непростій ситуації, коли місто в лихолітті війни могло опинитися без бурмистра і дієздатного маґістрату, 23 лютого відбувається засідання ради міста під головуванням заступника бурмистра, поляка С. Вербера. На ньому присутні члени маґістрату поляки Альбін Якубовські (одночасно і заступник бурмистра) і Йозеф Стоєвські, а також українці Йосиф Капко (член ради) і Євстахій Турянський. Виявилося, що, окрім бурмистра, скласти повноваження бажає і радний, член маґістрату, поляк Тадеуш Зіма.

Обмірковуючи такий стан справ, присутні погодилися, що в такому випадку нова кількість членів ради, разом із членами маґістрату, мала б становити 11 осіб – по п'ять поляків і українців, а також один гебрей. З цього приводу для урівноваження складу ради було запропоновано п'ять нових радних – чотирьох українців (З. Скварка, П. Мостовича, А. Аронця і Миколу Вербового замість Коновала) і одного гебрея (Йосифа Тернера).

Однак, як показав час, це відбувалося без дотримання встановлених процедур та інформування неприсутніх членів маґістрату, головним чином поляків. Це стосувалося саме тих чиновників, які лишень de facto залишалися членами коломийського маґістрату ще з австрійських часів, проте de jure жодного разу, за часи трьох російських окупацій, не брали участи в його роботі.

Противники такого одноосібного рішення маґістрату апелювали до чинного навіть у тих умовах статуту міст Галичини від 13 березня 1889 р. На його підставі Коломия входила до 30 міст краю, в яких маґістрат складався із 36 членів і 6 заступників бурмистра. Це положення підтвердив і новий статут від 3 червня 1896 р.

Однак їм пригадали зміст листа С. Букоємського, в якому він запевняв: «Тому що теперішні відносини у місті перемінилися, з 42.000 мешканців залишилося не цілими 12.000, так і відновлення повної [міської] управи було б получено з великими трудощами». Хоча зауважимо, що 36 членів маґістрату могли бути затверджені лише у разі, якщо місто мало б під ту пору понад 20 тис. мешканців. Лишень тоді Коломия підтвердила б попередній (довоєнний) статус міста – центру політичної округи.

Отож було зрозуміло, що кожна зі сторін конфлікту стоятиме на своєму.

Як показують документи, в середовищі коломийського муніципалітету спалахнув конфлікт саме на національному ґрунті. Майже два місяці перемовин результату не дали, а тому 24 квітня до маґістрату надійшла термінова телеґрама наступного змісту: «Внаслідок телеґрафічного розпорядження пана Чернівецького ґубернатора, доручаю Маґістрату негайно провести встановленим порядком нові вибори бургомістра його заступників та усіх членів маґістрату і про день виборів донести мені. Начальник Коломийського повіту». Це вже була офіційна позиція окупаційної адміністрації, а тому треба було її виконувати за будь-яких обставин.

Лишень 8 травня 1917 р. в ратушевій залі відбулися загальні збори «громади міста Коломиї». Переважну більшість на них становили поляки, значну меншість – українці, гебреї та німці. Однак, не дійшовши згоди в організаційних питаннях щодо майбутніх виборів і незважаючи на заклики чиновників маґістрату щодо важливости зібрання, усі вони демонстративно залишили залу. Тому, як певний компроміс, було вирішено провести спочатку збори кожної з національностей міста і делеґувати на загальні збори своїх представників.

Найчисленніші й перші з них – збори польської громади (107 учасників) – відбулися 19 травня 1917 р. Враховуючи серйозність намірів учасників, обрано президію на чолі з д-ром Тадеєм Красьніцькі (голова), секретарем Яном Ґеффнером і двома заступниками голови – Яном Патковські і Блажеєм Вішнєвські. Учасники відразу ж стверджували, що до цього часу в Коломиї не було жодних національних непорозумінь, однак, незважаючи на це, «главное собраніе гражданъ польской народности протестуеть противъ какихъ небудь выборовъ новой городской управы или временного городского правленія и установляеть на эти выборы не явится и в выборахъ не принимать никакого участія».

Збори гебрейської громади, які відбулися 27 травня в ратушевій залі й були, мабуть, найкоротшими з усіх подібних, визнали ситуацію, що склалася, проблемною і постановили обрати делеґатів на майбутні збори. Ними стали Ізмаїл Ціманд і Яків Оренштайн.

Останніми в цій шерензі подій були збори українців і німців міста, які відбулися 28 травня 1917 р. в два тури: спочатку в залі маґістрату (де поза будь-яким дозволом намагався бути присутнім С. Вербер), а згодом, по обіді, в залі Народного дому (тепер – музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття). Головував на них професор гімназії Йосиф Чайківський, секретарем обрали Юліяна Колцуняка.

Інтереси обидвох громад Коломиї репрезентував 41 учасник, з яких лишень один, Вільгельм Фрік, був представником коломийських німців. З-поміж них обрано двох делеґатів на загальні збори коломийців – Йосифа Капка і Прокопа Мостовича.

На зборах постановили, що «... в виду того, що містом займаєсь тепер тимчасова управа накинена місту старим російським правительством без вибору і вислуханя голосу горожан міста Коломиї, збори уважають конечним вибранє негайно тимчасової управи міста, в склад якої входилиб вибрані представителі усіх 4 народів замешкуючи Коломию с.є. Українців, Поляків, Німців і Жидів». Далі вказувалося, що «число представників Тимчасової управи, яка має бути вибрана по національним куріям має виносити 15-16 осіб, з тим, що в тій управі представників української народности не може під одним услівям бути менше ніж числа представників народности польської».

Однак, як бачимо, згоди сторони конфлікту (з одного боку – поляки, з другого – українці, німці та гебреї) не дійшли. Це змусило директора банку «Покутський союз» З. Скварка виступити з публічною заявою, в якій говорилося: «Неможна прецінь задля того оставати притім, щоби всї жителї громади Коломиї в ХХ. столїтю і до того ще в часах так виїмкових і тяжких як воєнні, не мали відповідної, їх жизненим інтересам відповідаючої, зорґанізованої, автономної, громадської репрезентації і управи, до того в часах, коли і окупаційні власти оставляють сю справу свобідній волі австрійських громадян міста Коломиї».

І все ж таки, допоки існувала конфронтація у взаєминах між громадою міста, підконтрольний російській окупаційній адміністрації «Виконавчий комітет депутатів солдат, робітників і громадських організацій міста Коломиї» вже 6 червня 1917 р. настійно рекомендував бурмистрові «вибори провести пропорційно чисельности кожної народности міста Коломиї».

Станом на 31 травня 1917 р. у Коломиї існувало 10 навчальних закладів, з них 5 з польською мовою викладання і 5 українських: школа на вул. Собєського, 41; школа на Кутському передмісті; жіноча семінарія; українська гімназія; жіноча гімназія Сестер Урсулянок. Останній навчальний заклад ніколи українським не був.

Від листопада 1918 р. в океан світової історії виплив коломийський корабель уже під українським прапором, з українською командою, з польськими і гебрейськими пасажирами на борту. Але плавання це було не надто довгим і успішним, а тому обернулося крахом для цісарської Коломиї і народів, що створили її яскравий образ. Кожен з них спромігся на власний, невеличкий, але свій човник.