|
|
|
Мойсей ФішбейнПовернення до Меридіана(Скорочений варіант) «Всі дощі подібні... Всі сніги подібні... Всі дощі подібні... Всі сніги подібні... Всі дощі...» Так починався рекламний напис у лондонському метро. Наснилися тополі, золотаві тополі на найдовшій вулиці мого міста, вони проміняться, вони пролітають повз мене, і зовсім немає звуків... Але чому тополі на тій чернівецькій вулиці, вони ж росли на бульварі в Києві? Боже мій, таж восьмий рік минає... За вікном іде на зниження «Люфтганза». На тій найдовшій вулиці маленького міста була моя школа. То був час, коли чоловіки ходили у «сталінках», ґаліфе і хромових чоботях. То був час, коли у вітринах книгарень стояла розкішно видана книга – червоно-золотий томище, який називався «Слово великому Сталіну від українського народу». Лист був віршований. Української мови товариш Сталін не знав, отож прочитати того листа не міг. На відміну від великого вождя, я міг прочитати оте послання, але ніяк не міг уторопати, хто, коли і як зібрав увесь український народ для написання довжелезного віршованого витвору. Де могло відбутися таке всенародне віче? Та й як воно все писалося? Хором диктували, а хтось записував, а ще хтось заримовував? А хто ж тоді диктував? І тут я, шестирічний хлопчик, був згадав десь почутий мною вираз «диктатура пролетаріату». І подумав: мабуть, «диктатура пролетаріату» й означає, що диктував пролетаріат. Той віршований лист і був для мене першим яскравим взірцем літератури соцреалізму. Термін «соціалістичний сюрреалізм» я вигадав набагато пізніше, років через двадцять. Найдовша вулиця маленького міста до середини називалася «вулиця Леніна», а далі це вже був «проспект Сталіна». Пологовий будинок, у якому я народився, і моя школа стояли поруч на проспекті Сталіна. То був час, коли цивільні замість портфелів носили офіцерські «планшетки». То був чавунний час чавунних слів: «Підлий слуга буржуазії... дипломований лакей попівщини... політична шлюха...» Тітка Таня Лісінкер, наша сусідка, з гордістю казала: «Мій працює в органах». За чоловіком вона була Хрущ. Батьки чи не половини моїх однокласників працювали в «органах». Батьки іншої половини боялися арешту чи вже були заарештовані. Черговий навчальний рік починався зі шкільної лінійки. Виступав директор, одягнений за тодішньою модою: сталінка – ґаліфе – хромові чоботи. Виступала вчителька літератури з обов'язковими цитатами з Ґорького й словами про те, що кожна людина повинна у своєму житті посадити бодай одне дерево. Виступав якийсь батько – він про дерева не говорив, бо саджав не дерева, а людей, – він говорив про те, що ми повинні бути пильними й не шкодувати свого життя в боротьбі з різноманітними ворогами, та й узагалі, як відомо, «в житті завжди є місце подвигові». Виступав якийсь першокласник: він дякував товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство і вручав букет квітів якомусь десятикласникові. Потім директор давав знак, шкільний грубник Онуфрій і його дружина, шкільна прибиральниця Килина, що жили тут-таки, при школі, дзвонили у дзвоник, і нас розводили по класах. Починалося найстрашніше для мене. Спочатку вчителька розкривала шкільний журнал і був перегук. Вчителька нова, й наші прізвища для неї нові. Голубєв... Дахіс... Лимарєв... Нікітенко... Часом учителька перекручує нове для неї прізвище: не Нікітенко, а Нікітченко, – і тоді хтось реготне з задньої парти. Ось уже назвали Прядка... моє прізвище наближається неминуче... я весь зіщулююсь... ось уже називають на «Р»... ось уже на «Т»... Боже, як багато можливостей, щоб перекрутити моє й без того неоковирне для них, гидкувате моє прізвище! Перекрутити так, щоб засміявся, зареготав весь клас! А коли нарешті вчителька вимовить оце єврейське «Фішбейн» правильно, вона назве моє ім'я, і хтось радісно гигикне, а двоє з них перезиратимуться, шкіритимуться: «Мойсей... Мойша! Мойша!» І тут учителька роздає анкети. Національність: ЄВРЕЙ. Смертний вирок. Підписаний власноручно. Місце підпису: чоловіча середня школа ім. О.С. Пушкіна, найдовша вулиця маленького міста. А містом кружляють моторошні чутки про якихось людей, що нібито частують дітлахів цукерками, а цукерки – отруєні. Чи просто можуть непомітно вколоти дитину отруєною голкою. Сусідка К. балакає з сусідкою Марією Францівною: – Оце вчора бачу: Павлуша карамельку смокче! Я йому: «Виплюнь негайно!» Не хоче. Я карамельку в нього з рота видираю, він верещить. «Хто тобі дав?» – питаю. «Дядя Льоня з шостої квартири», – каже. – Так то ж Льоня Ліфшиц, та він же ж фронтовик, та він же ж контужений, та в нього ж ордени й медалі, та він же ж лікарки Ройзіної чоловік! Та хіба ж ви їх не знаєте? Та що це ви?! – Не знаю, нікого не знаю, мій без ноги з фронту прийшов, так каже, що деякі по Ташкентах відсиджувалися, а потім медалі на базарах купували... Не знаю, нікого не знаю... А оце сьогодні вранці у Павлуші на руці побачила: чи то подряпина, чи вколов хтось... – Пішли б до Ройзіної, до Бели Львівни... – Та хто ж її знає... Чули – вбивці в білих халатах?.. Може, до Колі Хруща піти? Хай розберуться де треба... А в перукарнях – черги. А чоловіки виголені й підстрижені. Від чоловіків пахне одеколоном. А в жінок – модні зачіски: «буклі». Жінки – в модних сукнях з накладними ватяними плечима. По комунальних кухнях, по коридорах, по кімнатах – холодцево-вінегретний запах свята. Підприємства й установи вийшли на демонстрацію. Чекають своєї черги «білі голівки» й «Кагор». «С наступающим праздником!» «С праздником!» Перший тост – за того, хто думає про нас усіх, за батька нашого, за товариша Сталіна! П'ють. Закушують. Всі: батьки Лимарєва й Прядка, одноногий К. з родиною, Марія Францівна зі своїм Степанським, Ліфшиц і Ройзіна з шостої квартири, Таня Лісінкер із чоловіком Хрущем. Бенкет у чуму. Та чи не все Життя – бенкет у чуму? Років через двадцять, уже в Києві, я сказав Дон Кіхотові, який, знаючи близько двадцяти мов, не міг знайти спільної мови зі спілчанськими номенклатурниками: – Кажуть, що назва «Єрусалим» походить від «Ір шалом» – місто миру. – Так, я чув. Можливо... Але в мене є інше припущення: «Єрушалаім» походить від «Єруше Елогім» – «Божа спадщина». Те маленьке місто з його повоєнною голодухою, з примусами та керогазами, з вічними чергами за хлібом, вугіллям, залізничними квитками, гасом, новорічними ялинками, дровами, за всім, – те маленьке місто, де не було місця ні євреям, ні українцям, ні молдаванам і де знаходилося місце їм усім, – те маленьке місто з вічним «У неділю рано...» в муздрамтеатрі, з дивовижними стінами будинків: хоч скільки фарбуй – усе одно прозирають старі, латинкою, написи, – із запорошеною кукурудзою околиць, з кіньми на вулицях, зі старечими обличчями з вікон підвальних помешкань, – те маленьке місто незнищенних комуналок, коридорів, у яких, змішавшися, навічно закарбувалися запахи весіль та поховань, пелюшок та борщу, у яких, змішавшися, навічно закарбувалися вигуки «Гірко!», «Від такої й чую!», «Пришелепкуватий!», «Жидівка!», «І на кого ж ти нас полишаєш!», – те маленьке місто – тодішнє – воно сниться мені – Божа спадщина мого дитинства. «Меридіан» – так називалася промова Пауля Целана при отриманні премії імені Ґеорґа Бюхнера. Отож – ПОВЕРНЕННЯ ДО МЕРИДІАНА Почнімо... почнімо з цвинтаря, бо ж і тут Чернівці, тисячі чернівчан. Власне – з цвинтарів, їх тут – обабіч дороги – два: єврейський та християнський. На єврейському цвинтарі щодня, крім суботи й деяких свят, при вході та між могил можна було зустріти двох-трьох старих євреїв. «Зробити молитву?» – питають вони на ідиш, – себто – чи не треба помолитися на дорогих вам могилах? Здебільшого відмовлялися. Та й що можуть тямити в молитві молоді євреї, які навіть на цвинтарі не вкривають голови... Цвинтар, «бейсойлем» на ідиш, це походить з івритського бейт-олам – «дім вічності»... Тіснява, могили виструнчилися чіткими шерегами, могили – впритул, щоб підійти до котроїсь – треба перелазити через сусідні. Пам'ятники: викарбувані семисвічники, ліва й права долоні, кабалістичні знаки, тим, хто помер замолоду, – пам'ятники у вигляді дерева з обтятим гіллям... А на цьому пам'ятнику – ліплені пташки та метелики, – тут поховано Еліезера Штейнберґа, єврейського поета-байкаря [1] . Ось могила цадика (праведника). А тут – поруч – мої дядько Файвель і тітка Бася, дядько був шевцем, вони обоє пройшли через ґетто. А от – прізвище Шараґа, це брат Целанової матері. Ось тут – доктор Брахфельд, колись, по війні, він лікував чи не половину чернівецьких дітей. А тут – моя бабуся Бейла, мамина мама, вона осліпла кілька років перед смертю, але на очі їй все одно поклали черепки. На зворотному боці пам'ятника викарбувано: «Фішбейн Мойсей. Загинув у фашистському таборі», – я завжди здригаюся, читаючи тут своє ім'я, але це не про мене, це на згадку про мого діда, бо не знаємо, де його могила. Майже всі знімки на пам'ятниках – без очей, без носів, без ротів: хтось бавиться (чи тренується?), хтось стріляє з пневморушниці. Через дорогу – християнський (Руський) цвинтар. Розп'яття, зображення Богородиці, янголи, хрести, зірочки (це вже по війні). Написи – німецькою, румунською, латиною, українською, російською. Є могили й столітньої давності. Кілька бабусь просять подати ради Христа. Тут поховані Федькович і Кобилянська. Є могили кількох євреїв – дружини колишнього секретаря обкому КПУ Ботвинова, головного режисера Чернівецького театру Бориса Боріна, – якось ніяково було органам влади ховати їх на єврейському цвинтарі. Від весни до пізньої осені на чернівецьких вулицях можна було побачити стару, неохайно вдягнену жінку, вона штовхає кульгаву, подряпану, колись білу дитячу коляску, повну прив'ялих букетів. Жінка пропонує ці букети перехожим. Дехто купує, не знаючи, що квіти поцуплено на цвинтарі. Чернівчани казали, що колись ця стара була дуже багата, тримала розкішний публічний дім. Але – годі, годі! Геть із кладовищ! Ось тут, коло старих цвинтарів, була веселенька місцинка. «Товкучка», «товчок», «туча»! Базар, де можна було придбати все: іржаві цвяхи, смушок, старий мідний чайник, імпортну кофточку, старі окуляри (скільки діоптрій мали їхні скельця – ніхто не знав), квітчасту хустку з канадської посилки, книжку про цілющі рослини, видану в Чернівцях ще за Австро-Угорщини, барвисті верети, поношену сукню, солдатського кашкета, постоли, цератові килимки з намальованими лебедями, радіодеталі, кирзові чоботи, сувої англійської вовни, голки для примуса... Люди збиралися тут щонеділі, з раннього ранку. «Товкучка» мала своєрідний ритуал купівлі-продажу. Покупець питав: «Скільки коштує, щоб купити?» – мовляв, ти можеш загнути будь-яку ціну, але май на увазі, що я таки збираюся купити, отже, кажи ціну реальну. І продавець відповідав: «Прошу стільки-то», – мовляв, це я прошу, але, якщо ти маєш серйозні наміри, то, може, поторгуємось, і я віддам за дешевше. Але – далі, далі чернівецькою бруківкою, її камінці – частинки наших спогадів, хто з нас не снив нею на чужині... Хіба що це тільки й не міняється в моєму маленькому місті: бруківка, дерева, дахи... Такими бачив їх Целан, – чи не чути тут його голосу? Вулиця Саксаганського, за Румунії – Василько, тут, у будинку № 5 він народився, тут минуло його дитинство, він був тоді Паулем Анчелом, гожим хлопчиком, сином архітектора. Чи не снилася йому ця вулиця там, у Парижі, на рю Льоншан? Ось вулиця, яку проектував його батько, тут пройшла поетова юність, – тепер це вулиця Богомольця (колись – Масарика). Ось, коло костьолу, гімназія, де він навчався. Університет. А тут, де вулиця Заньковецької, що тягнеться від колишньої хоральної синагоги аж до привокзального узвозу (колишньої Бангофштрасе), – тут, неподалік колишнього готелю «Брістоль», описаного Шолом-Алейхемом і в наш час перетвореного на студентський гуртожиток, – так от, тут жила колись Роза Слободянюк – то їй Целан присвятив вірш «Соаgula»: Твоя також І світло рогів Над усе він любив дві маленькі вулички, вони й тепер щовесни піняться бузковим цвітом, – Карлґасе й Ґартенґасе (одна з них тепер – Федьковича). В цьому місті жили його друзі – Таня Адлер, Ґустав Хомед, Еріх Айнгорн, Марта Бікель, а ще – мама моєї знайомої, Інни Фішман, – Амалія... Через це місто проходив його Меридіан. Незадовго до самогубства він написав вірш «Лист Паулеві Целану до Парижа, на рю Льоншан, з Чернівець під Садгорою» (Садгора – чернівецьке передмістя). 1962 року (вісім літ до самогубства) він писав до Тані Адлер: «... Поступово опам'ятовуюсь... Поезія підтримує, хоч і болить душа... У мене немає друзів, справжніх друзів, відтоді, як... Я, безумовно, далеко, але я завжди поблизу свого Меридіана... Я живу завжди думками про Схід... У мене вийшло кілька книжок... як би я хотів показати їх тобі... вони коштували мені отруєних лаврів... Дізнався, що Еріх Айнгорн живе в Москві, дуже хотів би зустрітися з ним – тут або там...» Кажуть, сина свого він назвав Еріхом. З Айнгорном вони не зустрілися. Пауль утопився в Сені. Еріх помер у Москві. «Там»... Ним стало потойбіччя. Про Пауля Целана вперше я почув від Миколи Платоновича Бажана 1971 року. Назвавши Целана видатним поетом і давши мені прочитати машинопис свого перекладу Целанової «Фуґи смерті», Микола Платонович попросив знайти в Чернівцях бодай щось пов'язане з Целаном. Я розшукав декого з його друзів, будинки на Саксаганського й Богомольця, його гімназію, будинок, де жила Роза Слободянюк, могилу його дядька, Тетяна Львівна Штернберг-Адлер передала для Миколи Платоновича фотографію Пауля Целана та його лист французькою мовою. «Організована» Бажаном добірка Целанових поезій з'явилася 1978 року в журналі «Всесвіт». Мені пощастило взяти участь у цій публікації. Того ж року я написав сонет пам'яті мого видатного краянина. Ось він. ПАМ'ЯТІ ПАУЛЯ ЦЕЛАНА Господар хмизу й трощеного скла, Над ним води холодна вагота, В нічній пустелі дитинча самітне. Нечутна тінь маленьке місто вгорне, Чи почує хтось шепотіння старих буків на цецинському пагорбі – про те, як на «Райській галявині» Пауль Лео Анчел читав друзям поезії Рільке... А тепер пройдімо вулицею Ольги Кобилянської. За Румунії називалась вона Янку Фльондор, за Австро-Угорщини – Панська (Herrengasse). Транспорт цією вулицею не їздить. Увечері на вулицю Кобилянської виходили чернівецькі обивателі – «себе показати, на людей подивитись». Вони самовдоволено «шпацирують», вимірюючи вулицю з кінця в кінець по кілька разів на вечір. Прогулюються поодинці, парами, цілими родинами. Щовечора – знайомі обличчя. Часом тебе запитують: «Слухайте, чому вас не видно в місті?» Багатьох уже не зустрінеш на вулиці Кобилянської: хто – в Тель-Авіві, хто – в Нью-Йорку, хто – в Берліні, хто – в Новій Зеландії... І от – чернівецький вокзал. Він лишився довічним відбитком у багатьох очах. Звідси в середині п'ятдесятих років почали їздити до Євпаторії, до теплого пляжного піску, до моря, до сонця, до млості, – виснажені війною й повоєнними роками, поверталися, щоб похвалитися, на скільки кілограмів «поправилися» вони й їхні діти; тут, – як щастило довідатися, коли та з якої колії, – зашпортуючись за вкриті памороззю рейки, продираючись крізь холодний вранішній туман, крізь погляди, шукали вагона, який чекав на зеків, шукали того вагона, щоб востаннє глянути... руки за спиною... не озиратися... шаґ вправо, шаґ влєво...; звідси їхали вступати до читинських, саранських, новосибірських, томських вузів – туди, в глушину, тікаючи од відсоткової норми; звідси – легкома – у київські та московські відрядження – вибивати фонди, спростовувати рекламації, пройтися столичними універмагами, щомиті зазираючи до списку замовлень, що їх понадавали родичі та знайомі; звідси – з виїзними візами в кишенях – назавше – крізь сльози всміхаючись – назавше, в довічну подорож, у довічну екскурсію закордоном – лишилося вісім хвилин, чотири, одна – німо, жестами: «пишіть!», німо, жестами: «прощайте!», крик: «Оленьку піднесіть до вікна!.. О-лень-ку!..» – назавше, назавше – від цих облич, від цього міста, від весіль, від поховань, від половини життя – щоб довіку повертатися очима сюди, до свого Меридіана. 1985 р., München [1] Я дуже люблю переспів його притчі про небезпечність порівнянь. Колись єврейка наказала чоловікові купити риби до суботнього столу. «Чи добру маєте рибу?» – запитав він у крамниці. «Чудову, солодку, мов цукор», – відповів крамар. «То нащо ж мені риба, краще куплю цукру», – подумав чоловік і запитав: «А цукор у вас добрий?» «Солодший за мед», – відповіли йому. «Ні, краще вже меду куплю», – вирішив чоловік і запитав: «Ну, а мед же ж у вас який?» «Мед – як олія». «То нащо ж мені мед, як його з олією порівнюють, – спитаю про олію», – вирішив чоловік. Про олію йому відповіли, що вона прозора, як вода. Так чоловік замість риби приніс жінці до суботнього столу пляшку води. |
 ч
|
 |
|