Рене Ґенон

Утрачене слово і його замінники

Практично усі традиції згадують щось, що було втрачене чи зникло, але що назавжди зберегло фундаментальне значення і може бути виражене лише символами. Ми могли б сказати «фундаментальні значення», оскільки у будь-якому символі їх декілька і усі вони завжди взаємопов’язані. По суті, йдеться про духовне затьмарення, що у силу циклічних законів трапляється упродовж людської історії, тобто, насамперед, про втрату первісного стану, і відповідно, як наслідок, про певну традицію, адже така традиція є внутрішнім знанням того, хто у такому стані перебуває. Ми вже говорили про це в одній з наших праць (1), де особливу увагу приділено символіці Грааля, у якій чітко виражені обидва вищезгаданих аспекти, що стосуються, відповідно, первісного стану і первісної традиції. До цим двох ми могли б додати третій аспект, що стосується первісного місця перебування, однак, очевидно, що перебування у «Небесному раї», який, у буквальному сенсі, є «Центром світу», цілком тотожне перебуванню у первісному стані.

З иншого боку, варто зазначити, що затьмарення не відбувається раптово, раз і назавжди, але після втрати первісного стану є кілька послідовних його стадій, що відповідають фазам чи епохам у розгортанні людського циклу, а «втрата», яку ми маємо на увазі, може, окрім того, позначати кожну з цих стадій, і подібний символізм завжди можна застосувати до різних згаданих рівнів. Щоб пояснити це, зазначимо, що втрачене на самому початку було замінено чимось, здатним виконувати його роль настільки, наскільки це було можливим, але і воно, у свою чергу, було втрачено і мало потребу у подальшому заміщенні. Це чітко видно на прикладі утворення вторинних центрів, що виникли після того, як вищий центр зник з очей людства, принаймні, у загальному сенсі і для більшості «нормальних» людей – тому що неминучі винятки, без яких, у результаті руйнування усіх зв’язків з цим центром, сама по собі духовність будь-якого рівня зникла б цілковито. Окрім того, можна було б зазначити, що окремі традиційні форми, які точно відповідають згаданим вторинним центрам, і які більш-менш завуальовані, чи, точніше, приховані, є замінниками втраченого первісного знання, пристосовані до умов наступних епох; ці центри чи традиції подібні до відображення того, що було втрачено – відображення прямого чи непрямого, близького чи далекого, залежно від обставин. І з урахуванням споріднення, яким будь-яка справжня традиція безповоротно пов’язується з традицією первісною, можна додати, що стосовно неї їх можна розглядати як численні пагони єдиного древа, яке символізує «Світову вісь» і виростає з центра «Земного раю», як про те говориться у середньовічних легендах, де згадуються пагони «Дерева життя» (2).

Приклади заміщення, що слідує за черговою втратою, особливо помітні у маздеїстській традиції, і в цьому зв’язку варто додати, що втрачене є не тільки священною чашею, Граалем і різними його еквівалентами, але також і тим, що вона містить. Адже вміст, як би він не позначався, є нічим иншим, як «напоєм безсмертя», володіння яким становить, по суті, одну із переваг первісного стану. Так, приміром, твердять, що після того, як у певну епоху ведична сома стала невідомою людям, виникла необхідність замінити її иншим напоєм, що лише символізував сому; і хоча про це ніде не згадується, але очевидно, що цей замінник був також втрачений (3). У персів, хаома яких була тотожна індуїстській сомі, про цю вторинну втрату говориться дуже чітко: біла хаома могла бути зібрана лише на горі Альборж, тобто на полярній горі, що символізує первісне місце перебування; пізніше на зміну їй прийшла жовта хаома, а на території, де оселилися предки іранців, з’явилася инша гора Альборж, яка була лише образом першої; однак згодом жовта хаома теж була втрачена, залишивши по собі лише спогад. В инших традиціях роль замінника «напою безсмертя» грає вино; недарма воно розглядається як символ прихованої, втаємниченої доктрини, а саме, езотеричного й ініціатичного знання (4).

Тепер звернемося до иншої форми того ж символізму, який, окрім иншого, може відповідати дійсним історичним подіям. Зазначимо, що було б оманою вважати, що це стосується історичних фактів як таких, оскільки нас цікавить лише їхня символічна цінність. На загал можна сказати, що будь-яка традиція має, як свій стандартний засіб вираження, певну мову, яка набуває, таким чином, священного характеру, і, якщо трапляється так, що ця традиція зникає, цілком природно, що відповідна священна мова при цьому також буде втрачена. Навіть, якщо щось з неї і збережеться, це буде не більше, ніж свого роду «труп», оскільки її глибинне значення уже буде невідоме. Першим подібним прикладом є випадок первісної мови, за допомогою якої висловлювалася первісна традиція, звідси численні натяки на ту мову і її втрату, що ми виявляємо у традиційних писаннях. Дозволимо собі додати, що коли окрема священна мова, відома у наші дні, иноді ототожнюється із самою первісною мовою, варто усвідомлювати, що вона, насправді, є лише замінником для прихильників відповідної традиції. Проте, з певних, пов’язаних з нею писань, виявляється, що первинна мова існувала аж до епохи, яка, хоча і здається нам достатньо далекою, все ж доволі віддалена від первісних часів. Саме так є у біблійній історії про «змішання мов», що, хоча і може бути пов’язана з певним історичним періодом, однак радше стосується початку Калі Юґа (Калі Юґа (Калі-юґа) (санскр. – вік богині Калі) – в індуїзмі є останньою епохою, після якої починається оновлення часу. – Ред.). З певністю можна сказати, що задовго до неї уже існували окремі традиційні форми, кожна з яких мала власну священну мову, тому існування єдиної вихідної мови слід розуміти не буквально, а радше у тому сенсі, що до цього моменту ще існувало усвідомлення сутнісної єдности усіх традицій (5).

У певних випадках замість втрати мови йдеться про втрату лише одного слова, приміром, божественного імені, що характеризує певну традицію у її цілісності, тому заміна імені на нове буде свідчити про перехід від однієї традиції до иншої. Инколи йдеться також про часткові «втрати», що трапляються в окремі критичні періоди існування тієї чи иншої традиційної форми, і коли втрачене заповнюється чимось рівнозначним, це означає, що під впливом обставин відбулася перебудова традиції, у иншому ж випадку, ці «втрати» говорять про більш-менш серйозний занепад традиції, який уже неможливо подолати. Щоб обмежитися лише найбільш показовими прикладами, звернемося до юдейської традиції, у якій ми виявляємо обидва зазначених випадки. Після вавилонського полону новий тип письма прийшов на зміну втраченому (6) і, завдяки ієрогліфічній цінності якостей сакральної мови, ця заміна внутрішньо передбачала певну видозміну самої традиційної форми, тобто, її перебудову відповідно до обставин (7). Понад те, у часи руйнування Єрусалимського Храму і розселення єврейського народу було втрачено спосіб промовляння чотирилітерного (тетраграматичного) Імені, воно було замінено ім’ям Адонай, яке, однак, ніколи не сприймалося як чистий еквівалент того, що вже не могло бути вимовлене. Справді, регулярна передача точної вимови головного божественного імені (8), що позначається ха-Шем чи Ім’я par excellence, було сутнісно пов’язане із правонаступністю служителів культу, чиєю функцією було лише служіння в Єрусалимському Храмі; відтоді, як вона припинила своє існування, юдейська традиція безповоротно втратила свою повноту, про що виразно свідчить припинення жертвоприношень, що, до слова, складали «головну» частину обрядів цієї традиції; відповідно, Тетраграма займала у традиції справді «центральне» положення щодо инших божественних імен і воістину була її духовним центром, який і був втрачений (9). Очевидно, що у подібному прикладі, історичний факт, що не викликає жодних сумнівів, не може бути відділений від символічного значення, яке є його внутрішнім raison d ‘ etre (розумна основа, сенс життя. – Ред.) і без чого він незрозумілий.

Згадування чогось втраченого, символічно вираженого у різних формах, виявляється, як ми це щойно побачили, саме в екзотериці, властивій різним традиціям; і, якщо бути більш точним, саме в екзотеричній сфері трапилася справжня втрата, і саме тут про неї можна говорити як про остаточну і безумовну, і вона була реальною для людства упродовж усього поточного циклу. Однак, є і щось, цілком протилежне езотеричній і ініціатичній сферам: пошук чогось втраченого, чи, як говорили у Середньовіччі, «мандрівка у пошуках» (quest) його; і зрозуміти те не важко, адже перша частина ініціації, що відповідає «малим містеріям», як свою споконвічну мету має, по суті, відновлення первісного стану. Варто зазначити, що, як і втрата, яка насправді відбувається поступово і проходить кілька стадій перш, ніж досягти поточного стану, так і пошук завжди відбуваються крок за кроком, минаючи у зворотному порядку ті ж стадії, ідучи, до слова сказати, шляхом розгортання історичного циклу людства, від одного стану до иншого, що йому передував, і так аж до самого первісного стану; і рівні «малих містерій» (10) природним чином відповідають даним стадіям. Слід одразу ж додати, що вищезгадані нами успішні випадки заміщення також можуть мати місце і при зворотному порядку, що пояснює, чому у певних випадках те, що подається як «заново відкрите слово», насправді може бути лише тим же «словом-замінником», що представляє ту чи иншу проміжну стадію. Повинно бути цілком зрозумілим, що ніщо, передане зовнішнім чином, не може бути справжнім «втраченим словом», воно завжди лише його більш-менш недосконалий символ, як і будь-яке вираження трансцендентних істин; і подібний символізм найчастіше є комплексним у зв’язку з безліччю наданих йому значень і рівнів його додатків.

У західних ініціаціях є, щонайменше, два приклади (про які, природно, не можна сказати, що їх завжди добре розуміють ті, хто про них говорить) згаданого пошуку, які можна розглядати відповідно як свого роду дві принципові форми зазначеного нами символізму: «пошук Грааля» у лицарських ініціаціях Середньовіччя і «пошуки загубленого слова» у масонській посвяті. Щодо першого А.Е. Уейт вірно зазначив, що він містить безліч більш-менш прозорих алюзій на загублені формули чи предмети; понад те, чи можна не згадати, що сам «Круглий стіл» є, насамперед, «замінником», оскільки, незважаючи на те, що він призначений для прийняття Грааля, цього, насправді, так ніколи і не трапилося? Це не означає, що «мандрівка у пошуку» ніколи не завершується успіхом, у що дехто надто легко спокусився повірити, але лише те, що навіть, якщо успіх чекає лише деяких, неможливо, щоб він чекав усе товариство шукаючих, навіть якщо це товариство має незаперечно ініціатичний характер. Як ми уже бачили (11), «Круглий стіл» і його лицарство володіють усіма характеристиками автентичного духовного центру; однак знову дозволимо собі зазначити, що будь-який вторинний духовний центр, який є тільки образом чи відображенням центру вищого, може, по суті, грати лише роль його «замінника», подібно тому, як кожна окрема традиційна форма є винятково «замінником» споконвічної традиції.

Переходячи тепер до «загубленого слова» і його пошуку у масонстві, варто сказати, що, принаймні наразі, це питання перебуває у мороці. Ми не можемо претендувати на те, щоб цілком його розсіяти, проте, кількох наших зауважень, можливо, буде достатньо, щоб вирішити те, що на перший погляд може здатися протиріччям. Перше, що слід зазначити, – це те, що ступінь Майстра у цеховому масонстві робить особливий акцент на «втраченому слові», яке представлено як результат смерті Хірама, хоча і немає жодних очевидних свідчень його пошуків, не кажучи вже про «віднайдене слово». Це може здатися дивним, оскільки, як останній ступінь, що і є, властиво, масонством, градус Майстра повинен відповідати, принаймні, віртуально, завершенню «малих містерій», без яких титул буде невиправданим. Деякі, правда, могли б відповісти, що ініціація у цей ступінь сама по собі є, по суті, лише відправною точкою, що цілком нормально; але все-таки було б необхідно, щоб ця ініціація містила у собі дещо, що дає змогу досягти «вищої» посвяти, містила певний пошук, що є наступним завданням, яке провадить до дієвої реалізації Майстерності – і це дійсно, як ми гадаємо, так і було.

«Священне слово» ступеня є, без сумніву, «слово-замінник», але «замінник» дуже особливий: після численних перекручувань, воно стало невпізнанним (12) і набуло різних тлумачень, що є цікавими у світлі окремих алюзій до деяких символічних елементів ступеня, але простежити юдейське походження будь-якого з них неможливо. Нині, якщо це слово буде відновлено у його справжній формі, його значення буде цілком різнитися від тих, що йому зазвичай приписують; це слово є не що инше, як питання, і відповідь на це питання буде істинним «священним словом» чи самим «втраченим словом», тобто, справжнім ім’ям Великого Будівничого Усесвіту (13). Як ми щойно сказали, коли відповідь на це питання буде знайдена, пошук закінчиться; і цим завершенням для кожного, хто виявиться на це спроможним, буде усвідомлення відповіді і досягнення справжньої Майстерності в результаті власної внутрішньої роботи.

Варто звернути увагу на те, що відповідно до юдейського символізму «втрачене слово» у цілому пов’язане з чотирилітерним (тетраграматичним) Ім’ям; але, у буквальному сенсі, воно є анахронізмом, оскільки добре відомо, що у часи Соломона і будівництва Храму вимова Імені ще не була втрачена. Проте, помилково було б думати, що цей анахронізм є якоюсь реальною перешкодою, адже тут ми маємо справу не з «історичністю» фактів як таких, які, за нашим переконанням, мало що самі по собі означають, оскільки до Тетраграматону виявляють повагу лише завдяки тій цінності, що, за традицією, він у собі несе. У певному сенсі він також може добре підійти на роль «слова-замінника», оскільки належить, по суті, до одкровень Мойсея, і, таким чином, не може бути ближчим до примордіальної традиції, ніж гебрейська мова як така (14). Якщо ми настільки докладно зупинилися на цьому питанні, то, насамперед, аби привернути увагу до того більш значимого факту, що в юдейському екзотеризмі словом-замінником для Тетраграматона, чия вимова була втрачена, було инше божественне ім’я – Адонай, також утворене чотирма літерами, але, як гадали, воно меншою мірою відображало сутність; справді, воно розглядається як щось, що свідчить про примирення з утратою, яку вважають безумовною, воно розглядається лише як дозволена у нинішніх умовах заміна. У масонській ініціації, навпаки, «слово-замінник» пов’язано з відновленням можливості знову віднайти «втрачене слово», а, отже, з відновленням стану, що передував його втраті. У цьому криється одна з основних відмінностей між екзотеричною й ініціатичною точками зору, символічно виражена настільки приголомшливим чином (15).

Перш, ніж продовжити, зробимо відступ, який дасть змогу ліпше зрозуміти те, про що йдеться. Масонська ініціація, подібно усім иншим ремісничим посвятам, пов’язана з «малими містеріями» і досягає свого завершення у ступені Майстра, оскільки повна реалізація цього градуса передбачає відновлення первісного стану; однак, подив може викликати значення і роль того, що зветься вищими ступенями масонства, адже дехто наполягає на тому, що вони були лише зайвими і марними «надмірностями». Слід, насамперед, розрізняти, з одного боку, ступені (16), пов’язані безпосередньо з масонством (17), а з иншого боку – ті з них, що можна розглядати як сліди чи спогади (18) древніх західних ініціаційних організацій, що були «прищеплені» до масонства чи «оформилися» довкола нього. З урахуванням того, призначення цих останніх градусів (за умови, що вони будуть розглядатися не просто як «археологічний» інтерес, якого, мабуть, було б явно замало для їхнього виправдання з ініціаційної точки зору) є збереженням, єдино можливим способом після їхнього зникнення як незалежних форм, того, що ще можна зберегти від цих посвят. Ми могли б сказати більше про «консервуючу» роль масонства і його можливість певною мірою компенсувати відсутність ініціації иншого порядку у сучасному західному світі, але це цілком виходить за межі досліджуваного нами питання, оскільки це є лише першим доказом того, що символізм цих градусів більш-менш прямо пов’язаний з масонською спадщиною, яка цікавить нас у цій статті.

Ці градуси на загал можна розглядати як свого роду розширення чи розвиток ступеня Майстра, тому що, хоча ступінь Майстра, поза всякими сумнівами, є самодостатнім, фактично ж доволі важко витягти з цього градуса увесь його потенціал, що і виправдує існування цих пізніших розширень (19). Вони з’явилися завдяки тим, хто хотів актуалізувати те, чим раніше володів лише віртуально; така, принаймні, фундаментальна мета цих градусів, які б справедливі зауваження не висували щодо їхньої практичної користі, яка у більшості випадків, на жаль, зменшується за рахунок фрагментарності і занадто змінного зовнішнього вираження, представленого відповідними ритуалами. Однак, тут ми розглядаємо тільки принципи, що не залежать від цих супутніх міркувань. Насправді, якби ступінь Майстра був більш визначеним, а усі допущені до нього були по-справжньому компетентні, ці розширення могли б знайти собі місце усередині ступеня, і не треба було б робити їх метою инших градусів, що номінально відрізняються від даного ступеня (20).

Отже, ми хочемо вказати на те, що серед згаданих вищих градусів є такі, що роблять особливий акцент на «пошуку втраченого слова», на тому, що є суттю роботи ступеня Майстра. Деякі градуси пропонують навіть «знайдене слово», маючи на увазі мабуть успішне завершення самого пошуку; однак, насправді, це «знайдене слово» є ніщо инше, як нове «слово-замінник» і, завдяки тому, що ми сказали, легше зрозуміти, що воно і не може бути чимось иншим, оскільки істинне «слово», чесно кажучи, неможливо передати. Це особливо стосується ступеня Королівської Арки, єдиного градуса, що повинен розглядатися як суто масонський, і чиє пряме оперативне походження не підлягає сумніву: це ніби природне доповнення ступеня Майстра, що відкриває перспективу «великих містерій» (21). Оскільки у цьому градусі, як і у багатьох инших, «знайдене слово» з’являється максимально видозміненим, це породжує різні припущення щодо його значення; однак, згідно з найбільш авторитетними і вірогідними інтерпретаціями, воно, у дійсності, є складеним словом, утвореним поєднанням трьох божественних імен, запозичених із трьох різних традицій. Це становить інтерес, принаймні, із двох точок зору: по-перше, з урахуванням очевидної вказівки на те, що «втрачене слово», по суті, розглядається як божественне ім’я, а також у зв’язку з тим, що поєднання цих різних імен може трактуватися лише як сутнісне підтвердження фундаментальної єдности усіх традиційних форм. Очевидно, що подібне сполучення імен з кількох священних мов залишається цілком зовнішнім поєднанням і жодним чином не може адекватно символізувати відновлення самої споконвічної традиції, а значить, воно є не більше, ніж «слово-замінник» (22).

Инший, разюче відмінний приклад дає шотландський градус Розенкройцера, у якому «знайдене слово» представлено як новий Тетраграматон, покликаний посісти місце древнього, загубленого; насправді ж ці чотири літери, які, до слова, є лише ініціалами і не складають слова, не можуть, таким чином, передати нічого иншого, окрім як ставлення християнської традиції до юдейської чи заміну Старого Завіту – Новим, і було б важко стверджувати, начебто вони представляють стан, близький до первісного, якщо тут не йдеться про те, що християнство зробило «реінтеграцію», відкривши деякі нові можливості повернення до останнього, що істинно для будь-якої традиційної форми, заснованої у певну епоху у точній відповідності з її особливостями. Слід додати, що инші інтерпретації, які природним чином накладаються на просте релігійне й екзотеричне значення, носять, переважно, герметичний характер і самі по собі цікаві. Але, окрім відступу від розгляду божественних імен, сутнісно пов’язаних із «загубленим словом», у цьому набагато більше «винен» християнський герметизм, ніж власне масонство, і якими б близькими вони не були, не варто вважати їх тотожними. Хоча вони використовують певною мірою подібні символи, однак виникають з дуже відмінних між собою ініціатичних «технік». Окрім того, «слово» розенкройцерського градуса явно відсилає до світогляду специфічної традиційної форми, далекої від повернення до споконвічної традиції, що лежить по той бік усіх окремих форм. У цьому сенсі, у ступеня Королівської Арки, як і у багатьох инших, значно більше причин називатися nec plus ultra масонської посвяти.

Гадаємо, що вже досить сказали з приводу різних «заміщень» і на завершення нашого розгляду нам слід повернутися до ступеня Майстра, щоб віднайти пояснення иншій загадці: як вийшло так, що «втрата слова» подається як наслідок смерті лише одного Хірама, тоді як, відповідно до самої легенди, ним повинні були володіти й инші? Насправді тут ми маємо справу з питанням, яке ставить у глухий кут багатьох масонів, що роздумують про символізм, і деякі навіть заходять настільки далеко, що бачать у ньому безглуздість, яку, як видається, абсолютно неможливо пояснити прийнятним чином. Ми, однак, побачимо, що це щось зовсім инше.

Питання, що ми задали наприкінці попереднього абзацу, може бути більш точно сформульоване у такий спосіб: у часи будівництва Храму, «словом» Майстрів володіли, відповідно до тієї самої легенди градуса, три чоловіки, що мали право його передавати: Соломон, цар Тірський Хірам і Хірам-Абіф. Якщо так воно і було, то чому смерть одного з них призвела до втрати слова? Відповідь у тому, що для дотримання його правильної і ритуальної передачі необхідно було поєднати зусилля «трьох перших Великих Майстрів», отже, відсутність чи зникнення одного з них робило цю передачу неможливою, як неможливим є трикутник без однієї із сторін; і всупереч тому, що можуть подумати недостатньо ознайомлені із виведенням деяких символічних відповідностей, це не просто зіставлення чи більш-менш уявлюваний і безпідставний зв’язок. Насправді, оперативна ложа може бути відкрита лише при взаємодії трьох Майстрів (23), що володіють трьома жезлами відповідної довжини у пропорції 3:4:5. Роботи можуть початися тільки тоді, коли ці три жезли, зведені разом, утворюють правильний трикутник Піфагора. Оскільки це так, легко зрозуміти, чому священне слово може складатися з трьох частин, подібних до трьох складів (24), кожен з яких може бути переданий лише одним із трьох Майстрів, і при відсутності одного з них слово, подібно трикутнику, залишається неповним і більше не може бути справді завершеним, до чого ми незабаром повернемося.

Дозволимо собі торкнутися иншого випадку з подібним символізмом. У деяких близькосхідних суспільствах скриня, що містить «скарб», має три замки, ключі до яких довірені трьом різним посадовим особам так, що, тільки зібравши їх разом, можна її відкрити. Природно, ті, хто поверхово дивиться на речі, не побачать у цьому нічого, окрім обережності проти зловживання, але, як завжди буває у такому випадку, цього цілком зовнішнього і профанного пояснення цілком недостатньо, і навіть допускаючи, що воно може бути легітимним, це жодним чином не перешкоджає тому, щоб той же факт міг мати цілком глибинне символічне значення, що і є його справжньою цінністю. Думати инакше означає зовсім не розуміти ініціаційну точку зору; більше того, ключ сам по собі є досить важливим символом, щоб служити підтвердженням того, про що ми тут сказали (25).

Щоб повернутися до теми правильного трикутника, можна було б сказати, що, як ми переконалися, смерть «третього Великого Майстра» залишає його незавершеним. У певному сенсі і незалежно від його власного значення як прямокутного трикутника, це відповідає формі нерівностороннього кутника Високоповажного Майстра зі сторонами, що співвідносяться як 3 до 4, і їх можна розглядати як дві сторони прямого кута цього трикутника, гіпотенуза якого відсутня, чи «передбачається» (26). Варто зазначити, що відновлення трикутника, як це зображується на инсиґнії Колишнього Майстра, свідчить, чи, принаймні, теоретично повинно свідчити, що він досяг успіху у відновленні того, що було втрачено (27).

Що ж стосується священного слова, яке може бути передане лише при об’єднанні зусиль трьох осіб, то доволі істотно, що ця якість виявляється у тому слові, що у ступені Королівської Арки розглядається як «слово знайдене» і чиє регулярне повідомлення буде ефективним лише у випадку такого об’єднання. Три особи самі по собі утворять трикутник, і три частини слова, тобто три склади, які відповідають безлічі божественних імен у різних традиціях, успішно «перейдуть» від однієї сторони трикутника до иншої, поки слово не стане цілком «вірним і довершеним». Незважаючи на те, що це усього лише слово-«замінник», той факт, що Королівська Арка є найбільше «автентичним» із усіх вищих градусів у сенсі свого оперативного походження, також додає цьому способу повідомлення незаперечної важливості.

У цьому зв’язку додамо инше тлумачення юдейського Тетраграматона: оскільки останній є одним із божественних імен, які найчастіше ототожнюються із «загубленим словом», у ньому повинно бути щось, що відповідає тому, що ми щойно обговорили, тому що остільки, оскільки аналогічна якість воістину складає суть, воно певним чином повинно бути присутнім в усьому, що хоч найменшою мірою представляє це слово. Аби порядок символічної відповідності був точно дотриманий, вимова Тетраграматона повинна бути трискладова; але, оскільки, з иншого боку, він, природно, писався чотирма літерами, можна було б сказати, що, відповідно до числового символізму, 4 тут відповідає «субстанціональному» аспекту слова (остільки, оскільки останнє писалося чи вимовлялося відповідно до написаного, що грало роль матеріальної «опори»), а 3 – «есенціальному» аспекту (у зв’язку з тим, що воно вимовлялося голосом, якийсь додавав йому «духу» і «життя»). Отже, хоча його і не можна розглядати як справжню вимову більше нікому не відомого Імені, завдяки тому, що воно мало три склади, трискладова форма Єгова (глибока стародавність якого, на відміну від його приблизних транскрипцій в европейських мовах, уже дає поживу для роздумів) подає його значно краще, ніж зовсім фантастична, двоскладова форма Ягве, вигадана сучасними екзегетами і «критиками» і очевидно не придатна для ритуальної передачі.

Природно, про усе це можна було б сказати значно більше, але ми повинні завершити і без того розтягнутий огляд, який, дозволимо собі повторитися, мав за мету лише пролити дещицю світла на деякі аспекти винятково багатовимірної теми «втраченого слова».

---

1. Цар світу, гл. 5.

2. У цьому сенсі дуже істотним є те, що, згідно з деякими з легенд, деревина для хреста була узята з одного такого пагона.

3. Звідси марні спроби знайти рослину, з якої вироблялася сома; тому чи не відчуваємо ми постійної спокуси висловити вдячність тим орієнталістам, які, говорячи про сома, рятують нас від загальнопоширеного «кліше» про asclepias acida?

4. Цар світу, гл. 6.

5. Те, що іменується «даром мов» (див. Нариси про ініціацію, розд. 37), стосується знання первинної, символічної мови.

6. Навряд чи варто згадувати, як неправдоподібно б це пролунало у випадку буквального тлумачення, оскільки сумнівно, щоб 70 років було достатньо для витирання з пам’яті древніх письмен. Однак, не позбавлене підстави припущення, що це повинно було відбутися в епоху чергових змін традиції у шостому столітті до Різдва Христового.

7. Цілком імовірно, що кількаразові зміни форми китайських ієрогліфів варто також пояснювати подібним чином.

8. Таку передачу можна порівняти з передачею мантри в індуїстській традиції.

9. Термін діаспора чи «розсіювання» (галут на івриті) чудово характеризує становище народу, чия традиція відірвана від свого природного центра.

10. Про це див. Замітки про ініціацію, розд. 39.

11. Цар світу, гл. 4 і 5.

12. Подібна деформація навіть породила два різні слова, одне з яких – «священне слово», инше – «пароль»; вони взаємозамінні у різних статутах, але, по суті, є одним цілим.

13. Немає потреби з’ясовувати, чи численні перекручування самого слова або його значень були зумисними, оскільки мало відомі обставини їхньої появи; але з певністю можна сказати, що у будь-якому випадку їхнім результатом стало повне втаємничення того, що складає саму суть ступеня Майстра і свого роду вічною загадкою.

14. Про «перше ім’я Бога», згідно з певними ініціаційними традиціями, див. Велика тріада, гл. 25.

15 Підкреслимо у цьому зв’язку, що в ступені Майстра присутні не тільки «слово-замінник», але і «знак-замінник»: якщо «загублене слово» символічно ідентифікується з Тетраграматоном, то «загубленим знаком» повинне бути благословення Коханім. Тут знову без сенсу бачити у цьому вираження буквального історичного факту, оскільки насправді цей знак ніколи не був утрачений, натомість обґрунтовано можна було б поцікавитися: якщо Тетраграматон уже не можна вимовити, то чи зберіг цей знак усю свою ритуальну цінність?

16. Природно, ми залишаємо осторонь усі ті надзвичайно численні ступені деяких «систем», що носять лише фантастичний характер і відображають винятково особисті поглядах їхніх авторів.

17. Проте, не можна з точністю сказати, що вони є його невід’ємною частиною, за винятком лише Королівської арки.

18. Ми додали тут слово «спогади», щоб уникнути обговорення походження цих ступенів, що запровадило б нас занадто далеко, особливо в тому, що стосується організацій, пов’язаних з різними формами лицарської посвяти.

19. Окрім того, як додаткову причину цього слід зазначити зведення семи ступенів давнього функціонального масонства до трьох: оскільки усі вони не були відомі засновникам масонства спекулятивного, утворився серйозний пробіл, який не міг заповнитися трьома сучасними символічними ступенями. Є кілька вищих ступенів, які є спробами виправити цей дефект, щоправда, не можна сказати, чи були вони успішними, оскільки не володіли справжньою, доконечною оперативною передачею.

20. Саме завдяки володінню «повнотою масонських прав», Майстер, насамперед, має доступ до всіх знань, закладених в ініціаційній формі, до якої він належить; це ясно виражено у давній концепції «Майстра всіх ступенів», яка у наші дні цілком забута.

21. Ми відсилаємо читача до нашого дослідження «Наріжний камінь» [Див. Символи священної науки, гл. 45].

22. Необхідно усвідомити, що те, про що ми тут говоримо, відноситься до Королівської арки Англійського статуту, яка, незважаючи на схожість найменування, має мало спільного зі ступенем, що носить назву Королівська арка Єноха, версія якої стала 13-м ступенем Давнього і Прийнятого Шотландського статуту, у якому «знайдене слово» представляє сам Тетраграматон, написаний на золотій пластині, поміщеній у «дев’ятій арці». Більше того, якщо говорити про юдейський Тетраграматон, то приписування скарбу Єноху є очевидним анахронізмом, однак, його можна розглядати як показник наміру повернутися до первісної, чи, принаймні, «доіндивідуальної» традиції.

23. Тут Майстри – це ті, хто володіє 7-м і останнім функціональним ступенем, до якого спочатку належала легенда про Хірама; більше того, саме тому легенда не була відома «прийнятим» компаньйонам, що у 1717 році за власною ініціативою заснували Велику ложу Англії і які не могли передавати більше, ніж самі дізналися.

24. Склад є елементом, який не можна скоротити при вимові слова; «слово-замінник» у різних своїх формах складається з трьох складів, що при ритуальній вимові проголошуються окремо.

25. Ми не можемо тут докладно зупинятися на різних аспектах символізму ключа і, особливо, на його осьовому характері (див. те, що ми сказали про це у Великій тріаді, гл. 6), але варто зазначити, що у давніх масонських «катехізисах» мова називається «ключем до серця». Зв’язок між мовою і серцем символізується співвідношенням «Думки» і «Слова», тобто, згідно з кабалістичним значенням цих термінів, принциповим був зв’язок зовнішнього і внутрішнього аспекту Слова. З цього також виникає, що у давніх єгиптян (які, поміж иншим, використовував дерев’яні ключі, що точно повторюють форму язика) священним було дерево авокадо, чиї плоди мають форму серця, а листя – язика (див. Плутарх. Ізіда й Озіріс, 68).

26. Як курйоз: у змішаному масонстві, до-масонстві, вважають слушним робити кутник Високоповажного Майстра рівностороннім, щоб представити рівність чоловіка і жінки; це гарний приклад нерозуміння символізму і приклад фантастичних нововведень, які є його неминучими наслідками.

27. Див.: Велика тріада, гл. 15 і 21.

Переклала І.М.